Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Епіграф: Хто сказав, що дріб’язковість ніколи не окупається?
Наступний предмет суперечок, як не дивно, — провина Чюї.
Дадзай обертається, відштовхуючи ногою м’яту паперову кульку від свого столу, та оцінює збитки. Чюя не зовсім нечупара. Він пилососить, дезінфікує поверхні, збирає ліжко, але він також захоплює простір, і Дадзай спостерігав, як постійно зростаючий безлад окуповує всю їхню кімнату, як маленька розлючена імперія викинутих скетчів.
— Ти помреш, якщо скористаєшся корзиною для сміття?
Чюя навис над своїм столом, обхопивши голову руками.
— Вона повна.
Дадзай закочує очі.
— Тоді у мене є революційна пропозиція—
— Якщо тебе це так сильно турбує, винеси сам.
Дадзай витріщив очі.
— Ні.
— Чому ні?
— Це твоє сміття—
— Звичайно, — стогне Чюя, не піднімаючи голови. — Але я вже живу з людською подобою смітника, тому, мабуть, я просто не помічаю різниці.
— Ти коли-небудь забудеш ту ніч?!
— Нє-а.
Дадзай схрещує руки на грудях.
— Ти в депресії чи щось типу того?
— Га?
— Ти виглядаєш так, ніби ось-ось відкинеш кінці.
Чюя втомлено бурчить в свої руки.
— Вперше за багато років мені потрібно виконати завдання в традиційному стилі.
— І…? Це ж те саме.
У Чюї смикається брова.
— Це дійсно не так.
— Одне малюється на планшеті, інше на папері. Все ж те саме—
— Не те саме, — гарчить Чюя, перш ніж змусити себе заспокоїтися, б’ючись головою об стіл. — Це не те саме, гаразд? Просто лиши мене в спокої.
Дадзай бурчить, але він також може зрозуміти, що розмова нікуди не веде, тому…
Через три дні Чюя приходить додому та знаходить огидну яскраво-помаранчеву смугу клейкої стрічки, що лежить посередині їхньої кімнати.
— …Ти знущаєшся.
— Взагалі-то, Чібі, якби ти пізнав мене ближче, ти б розумів, що я дуже серйозно ставлюся до кордонів.
Чюя дивиться на нього з люттю.
— Я не хочу пізнавати тебе.
— Чудово, — сяє Дадзай, — наші бажання взаємні. Але якщо хоч один клаптик паперу перейде цю межу — чекай швидкої відплати.
— …ти з’їхав з глузду!
— Я думаю, одного разу, коли ти подорослішаєш, — крутячись у кріслі, міркує Дадзай, наче сповнений мудрістю старець, — ти зрозумієш, що насправді я досить справедливий.
— О боже, стули пельку, — гарчить Чюя, тупцяючи до дверей. — Я кажу Кунікіді-сенпаю!
— Ох? — Дадзай усміхається.
Як правило, похід до Кунікіди завжди працював на користь Чюї, тому що Дадзай — осел, і в нього немає причин думати, що цього разу все буде інакше.
— Кунікіда-сенпай!
Блондин стогне, роздратовано дивлячись на своє домашнє завдання з математики.
— Що?
— Дадзай щойно обклеїв скотчем половину кімнати!
— Чюя-кун… — починає Кунікіда, тягнучись до своїх окулярів, — послухай—
— І я знаю, ти казав, що я повинен намагатися просто ігнорувати його, тому що він старається вивести мене, але… але… — Чюя несамовито жестикулює руками. — Я не вживаю це слово легковажно сенпай, але я… я… — він явно хоче використати слово «заєбався», але РОКИ дуже витратної штрафної банки за лайки на їхній кухні змусили його сказати, — невдоволений!
Кунікіда недовірливо дивиться на нього.
— …Невдоволений?
— Злий! Обурений! Надзвичайно розсерджений!
— Чюя—
— А хто взагалі прокладає лінію з клейкої стрічки?! Він що, думає, це якийсь дурний ситком?!
Очі Кунікіди трохи примружуються
— Окей, тепер—
— Я маю на увазі, справді, який інфантильний придурок подумає, що якщо приклеїти стрічку та погрожувати мені, то це спрацює?! Йому п’ять?!
— Чюя! — Рудий зупиняється на середині своєї тиради та бачить, як Кунікіда роздратовано зиркає на нього. — Клейка стрічка була моєю ідеєю!
— … — Чюя робить паузу, руки все ще підняті вгору, звідки він сердито вказував у напрямку їхньої кімнати, — …правда?
Керуючий відштовхується від свого столу, і Чюя мовчки КЛЯНЕ ім’я Дадзая, тому що тепер ця дурна довбана усмішка МАЄ СЕНС, і він просто дозволив Чюї вдертися прямо так.
— Слухай, я знаю, що Дадзай — той ще випадок, гаразд? Але це не означає, що ти маєш опускатись до його рівня.
— Що?!
— Якби хтось інший попросив тебе тримати свій безлад на своїй половині кімнати, що б ти зробив?
Чюя відкриває рота, щоб відповісти, але одразу знову закриває його, розлючений тим, що він правий.
— Він мудак.
— Я знаю, але це не дає тобі виправдання, щоб вести себе так само.
Таке відчуття, ніби він у дитсадку, а Кунікіда — виснажений вихователь. Чюя роздратований, хоче кричати: «це його провина, а не моя, Я хороший!». Але… Це ще більше підтверджує точку зору Кунікіди.
Таким чином, Чюя поважає лінію клейкої стрічки.
— Я все ще не можу повірити, що ти пішов до Кунікіди, — Чюя бурчить, згорбившись у кріслі.
Дадзай практично іскриться від задоволення — його частина кімнати абсолютно чиста.
— Називай це нападом емоційної зрілості. Це було краще, ніж моя перша ідея.
— …Що там було?
— Покласти тебе на надувний матрац уві сні та спустити на воду в Токійській затоці.
— … — Чюя дивиться на нього з легким переляком, і Дадзай закочує очі.
— Я, очевидно, пожартував, Господи, за якого мудака ти мене приймаєш?!
— За максимального, очевидно!
— Слухай, — Дадзай витирає обличчя долонею. — Так, зрозуміло, що наш перший взаємозв’язок не був… вражаючими, але я вибачився, ти в’єбав мені…
— Ти справді думаєш, що цього достатньо? — Чюя дивиться на нього, а Дадзай виглядає спантеличеним.
— За те, що поцілував тебе в барі?
— Проблема не в цьому. А в тому, як ти відреагував, коли… — Чюя обірвався й відвів погляд. — …Це відстій.
— …Дивись, — Дадзай щипає себе за перенісся. — Пробач, це був мій перший поцілунок з хлопцем, це був дивний момент для мене…
— Ох, ну, так, а для мене це був перший поцілунок із будь-ким.
Дадзай робить паузу, його рот утворює ідеальне «О», коли він дивиться на Чюю.
Ні.
Ні хуя собі.
Дадзай, можливо, не по хлопцям, але якби він був…
Просто нереально.
— …Тобі вісімнадцять.
Чюя роздратовано дивиться.
— І?
— І ти не потворний.
— Оце так дякую, — Чюя закочує очі. — Продовжуй так само, і я можу подумати, що ти хочеш мене поцілувати знову.
Звичайно, ні. Ось тільки… очі Дадзая збігають до губ Чюї, а потім убік — так швидко, що рудий цього не помічає.
— Ти ходив у школу при церковній парафії?
— Типу того, ясно?! — огризається Чюя. — Я ходив лише останній рік, перші два навчався вдома, а потім перейшов у католицьку школу в Парижі, тож…
Дадзай кліпає очима.
— …Тобто ти не просто вдаєш з себе наївного? Ти реально щось на кшталт Аміша?
— Це… не так виглядає домашнє навчання, ти, придурок, — Чюя щипає себе за перенісся. — Це просто… справді… — штрафна банка за лайки, — …фігово, коли це твій перший досвід, а потім хлопець просто…
Чюї не потрібно закінчувати своє пояснення, щоб Дадзай зрозумів.
Просто поводить себе так, ніби соромиться цього.
Ох.
Якимось чином, у лайновому нападі геніальної тупості, Дадзай зумів бути навіть гіршою людиною, ніж, як він думав, вже був.
— …Мені шкода.
Чюя трохи здивований тим, наскільки щиро звучить Дадзай. Ніби він справді відчуває провину.
— …Гаразд.
Очі Дадзая розширюються.
— …Тільки гаразд?
— Що ти хочеш, щоб я сказав? Що я тобі пробачаю? — сердито дивиться Чюя. — Ти навіть не відчував провину, допоки не дізнався, що це був мій перший раз!
Дадзай кліпає очима, дивлячись на нього, як на божевільного.
— Але я відчуваю провину, тому—
— Ти мав відчувати з самого початку, сволото! І це не змінює того, що ти сказав…
Тобі краще звикнути до цього.
Дадзай хмуриться, не в змозі заперечити, що він був віслюком, тому що… ну, очевидно, він ним і був.
— Добре, — важко зітхає він, обертаючись у кріслі. — Гаразд.
— І лінія клейкої стрічки була максимально дурною ідеєю—
— Спрацювало краще, ніж лінія Мажино, правда ж?
— … — у Чюї відвисла щелепа. — …Грубо!
— Що?! — Дадзай пирхає. — Я подумав, що це буде приємна шана батьківщині твого батька—ай! — він скиглить, хапаючись за голову після того, як її вдарили кросівками. — Це було смішно!
Правду кажучи, відносини між ними не покращилася, незважаючи на щирі — ну, він думав, що це було щиро — вибачення Дадзая.
І не зовсім допомагало те, що кожного разу, коли Дадзай заходив і бачив того хлопця, що розкинувся на ліжку Чюї, він починав відчувати себе більш… вороже.
Але наступна битва між ними буде всепоглинаючою до абсолютного абсурду, конфлікт, який насправді стане дещо сумнозвісним у їхньому гуртожитку на довгі роки.
І, незважаючи на те, що можна було б подумати, — з усіх можливих варіантів, усе почалося з паніні-пресу.
Як для великого національного університету із тисячами студентів, що живуть на кампусі, це було великою незручністю, коли почали надходити повідомлення про махінації з продуктами харчування в студентському містечку, що призвело до закриття всіх їдальнь.
Але як би там не було, Uber Їжа саме для цього й існує, а Дадзай любить їжу на виніс. Усе гаразд.
Допоки закриття не розтягується на тиждень. Потім на два.
Дадзай з’їв стільки фаст-фуду та суші з доставки, що він відчуває, що ось-ось перетвориться на гігантський шматок креветки Кацу.
А потім, як промінь світла в суцільній темряві, він повертається до своєї кімнати гуртожитку
на запах…
Їжі.
Домашньої їжі.
Його очі бігають у пошуках джерела, з рота вже течуть слинки, і він знаходить… свого сусіда по кімнаті.
Тримаючи маленький сріблястий пристрій, і… Дадзай відчуває запах м’яса, що готується.
Плавленого сиру.
Це рай.
— Що це в біса?
Чюя піднімає очі, і його вигляд викликає дратівливість, тому що його рутина догляду за собою включає таку дурненьку процедуру, яка передбачає закріплення чубчика маленькими шпильками ззаду і він залишив кілька, навіть коли зняв маску для обличчя, тому він виглядає…
Безглуздо. Очевидно.
— Паніні-прес?
— …Що-що? — Дадзай кліпає, кидаючи свою сумку з книжками на підлогу біля дверей.
— Ти ніколи не чув про паніні? — наразі він помічає Юан, що згорнулася у ліжку Чюї, її власна маска все ще на місці. — Вони схожі на бутерброди, але… вишуканіші, — вона грає бровами. — Хіба ти не багатий? Мав би знати про це?
— Забезпечений.
— Так кажуть багаті люди, коли не хочуть визнавати, що вони багаті, — Юан знизує плечима, а Дадзай відмахується від неї.
— Які там у нас паніні?
— У нас? — Чюя піднімає брову. — Ми з Юан будемо їсти паніні з прошуто та моцарелою з соусом песто та смаженим перцем… — О боже. У животі Дадзая гурчить при згадці про м’ясо.
Справжнє м’ясо.
Не просто малесенький шматочок риби в його суші з доставки.
— …ти будеш їсти бог знає що, але не один з моїх паніні.
Дадзай спустошений.
— Чому? — бурчить він, прямуючи до Чюї, але рудий попереджувально піднімає ногу, ніби він міг штовхнути його, якщо той підійде надто близько.
— Залишайся на своєму боці, негідник.
— …Негідник… — повільно повторює Дадзай. — Якого біса твій хлопець сприймає тебе як сексуально життєздатну істоту, а не як клятого діснеївського персонажа—
— Гаразд… — Чюя звужує очі, — залишайся на своєму боці, ти самовдоволений маленький виродку—
— Маленький? — Дадзай пирхає, — не проектуй на мене свої—але чому? Якщо мова про вартість продуктів, я заплачу за це…
— Пробач, — і Чюя просто різко злітає на новий рівень дріб’язковості та незрілості — Дадзай сказав би, що він практично на VIP-рівні. — Вони тільки для ґеїв.
— Що…? — він кидає погляд на Юан, — Тож вона тепер гей?
— Я друг геїв! — вигукує Юан, виглядаючи страшенно потішеною, та відкидається на подушку Чюї, її ноги підняті в повітря, поки її педикюр сохне. — Союзник, якщо хочеш, — її очі повертаються до Дадзая, — ох, і я бі, тож… — вона щасливо посміхається, коли Чюя відкриває паніні-прес, викладаючи ідеальний, хрусткий, липкий, золотисто-коричневий шматочок раю на паперову тарілку, та передає їй. — Я рахуюсь!
Господи. Дадзай дивиться, як вона відкушує, і його живіт знову гурчить на знак протесту.
— …Що я маю зробити?
— Я не дам тобі паніні, Дадзаю.
— Але я—
— Ні.
— Будь ласка—
— Я відмовляюся.
— Чюя—
— Дадзай.
— Юан!
Чюя переводить погляд на свою подругу.
— Що?
Вона знизує плечима.
— Просто хотіла відчути себе учасницею розмови.
Дадзай в пеклі.
І пахне смачно.
Несправедливість лише посилюється.
Після четвертого дня без паніні, а тільки з доставкою і спостеріганням, як Чюя готує щонайменше дюжину різних страв за допомогою напрочуд універсального маленького кухонного приладу, він виявляє, що купує собі свій власний на Amazon.
І тут він згадує, що все життя у нього були тільки кухарі, і він навіть не знає, як правильно розбити яйце. Що означає, навіть якби він отримав паніні-прес, він не мав би уявлення, як ним користуватися.
— Ти хочеш, щоб я навчив тебе, як робити сандвіч? — недовірливо каже Одасаку по телефону. — Осаму, це вже просто сумно…
— Я знаю, — стогне Дадзай, — послухай. Я можу сам прати білизну, можу керувати автівкою та прибиратися. Це вже краще, ніж у половини інших дітей, з якими я ходив до школи—
— Але сандвіч? Осаму, це просто збірка—
— Це не просто якийсь сандвіч.
— Що?
— Це паніні — ти повинен був його готувати, а я ніколи не користувався нічим, окрім мікрохвильовки…
— Хіба тобі не потрібен паніні-прес.
— Так, я якраз замовляю один онлайн…
— Тобі не дозволено навіть мати його в гуртожитку, Дадзай.
Він робить паузу, затримуючи великий палець над тачпадом.
— А?
— Ага. Вони пожежонебезпечні чи щось типу цього. Моя обідня перерва закінчується, тому…
— Так, так… — Дадзай відмахується від нього, злісно посміхаючись та повільно обертаючись у своєму кріслі, наче лиходій у кіно. — Не хвилюйся, ти мені дуже допоміг.
Чюя повертається до кімнати, отримуючи ультиматум.
Дадзай виглядає трохи надто гордим собою, коли він повільно повертається у своєму кріслі, та Чюя завмирає.
— …Ти дитбудинок спалив чи щось таке?
— Ні, але, до речі, про спалювання… — Дадзай витягує місцевий протипожежний кодекс. — Схоже, ти трохи злочинець.
Чюя схрещує руки на грудях, його очі примружуються.
— Невже ти настільки дріб’язковий?
— Ти був тим, хто це почав, не я… — Дадзай знизує плечима. — Мені шкода… дійсно шкода.
— …Чого ти хочеш? — категорично запитує Чюя.
— Я думаю, ти знаєш, чого я хочу.
— Дідька лисого.
— Тоді, я думаю, ти не залишаєш мені вибору… — Дадзай зітхає, драматично підводячись зі свого крісла. — Я просто вимушений піти та розповісти Кунікіді-сенпаю про твою маленьку контрабанду сандвічами…
Чюя схрещує руки на грудях, вважаючи, що це блеф.
— Удачі.
— Добре, бо я йду просто зараз.
— Чудово, — Чюя зухвало притискає дурний маленький прилад до грудей. — Я хочу, щоб ти пішов!
— Чудово!
— Чудово!
Це змушує Дадзая тягтися по коридору, розлюченим через те, що Чюя ненавидить його настільки сильно, щоб навіть не піддатися шантажу, і коли він відкриває двері керуючого, він…
Він розуміє, що його переграли.
Перехитрили, навіть.
І він у шоці.
Кунікіда обертається, його рот повний курячого паніні з пармезаном, і він люто дивиться на Дадзая.
— Якого біса ти сюди вриваєшся?!
— Це… — Дадзай, не вірячи, вказує на сандвіч. — Це…! — Кунікіда пильно дивиться на нього, наче на божевільного, а Дадзай безнадійно (тупо) випалює. — Для ґеїв!
Очі блондина звузилися, і він випростується.
— Що?! У паніні немає нічого ґейського…
— Почекай, я… ні, я… — мозок Дадзая намагається наздогнати. — Чюя казав, що він дає їх лише…
А потім він збирає все разом.
М’ясо. Сири. Вони повинні бути охолодженими. А холодильник у них лише один на поверсі.
У кімнаті Кунікіди.
Весь цей час вони були в лігві корупції.
— Ти… — Дадзай кліпає. — Ти знав…
— Дивися, — глибоко вдихає Кунікіда. — Не всі з нас можуть дозволити собі робити замовлення на виніс щодня, поки все зачинено. Якщо ти так сильно хочеш сандвіч—
— Він його мені не дасть!
— Справді? — Кунікіда щипає себе за перенісся. — Слухай, я розумію незрілу поведінку коротуна, але ти завжди здавався принаймні раціональним, — він стогне. — Ти знаєш, що сам винен, окей? Просто живи далі.
— Або ти можеш змусити його—
— Я НЕ вихователь дитсадочку, дідько забирай!
— Ні, ти просто керуєш підпільним угрупуванням паніні!
— Ти звучиш БОЖЕВІЛЬНО!
— Невже?! — Дадзай підводить руки. — Тому що я не можу зрозуміти, чому він просто не хоче—
— Знаєш що, Дадзай?! — Кунікіда підводить руки теж. — Це не угрупування, ми просто використовуємо ситуацію якнайкраще, в очікуванні, поки знову відкриються їдальні. І якщо тобі справді хочеться домашньої їжі, хіба ти не з Йокогами?! — Кунікіда сердито дивиться. — Ти можеш буквально просто сісти на потяг і отримати щось від своєї сім’ї, тож, чи не міг би ти, будь ласка, припинити поводити себе як розбещена дитина?!
Дадзай десь посередині між ображеним і надзвичайно пригніченим.
Тому що це тільки зараз спало йому на думку: їжа шеф-кухарів насправді не вважається домашньою, тому…
Технічно Дадзай ніколи в своєму житті не їв домашню їжу.
І якби він поїхав додому цими вихідними, щоб отримати її, там нікого б не було.
— Знаєш що? Гаразд, — Дадзай знизує плечима, обертаючись на п’ятах. — Принаймні у мене є сумлінність.
— У твоєму тілі немає жодної краплі сумлінності—
— Каже Лідер Паніні…!
— Ти серйозно?!
Двері захлопуються.
— Ти хочеш, щоб я що? — спантеличено говорить Одасаку по телефону наступного ранку. — Осаму, я б з задоволенням тебе побачив, але я теж не дуже вмію готувати…
— Я знаю, але ми могли б погуглити, розібратися разом, піти подивитися фільм чи щось таке… — Дадзай замовкає, намагаючись здатися легковажним і нестурбованим. — Ти не хочеш потусити зі своїм молодшим братком? Я глибоко засмучений.
Його самовдоволений тон гарантує, щоб Одасаку не турбувався про це, але це також означає, що він не сприйматиме пропозицію серйозно.
— Слухай, у мене подвійна зміна в суботу і ранкова зміна в неділю. Як щодо іншого разу?
— …Звичайно! — Дадзай звучить бадьоро, навіть якщо він цього не відчуває.
Але боже, він справді цього не відчуває, тому що крім свого старшого брата… Йому буквально більше немає до кого звернутися.
Раніше це ніколи не здавалося чимось важливим. Він не впевнений, чому це стало важливим зараз.
Звичайно, на цьому нічого не закінчується.
З огляду на залучені сторони, ситуація загострюється.
Дадзай виходить з ліфта, прямуючи до їхньої кімнати в гуртожитку, і бачить…
Чергу.
З хлопців і дівчат.
Що чекають зовні.
Їхньої кімнати.
З тарілками в руках.
Він починає плечем прокладати собі дорогу, і тут один хлопець простягає руку.
— Чувак, що ти робиш? Ми чекаємо вже двадцять хвилин, ти не можеш пролізти вперед черги—
Дадзай витріщив очі.
— Черга за чим?! Це моя кімната!
— Ой! — інший хлопець вигукує. — Ти сусід по кімнаті!
І коли Дадзай заходить усередину, він бачить Чюю, той довбаний, блять, паніні-прес та велику банку готівки.
— …А, ти, мабуть, знущаєшся з мене, — рівно проговорює він, примруживши очі.
Чюя піднімає очі одночасно з тим, як його таймер вимикається, і він відкриває прес, кладе на тарілку смачне димляче яблуко та сандвіч з брі, простягаючи її.
— Знаєш, Дадзай… — Чюя зітхає, наче розмова з ним — це якийсь клопіт, поки він завантажує черговий сандвіч. — Я просто експериментую з підприємництвом. Тобі краще звикнути до цього. Люди роблять це постійно
Він найдріб’язковіша, найнахабніша, найнезріліша істота, яку Дадзай зустрічав за все своє життя. І він поняття не має, чому його серце калатає в грудях прямо зараз, або чому він просто хоче впитися зубами в цю дурну маленьку посмішку. Це бентежить і, чесно кажучи, трохи засмучує…
— Гаразд, — Дадзай дістає гаманець. — Скільки?
Чюя корить обличчя.
— Я, здається, вже казав тобі—
— Отже… — Дадзай піднімає брову, дивлячись на чергу з хлопців. — Кожен з них — ґей?
— Що? — один з них шоковано кліпає очима. — Я не…!
— Тож, якщо вони продаються, — знизує плечима Дадзай. — Скільки?
Очі Чюї злегка примружуються.
— Не вистачить грошей у цьому…
Дадзай дістає одну купюру.
Значного номіналу.
Потім ще одну.
Хто взагалі тримає такі кошти просто в гаманці?!
— Ні.
І ще одну.
Чюя закусує губу.
Цього достатньо для справді класної копії Хмарного меча з «Final Fantasy VII» у натуральний розмір.
Не те, щоб Чюя запам’ятав ціну. Це було б просто смішно.
Або щоб він завжди мріяв про те, щоб мати такий. Це було б так само смішно.
— Ти не можеш придбати пробачення, розумієш—
— Що тут відбувається?
Усі в кімнаті завмирають, обернувшись, і бачать одну з помічниць директора студмістечка, що стоїть в коридорі, схрестивши руки на грудях.
І саме так Велика Схема Паніні 2021 року була зруйнована.
Чюя озирається на Дадзая.
— Ти розповів?!
— Очевидно, ні, — дивиться Дадзай, трясучи грішми в руці. — Якби це був я, тупоголовий, навіщо б намагався їх купити?!
— Я не знаю! — різко відповідає Чюя, — Ти, очевидно, соціопат!
— Хлопці!
На щастя, Чюя не отримав жодного суворого покарання за свій невеликий набіг у світ малого бізнесу.
Менше з тим, йому довелося заплатити чималий штраф, у результаті чого він втратив більшу частину зароблених грошей.
Не так вже й багато виграно в цьому сценарії, але принаймні Дадзай палаюче роздратований.
Та чесно? Цього достатньо.