Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Прим. Уривки тексту пісні Жадана і Собак «Бухло»!
***
- Бляха.
«В кожного запою є габарити
Хочеш зі мною про це поговорити?»
А він цукор кидав чи не кидав?
А й ладно, то таке, що можна ще раз кинути, переборщити складно.
- Раз, – столова ложка цукру опустилася до великої зеленої пластикової миски з тістом для млинців. - Два, - волосся лізе в очі та лоскоче носа. - Що з тобо-ою доброго було? Бухло! Бухло! Бух… А, три, - спробував за допомогою плеча прибрати волосся. Не вийшло. - …усіх сюди привело? Бухло! Бухло!..
Мадара ледь чув свій голос через музику з динаміків телефону, та може, воно й на краще, адже він і не підспівував, а так, муркотів собі під носа, ковтаючи деякі слова, однак, філософське «Бухло» не губилося, а вигукувалося голосно і впевнено.
«Забудь про ставки, явки й паролі
Господь ховається в алкоголі
Від чорної люті лікує водяра…»
- Жадан і Собаки, черговий хітяра! Тра-та-та-та… Се третя була чи четверта?.. – Діалог з самим собою перебив дзвінок.
Мадара подивився на екран телефона, замацаного брудними від борошна пальцями. Він нашвидкоруч витер їх паперовим рушником та затиснув телефона між вухом та плечем.
- Слухаю, - буркнув трохи грізно. На тому кінці дроту хтось хмикнув з посмішкою на вустах.
- Так офіційно зі старими друзями?
- Старі друзі не дзвонять раз на рік, – відкинув рушника і, прихопивши сірники, вийшов надвір. Надів старі сірі лапті і присів на ґанок. – Насправді, радий тебе чути, - все ж додав вже більш-менш м’яко після ніякової, дещо сором’язливої мовчанки з боку співбесідника. Дістав пом’яту упаковку цигарок, чиркнув сірником по коробці з зображенням козака в шароварах. Від вітру та одразу ж згасла. Зітхнув невдоволено. – Ну шо ти?
- То таке, а ти шо?
- Не вийобуйся і розказуй, - нарешті сірник нормально загорівся. Мадара подивився на наручного годинника, що його подарував Хашірама на позаминулий Новий Рік. Відправив «Новою поштою» з листівкою.
Світло-коричневий широкий ремінець, темний циферблат. Мадара любив усе чорне, але сей годинник пасував до всього. Насправді, просто не хотілося знімати.
- На магістратуру вступаю.
- Нахіба?
- Сам не знаю, - сміх. - Батько хоче на заробітки в Польщу, то от відмовляємо його вдвох з Тобірамою…
«Всьо, я пішла!» - голос на фоні. Мадара нахмурився.
- А то?..
- А, се Міто, - проговорив він так, наче Мадара і так це знав, тільки забув. Але він вперше чув про неї, про цю Міто. Нахмурив брови. - З дівчиною квартиру знімаємо на Хімпасі вже третій місяць.
Подавився димом. Закашлявся.
- Хе-ей, ти там в нормі?
Відхекався швидко, підняв брови якось здивовано.
- Дівчина?
- Так, а я що, не розповідав?
- Вперше чую.
- Ми зустрічаємось майже рік, вона пречудова!.. Навчається на…
Мадара не дуже вслуховувався в наступні слова. Він видихнув повільно струмінь диму ще раз і перевів погляд на годинника. Гарного годинника, мабуть, недешевого, бо досі виглядає новим. А може, це через те, що він його беріг як зіницю ока, хто знає.
«Та що ж я такий невезучий» промайнуло в голові лиш на мить, і думка зникла разом із залишками диму.
Підбігла кицька Зецька, що мала пів морди білої, а половину чорної. Потерлася об ногу. Сіла гратися з капцем.
- … Вона також вступила на магістратуру… - Мадара розсіяно гмикнув і почесав кішку за вухом. Та вляглася на спину. – …А я взагалі чого звоню-то.
- Просвіти.
- До тебе скоро гості прибудуть, - відповів той загадково.
Мадара загасив цигарку підошвою лаптів і закинув у смітник.
- О, дядько Буцума? Я вам вишень передам. Ти, до речі, від нього й дізнався, що я тут?..
- Йой, мені тут хтось дзвонить, потім договоримо, бува…
Незручна якась вийшла розмова, неспокійна й ніякова. Голос зник так само раптово, як і з’явився, залишивши по собі лише якусь важку тишу, але тривала вона недовго, бо ось уже Зецька почала знову тертися об ноги, випрошуючи їсти. Мадара вже збирався йти, як почув шарудіння зі сторони сусідських воріт.
- До дядька Буцуми поки що не лазь, чуєш? - Та навіть не підняла голови. - Без смішок, тиждень, чи на скільки він там приїхав, ходи тільки по нашому двору. Пойняла?
Кицька, зрозумівши, що їжа їй не світить, розвернулася та пішла кудись до абрикосів, поки Мадара, нарешті, піднявся і обтрусив штани від шерсті. Дістав новенькі ключі з-під горщика з квітами біля дверей і пішов до сусіда вітатися.
***
- До біса, - гаркнув Тобірама собі під носа, - ти мене вже задрав, - прошипів тихіше.
Ще раз смикнув за замок. Коли він приїжджав раніш, то вони знімали сей клятий замок і зачиняли ворота на звичайний засув, тож зараз Тобірама, можливо, з незвички, все ніяк не міг відкрити старий та іржавий замок не менш старим та іржавим ключем.
- Падло! – скрикнув він, коли в пориві злості застукав замком по дверях і дістав собі по пальцю. - Па-адло, - замахав долонею, наче се могло розрадити.
- Допомогти? – пролунало десь неподалік, але озирнувшись, Тобірама нікого не побачив. Насупився і подивився по боках. З-за сусідських воріт виглядали чиїсь чорняві коси та бліде видовжене обличчя. Тобіраму аж перекосило.
– Говорю, що якщо тре допомога з тим, щоб відбити тобі руку, то можу зарадити, - проговорив той вже голосніше, ніби йому здалося, що Тобірама не відповідає не од здивування, а того, що просто не розчув.
- Йди в сраку, - буркнув той у відповідь й повернувся до проблеми з замком. Був занадто втомлений після тривалої поїздки в спеці, та ще й прогулянка з торбами по малознайомим місцинам не надто втішила. Хотілося відпочивати.
- Я ж бо піду, - Мадара посміхнувся і потоптався на місці, мабуть, він став на якусь дровиняку, щоб мати змогу дивитись через паркан. - Мені є куди. А ти куди подінешся? Підеш у ліс спати?
- Тебе їбе?
- Які ми злі…
- З такими сусідами як добрим бути?.. – Тобірама зітхнув і вже всерйоз розглядав ідею банально перелізти паркан або навіть зламати замок. От найти б каменюку побільше… - От не стій над душею тільки, і так ніц не виходить.
Мадара театрально закотив очі, але не пішов. Схилив голову й продовжив спостерігати за потугами.
- Ти що, досі сердишся за ту дівчину Току? – запитав він згодом, коли мовчки спостерігати за червоним від старань і злості Тобірамою стало нудно. Тим паче, що той вже відійшов подалі в пошуках каменя. - Боже, нам було по чотирнадцять.
- Відчепися.
- Чи за озеро? – Мадара уперся на руку і тепер виглядав стиглі абрикоси на дереві поряд. – То я тебе запевняю, то не я тебе штовхнув, а Ізуна…
- А ти іржав як кінь, - буркнув той у відповідь.
- Хашірама також іржав. Ну ти кумедно борсався, що поробиш. - Мадара знизав плечима і нарешті відірвав велику стиглу абрикосу, нахиливши тонку гілку. – То шо, через озеро?
- Не вдавися.
Мадара смачно відкусив половину і гмикнув.
- А ти шукай-шукай, не відволікайся.
- Тебе забув спитати.
- Як добре, що я завжди готовий прийти на допомогу.
Нарешті Тобірама підняв цеглину, покрутив її в руці і врешті-решт підняв погляд на Мадару. Зустрілись очима. Мадара кивнув на абрикосу в руці:
- Хочеш?
Тобірама так пильно подивився на каменя, а потім на Учіху, що питань щодо його ідей не виникло.
- Ну, як хочеш, - Мадара ледве встиг договорити, як в голові продзвеніло від того, як голосно вдарив Тобірама каменем по замку, вірніше, як намагався се зробити, але трохи промазав і грюкнув по залізних воротах. Мадара прикусив собі язика з переляку.
– Бляха, ти попереджай наступний раз!..
- Як тільки, так… - грюкнув ще раз, сей раз не мимо, - …відразу!
- От курв… - голосу Мадари не було чутно через ритмічні грюкання, але його се не зупиняло від лайок – користувався тим, що сусіди всі давно пороз’їжджалися, і присоромити було нікому.
Нарешті Тобірамі вдалося збити замок, і він майже вдоволено спробував відкрити ворота з ноги, що йому не вдалося, оскільки ті, як виявилося, були ще й закриті на засув.
- Ну і довбень, - прокоментував Мадара і взяв ще одну абрикосу.
Але Тобірама проявив терпимість і, просунувши руку зверху, відкрив ворота остаточно. Протиснувся на подвір’я не одразу – спочатку затягнув одні сумки, а потім інші, і портфель. Знову дзеленчання «півторашок». Мадара присвиснув.
- Мда, спортив тебе Київ, Тобі, - видихнув театрально, на що Тобіраму вже почало трохи тіпати, а його й без того рожеве лице вкрилося насиченого червоного кольору плямами. – А був такий хороший мальчик, і учився, і не пив, і о дев’ятій спать лягав…
- Я вже говорив тобі йти в сраку?
- Що, знову проблеми з пам’яттю?
- Та просто от зрозуміти не можу, чому ти ще досі тут.
- Та так, - Мадара достав із кармана штанів ключа. Тобірама нахмурився незрозуміло. - Прийшов ключа віддати, я ж вам замок ще в травні поміняв, ну, по доброті душевній свій з сараю віддав, бо…
Мадара різко замовк, коли щось маленьке пролетіло поряд. То Тобірама підняв із землі напівгнилу абрикосу і прийнявся мститися.
- Що ж ти постійно мимо, га? - У відповідь полетіла ще одна абрикоса з дерева, що росло як раз біля тієї самої груші, через яку вони колись побилися в дитинстві. Мадара посміхнувся: Щось з тебе співбесідник ну ніякий, чесне слово.
- Та щоб ти всрався!
- Піду я від тебе, – тепер з-за паркана виглядала тільки чорна маківка. - Гукай, якщо не вдасться зайти до хати!.. Хоч подивлюся на се, – він поступово підвищував голос з тим, як віддалявся від свого горе- сусіда.
- Мадаро-о!.. – гаркнув той низьким голосом і жбурнув вже грушею.
Мадара вдоволено хмикнув собі під носа і викинув кісточки від абрикосів кудись у кущі з квітами. Звідтіль вибігла Зецька, він в неї не попав, ні, просто налякав.
- Йди сюди, дівчинко, йди до татка. - Вона тут же підбігла, знову сподіваючись на їжу. Мадара присів і, підхопивши її на руки, хутко піднявся. Тицьнув пальцем на сусідський будинок. – Пам’ятаєш, що я тобі говорив про гуляння, мала? Про те, що «не ходь туди» і все таке? То от, забудь. Ото там дядька живе, можеш мітити йому лапті скільки захочеш. – Кицька ніц не зрозуміла і продовжила в очікуванні смаколиків дивитись на господаря. – Ні-ні, то не я дивне говорю, то він такий дивний, йому то подобається, а якщо буде гавкать, то…
З кицькою на руках він пішов до хати, продовжуючи щось їй наговорювати, аж поки не дійшов до кухні, де помив руки, увімкнув музику і повернувся до тіста.
- А я цукор кидав? – спитав він у кицьки, що, не звертаючи ні на що уваги, вже їла свій віскас з лососем. – Ну, забагато цукру не буває, так шо раз… два… Бухло-Бухло-Бухло!..
***
Вечір. Тиша. Небо вкрилося червоно-золотавими плямами, але чим ближче стрілка годинника підходила до позначки «10», тим активніше темно-сині вкраплення розривали хмари.
Тобірама з набряклими від втоми ногами валявся на ліжку, що він нашвидкоруч застелив першим комплектом постільної білизни, який знайшов. На фоні мирно шумів старий ноутбук, де вантажився фільм, що його Тобірама обрав на вечір.
Вечір. Тиша.
Власне, кожен минулий вечір був таким самим, от тільки проводив його Тобірама в кімнаті студентського гуртожитку. Сам-один, прямо як зараз. Чи вартувало се поїздки?..
Стук десь далеко. У вікно, але не з цієї кімнати.
Різко підірвався з ліжка. Підійшов до вікна на кухні, що залишив відчиненим. На підвіконні стояла пласка миска зі стосом млинців. Голодного Тобіраму, який не встиг сходити до магазину, тож їв сьогодні одні сливи та абрикоси, перспектива отруїтися млинцями невідомого походження не дуже лякала, але з вікна він все-таки визирнув «для галочки».
Як би він не хотів не думати про се, але очевидно, що сусід в нього один, і думка про те, навіщо Мадарі труїти його, трохи відволікла від голоду. Бо труїти, насправді, було за що. Але то таке, один раз живемо, а Мадара… А хто його знає, може, совість замучила через ту вранішню ситуацію з воротами.
Ну се навряд, але все ж таки.
Стягнув верхній млинець обережно. Ще раз озирнувся, примружився недовірливо. Понюхав його на всяк випадок. Відкусив. Лице перекосило.
- Сахарку, може, добавить? – скрикнули з-за паркана, куди і виходили вікна.
Проковтнувши насилу, Тобірама зміг тільки витягнути з себе більш безпомічне, ніж агресивне «Мадааароо!..»
- Шо? – невинно у відповідь.
- Йди до сраки!
Вечір. Тиша. Початок липня.