Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Свист шаблі на мить розітнув тишу, потривоживши повільний танок білого небесного пуху. Сніжинки, що попали на клинок, вмить розтанули, й змішавшись з кров’ю, червоними струмками потекли додолу.
Лян Кянфан запхав у піхви шаблю, не почистивши її, і глянув туди, де на снігу лежала зрадлива наложниця імператора Мін. Вона здавалася живою, немов лягла перепочити після зимової гри. Темні тіні від вій падали на розпашілі від морозу щоки.
Рукави світло–рожевого ханьфу розлетілися пелюстками магнолії, зірваної без жалю.
Чорні коси шовковим віялом розсипались на білому холодному савані. Через вуаль сніжинок вони неначе посивіли. Та справжня сивина вже ніколи не торкнеться її волосся.
У Лян Кянфана підкосилися коліна. Він опустився на сніг біля тіла наложниці й тремтячими руками торкнувся її рукавів, не насмілившись на більше. Бо й зараз серце Кянфана, думки і воля його належали владиці імператору. І до смерті так буде, як би серце не краяло.
Тепер він один.
Їх залишилось двоє з усього племені. Двоє пятнадцятиліток і купа малих дітлахів, що з часом забудуть про своє коріння й зватимуть матір’ю чи батьком тих, чиї руки могли тримати меч, що обірвав життя їх кревників.
Її очі були кольору грози, а він зміг убити старим іржавим мечем трьох воїнів імператора, закованих у броню.
— Цей хлопчисько може стати чудовим вартівником для владики, якщо навчити його послуху.
Кянфан, що все ще пручався у руках солдатів, враз затих, коли їх командир торкнувся щоки Лін Сюе й зиркнув на нього холодними очима, наче попереджаючи: посмій щось втнути, і вона помре.
— А ця красуня достойна стати наложницею. З такими очима…
Лян Кянфан змалку мріяв про те, що коли досягне повноліття, вони з Лін Сюе зможуть побратися. Він навчиться добре стріляти із лука і буде приносити з полювання хорошу здобич, Лін Сюе приготує юшку, і вони вдвох сидітимуть біля багаття й дивитимуться на зорі, складаючи плани про спільне майбутнє. Але та мрія була лише наївним сном. І Лян Кянфан прокинувся.
Він ще довго сидів на снігу, поринувши у спогади про минуле. Холод заліз в його кості, і сам Кянфан став як лід, що нічого не відчуває, й вічно самотній стоїть десь далеко на півночі, де колись розбилося його серце.
Сніжинки сідали на його коси, ховаючи сивину, що з’явилась сьогодні.
А десь в вишині скрикнула пташка.