Кімната Джіро мала чудову звукоізоляцію, проте Хітоші все одно зменшив гучність, коли перевалило за одинадцяту. Він запитально подивився на Кьоку, а та, прислухаючись, ствердно кивнула: Денкі ледь помітно сопів.
Вони швидко вмостилися у влаштованих на полу кімнати ковдрах, подушках та матраці, що його перенесли з ліжка: то була запланована ночівля перегляду фільмів до світанку, і Хітоші був певен, що першою попливе Кьока. Вона зазвичай вже на другому фільмі злегка дратувалася своїй сонливості, що було помітно в надутих губах, цілувала йому на добраніч маківку, просила Денкі не кричати і затикала вуха берушами, миттєво засинаючи.
Так вона заснула і цього разу, щоправда без беруш і другою. Хітоші ще роздивлявся численні диски, розставлені в чудернацькому порядку, поки екран ноутбука, де досі виднілося лице, здається, улюбленого актора Міни — вона всі вуха прожужала Кьоці про цю серію фільмів, — не погас. Хітоші й сам прислухався до друга тепер, коли той лежав поруч. Денкі дійсно сопів; спав так спокійно та затишно, що навіть трохи від серця відлягло.
Десь о глухій годині ночі він виринув зі своєї довгоочікуваної дрімоти, що знову непомітно захопила його десь після нескінченності хвилин лежання. Роздратуватися часу не було: він помітив спалахи, потім впізнав в них блискавки, тоді вже діяв навмання.
Накинув на Кьоку ще одну ковдру, та спихнув з матрацу. Відповісти на зойк не було часу, але в грудях промайнули якийсь сум, провина та “люба”. Хітоші спробував покликати Денкі — ця думка як мінімум точно закружляла в його голові, проте у власних вухах шуміло, як досі бувало на початку бійок. Денкі метушився в подушках — кошмар не відпускав його.
Це було погано. Кімната сяяла, ніби посередині кружляла дзеркальна куля. Нічого не було під контролем. Напруга — навіть волосся на руках Хітоші стало дибки. Хітоші оглянувся на Кьоку саме коли вона забирала руку з шерстяної ковдри, що клацнула її зарядом. Варіантів було небагато. Він швидко перестрибнув ближче, сгорбився над Денкі, та протягнув руку йому до лоба. Тоді мичання стали зрозумілішими, майже нагадували слова. Хітоші проліз долонею під холодну шию та припідняв хлопця — той, помучившись кілька останніх митей, почав дихати вільніше. Очі його струбовано недовірливо бігали по обличчю Хітоші. Йому ніби тільки-но розбили серце.
— Ти в порядку? Розряжайся, будь ласка. Диши, — і він поклав хлопця назад.
Спливали, мабуть, найдовші секунди в житті Хітоші.
— О боже, — нарешті промичав Денкі. — Вибачте, що так налякав, — він закрив своє обличчя, проте сів, трохи заносячись уперед.
— Нічого, — відгукнулася Кьока. Вони обидва обернулися на неї: Денкі трохи недовірливо, Хітоші струбовано — він на секунду забувся. Вона ж окинула поглядом його самого. Він слідом.
— Блять, це моя найбільша травма, — похитав головою Хітоші та потер очі. Кьока знову залізла на диван, аби смикнути Денкі, котрий зараз не відрізнявся від побитого пса, за футболку. Той перевів мокрі очі на неї і за вказівкою дівчини подивився на вільну руку Хітоші.
— Я не знав, що зможу натягнути презерватив на руку, — щиро поділився той, поступово приймаючи реальність, та став розглядати обгорнуту руку, — і що зроблю це так швидко.
Шоковано, Денкі, покосившись на Кьоку, поділився з ними:
— Не такий дотик презервативом від тебе я собі уявляв.
Що ж. Вони дуже швидко обоє зашарілися. Кьоку від невлучного сміху стримувала лише власна рука — на щастя, без пахучої резини на ній.
— Я піду викину це. І принесу води. Хочеш води? А ти? Секунду, — і він піднявся та став ходити по кімнаті, вже настільки знайомий, що можна було не вмикати світло, але, як Хітоші помітив з запізненням, Кьока вже давно про це потурбувалася. Ну звісно. Як би він дивився на свою руку? Або як би бачив, що вона зараз прихиляє хлопця до себе, витираючи з обличчя сльози? Хітоші волів би залишити їх не надовго: їх обох об’єднувала війна, в якій вони справді ризикували багатьом заради одне одного, і Хітоші не мав жодного права втручатися в цей зв’язок, втручатися в солоні доріжки на блідих щоках, або страхи, якими лише в найскрутніші хвилини ділилася з ним його дівчина.
— Це так жахливо, — промовив раптом Денкі голосніше, ніж до того — Хітоші не хотів до того напружувати слух, аби почути шепітки вибачень. Проте зараз той звучав набагато вільніше. Кьока його уважно слухала, не припиняючи злегка гладити по голові. — Приходити в себе і бачити ваші налякані обличчя.
Хітоші з водою якраз присів поряд.
— Вибач, — сказав він, почухавши рукою за шиєю та кидаючи непевний погляд на Кьоку. Та дивилася на нього підбадьорливо, хоча брови її теж були похмурі від втоми та хвилювань. Хітоші, зібравшись з думками, повернувся до Денкі: — Може… домовимося, що наступного разу буду тобі посміхатися?
— Ого, — одночасно здивувалася та надулася Кьока.
І тоді його затопили питання.
— Це косплей на Олмайта?
— А як до такої акції доєднатися?
— Мідорія відчує конкуренцію.
— Він завалиться через балкон через 3, 2…
— Ми тебе тут не рятуємо, друже.
Він впхнув в лице Кьоки пляшку, дістав зі столу беруши та поліз під ковдру з самого краю, повністю ігноруючи всі жарти, хихотіння та вмовляння. Джіро вщіпнула його за вухо та перетягла всередину, як було. Знову пригрівшись, вони поснули вже коли небо розвиднювалося, хоча за щільними шторами в кімнаті Кьоки це було не побачити. Прокинулися вони теж в сутінках, хоч все й наближалося до опівдня.
Денкі все ж осліпило спросоння — посмішками, але це навіть краще.