Коли Брієнна визирнула з вікна своїх покоїв, вона знов побачила дракона. Здалеку він здавався крихітним, не більшим за комаху, проте легкі хмари на блакитному гобелені обрію розбігалися від змахів могутніх крил, та ще час від часу поривами вітру набігало низьке тужливе ревіння.
Хоча Тарт і був частиною Штормових земель, попіл зі зруйнованих нескінченними війнами земель не долітав сюди. А раптом і траплялися Брієнні його сірі пелюстки, то летіли вони повз, геть далеко за Вузьке море.
«На Тарті немає місця жалю та печалі».
Так казав батько перед тим, як покинути світ. Він заповів доньці шанувати померлих і пам’ятати про них, але перш за все — цінувати та берегти живих. Тому наступного дня після похорон Селвіна Тарта відбулися урочистості на честь леді Брієнни, нової Вечірньої Зорі. Старі клятви були виконані, а отже Брієнна знову присягнулася на своєму мечі, що її острів, її дім, ніколи не знатиме втрат і скорбот.
Минуло вже три роки, і так воно й сталося. Тарт став місцем спокою, тиші та мирних радощів.
Отак стояти на балконі у блакитній нічній сорочці мало би бути захолодно, та Брієнна грілася, купаючись у променях ранкового сонця. Вечірній Покій все ще німував, бо жителі його досі спали, і леді не могла не радіти цій тиші. Стільки криків, стільки плачу вона чула — вистачить на три життя. Лорди жадали бити ворогів, а виснажений війнами й голодом простолюд ридав та проклинав володарів. Часом здавалося, що мир уже ніколи й не настане. Навіть після зіткнення з Іншими, живі нічому не навчились — їх так само надив єдиний престол. Але не Брієнну. Їй було байдуже хто сяде на Залізний трон. Люди, яким вона служила колись, — мертві. Натомість ті, кого вона присягнулась захищати, — в безпеці. Рано чи пізно Сім королівств відродяться з вогню та диму, немов квітка, що пережила довгу зиму. Зима ще не скоро скінчиться, але тут, на Тарті, завжди було тепло.
Аж ось Брієнна здригнулася від раптового дотику. Міцні руки обвилися довкола талії. Крізь легкий блакитний шовк відчувалась легка трема. Але не холодом спричинене було тремтіння, і не болем. Через стільки років він досі торкався її так обережно, немов вона — крихке, полохливе сновидіння, а не воїтелька, що колись тримала лицаря в полоні.
Колись ті пальці стискали руків’я меча, що ніс смерть ворогам великого королівства. Колись долоней було дві…
— Чому ти встала так рано? — запитав Джейме сонним голосом, — Сподіваюся, не кошмари розбудили тебе, моя леді?
Вона взяла його скалічену руку і торкнулась губами.
— Більше ніяких кошмарів, мілорде, — відповіла вона, підводячи погляд.
—То ми з тобою знову граємо в лорда і леді, це зворушливо.
— Джейме, ми і є лорд та леді, — пояснила Брієнна. — Ти мій чоловік.
— А ти — леді Тарту, — здорова рука Джейме все ще тримала Брієннину талію у полоні. — То я і зватиму тебе «моя леді».
— Чому ж тоді мені не можна йменувати тебе «мілордом»? — Брієнна потягла «мілорда» назад до спальні.
— Я ніколи не бачив себе лордом. Ти ж знаєш, моя люба дружино, — вони сіли на ліжко разом. Брієнна все не випускала його понівеченої руки. — Я лицар, і завжди ним буду.
— Я і сама лицар, — усміхнулась вона, — І я довіку з честю носитиму свій титул. Адже саме ти дарував його мені.
Джейме легко торкнувся її губ.
— Гадаю, Джейме Ланністеру належить прийняти значно вищий титул, — промовив він, і поклав ліву руку на живіт дружини. — Що каже мейстер?
— Каже, все іде найліпшим чином, — пальці Брієнни лягли на поверх долоні Джейме. — Але мені бракуватиме тренувань на мечах.
— Чи не достатньо ти тримала меча? Можливо, час і спокій знати, Брієнно?
— А тобі спокою замало? — засміялася леді.
Джейме пригорнув дружину, схиливши голову їй на плече, пірнаючи в її волосся; колись, в минулому житті, — коротке, хлоп’яче, тепер воно збігало додолу світлою хвилею, лоскотало ніс і пахло морем.
— Хіба що з тобою — я той спокій маю.
***
Брієнна народила доньку на заході сонця, коли море вирувало від подиху несамовитих вітрів. І все ж гуркіт хвиль, що розбивалися об берег, не зміг заглушити крики Вечірньої Зорі. Брієнна згадала слова леді Кейтілін, мовляв, жінки часто помирають у пологах, наче лицарі в кривавому бою, і молила всіх богів про одне — вийти з цієї битви переможницею. І вона перемогла.
Першим на руки дочку взяв Джейме, і Брієнна готова була заприсягтися, що він не плакав так сильно, відтоді як вперше прибув на Тарт. Потім він передав дівчинку матері. На питання Мейстера, як лорд і леді бажали би назвати дитину, вони лишень переглянулися і одноголосно мовили:
— Джоанна.
***
Золоті хвилясті пасма Джоанні дісталися від батька, та й у характері її більше відчувалася Ланністерова спадщина.
Однак її очі були такими прекрасно-блакитними, як море, що шуміло за вікном, як небо над вежами Західного, як сапфіри, яких на Тарті зроду не водилось. Брієнна жартувала, що Джоанна й очима вдалася красивішою за матір, однак Джейме заперечував, запевняючи, що це достоту один і той самий сапфір — найдорогоцінніший в його житті.
Джоанні йшов п’ятий рік, і вона вже полюбляла тішитись з дерев’яним мечем більше, аніж з ляльками, дарованими дядьком Тіріоном. Вона частенько виходила грати на стрімчак і розсікати високу траву. Джейме та Брієнна завжди були поруч, вчили її, як правильно тримати зброю, і сподівалися, що їхній доні ніколи не доведеться битись на війні. Раз на повний місяць до Тарту навідувався Подрік, і він полюбив маленьку Джоанну так само міцно, як і вона його.
Брієнна часто писала листи Сансі Старк, і крім спогадів про минулі часи, нерідко питала у неї поради по господарству, себто веденню справ замку. Санса була молодшою за неї, але значно більшою мірою — леді. Джейме посміювався, але при тому пишався, що дружина знається не тільки на ратній справі. А іншим часом і слухав Мейстера разом із нею.
***
Коли прийшла весна, Брієнна народила сина, і щастя Джейме було безмежним. Світловолосий хлопчик зі смарагдовими очима отримав від матері ім’я Галладон. Джейме проводив з ним значну частину дня, в той час, як Брієнна і Джоанна або читали книги вдвох, або вправлялися на дерев’яних мечах. Коли їхні діти займалися з учителями або мейстром, лорд і леді Тарт усамітнювалися на піщаному березі моря і милувалися заходами далеко від гамору і клопотів замку.
— Ти вкоротила волосся, — сказав Джейме, зустрівши її в один з таких вечорів.
— Втомило мене довге волосся, — відповіла Брієнна, сідаючи на розстелене рядно. — Та й у бою зазвичай тільки заважає.
— То ти вже рвешся до бою, люба дружино? — Джейме притягнув леді до себе, кутаючи її в червоний плащ.
— А ти хіба не сумуєш за боями, турнірами?
— Турніри — розваги для лордів, в той час, як для лицарів це можливість показати себе. Чим мені накажеш хизуватись?
— Іноді мені здається, що цьому крихкому миру настане кінець, — говорила Брієнна, тремтячи не тільки тілом, — Що нам доведеться знову взятись до зброї та вирушити в бій. Раніше я б не вагаючись вбралася в обладунки, сіла верхи та поїхала б назустріч новим битвам і перемогам. Але тепер… Я не тільки леді Тарту, але й мати. І я боюся за дітей, Джейме. Не можу не боятися.
— Дарма, — ласкаво відповів Джейме, погладжуючи Брієнну по щоці. — Не забувай, вони нащадки Лева Ланністера і Вечірньої Зорі, двох лицарів, які пережили чимало битв, а також Велику війну з Іншими. Ми навчимо їх захищатися, ми з тобою. І вони завжди будуть в безпеці тут, на Тарту. Сюди не прийде війна. Я присягаюся тобі.
Джейме пригорнув її міцніше і поцілував.
— Я також клянусь, що завжди буду твоїм лордом і твоїм лицарем.
— Хіба ми не давали цих клятв перед ликами Сімох? - Брієнна засміялася, ледь віддаляючись від губ свого чоловіка. Її щоки почервоніли й аж ніяк не від вечірнього холоду.
— Є клятви, які я готовий повторювати вічно.
Їх губи злилися в іще один поцілунок під шум морського прибою.
***
Вірний Клятві і Плач Вдови мирно спочивали в зброярні ще багато років після приходу весни.