Грейс залишилася стояти біля свого дому, проводжаючи вчителя поглядом. Що це взагалі було? “Чекаю твої гарні оченята завтра після уроків на заняття”.
Від спогадів цієї дивної репліки вчителя вона почервоніла, не розуміючи з яким підтекстом і головне для чого він це вимовив. Дівчина вирішила не стояти більше у темряві і пішла у будинок. Вона тільки зачинила двері і зняла свої кеди, як до неї відразу ж заговорила мама з кухні:
— Грейс, це ти?
— Так.
— Ходи сюди.
Вона забрала свій портфель і пройшла у маленьку кімнату, де за столом сиділа її мати. Світло було частково погашено, тому жінка сиділа у напівтемряві.
— Сідай.
Дівчина дивно на неї поглянула, але все ж таки послухалася.
— Щось сталося? — запитала донька, очікуючи чогось поганого.
Більш за все вона не хотіла, щоб мати дізналася про те, як і де її донька останнім часом розважається після школи. Матері це точно не сподобається, бо це місце зовсім не в’яжеться до її образу пай-дівчинки, якою її бачать батьки.
— Мені телефонувала твоя класна керівниця. — почала вона, зазираючи їй в очі. — Вона казала, що знайшла тобі репетитора по математиці.
На вустах матері з’явилася посмішка, від чого Грейс помітно розслабилась.
— Так.
— І як він тобі? Заняття з ним допомагають?
“Чекаю твої гарні оченята завтра після уроків на заняття”.
— Звісно. Мені стає легше розуміти про що йде мова на уроках, іноді навіть можу відповісти.
— Чудово, я дуже сподіваюся, що цей чоловік допоможе тобі вийти все ж таки на золоту медаль.
— Я теж. — промовила Грейс без жодної емоції радості, на відміну від її мами.
Жінка з посмішкою поглянула на неї, сподіваючись, що донька нарешті виправить свої оцінки по цьому предмету.
— Добре, вже пізно, йди спати. — промовила вона. — І не забудь прийняти пігулку.
Дівчина піднялася і слухняно прямувала до своєї кімнати, думаючи про нового вчителя, котрий, як їй здавалося, намагається побудувати гарні відносини зі своєю ученицею, приділяючи їй зайву увагу. Його мотиви були їй не зрозумілими. Звісно, між репетитором і ученицею повинні бути гарні відносини, але казати компліменти — точно зайве.
Бетелл зайшла до своєї кімнати, перевдяглася, дістала пігулки з ящику біля ліжка і прийняла одну. На тумбі, де вони стояли виднівся напис: “антидепрессант”.
***
Нарешті настала п’ятниця. Грейс любила цей день більш за всі інші будні дні, тому що в першу чергу, у розкладі в цей день не було математики та фізики. Вона нарешті могла прийти зі школи додому і пірнути з головою в читання її улюбленого роману, не думаючи про не виконане домашнє завдання.
Шкільний день пройшов дуже швидко. Нічого особливого сьогодні не відбулося. Після уроків Грейс прямувала у кабінет математики, як вони з Гаррі вчора домовилися. Вона тихенько підійшла, вже хотіла постукати, як тут вона почула голос за дверима:
— Якщо ти сьогодні не привезеш мені партію, клянуся, я тебе закопаю на своєму задньому дворі! Я з легкістю знайду собі нового поставщика, не сумнівайся. — молодий чоловік лаявся на когось з неймовірною агресією. — Мої клієнти вже пишуть мені котрий день, а я їх годую обіцянками.
Дівчина розуміла, що підслуховувати це погано, але ж цей діалог поставив її в ступор. Вона не могла поворухнутися. Грейс навіть не уявляла про що може йти мова. Їй в мить стало жаль того, на кого зривався Гаррі, адже він лаявся як скажений.
— Мені начхати на твої проблеми! Ти розумієш, з якими серйозними людьми я працюю? Якщо завтра не буде партії вони мене зжеруть. Але в першу чергу я зжеру тебе!
Вона гучно ковтнула і не знала що робити у такій ситуації. Піти чи дочекатися доки він закінчить і постукати? Вона не мала бажання займатися з розлюченим Стайлсом, бо він трохи налякав її. Якщо вона буде сьогодні помилятися чи довго думати, він точно на неї накричить.
— Ти почув мене. Бувай.
Дівчина стояла немов статуя, обдумуючи все почуте. У Гаррі не одна робота. Він працює ще кимось і працює з дуже серйозними людьми, як він сам і сказав. Бетелл стало цікаво, що ж це може бути за робота та ще й така нервова?
Через декілька хвилин почулися кроки. Дівчина перелякалася, адже кроки були до дверей.
Гаррі відчинив їх і побачив Бетелл, яка підходила до кабінету. Він посміхнувся їй, але щось його в ній насторожило. Її погляд був якимось дивним, неначе вона дізналася про щось погане. Він відразу почав думати, що вона могла почути його розмову з поставщиком по телефону, але ця версія відпала адже якщо б вона і чула, то це могли бути лише його останні фрази, бо дівчина було далеко від дверей і тільки до них прямувала.
— Привіт, заходь. — посміхнувся він і поклавши їй свою руку на спину, зачинив за нею двері.
***