Белла сиділа на краю даху, дивлячись на мене. Її зелені очі були ясними і глибокими, вони лякали, одночасно притягуючи мене. Це було дивно, бо ще з першого дня в школі, коли я навчалась в їх «Б» класі, ми ставились один до одного нейтрально. Я зовсім з нею не спілкувалась. Пам’ятаю як сьогодні день, коли вона вперше заговорила до мене. Це був сьомий клас, перерва, і саме тоді я перейшла до «Г» класу, де навчаюсь досі. Чому я пішла з минулого? Мої прийомні батьки дуже емоційні люди, котрі переживають за мій стан здоров’я і психіки, за це я звісно їм вдячна, бо якби не прийоми психолога рік потому, я, напевно, з’їхала з глузду, і вони повважали що мій колишній клас погано на мене впливає.
А, про що я. Белла Симиренко, або як ми її називали в нашому колі, Уля (вона ненавидить своє ім’я) була моєю подругою. Ми почали дружити приблизно в середині сьомого класу і спілкуємось вже майже два роки. Белла була блондинкою з коротким волоссям та блідою шкірою. Її зріст був на 14 сантиметрів вище мене, і якщо чесно, я трошки їй заздрила, бо мені не подобався мій ріст. У майже сімнадцять років ріст 161 см мене не влаштовував. Та і не тільки він. Я не була зовсім негарною. Звичайною. Моє темно-руде патлате волосся, що завжди було заплетене в легкий хвіст та сірі очі майже не відрізнялись від інших. Мені подобався вільний стиль, і я ненавиділа сукні та спідниці. На відмінно від Белли. Вона часто носила сукні, і вони дуже підходили їй. Велично та граційно.
- Ліно, ти мене слухаєш? – різко запитала подруга, піднімаючись. Ми сиділи тут уже близько дванадцяти хвилин та чекали ще двох моїх подруг, які через свою совість не могли просто так прогуляти пару фізики. Для мене і Белли це було звичним ділом.
- Слухаю. Я просто задумалась.
- Про що?
- Про те які ми з тобою різні… Ти така ніжна та граційна. Елегантна. А я… - я тільки-но почала знову жалітись на своє нудне життя, як Симиренко знову сіла поряд та дістала з кармана старої олімпійки сигарету і коробку сірників та махнула рукою, підпалюючи вже пом’яту сигарету.
- Забудь. Ти дуже класна. А я не зовсім елегантна. Просто мені подобається себе такою показувати в суспільстві. Перестань жалітися.
Вона була права. Я надто часто жаліюсь на своє життя та порівнюю себе з іншими. Не знаю, звідки в мене взялась ця тупа риса, яка дратувала навіть мене. Я просто була такою. І не могла себе змінити. Хоча намагалась.
Ми сиділи мовчки і я підвелась. Вже було не якось весело прогулювати уроки кожного дня, розуміючи що вчителі нічого тобі не скажуть. Мої прийомні батьки мали досить тісні зв’язки з директором нашої школи, тому, навіть при погано написаних пропускних іспитів, які ми писали кожного року, я завжди ішла ногу в ногу зі своїми однокласниками. Навчання мене не дуже цікавило. Був травень та кінець навчального року. З осені я піду в десятий клас. Ого. Цей рік мав бути класним, бо це останній рік як Белла та Христина, одна з моїх подруг навчаються разом зі мною. Але на жаль, рік тому росія напала на Україну. Почався жах. Вбивства, насилля, воєнні злочини, повітряні тривоги, стрес. Я жила майже на заході, тому не відчувала такого жаху, як було в інших містах, хоча сама відчувала провину. Провину навіть за те, що я зараз прогулюю уроки. Інші діти, що лишились домівки і близьких, напевно, би з радістю провели дві години фізики з ненависною мені вчителькою Інною Ігорівною, тільки що б цього всього не було. Мені було соромно. Ми з друзями часто допомагали армії, дона тили, і мої друзі, що мали свою музичну групу, організовували благодійні концерти. Всі мирні вечори та ранки були незабутніми завдяки українцям. Я була щиро вдячна всім та кожному.
Двері, що вели на дах, скрипнули. Я, втупившись в дерево, що було біля школи, навіть не помітила цього, поки не почула веселий голос Ніни.
- Нарешті я змогла домовитись зі цією каргою!
Я повернулась. Ніна Новак – моя однокласниця. Така собі типова дівчинка відмінниця: коричневе кучеряве волосся майже до спини та окуляри. Але вона насправді не була такою зубрилою як її вважали, Ніна просто мала хорошу пам’ять та легко могла виплутуватись з різних ситуаціях. Всі вчителі її любили, а однокласники поважали, хоча не всі. Але я то точно. Вона була дуже доброю, хоча часом була набридливою. Все рівно Ніна для мене залишалась подругою.
Белла хмикнула, дістаючи з мого рюкзака солодку воду та зефір, щоб хоч якось збити запах. Її мама була відомою акторкою театру в минулому з ідеальною фігурою та навмисно не давала дочці гроші навіть на їжу в школу, бо боялась що вона купить щось шкідливе для своєї ваги. Мої ж родаки навпаки давали багато грошей мені, і я з радістю давала гроші подрузі. Ні, вона не спілкувалась зі мною за гроші, бо працювала після школи, тому віддавала борги швидко.
- Що, Іннка знову свої диктанти напридумала?
- Гірше. Післязавтра контрольна. Я вже не можу. Середина травня, чорт би їх побрав! Я хочу вже відпочити.
- Як говорить Ростислав Павлович… - я засміялась, намагаючись повторити типову фразу нашого класного керівника, але Ніна опередила мене, сідаючи поряд:
- Відпочивати будемо в гробу. Він класний чувак, хоча і веде нікому не потрібне мистецтво…
- Мені потрібне!
Почувся чужий голос. На дах прийшов Назар, хлопець Ніни та хороший друг Белли. Він навчався в «А» класі. Мене дивувало те, що вони з моєю подругою були зовсім різні, але вже майже пів року зустрічались. Назар був фарбованим блондином з карими очима та саме він грав на гітарі в групі, що заснувала Христя, теж моя подруга.
- О, Назарчик. До речі, де Христина? – наче озвучила мої думки запитала Белла, протягуючи руку другу.
- Їй потрібно було бігти до лікаря з Оксанкою. В неї, здається, грип.
Оксана це молодша сестра Христі, що була тільки-но в першому класі. Вона була дуже милою та схожою на свою старшу сестру. Христина Тур часто допомагала батьку-вдовцеві з вихованням сестри, і я дуже пишалась нею. Це було круто, ладнати з сім’єю.
- Чула що в ваш клас переводиться новенька? Вона з Канади тільки приїхала, раніше жила на Півдні десь. – Назар сів поряд з Ніною та глянув на мене, забираючи бутилу з водою в Белли. Та, насупивши брови, віддала її.
- Новенька?
Знову голос. Але вже жіночий.
- Платова, Новак?! Що ви тут робите? Ви ж пішли робити проект по мові! Ще й з Грінченком і Симиренко?!
Всі ми наче зачаровані повернулись на голос. Інна Ігорівна стояла в своїй фірмовій квітковій блузці та в кремовій спідниці та дивилась на нас, поправляючи окуляри. Її темне волосся як завжди було заплетене в дульку.
Раніше ніхто та ніколи з вчителів не ходив сюди, бо, напевно, ніхто не знав що тут часто прогулюють уроки учні. Здається, нам кришка…
- Інно Ігорівно, я не встигаю за вами. Тут мій клас? На даху? – за вчителькою стояла висока дівчина з таким же волоссям, у червоній сорочці та чорних шкіряних брюках. Вона тримала в руках білий шопер та дивилась на мене. Стало моторошно.