Крізь високе й вузьке вікно невеликої келії пробивався тоненький промінь ранкової зорі. Він м’яко пройшовся по грубо збитому письмовому столу, що стояв біля вікна, відбився на срібній оправі невеликого дворучного меча, що висів біля узголів’я і перестрибнув на вузьке ліжко, на якому спала юна дівчина. Її світле волосся розкидалося по подушці, ковдра була підтягнута до підборіддя – в абатстві було досить прохолодно, особливо холодними весняними ночами, бо вугілля було дороге, а королівський ліс, що підходив упритул до стін монастиря, був забороненим для сокир тутешніх лісорубів. Дівчина невдоволено насупила брови і спробувала скинути пустотливий промінчик світла, який, уже піднявшись вище, пройшовся по обличчю, висвітливши його тонкі риси і трохи припухлі червоні губи. До удару дзвона було ще більше години, але стукіт, що пролунав у дубові двері, остаточно змусив дівча розлучитися з солодкою ранковою дрімотою. Миттю, злетівши з ліжка, дівчина за звичкою натягла поверх довгої білої сорочки, темно-коричневу сукню з наглухо застебнутим комірцем, на плечі накинула плащ, а своє волосся, що сплуталося від сну, сховала під широким капюшоном. У двері постукали ще раз, цього разу куди голосніше і нетерплячіше. Відсунувши засувку, дівчина відчинила двері.
- Абат? - Здивування, що промайнуло в сонних ще очах, господині кімнати змінилося тривогою.
- Прошу вибачення за такий ранній візит, але справа термінова. - З цими словами, чернець, переступивши поріг келії, простяг дівчині невеликий позолочений тубус. - Послання імператора. Гонець доставив сьогодні вночі.
Дівчина зблідла і її рука здригнулася, коли вона взяла несподіванно важкий невеликий тубус. Відгвинтивши кришку, вона дістала свиток. Той був скріплений великою імператорською печаткою, де можна було розглянути зображення орла, що у лапах тримав пучок лаврових гілок – герб її роду. Зламавши негнучкими пальцями, печатку, дівчина розгорнула лист і пробігла очима по каліграфічних рядках:
«Принцесо Арнгерд!
Термін вашого перебування у стінах монастиря св. Петра минув. Не пізніше, ніж через два місяці після отримання цього послання, я чекаю на вас у столиці, для прийняття на себе обов’язків, які відповідають вашому статусу спадкоємиці престолу.
Адальберт, імператор Норландії»
Принцеса не повірила своїм очам: батько справді назвав її спадкоємицею престолу? Чи це жарт, який зіграла із нею її уява?
- Погані звістки? - Співчутливий погляд наставника монастиря вивів принцесу із задуми. Тряхнувши головою, ніби намагаючись струсити спогади, Арнгерд слабко посміхнулася настоятелю.
– Імператор викликає мене до столиці. Пише, що моє перебування тут закінчилося і мені час вступити в права спадкоємиці престолу.
Дівчина була дуже схвильована: події минулих років, які вона намагалася забути, знову розтривожили її пам’ять. В зелених очах почав розповзатися давно забутий страх. Абат Магнус підійшов і обійнявши свою вихованку за плечі, легенько стиснув їх.
- Ти мені ніби донька, Арнгерд. Я пам’ятаю, якою ми знайшли тебе. Пам’ятаю, страх і образу в твоїх очах, які змусили навіть мадам Нефтіс розплакатися. – Старець усміхнувся спогадам.
Тоді дружина намісника Теодоріуса, огрядна мадам з пишними формами, сплеснувши руками, категорично заявила, що дитину нікому не відасть доки дівчинка не погладшає і сунула в худі рученята маленької принцеси велику миску з апетитною юшкою. І потім, спостерігаючи, як дитина жадібно поглинає їжу, не стримала сліз, крадькома витираючи їх краєм білого фартуха.
- Ти була наче залякане звірятко. А зараз? Ти стала розумною та прекрасною дівчиною. Ми дали тобі все, що мали самі: ти добре вихована, маєш чудову освіту. Але найголовніше - ти знайшла спокій. Ти опанувала гармонію буття. У такому юному віці!
- Але абат … Я боюся …
- Твоє призначення – керувати державою. - Магнус замовк. Він розумів, що відбувається, та не міг усе розповісти своїй вихованці, але також не міг дозволити їй засумніватися у собі. - Ніколи не бійся! Ми навчили тебе всьому, що ти знаєш і вмієш. Звичайно, протягом життя, ти вдосконалюватимеш свої знання. До того ж, ти маєш усі необхідні якості, щоб успішно правити. Ніколи не сумнівайся в тому, що ти зможеш стати справедливою та доброю королевою. Пам’ятай, Арнгерд, ти - Аквіла! Ніколи не забувай про це, навіть коли тебе здолають страх і приреченість!
Сонце вже на повну силу щедро залило кімнату своїм теплим промінням, в якому стояли обійнявшись дві фігури. Збоку це прощання було схоже на розлучення батька та дочки: дівчина марно намагалася стримати сльози, що прозорими струмками текли з очей, а абат заспокійливо заколисував її у своїх обіймах.
За вікном зашумів різноголосий гомін птахів, що прокинулися, і в ту ж мить пролунав протяжний дзвін, вриваючись у міцний ранковий сон двох сотень вихованців монастиря, що досипали у своїх кімнатах.
- Тобі треба збиратися, Арнгерд. Надвечір ви вже повинні покинути монастир – імператор не любить чекати.
Неохоче розірвавши обійми, дівчина шанобливо вклонилася намісникові і, зачинивши за ним двері, на мить зупинилася. День, який обіцяв стати яскравим і теплим, стрімко втратив свою привабливість, і вона вже заздалегідь ненавиділа його. Минуле, якого вона намагалася позбутися протягом довгих десяти років, знову увірвалося в її життя, розбило примарні надії на тихе і спокійне життя і нагадало їй, ким вона є насправді. Зітхнувши, дівчина почала збирати свій нехитрий скарб у потерту сумку, не підозрюючи, що тієї миті, коли вона прочитала листа, її безтурботне дитинство закінчилося і її життя, відтепер, належить імперії.
Абат Магнус важким поглядом обвів членів ради.
- Отже, браття. Тепер ви все знаєте. Якими будуть пропозиції?
- Абате, - шанобливо вклонився високий, худорлявий чернець. – Життя Її Високості завжди перебувало в небезпеці, і лише Божа милість досі її оберігала. Навряд, людина здатна завадити промислу Бога.
- Але, дівчинка може загинути, брате Кольгрім. Зрештою, віроломство імператора добре відоме. Вперше їй вдалося уникнути смерті. І саме в наш монастир Господь привів нещасну дитину, чи не каже це нам про те, що саме на нас лежить обов’язок її захищати?
- З усією повагою, брате Бенедикте, але ми ченці, ми не можемо тягатися з самим імператором. - Високий голос наймолодшого учасника дискусії, ченця Лукаса викликав гул схвалення. Всі знали, що виступати проти імператора – це самогубство.
Імператор Адальберт вже понад десять років правив величезною імперією, що охоплювала одну шосту частину суші на північ від теплого Середземного моря. Його крута вдача і залізна рука змусили тремтіти ворогів, а сусідів – підлещуватися і бояться. То був високий і міцний чоловік. Його атлетична постать видавала в ньому бувалого воїна, що підтверджувалося численними шрамами по всьому тілу. Його статура була правильних пропорцій, наче зліплена руками найкращих скульпторів. Брита голова із навислими бровами, з-під яких на світ пильно дивилися яскраво-зелені очі, і тонкі губи не могли розташувати до себе.
Він був тираном. На будь-кого, хто був йому незручний, чекала страшна розправа. Яскравим прикладом була доля принцеси Арнгерд, старшої доньки імператора. Її мати, принцеса Роксана, була єдиною спадкоємицею короля Едмунда Завойовника, який у ній душі не чув. Старий король був постійно поглинений державними справами і не брав жодної участі в житті своєї єдиної дитини, яка виросла легковажною, норовливою і запальною. Провівши все своє життя у завойовницьких походах і збільшивши свою державу вдвічі, Едмунд хотів передати свій трон гідному наступнику. Але Роксана виявилася не тією людиною, яка змогла б керувати імперією і старому королеві нічого не залишалося, як шукати дочці вигідну партію і передати трон своєму зятю. Одним із найкращих кандидатів на роль короля-консорта був син першого радника короля, молодий герцог Адальберт. Цей юнак був небагатослівний і завжди стриманий. Вже у свої неповні двадцять він піднявся до префекта королівської варти і відповідав за особисту безпеку короля. Його мужність, сувора краса і небагатослівність надавали йому певного шарму, що зводив з глузду придворних дам.
Він був бажаним нареченим для доброї половини дворянських родин імперії, але не поспішав робити вибір, потайки кидаючи погляди, на зухвалу принцесу. Не дивно, що король зупинив вибір зятя на цьому юнакові, який подавав надії. Роксана, теж здавалося була не проти такої партії. Весілля було зіграно з воістину королівським розмахом і молода пара вирушила у весільну подорож до Східної провінції, що славиться своїми чудовими оазисами із розкішними садами. Незабаром, через рік у королівській родині трапилося поповнення – 24 серпня в родовому маєтку герцога Адальберта на світ з’явилася єдина дитина подружжя – принцеса Арнгерд.
Здавалося, ніщо не могло затьмарити спокійну старість короля Едмунда. Але зла доля, ніби нависла над життям королівської династії. Несподіваною звісткою стало те, що король раптово помер, впавши з коня на королівському полюванні. Добрий вершник, досвідчений воїн розбився, впавши з коня, чи не це іронія долі? Правда в цьому була одна дивина, яка не вписувалася в рамки нещасного випадку: перед своєю несподіваною смертю король встиг змінити закон про престолонаслідування і залишив заповіт, згідно з яким трон після нього успадкувала його онука, принцеса Арнгерд. Принц Адальберт залишався лише регентом до повноліття своєї малолітньої дочки, а після мав їй передати кермо правління.
Однак смерть короля-завойовника, як виявилося, запустила цілу низку трагічних подій. У молодій сім’ї все частіше почали відбуватися сварки, оскільки поведінку своєї дружини принц розцінював як неповагу до нього. Він не міг звикнути, що Роксана не була схожа на тих дівчат, які досі оточували його. Загальне обожнення, підлабузництво і лестощі в розмовах, захоплення в поглядах і важкі зітхання, варто було йому з’явитися при дворі, розпалювали в ньому гордість і честолюбство. Роксана ж, як і раніше, могла відкрито зухвало відповідати йому, вона не визнавала його авторитет, адже він був лише королем-консортом, але, напевно, головна причина, була в тому, що Адальберт ревнував свою молоду дружину. Він просто шаленів, коли помічав жадібні погляди інших чоловіків, адресовані їй. А Роксана, іноді, щоб ще більше позлити чоловіка, відповідала на залицяння лордів, розширюючи тим самим прірву між ними.
Апогеєм терпіння Адальберта став її раптовий і пристрасний роман із послом султана Селіма Залізного Мурадом, який був за сумісництвом ще й його сином. Молодий шехзаде прибув до палацу у складі посольства з далекої Османської Порти, метою якого було зміцнення добросусідських відносин між двома сильними державами. Гніву Адальберта не було меж.
Ображений король, сповістив Священний перстол, про негідну поведінку королеви і попросив Церкву про розірвання шлюбу. Королева, яка не чекала такого повороту подій, спробувала виправити ситуацію, але й кардинали, і тим більше король були непохитними. До того ж звістка про те, що королева чекала дитину від стороннього чоловіка справила ефект бомби, серед пуританських звичаїв, що панували у провідних дворах імперії. Вона була позбавлена прав на престол навіки, як і всі її нащадки, а король Адальберт, прийнявши імператорський титул, позбавив прав на престол і принцесу Арнгерд.
Дівчинку було перевезено до замку Олександропіль і передано під опіку старому коменданту. Тим часом, імператорські легіони, що базувалися на південних кордонах, вже обложили столицю Блискучої Порти і східна імперія була за крок від розгрому. Але двір не прийняв покірно зміни, введені узурпатором. Група незадоволених, куди входили, частина придворних, військових і духовенства, здебільшого зі старої гвардії короля Едмунда, підняли повстання з вимогою відновити в правах юну принцесу, якій виповнилося лише сім років.
Дитина ж, по суті була позбавлена нормального людського спілкування, і проводила більше часу на самоті, оскільки єдиними людьми, яких вона бачила були начальник фортеці, що час від часу навідувався у вузьку світлицю на самому верху вежі, та дочка місцевого священика, яка виконувала роль її вчительки. Дівчинка не могла зрозуміти, чому розкіш палацу змінилася на застарілі покої замкової вежі, в якій було дуже холодно, особливо довгими осінніми ночами, чому більше мама не приходить навіть мигцем подивитися на свою дочку, і куди подівся її добрий батько, з яким було так добре гратися? Ніхто не давав жодних пояснень маленькій принцесі, і від туги дівчинка чахла на очах. У неї зник апетит, її більше не тішили ігри, вона не хотіла ні читати, ні слухати казки, які розповідала їй жаліслива вчителька.
Якось не витримавши сумного погляду великих зелених очей, Селена випросила у коменданта дозвіл взяти Арнгерд додому хоча б на кілька днів. Лундвар, нерішуче чухаючи густу бороду, нарешті поступився проханню дівчині, і незабаром маленька бранка, розпиваючи обережними ковтками запашний чай, насторожено розглядала розмальовану химерними розписами велику світлицю будинку священика. З того часу їй було дозволено на вихідні залишати свою в’язницю і проводити час із сім’єю ксьондза Матеуша.
Тим часом повстання, підняте проти нового імператора, було жорстоко придушене. Для цього імператор змушений був піти на поступки султану Селіму та підписати перемир’я терміном на 15 років на невигідних для себе умовах. Звільнені сили він кинув проти збунтованих когорт і незабаром уздовж головних доріг, що вели до столиці, навіть через місяць після повстання, все ще висіли бунтарі, і лише сумний скрип мотузок, що розгойдувалися під поривами вітру, був своєрідною похоронною піснею повстанцям.
Звістка про жорстокість нового імператора паралізувала волю звиклих, до справедливого правління старого короля, підданих. Коли звістка про ці жахливі дії імператора досягла Олександрополя, всі зрозуміли, що доля Арнгерд вже вирішена. Не гаючи часу, Селена знайшла спосіб врятувати свою вихованку, до якої дуже сильно прив’язалася за ці два роки. І хоча дівчинку встигли передати під захист Священного престолу, розплата наздогнала тих, хто допоміг опальній принцесі: їхні сім’ї були вбиті, а будинки знищені, самі ж вони розділили сумну долю повстанців.
Апостольський престол, взявши під захист дівчинку, в обмін на життя принцеси, змушений була підписати договір з імператором, досить незручний для себе. Частину своїх повноважень він погоджувався розділити з так званою Уповноваженою найвищою комісією, яка, окрім цього, схвалювала кандидатуру верховного кардинала, який обирався раз на десять років. Питання фінансів та торгівлі також були у сфері юрисдикції цієї комісії. Наступні сім років пройшли відносно спокійно, до сьогоднішньої ночі, коли гонець на змиленому коні, постукав у залізні ворота абатства св. Петра.
- Що ж, брати мої, - абат обвів усіх поглядом, - я пропоную вчинити так: оскільки наш монастир взяв на себе піклування про життя і здоров’я принцеси і вона є нашою вихованкою, то ми повинні нею опікуватися до повноліття.
- І як це зробити, отче? - Невдоволеним поглядом Кольгрім окинув постать настоятеля. Його дратувала вся ця біганина навколо однієї особи, та повага і обережність з якою ставилися до дівчинки в монастирі, дратували ченця, який свято вірив у те, що жінки вже з перших днів життя одержимі гріхом істоти, яких треба уникати, щоб уберегти свою душу від спокуси. Він щиро дивувався, чому з нею всі так носяться? Що такого особливого є в цій золотокосій зеленоокій дівчинці, яка так нагадувала свою матір Роксану? З кожним роком вона розцвітала все більше, і коли її постать вже набула дівочих форм, Кольгрім заборонив молодим ченцям взагалі заходити на територію благодійного будинку та оточив приміщення притулку високим дерев’яним парканом, адже крім Арнгерд, у притулку виховувалося ще шість десятків селянських дочок. На подвір’я школи і притулку дозволялося входити лише викладачам та настоятелю монастиря. І зараз, коли дівчина мала покинути притулок назавжди, Кольгрім відкрито радів цій події: може нарешті він зможе забути минуле і відродити свою душу для вічного життя? Однак наступна фраза вирвала його із благостних роздумів.
- Разом із принцесою Арнгерд, обитель покине один із вас.
– Що? Але ченцю заборонено залишати стіни обителі! - Бенедикт і Лукас стривожено перезирнулися.
- Окрім як з благословення абата. - спокійно резюмував монах міцної статури, що досі мовчав. Він був ще не старий, хоча сивина досить рясно пофарбувала його волосся, а зморшки густою сіткою покрили обличчя.
- Брат Хома правий. І я вибираю людину, яка зможе застерегти Її Високість від небезпек, які випадуть їй на шляху і зміцнять її віру у години випробувань.
Магнус допитливо вдивився в обличчя кожного ченця. Усі завмерли в очікуванні.
- Брате Кольгрім, відтепер ваш головний обов’язок, окрім молитви – захищати Її Високість, вірою та правдою служити їй, оберігати і навчати. Пам’ятайте, вам випала важлива місія.
Усі були приголомшені. Такого повороту подій ніхто не очікував. Монах підвівся з широкої лави, де сидів.
- Абат…
– Досить, у нас мало часу. Потрібно встигнути зібратися. Усі питання потім. А зараз, час трапезувати.
Ченці мовчки почали розходитися. Тільки Кольгрім залишився, щоб поставити єдине запитання. Але не встиг він вимовити і слово, як Магнус випередив його:
- Тільки ти зможеш довести почате до кінця, брате. – Абат поклав руку на плече ченця. - З усіх нас, тільки ти володієш необхідною волею та знаннями. Ти знаєш той світ, у який бідній дівчинці доведеться поринути. Світ спокус, інтриг та пороків. У ньому легко загубитись, та ти й сам це знаєш.
- Ти, знаєш, Магнусе, чого це варте для мене. Той світ…
- Ти найбільш стійкий з усіх, хто трудиться тут. Твоя віра і воля допоможуть тобі завершити почате. Вір у свої сили. І пам’ятай, найважливіша перемога – це перемога над собою. І ще…Арнгерд не винна у тому, що з тобою вчинила її мати. Не перекладай на невинну душу провини за інших людей. Постарайся їй допомогти. Усе…іди з Богом!
Прийнявши благословення від абата, Кольгрім залишив залу засідань і вийшов у двір, серед якого, оточена химерними квітами, стала статуя Діви Марії – місцева реліквія, яка три роки тому врятувала монастир від нападу невірних.
Піднявши очу вгору у молитовному проханні, чернець нечутно прошепотів щось, перехрестився і торкнувся губами холодного мармуру. Потім хвилину постоявши, ніби прощаючись із рідним монастирем, попрямував до вихованців, що веселою юрбою в той момент виходили з воріт притулку. Помітивши ченця, що стрімко наближається, хлопці і дівчата замовкли, і звично опустили очі, хоча серед старших раз у раз пробігав смішок від ледь стримуваних веселощів.
– З новим днем вас! - Хрипкий голос ченця пролунав над строєм, змусивши напружитися новачків, які були налякані розповідями старших про грізного вартового чернечих принципів.
- Дякуємо Господу, отче! – Злагоджений хор голосів дружною хвилею розлився широким двором монастиря.
- Гарольде, Дарію, - звернувся він до двох юнаків, що йшли попереду. Один з хлопців був високим і худорлявим, з довгим до плечей густим світлим волоссям, другий трохи нижчим, кремезним і коротко стриженим. - Я хочу поговорити з вами…
- Так, брате Кольгрім, - в унісон пролунали голоси, і підкоряючись жесту ченця, хлопці пішли за ним у його світлицю.
Арнгерд повільно розчісувала великим мідним гребенем свої густі й довгі золотисті кучері. Вогонь весело потріскував у каміні, поширюючи навколо себе затишок та тепло. Після прийнятої трав’яної ванни, хотілося закутатись у теплу ковдру і заснутись міцним сном, а потім прокинутися і сприйняти все як страшний сон. Але розкладений на ліжку одяг, захисні обладунки та зброя говорили про протилежне.
Тяжко зітхнувши, принцеса встала з вузької лави, що була пересунута ближче до вогню і взялася за ненависну справу - укладання волосся. Через деякий час дівчина перевела дух і насамкінець провела рукою по заплетених косах. Тепер час одягати лати. Через хвилин двадцять, коли залишалося лише затягнути тугіше шкіряний панцир, двері відчинилися без стуку:
- Гердо, адже це не правда, що ти…
На порозі завмерла з відкритим ротом, її найкраща подруга, дочка місцевого коваля. Її чорні коси розкидалися по плечах, груди уривчасто здіймалися від швидкого бігу.
- На жаль, Софі, це правда.
– Як? – Все не могла повірити своїм очам дівчина. Вона розглядала свою подругу, яка миттю подорослішала, одягнуту в обладунки гвардійця. На очі набігли сльози.
- Наказ імператора. Сьогодні вранці. Допоможи затягнути. – Тихий голос вивів дівчину із шоку. Підійшовши до подруги, вона міцно затягнула шнурівку і, зафіксувавши вузол, сховала ремінці в спеціальній кишеньці під панцирем. Софія подала подрузі білий плащ, із гаптованим вензелем літерами «А/A». Застебнувши плащ, Арнгерд підвела голову й уважно подивилась на подругу.
- Мені час, Софі. Я писатиму.
Дівчата міцно обійнялись, і Герда перша розірвала обійми, відчуваючи, що ще кілька мить - і вона розридається.
- Почекай, Гердо… Ти назавжди їдеш, правда?
- Не знаю. Принаймні надовго.
- Я з тобою! – Випалила дівчина. Вона навіть подумати не могла, що їм колись доведеться розлучитися. Кращі подруги, які з перших днів знайомства не розлучалися, були, наче сестри. Майбутня розлука загрожувала стати тяжким випробуванням для обох.
– Ти що! Ти маєш сім’ю! - Арнгерд категорично замотала головою, хоча серце розривалося від думки, що їй доведеться покинути цих людей, які стали рідними їй, але як би вона не хотіла, щоб Софі поїхала з нею, дівчина не могла піти на поводу власного егоїзму. Вона уявила, як сумуватиме мати Софі, тітка Хеонія, яка завжди пригощала її смачними сирними булочками, а батько… коваля Феропонта було навіть страшно уявити в гніві!
- Я поговорю з ними! – Рішучості у Софі було хоч відбавляй.
- Ні, Софі! Ти не встигнеш! - Спробувала відмовити подругу дівчина, але та, лише струснувши косами, зникла за прочиненими дверима. До слуху Арнгерд долинули кроки, що швидко віддалялися. Зітхнувши, дівчина поправила меч на поясі і, окинувши прощальним поглядом свою кімнату, вийшла за двері.
Вечірнє сонце добре прогріло повітря, що пахло талим снігом, першою зеленою травою та димом багать, на яких спалювали торішнє листя. Монастирський двір, який зазвичай у цей час був занурений у солодкий лінивий полудневий сон, гудів, наче розтривожений вулик.
Арнгерд, насамкінець обвела поглядом рідний будинок, яким став для неї, цей захований серед скель та густих лісів, монастир. Ось весело ганяючи, один за одним, унизу біля річки бавились сільські дітлахи, а трохи подалі, з труби пекарні клубами валив густий молочний дим.
«Мабуть нову партію рогиликів печуть, до вечері в притулок якраз встигнуть», - майнула звична думка, але схаменувшись, дівчина згадала, що вона вже ніколи не сяде разом із різноголосим натовпом за грубо тесані довгі столи. Швидше за все, тутешні привітність, доброту і веселість, їй можливо, доведеться згадувати як найсвітліші моменти свого життя. Декілька сльозинок зірвалися з вій і впали гарячими краплями на шкіряні пластини панцира, в який вона була одягнена.
Від сумних думок її відвернуло нетерпляче іржання коня, якого підвів до ганку Томас, високий юнак років двадцяти.
- Принц, мій хлопчику, - посміхнувшись, дівчина підійшла до вороного коня, який зачувши свою вершницю, нетерпляче пхнув її в плече головою, і простягла йому маленьку грудочку цукру, якою той одразу захрумтів. Потріпавши його по загривку, Арнгерд звичним рухом злетіла в сідло.
- Щасливої дороги, Ваша Високосте! - Криво посміхаючись, ховаючи вологі очі, побажав Том.
- Гей, перестань! Не називай мене так, – тихо попросила дівчина. У її смарагдових очах блиснули невиплакані сльози. Юнак не витримав і, наплювавши на всі пристойності, стиснув холодну долоню у своїй руці.
- Арнгерд … Візьми мене з собою!
- Ти знаєш, я не можу. – Принцеса сумно посміхнулася. – Прощавай, милий.
І звісившись із коня, залишила легкий поцілунок на обвітрених губах хлопця. Томас, який не чекав такого, остовпів і смішно закліпав очима.
Випроставшись, дівчина злегка торкнула коня і той, нетерпляче зацокав по викладеному великим сірим камінням монастирському дворі. Порівнявшись із Дарієм, який сидів на норовливому Августі, і тримав королівський прапор, Арнгерд наостанок затримала погляд на старому соборі, що височів над територією абатства і перехрестилася. Весь їх невеликий загін, що складався із півсотні молодих вершників, і двох возів з невеликим запасом провізії, в одному з яких їхав і брат Кольгрім, прощально відсалютувавши зброєю своїм друзям із притулку, які їх провожали, скоро залишив територію абатства і гнітюча тиша, запанувала в ньому. В серці абата Магнуса міцно засіло почуття спустошеності та втрати.
Столиця імперії зустріла мандрівників різноголосим галасом. Незважаючи на ранній час, торговці вже почали розкладати свій товар, боргові раби підмітати вулиці, а запахи свіжої випічки, перемішуючись з ароматами свіжозавареної кави, попливли вулицями, змушуючи прокидатися голодні шлунки городян, які заповнювали ще порожні намети, де можна було перекусити, потеревенити і завжди бути в курсі столичних новин.
- Ваша Високосте, - вершник, що їхав першим трохи притримав свого коня і зрівнявся з дівчиною, що дрімала на коні. Здригнувшись, вона підвела голову, і юнак був вражений з її стомленного вигляду: очі були червоні від недосипання, волосся, припорошене дорожнім пилом, здавалося сивим, а колись червоні губи потріскалися. - Може нам краще зупиниться десь у таверні, відпочити, перекусити?
Принцеса, стомлено потерла очі і хитнула головою:
- Гадаю, не варто, Гарольде. Як би ми не втомилися, нам краще поквапиться – ми запізнюємося і так на два тижні. Термін минув, а ми все ніяк не можемо дістатися замку. До того ж ми не знаємо, чого нам чекати від імператора.
- Ну гаразд, - ховаючи невдоволення в голосі, неохоче погодився вершник: втома останніх двох місяців від виснажливого маршу верхи, позбавляли людей сил, і вони мріяли, якнайшвидше відчути під ногами тверду землю і хоч би перевести дух. Але до резиденції імператора було подати рукою, і Гарольд у душі погодився з рішенням дівчини.
- Тоді поспішаємо! - Пришпоривши коня, вершник галопом промчав вузькими вуличками, що вели до головної площі міста, над якою вдалині височів імператорський палац. Весь загін втягнувся за ним у темп, і розбризкуючи болото з неглибоких калюж, розтривожив розмірену атмосферу заплутаних міських лабіринтів, змусивши ще сонних жителів висунути скуйовджені голови на вулицю і моргаючи очима спробувати розглянути порушників спокою.
- Гей, Харитон! - Лисий торговець, здивовано ляскаючи своїми маленькими очима, висунувся через вікно і подивився на таке ж спантеличене обличчя сусіда - кремезного коваля, який, уже одягнений у дорожній костюм, стояв на балконі і потягував ароматний напій.
- Чого тобі, Полібію? - Скривився чоловік: верескливий голос вічно метушливого сусіда, вирвав його зі спокійного споглядання сонного прохолодного ранку. Він дуже цінував ці моменти, адже весь день до пізнього вечора чоловік проводив біля розпеченого заліза, а гуркіт молота і нестерпний жар сильно вимотували цю вже немолоду людину.
- Бачив, хто? - Торговець кивнув у бік вершників, що розчинилися у хмарах дорожнього пилу.
- Ні, обличчя всі закриті. А що?
- А прапор роздивився?
– Ні. Та що з тобою? - Здивування майнуло в примружених очах ремісника: його сусід ніколи не цікавився тим, що не могло йому принести прибутку. Тим більше він не встрявав у політичні ігри і не потрапляв у всілякі колотнечі. Хитрий і боягузливий купець вважав, що будь-який конфлікт можна вирішити словами, підкріпленими дзвінкою монетою.
- Я миттю глянув: дивний знак якийсь - орел, що тримає шолом і меч. Щось нагадує. Королівський герб?
Харитон наморщив лоба, намагаючись згадати щось подібне:
– Ні. У жодного члена сім’ї немає нічого схожого. Хоча це і вказує на близьку спорідненість із государем.
- Може, принц Порфирій?
- Ні, він ще немає права носити власний прапор. - Зброяр насмішкувато вдивився в обличчя сусіда. – А ти чомусь цікавишся? Чи тобі не все одно при кому продавати свої горщики та кошики?
- Та тут розумієш, що мені вчора розповіли? - Змовницьки зашепотів торговець. Озирнувшись на всі боки, він зник у будинку і за мить опинився на загальному балконі. Смакуючи новину, яку він учора почув від одного зі своїх постійних клаєнтів, Полібій, від хвилювання витер чоло рукою, що почала блищати від свіжого поту, і, нахилившись до сусіда, прошепотів ледь чутно:
- Говорять, що імператор не передасть трон принцу Порфирію.
- Ти звідки знаєш?
- Один мій клієнт учора…
- Теж мені новина! – зневажливо пирхнув чоловік. - Та я тобі таких новин за день, знаєш, скільки назбираю? Ішов би ти продавати свої…
- Так ні ж! - Невдоволений товстун притягнув співрозмовника за комір сорочки і зашепотів у вухо: - Кажуть, імператор вирішив відновити старий закон про престолонаслідування. І старша…
- Ідіот! — Люто прошипів зброяр, помінявшись на обличчі. - Стули свій писок, поки тобі не вирвали язика! І тому, хто тобі таке брязнув, теж передай! За згадку про ворогів імператора, у кращому разі виривають язик, а в гіршому… Забув, що сталося із Марком?
Торговець хотів щось заперечити, але коли Харитон згадав їхнього спільного знайомого, то ще більше спітнів і почав промокати чоло широким рукавом своєї сорочки.
- Я ж просто …. Харітон, я ж не ….
Відштовхнувши зляканого товстуна, зброяр, порадив йому наостанок тримати рота на замку і поменше слухати всяких там підозрілих осіб і попрямував у свою майстерню, розмірковуючи, а чи є частка правди в тому, що він дізнався від цього боягуза Полібія.
Тим часом загін, що схвилював городян, проїхав перекидний міст, і наблизився до величних воріт, що вели у внутрішній двір замку. Величезний, з масивними круглими вежами палац, немов велетень дивився на розташоване внизу місто, немов хижак, що причаївся, готовий до стрибка.
Загін зупинився. Один з вершників, Вініцій, юнак років сімнадцяти, бадьоро зістрибнув на землю і, підійшовши до оббитих залізом воріт, тричі голосно вдарив по них рукояткою бойової сокири, зірвавши мертву тишу.
- Гей, вартовий! Ми з дорученням імператора! Негайно відкрийте! Ей, ви чуєте?
Гучний гуркіт не встиг затихнути, як поряд з хлопцем, в землю встромилася арбалетна стріла:
- Ім’ям государя! Складіть зброю та назвіть себе! - У віконці воротаря замаячила заспана фізіономія стражника.
Стіна, що досі здавалася неживою, наїжачилась густим роєм стріл і дротиків.
- Так, прийом не теплий, - напружено промимрив Дарій, і затягнувши пояс, перекинув щит зі спини на ліву руку, так, про всяк випадок і взявся за рукоятку меча. Арнгерд, заспокійливо торкнулася його руки:
– Краще зробити, як вони сказали. Не треба злити їх.
Сама ж вона, виїхала наперед, не звертаючи уваги на хлопців, що злегка подалися, готових у будь-яку хвилину кинутися їй на допомогу, і демонструючи покірність, спішилася. Витягнувши меч з піхов, поклала його на нерівне каміння бруківки; така ж доля спіткала і лук зі стрілами.
Під настороженим поглядом начальника варти, дівчина відійшла убік, даючи можливість зробити таку ж операцію решті членів свого загону. Тільки коли на бруківці перед брамою виросла ціла купа різної зброї, з невеликої хвіртки, розташованої збоку від воріт, вийшло два солдати. Старший з них звернувся до Гарольда, що стояв попереду:
- Хто такі?
- Ми за дорученням…
- Я чув. – грубо обірвав його солдат. - Кажіть, хто такі, і навіщо прийшли.
– Він намагається сказати. — Від сарказму, що пролунав у голосі Вініція, солдата перекосило, і він рвонув меч із піхов, щоб провчити зухвальця.
- Солдате! - Арнгерд м’яко торкнулася напруженої руки стражника. – Не треба крові. Дозвольте, я все поясню.
Важка тиша повисла над людьми. Стража була готова будь-якої миті випустити сотню стріл у практично беззбройних мандрівників, а ті, незважаючи на значну чисельну перевагу потенційного противника, не збиралися здаватися, готові кинутися в бій на одному азарті, мабуть сподіваючись на свою удачу. Воїн, відчуваючи, як незнайомка наполегливо стримує його, уважно ковзнув поглядом на дівчину, що посміла суперечити королівському вартовому. Але замість зухвалості, яку очікував побачити чоловік, у її погляді читалися втома і туга. Він кивнув головою, даючи можливість порозумітися.
– Ці люди супроводжують мене за наказом імператора. Ось документ, який підтверджує мої слова. - Принцеса, відкинувши край плаща, витягла із-за пояса складений удвічі лист тонкого пергаменту і простягла його солдатові.
Той розгорнув листок і почав вчитуватися в химерну в’язь скупих рядків. У міру прочитання обличчя його все більше блідло, і старі шрами проступали червоними смугами на лобі та шиї.
- В … ваша Ви … сокосте …! Вибачте мені мою зухвалість. - Зніяковіла мова від хвилювання, спина зігнута в улесливому поклоні і запах страху, викликали огиду у дівчини. Переможно кивнувши своїм супутникам, принцеса першою в’їхала в квапливо відчинені ворота, ловлячи на собі цікаві погляди охорони та челяді, що метушливо забігала.
Усередині замок був просто величезний. Безліч маленьких і великих приміщень, шпилі собору, побудованого у готичному стилі, що тянулись до Неба і майстерно оздоблені мармурові колони головного входу імператорського палацу викликали в людини, яка вперше бачила все це, почуття благоговіння та рабського страху.
- Ну як вам хлопці? - захоплено розглядаючи цю велич, запитала Софі, крутячи головою на всі боки.
Дочка коваля все-таки випросила у своїх батьків дозвіл поїхати до столиці, правда їй досі згадувалися материнські очі, які дивилися з докором, хоча батько був навіть радий. Не те щоб він не любив дочку, але в умовах, коли потрібно було накроїти посаг ще на трьох сестер Софі (єдина надія була на двох старших синів, які збиралися одружитися цієї осені і принести в батьківський будинок ще 10 акрів землі), він з полегшенням позбавився від одного зайвого рота. Але дівчина не ображалася, навпаки - поїздка була чудовою пригодою для молодих людей, щоправда, чим ближче загін наближався до столиці, тим частіше Софі помічала, як Арнгерд ставала все більш пригніченою. Коли вона намагалася розвеселити свою подругу, та лише слабко посміхалася і намагалася чимось зайняти себе, щоб більше ніхто не чіплявся з зайвими розпитуваннями. І зараз, принцеса насторожено вдивлялася в будівлю родового замку, ніби шукала щось знайоме та рідне, але не знаходила його. Всі мовчали, розчиняючись у розкоші та величі цього місця. Ці хлопці і дівчата, що виросли в оточенні столітніх дібров, серед простоти і бідності монастирського побуту, були проголомшені могутністю імперії, що звалилася на них.
- Це неймовірно! - Вражено прошепотів худорлявий білявий юнак, одягнений у світлу сорочку і темні полотняні штани, підперезані знизу шкіряними ремінцями. Його чоботи були сильно пошарпані, місцями протерті до дірок, а з великої дорожньої сумки виднілися малярські пензлі, складений у кілька разів великий шматок полотна та інструменти, які носили з собою різьбярі. Цей хлопець приєднався до загону в дорозі, і завдяки своєму веселому та товариському характеру незабаром став невід’ємною частиною групи.
- Це ж чудово! Яка робота! – Продовжував захоплюватися він різьбленими барельєфами, якими був прикрашений весь палац. Дівчина мимоволі посміхнулася, дивлячись на юнака, що світився щастям.
- Півтори сотні майстрів працювали, прикрашаючи його. Мій прадід, король Адальштейн, за якого і був побудований цей палац, був покровителем мистецтва. Він був дуже пихатий, до того ж, йому подобалися гарні речі. Тому він і найняв найкращих майстрів, щоб ті в камені звеличили його ім’я на віки. Він був непоганим ювеліром.
- Він…був справді великим…- задумливо прошепотів юнак. Арнгерд пожвавішала, втому як рукою зняло:
- Ні, Андерсе, не великий. Він був найгіршим королем за весь час правління нашої династії. Він майже знищив її. Моєму дідусеві довелося заново відновлювати країну. Він усе життя провів у походах, намагаючись зміцнити державу та зберегти її. – Дівчина, трохи нахмуривши брови, озирнулася: ніхто не поспішав виходити їм назустріч, ніби приїзд опальної дочки імператора, справа звичайна та повсякденна.
Тієї миті, коли загін спішився, двері, натужно заскреготавши, відчинилися і до них спустився високий, худий чоловік невизначеного віку. Він був одягнений у дивну довгу, що доходила до середини гомілок, сорочку. Вона була темно-синього кольору, біля коміру та на рукавах виднілося золотаве гаптування. З-під сорочки було видні штани темно-сірого кольору та м’які чобітки. Підперезаний він був широким поясом із грубої тканини, з вишитим імператорським гербом. Помітивши хвилювання принцеси, брат Кольгрім підійшов до неї і заспокійливо стиснув руку. Дівчина вдячно посміхнулася наставникові і повернулася до слуги, що підійшов.
- Я- принцеса Арнгерд, а як твоє ім’я?
Здивування відбилось на його смуглявому, порізаному різкими зморшками обличчі: згідно королівського протоколу, він повинен був перший привітати високу гостю, і обмін іменами явно не входив до переліку допустимих відступів від правил. Але то було лише на мить, наступної хвилини, він, шанобливо вклонившись, промовив:
- Ірфан, Ваша Високосте…
- Що ж, гадаю, ти знаєш, хто я, - різко перебила його Арнгерд. Кольгрім, схвально кивнув. А дівчисько, якщо не посоромиться, не дасть себе в образу (хоча нервове покусування губ видавало її хвилювання). Якщо він щось і пам’ятав із свого минулого життя, так це те, що чим більше ти ведеш себе нахабно, тим більше у тебе шансів вижити у цьому палацовому тераріумі…
Ірфану нічого не залишалося, як кивнути і, відступивши вбік, махнути гостям рукою запрошувальним жестом, щоб ті рушили за ним.
- О Боже! Тут ще прекрасніше, ніж зовні! – Не втримався від захопленого вигуку Андерс.
- Андерс мабуть вирішив втілити свою мрію: побачити палац та померти від захоплення! - Зареготав, не втримавшись Франг, невисокий міцний брюнет. Його підтримали й інші, але під грізним поглядом брата Кольгріма, веселощі зникли, і легкий смішок розтанув у повітрі.
Але Андерс не звертав уваги на хлопців: він звик до їхніх незлих жартів і поблажливого кепкування. Хлопець на всі очі продовжував розглядати оздоблення палацу: до пишноти більш витончених скульптур і барельєфів додалися ще яскраві розписи на стінах, майстерно оздоблені віконні отвори з чудовими вітражами та неймовірної краси купол, що стрімко підносився вгору. З невеликих круглих вікон у купольній частині лилося м’яке світло, освітлюючи величезний круглий тронний зал, що розкинувся перед мандрівниками.
- Ваша Величносте! - Трохи верескливий голос Ірфана змусив оточуючих скривитись. - Дозвольте оголосити про прибуття Її Імператорської Високості, принцеси Арнгерд із супроводом!
Тиша, що запанувала, була воістину мертвою. Придворні, принишкнувши, пожадливо дивилися на групу молодих людей, що стояли перед імператором. Одягнені в зношений, запорошений дорожнім пилом одяг, вони інстинктивно стали ближче один до одного, ніби боячись загубитися.
Особливий інтерес у напарфумленої і багато одягненої знаті викликала дівчина, яка стояла попереду групи. Вона була одягнена не краще за своїх попутників, хіба що брудно-білий плащ, з вишитим вензелем, видавав її походження.
Імператор уважно розглядав дівчину, що стояла перед ним. Арнгерд. Сім років тому він, відомий жагою помсти за ображене ім’я і честь, наказав позбавити свого первістка прав на престол і вбити, щоб покарати її матір, яка так віроломно зрадила подружню вірність і свій обов’язок Королеви Норландії. Тоді лише втручання Верховного Кардинала, який взяв опіку над дитиною, остудило його запал, і вирішення подальшої долі опальної принцеси було відкладено до її повноліття. Спостерігаючи за тим, як дівчина повільно підходить до підніжжя трону і, не підводячи очей, повільно схиляється в поклоні, Адальберт не міг зрозуміти, що він відчуває. Та це була його донька і в її жилах текла його кров. Але не кожен батько наказує стратити свою дитину…
Він пам’ятав її зеленоокою пустункою, чий безтурботний сміх розносився коридорами цього величного замку. Тепер же перед ним стояла дівчина, яка примудрялася навіть у своїх обірваних і запилених шатах виглядати гідно.
- Ваша Імператорська Величносте, - голос злегка тремтів, від невміло прихованого хвилювання, - прийміть наші щирі побажання довгого правління. Це подарунок від абата Магнуса. - Арнгерд простягла важкий пакунок, який тут же схопив Ірфан, і простяг його правителю, схилившись у улесливому поклоні. Але імператор жестом зупинив його, і подарунок перекочував до рук постільничого, товстого євнуха Мушира, який трохи пізніше повинен віднести дар на попередню перевірку у імператорську канцелярію.
Сам же імператор, підвівшись із трону, підійшов до дівчини впритул. Атмосфера у залі відчутно напружилась. Від несподіванки Арнгерд відступила на крок назад. Повільно, з великим небажанням вона підвела очі на людину, яку вона колись звала батьком. Адальберт, здивувався зовнішній подібності принцеси із жінкою, яку він колись шалено любив: такі ж тонкі риси обличчя, м’який овал губ, тільки от, очі зелені, як у нього. Очі, в глибині яких плескався страх. Чоловік жадібно вдивлявся в обличчя Арнгерд ніби шукаючи в ньому сліди тієї маленької двчинки, якою вона була у той день, коли він бачив їївостаннє.
Час тягнувся дуже повільно. Для Арнгерд взагалі здавалося, що він зупинився, і вони вже стоять ось так вічність, вдивляючись, ніби намагаючись проникнути, в душі один одного, і дізнатися про найпотаємніше.
- Арнгерд … - Імператору незвично було вимовляти ім’я, яке він намагався забути довгі роки. – Як ти доїхала?
Він помітив, як страх потроху зникає, і дівчина з помітним полегшенням видихнула.
- Все гаразд, Ваша Величносте. Ми тільки затрималися через несподівану бурю на два тижні. Отче, - насмілившись, звернулася дівчина до батька, який не зводив з неї погляду. – Я та мої люди сильно втомилися. Якщо буде ваша милість…нам потрібний відпочинок.
Адальберт, наче прийшовши до тями, уважно ковзнув поглядом по втомлених обличчях хлопців. Всі вони трималися з останніх сил, і намагалися не зганьбитись перед самим імператором.
- Добре. Ірфан проводить вас у ваші покої.
І коли Арнгерд вже готова була зробити прощальний уклін, імператор притримав її за лікоть:
- Ласкаво просимо до палацу, Арнгерде. І о, після вечері я буду чекати на тебе у своєму саду. Я хочу поговорити з тобою.
Адальберт встиг помітити здивування, що майнуло в зелених очах, перш ніж дочка схилилася в шанобливому поклоні і торкнулася сухими губами його руки.
- Дякую, пане.
Адальберт дивився, не відриваючись, на процесію, що залишала тронний зал. Його переповнювали змішані почуття, яким не міг дати визначення. Йому треба було побути наодинці зі своїми думками. Він хотів розібратися в собі далеко від сторонніх очей. І в усьому королівстві було лише одне місце, де імператор міг побути собою. Адальберт, шепнувши щось своєму першому міністрові, стрімко перетнув тронний зал, не звертаючи уваги на придворних, що квапливо кланялися, і вийшов через бічні двері, що вели в довгий коридор, що закінчувався виходом у королівський сад.
Там серед веселого гомону птахів і мірного дзюрчання невеликих фонтанів, правитель завжди знаходив спокій необхідний його серцю і розбурханим почуттям. Всі знали, що турбувати імператора в таку хвилину ні в якому разі не варто. І єдиним, кому це дозволялося, був молодший принц, десятирічний Драган.
З дитинства будучи кульгавим, він насилу ходив, і був позбавлений уваги, яким наділяли його старших братів, Порфирія і Стефана. Хворобливий хлопчина, половину свого недовгого життя провів у лазареті, мучившись від сильних болів у викривленій нозі. Він соромився своєї незграбності, і вважав за краще проводити час у бібліотеці, де серед розповідей про хоробрих лицарів і злих чаклунів, він на якийсь час забував про своє лихо і навіть починав мріяти про свої подвиги. Імператор, бачачи, як син страждає, всіляко намагався підбадьорити його, але ніякі подарунки не могли надовго відволікти принца і незабаром, він знову занурювався із головою в черговий том, взятий із імператорської бібліотеки.
Єдина людина, яка могла підбадьорити принца, була його мати, імператриця Орлейт, друга дружина імператора, і за сумісництвом його перше кохання, що народила чоловікові чотирьох дітей. Але навіть часті візити матері не могли надовго прогнати смуток із погляду хлопчика. Ось і зараз, хлопчина з цікавістю спостерігав з вікна своїх покоїв, як батько повільно походжав вузькими алеями, відокремленими один від одного невисокими кущами живоплоту. Він розумів, що саме зараз батька взагалі краще не чіпати.
Останні кілька місяців усі при дворі тільки й шепотілися за його спиною про приїзд його старшої сестри, і Драган не міг зрозуміти, хто та дівчина і якщо вона його сестра, то чому не жила з ними весь цей час? Тиждень тому він випадково почув сварку батьків, але так нічого й не зрозумів, а дослухати до кінця не зміг, боячись бути викритим. Сховавшись у ніші, за спиною скульптури одного із античних героїв, принц побачив, як із покоїв спочатку вийшов розлючений батько, а потім мати. Вона була в сльозах, а права щока палала червоним вогнем. З того часу батьки між собою не розмовляли, і Драган, який дуже переживав із цього приводу, намагався дізнатися про причину сварки. Але все було марно.
Сьогодні, судячи з напруження і метушні, що панувала з раннього ранку, довгоочікувані гості, нарешті, прибули, але як хлопчик не намагався, не зміг нічого дізнатися - всі як змовилися, і на всі розпитування або мовчали, або намагалися перевести розмову.
- Любий, ти не змерз? - Ніжний голос матері, змусив хлопчика відірватися від вікна і швидко зашкутильгати у бік імператриці.
- Мам! - Хлопець, обійнявши її за талію, уткнувся носом у живіт і щасливо притих: він дуже радий був цим нечастим, але тривалим візитам матері. Жінка, посміхнувшись, погладила сина по коротко стриженому світле волосся.
- Як ти любий? Як ти себе почуваєш? Ніжка не болить?
– Ні. Мам, а знаєш, я вже прочитав ту книгу, яку дав мені Стефан.
- «Саги про давні часи»? Вона ж дуже велика! Ти її всю прочитав?
- Так! Вона дуже цікава.
- Яка із саг тобі запам’яталася найбільше?
- Про Тидрека Бернського. Мам, а чому королі між собою завжди воюють?
- Ну…є різні причини… Наприклад, один король хоче захопити землі іншого, а той починає захищатися.
- Але недобре брати чуже! – Драган обурено глянув на матір. Та, ніжно посміхнувшись, поцілувала його в маківку:
- Бути правителем непросто, синку. Іноді доводиться робити не дуже правильні речі та приймати дуже важкі рішення.
Хлопчик спохмурнів:
- І тато теж? Він також робив неправильні речі?
- Драган… Твій батько великий правитель! Іноді треба бути жорстоким, іноді карати навіть друзів. Закон має бути для всіх однаковий, розумієш?
-А який закон порушила та дівчина?
Драган допитливо придивився до посуворілого обличчя матері. Вона важко зітхнула:
- Ти ще маленький, синку. Коли підростеш…
– Я не маленький! - обурено вигукнув хлопець. - Мені десять! Чому ви не розповідаєте про неї? Чому ви посварилися з батьком?!
- Драган! Негайно припини! Негоже принцу так поводитися!
Імператриця перевела подих і знову пригладила неслухняну потилицю сина:
- Ти дуже розумний хлопчик, синку. Але я не можу тобі всього розповісти.Однак, колись ти все дізнаєшся, обіцяю. Якщо не хочеш засмучувати батька, не питай його про це, добре?
Хлопчик скривджено опустив голову. Він був розумнішим і спостережливішим, ніж його однолітки. Він чудово бачив, як до нього ставляться його сім’я: Стефан його шкодував, Порфирій гзневажав, а його сестра Летиція не сприймала всерйоз. Лише батьки намагалися приділити увагу синові, але часом за батьківською турботою йому бачилося розчарування, а за материнською ласкою – приреченість. Але Драган мріяв, що одного разу він зможе стати повноправним членом сім’ї, а поки що йому залишалося лише спостерігати і бути покірним сином.
- Я не скажу батькові. Мамо, а мені можна буде піти на бал? - Образи наче й не було - в очах сина Орлейт побачила очікування і приховану радість.
- Ну… Взагалі-то вперше на балу юнаки з’являються на своє шістнадцятиріччя, як і дівчата. Але я попрошу нашого повелителя, щоб він дозволив тобі бути присутнім на верхній терасі.
Жартівливо закривши вуха від переможного крику радості, що вирвався з легенів десятирічного шибеника, жінка обійнявши сина на прощання, покинула його покої, так як їй було потрібно віддати останні розпорядження перед майбутнім балом і нарешті поговорити з чоловіком, так як їхня холодна війна сильно тривожила її.