Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Втер рукавом піт на лобі. Комірець сорочки вологий. Маска сповзла майже до підборіддя, але Тобірама не поспішав її поправляти. Не було чим дихати.
Спробував максимально підняти коліна, щоб ті не так сильно втискалися в спинку сидіння попереду, але спроба провалилася. Він зачепив носком кедів велику синю сумку внизу, набиту доверху банками-півторашками, що їх тато попросив відвезти в село, щоб, мовляв, місця не займали на балконі.
Бабуся в яскравій хустці, що сиділа попереду, покосилася на нього підозріло. Якийсь чоловік в сітчастій майці підморгнув йому і показав великого пальця. Тобірама не знав, яким чином міг би доказати, що сумка не набита доверху «гаражем» або сидром, тому опустив очі вниз, затиснувши синю сумку між ніг сильніше, щоб її не трусило під час поїздки.
На декілька секунд стало тихо, якась пісня від ОЕ тільки-но закінчилася, і Тобірама сподівався, що тепер-то ніщо не буде перекрикувати музику в навушниках, але…
«Я хочу втекти в дрімучі ліси
Я втомився від міської асфальтної краси…»
Тобірама піджав губи і подивився у вікно. Гарні ландшафти відволікали в першу годину поїздки, але не зараз, коли сторону лиця, що була повернута до вікна, вже встигло пригріти сонцем, а скронею вкотре збігла крапля поту; не врятувала навіть коза, повз яку вони всією маршруткою тільки що проїхали. (В перші півгодини поїздки однієї кози чи корови вдалечині було достатньо, щоби Тобірама забув про спеку і з чисто дитячим подивом видивлявся тварину у вікно, але він про це нікому і ніколи не зізнається).
- Мальчік, передай за проєзд, - ледве почув Тобірама через навушники.
«А на стіні висить старенький килимок
Я проглядаю його крізь сигаретний димок»
- Мальчік!..
- А? – Тобірама розгублено смикнув лівий навушник. Якийсь огрядний чоловік з дорожньою сумкою між ніг тягнувся до нього аж через сидіння. – Та, вибачте, зараз.
- Дякую.
Тобірама пустив сотку далі по ряду сидінь.
«А там ОлЕні, Олені
Небриті і неголені…»
Спробував закласти навушник знову, але поки він налаштовував дріт так, щоб той працював без перебоїв, Віктор Бронюк продовжував:
«Дивні створіння
В них з мозгів стирчать коріння»
Тільки Тобірама знайшов потрібний кут, під якими навушники так-сяк працювали, як автобус наїхав на яму, і все прийшлося робити заново.
«ОлЕні, Олені небриті і неголені»
- Здачу передай!..
«ОлЕЕЕні»
Він роздратовано передав двадцятку, ховаючи горе-навушники в карман сірих шортів. В наступний раз купить за п’ятдесять гривень, а не за тридцять в «Аврорі».
Ще одна яма, і ще раз банки прийшлося притримувати. Бронюк продовжував співати. Бабуся ще раз покосилася. Вони проїхали ще одну козу, в сей раз вона була чорна і мала біля себе козенятко. Цей факт трохи розрадив.
А вид з вікна був пречудовий. Вони майже доїхали до Рацева.
«Ми дивились в мікроскоп строєнія генів
Я дивився на дівчат, а думав про олЕнів»
Насправді Тобірама любив їздити до села. Йому і жити тут подобалося, ну, наскільки він пам’ятав. У сім років насправді багато не запам’ятаєш, однак, він же ще потім приїжджав влітку пару років підряд з Хашірамою, але се не зрівняється з тими сімома роками проживання. Вони тоді ходили купатися до водосховища, збирали вишні в саду біля хати і крали в Учіх, що проживали у сусідньому будинку, груші та яблука.
***
Одного разу Хашірама намагався залізти на грушу, щоб потрусити гілку, але звалився по інший бік паркану. Вони з Мадарою почали битися, і Тобірама поліз допомагати братові, але в результаті побився з Ізуною. Пішов ревіти додому після того, як Ізуна розквасив йому носа, а коли повернувся, то всі вже помирилися і їли груші разом. З того часу Тобірама і не любить Учіх.
***
«Я хочу втекти в дрімучі ліси
Я втомився від міської асфальтної краси»
Але останні п’ять років Тобірама не приїздив. Коли вступив до університету, то було ніколи, бо проходив практику влітку, а перед цим весь рік готувався до екзаменів. До того просто щось не виходило… А перед цим просто настрою не було. То Хашірама сам їздив, то їздив тато. Здебільшого приїжджали назбирати вишень та абрикосів, щоб вдома накатати варення, але цього року Тобірама сам визвався.
Бо на вулиці 2021 рік, і він задрався сидіти вдома цілими днями наодинці. До біса.
Знайомий ряд сосен біля школи. Тобірама підскочив, знову задзвенівши банками на весь автобус.
- Я виходжу, я!.. – крикнув він, проштовхуючись із сумками та портфелем до виходу, намагаючись донести банки цілими. Ну, і ноутбук було б добре привезти неушкодженим.
«ОлЕні, Олені небриті і неголені»
Нарешті свіже повітря!..
- Двері закрий!.. – прокричав водій десь позаду.
«ОлЕЕЕЕЕні…»
***
Було тихо. Настільки тихо, що Тобірама на всяк випадок перевірив, чи не забув він витягнути з вух свої непрацюючі навушники. Він вийшов з автобусу, тільки-но проїхавши школу, але тепер розумів, що, мабуть, поспішив.
Поставив сумку на траву, опустив портфеля та дістав з кишені телефон. Через надто яскраве сонце на потрісканому екрані неможливо було нічого роздивитися, тож він навпомацки набрав брата. Нарешті зняв маску. Вдягнув кепку вільною рукою.
- Альо, - гукнув той вже після другого гудка, - альо-о, тебе погано чутно.
- Це того шо я ще нічого не сказав. Я на місці. Ну, майже, - Тобірама обернувся і спробував витягти зі свої пам’яті подробиці щодо свого місцезнаходження. – Школу проїхав, ось вийшов.
- Знаєш, як йти далі?
Тобірама опустив погляд до кедів, нервово переступив з ноги на ногу.
- Знаю, - сказав він після нетривалої затримки. – Ну, думаю, шо знаю, а там подивимося.
Мовчання у відповідь близько п’яти секунд, а потім сміх. Тобірама почервонів.
- Вибач-вибач, я просто забув, що ти давно не приїжджав, ну і… знаєш, в тебе такий розгублений голос, - відхекався і задзеленькотів на фоні тарілками. Мабуть, готував їсти. Продовжив трохи згодом вже спокійно: Я попрошу Мадару зустріти тебе.
- Що-о? Ні! – Тобірама аж скрикнув.
- А?
- Ні-ні, ні в якому разі, ні! – Тобірама відступив назад і поклав вільну долоню собі на маківку. - Стій, він тут? Якого біса він тут?! Вони ж до Вінниці переїхали чотири роки тому!
- Ну і шо, шо переїхали, - Тобірама не бачив, але знав, що брат знизав плечима. – Ти ось теж в Києві навчаєшся, але ж приїхав.
- Через сраку я навчаюся, а не у Києві.
У Києві, авжеж, з цим клятим карантином ще й як навчається. Третій рік поспіль в дупу. Сесію навіть здавав дистанційно, яке тут навчаєшся.
- Але зараз не про це, - продовжив він. - Не тре Мадару. Ти з дуба впав взагалі, таке казати? Жах. Він ненавидить мене так само, як я його, і ти се знаєш. - Тобірама трохи відтягнув комірець сорочки, щоб та не приставала до мокрої спини. Сховався під шовковицю. Як тільки Хашірама хотів заперечити, продовжив: Коротше, я дійду. Я пам’ятаю дорогу, врешті-решт, я ходив в цю школу в першому класі.
- Але ж я чую, що ти нервуєш.
- Не можеш ти чути, шо я нервую.
- То ти все ж таки нервуєш, та?
- Все, відключаюсь. – Тобірама тут же забгав телефона у шорти.
– Я не нервую, - продовжив він собі під ніс вже тихіше. - Не нервую… Все ок, просто… О. – Погляд зачепився за чоловіка, що йшов за руку з вагітною жіночкою в квітчатому сарафані:
- Ви не підкажете, а куди на вулицю Миру? – він трохи підвищив голос, щоб на нього звернули увагу. Жіночка зупинилася, а разом з нею і чоловік.
- О, а ти чий? – спитала вона. Чоловік затягнувся цигаркою і вона штурхнула його під ребра. Той одразу ж обійшов її і став справа подалі, щоб не диміти їй в лице.
Тобірама зам’явся.
- Сенджовський, в нас хата на Миру пуста зараз, але ми там жили. А ви… о, Асума? – Тобірама на мить перестав контролювати свій вираз обличчя і здивовано вирячив очі.
- А? – той підняв густу чорну брову.
Змінився дуже. Борода? Яка в біса борода, в нього ж вуса було ледве-ледве видно у двадцять! Та й ця хустка… Як Тобірама взагалі його впізнав?
- Ти ж Асума? – перепитав вже менш впевнено.
- А, ну та. А ти?..
- Ти ще мене курити вчив, коли мені тринадцять було, - жіночка покосилася на Асуму невдоволено і ще раз штурхнула під ребра, - я твою колонку зламав, яку ти для клубу купив, і ми в Черкаси по нову їздили. – Брови чоловіка різко піднялися.
– Та я Тобірама Буцумів, ну.
- Тю, Тобірама?!
- Ну я.
Асума тут же затиснув цигарку між губами й потиснув обома руками вільну долоню Тобірами. Його товаришка, мабуть, зрозуміла, що це надовго, і стала біля Тобірами в тіні шовковиці, видивляючись стиглі ягоди в найнижчих гілках.
- Я б взагалі тебе не впізнав, бо… - Тобірама зняв кепку, - о. О, ну так я б тебе одразу згадав, ти ж білий як сметана, а я цейво… Це Куренай, - він кивнув в сторону жінки, що вже встигла трохи поскубати і так не дуже багату ягодами гілку. Тепер мала трішки синій краєчок рота.
- Здрастуйте, - Тобірама ніяково посміхнувся, - ви… тутешня?
- З Чигирина, - вона приязно посміхнулася і відкинула своє важке чорняве волосся. - Ну, була. Приємно познайомитися.
Вони ще потеревенили пару хвилин про те, про се, аж поки Асума не помітив, що Тобірама невпевнено переминається з ноги на ногу та стискає рюкзака. Згадав, що в нього питали дорогу, і прийнявся пояснювати.
- …прямо до бувшої хати Хатаке, пам’ятаєш, де се? – Кивок у відповідь. - Наліво і до кінця, аж поки не побачиш оту рухлядь з покошеним забором, де ми лазили по плитах, - кивок, - ото заверни направо, і там пару хат. Так дойдеш.
- Дякую, – Тобірама кивнув, прихвачуючи злощасну синю сумку. Голосний цокіт. Пильні погляди вниз. – Се банки на закатку, зуб даю.
Розійшлись вони на хорошій ноті одразу після обіцянки якось зустрітися у «Квіточці» - невеличкому кафе в центрі.
Тобірама був приємно здивований, насправді. Він думав, що про нього тут ніхто не пам’ятає, він і сам позабував половину знайомих, але іноді якісь обличчя неочікувано випливали в пам’яті, тож зорієнтуватися було цілком можливо.
Закинувши на плече важкого рюкзака та піднявши сумки, він рушив додому, насолоджуючись тутешнім чистим повітрям та перекликаннями пташок. Був початок липня.