– Кая? Просто бешкетник.
Ділюк показово закочує очі – Евла у відповідь стримує смішок. Ліза поруч бормоче, “ну-ну, побачимо ще”, бо Ліза, щоб їй повилазило, все на світі знає. Ділюку іноді дійсно стає якось не по собі, бо не зрозумієш, чи то вона як Мона захоплюється ворожінням-таро-астрологією-картами якимось, чи то просто володіє інтуїцією рівня “бог”.
Дідько.
Можливо, це ще тому що вона їх бачила; тоді, після школи, коли Ділюк страшенно не хотів додому, бо вдома батько вже точно знав, що у нього цього разу дев’яносто дев’ять балів за тест, а не сотня. І нічого, що сотні, ба навіть цих нещасних дев’яносто дев’яти не було ні в кого – а ти чому не зміг? Взагалі від рук відбився. І тоді, після уроків, Ділюк сидів у пустому класі й думав про те, що сьогодні захід сонця страшенно мерзенно довгий, а Кая якимось дивом опинився поруч.
Подивився на нього так… дивно. Щоки аж запалали. Чи то може взагалі від сонця, а Ділюк собі все придумав. Чи то дійсно поглядом одним можна було сказати “я все знаю, все розумію, хей, я поруч, з тобою все буде добре”.
Кая тоді довго мовчав. Сидів собі напроти, спершись на спинку крісла, і дивився не на сонце, а на Ділюка і тільки на нього. Наче намагався війки всі перерахувати, впіймати кожен сонячний промінчик, торкнутися цим поглядом кінчика носа, кутиків губ, всюди-всюди… Від цього було добре.
Добре було й коли холодні смуглі пальці легенько так торкнулися долоні. На пробу – чи Ділюк не забере.
Ділюк не забрав.
Зробив вигляд, наче взагалі нічого не помітив.
Ну, може погляд відвів… наче отой мерзенний захід сонця, оранжевий такий і яскравий, був найцікавішим, що він бачив у своєму житті, а серце тьохкало так, співало, стукало по ребрах наче.
Ділюк такого раніше ніколи не знав.
І як реагувати на те, що оці от смуглі пальці на долоні виводять сердечко, теж.
І що потім оті самі пальці лізуть до зап’ястя, а тісну сорочку страшенно раптом хочеться розстібнути. Або зірвати. Чорт з нею, взагалі, з тою сорочкою.
І з тестами теж – є речі й страшніші, ніж всього дев’яносто дев’ять балів зі ста, подумалось всього на секунду. Тому що Ділюк, здається, смертельно закохався в той момент, коли рука Каї заправила йому волосся за вухо.
Бо тоді Кая засміявся – голосно так і щиро:
– Лоскотно, чи не так?