На старому кладовищі, що на західній околиці міста Гуань’Ань, давно не з’являються нові жильці. Ніхто з місцевих туди майже не навідується, щоб пом’янути своїх померлих. Густий туман вже двадцять літ як висить там каламутною тінню, і немає жодного свідка, котрий попав би у нього і повернувся живим. У дні, коли сонце яскраво сіяє на небі, туман неохоче ховає свої щупальця і стає майже прозорим, як струмінь гірського джерела, і тоді видно, що біля надгробків то тут, то там лежать чиїсь кістки — сніжно-білі, наче дорогий нефрит, кропітливо відшліфований майстром.
- - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Лі Сіндзяо різко прокинулась від нічного кошмару, що важким каменем лежав на грудях, крадучи її подих. В кімнаті було душно. Вона вскочила з ліжка, і спотикаючись, хаотично дісталась до вікна. Руки не слухалися: вони наче налились свинцем, тому лиш з третьої спроби їй вдалося те вікно відчинити. Незабаром легені перестало болісно стискати. Лі Сіндзяо вдихнула на повні груди і заспокоїлась.
Невже вона так розхвилювалася через своє весілля? Невже їй так не хочеться надовго розставатися із сестрицею? Ні, це не те… Адже до садиби, де живе майбутній наречений, відстань лише дев’ятнадцять лі. Чи ж не має вона скакуна — подарунок батька на п’ятнадцятиліття, котрий може мчати швидше, ніж коні поштових посланців? Чи не має вона меча, який отримала в день наречення імені, що може швидко летіть, коли несе її над землею, дослухаючись до кожної думки своєї володарки? Чи не є вона сильною заклинателькою, єдиною в їхній родині? Хіба не приходили до їхнього дому заклиначі із вишитими піонами на рукавах ханьфу, щоб запросити її до великого клану як почесну ученицю?..
Прохолодне повітря пробралося під одяг Лі Сіндзяо, торкаючись розпашілого після сну тіла. Дівчина обняла себе руками.
За вікном сходило сонце, рожево-жовтим розмальовуючи небо, стираючи з нього темряву ночі і морок прихованих страхів.
* ** * ** * ** * ** *
Зелений чай чомусь дуже гірчить, і гіркоти цієї не може приховати й грудка меду. А Мін’їнь, старша сестриця, п’є і навіть не морщиться, наче в її піалі божественний нектар. Чи вона звикла до таких напоїв, що вони тепер для неї смакують любо?
Сіндзяо враз пригадує, як ненароком підслухала, про що шепотілись прислужниці, коли до їх помістя стали прибувати подарунки нареченого.
— Ой, як же пощастило нашій другій юній панні, — мовила перша.
— Правду кажеш. Не завжди буває, щоб доньці наложниці випала така удача — хороший чоловік, та й з такими щедрими дарами,— сказала друга.
— Такий хороший, що перша панна вже кілька днів як оцет п’є замість чаю! — голосно прошепотіла третя прислужниця.
— Тихо ти! — шикнули на неї дві інші.
— Молись, щоб не почув ніхто, що меле твій дурний язик!..
Сіндзяо піднімає очі на сестру, але не бачить на її обличчі і тіні того почуття, про яке боялася й помислити, — лиш тиху радість, що вона, Сіндзяо, скоро вийде заміж. І справді, не слід вірити дурним чуткам.
Мін’їнь всміхається їй і ставить піалу на столик.
— Я маю для тебе подарунок,— каже вона. — Та він зостався в моїх покоях.
Метикувата служниця, що розливала чай, враз розуміє невимовлений наказ своєї пані, і, прихопивши з собою чайний сервіз, поспішає на його виконання.
Не змовляючись, сестри підводяться, щоб піти помилуватися на карпів, як роблять ще з самого дитинства. Це зовсім близько, поруч з павільйоном, в якому вони пили чай, лиш треба перейти місток.
Та щось з Сіндзяо негаразд, бо не встигла вона й кроку зробити, як потемніло у очах і закрутилась голова. Ноги враз стали неначе не її, і вона намагається встояти, ненароком хапаючи сестру за комір вбрання, але тканина вислизає із задерев’янілих пальців, а сестриця чомусь бліда і непорушно стоїть, й лиш дивиться на неї, не намагаючись допомогти. Сіндзяо поглинає темрява.
* ** * ** * ** * ** *
Отямилась вона вже в труні. Було темно і так тісно, що не можна й руки підняти. Паніка охопила Сіндзяо. Серце забилося, як у пійманого птаха, котрий вже знає, що з пастки йому не вибратися. Вона хотіла закричати, що жива, й покликати по допомогу, та голос наче відібрало. Сльози струмочками полилися з очей і потекли по скронях, ховаючись в волоссі. Зривався подих; й Сіндзяо здавалось, що дерев’яні стіни довкола неї зімкнуться й задушать її. Відлуння хриплого дихання барабанило по вухах, і їх хотілось затулити, щоб не чути, та вона не могла, і, здавалось, що то хрипить все її тіло в агонії передчуття погибелі. Невже вона помре ось так, з кожним вдихом і видихом втрачаючи повітря і рахуючи останні порухи свого серця?
Зібравшись з силами, Сіндзяо сконцентрувала свою ці і направила навколо себе, за стіни домовини, щоб зрушити землю, що давила на неї, та цього було замало. І тоді вона відважилась на те, що свого часу клялась ніколи не робити: прикликала пітьму.
* ** * ** * ** * ** *
Подейкують, що два десятиліття тому на одному з кладовищ Гуань’Аню поховали живцем молоду заклинательку, й відтоді біля надгробків став з’являтися загадковий смертоносний туман. Найгустішим він був біля могили нещасної, і з часом поширився далі, сповиваючи все довкола сіро-білим саваном. Тих, хто зважився там побувати, живими більше ніхто не бачив. Кажуть, що опісля, наситившись своєю жертвою, туман ставав щільнішим і відступав назад, ховаючи своє єство за трухлявими дерев’яними табличками з напівзабутими іменами, серед яких було і Її ім’я. Та потім повертався знову і каламутною рікою розливався довкола, допоки інша жертва не втамовувала його жадобу.
- - - - - - - - - - - - - - - - - - -
Лі Сіндзяо раптово прокинулась, задихаючись від нічного кошмару.