- Трохи спізнюся – у нас затягнулись зйомки, ще пробки по всьому місту. Але я все одно буду! До речі, щось купити?
- Добре, чекатиму. Нічого не треба, в мене наче все є.
- :/
- Що?
- Я візьму пиво?
- Я не п’ю пиво.
- Вино?
- Якщо зможеш обрати нормальне.
- Еу?! Я взагалі-то експерт у всьому на світі!
- Ти вважаєш нормальним вино у тетрапаці ._.
- воно нормальне ._.
- … Не приїжджай.
- добре, добре Я ПРОКОНСУЛЬТУЮСЯ З ПРОДАВЦЕМ!
- До вечора.
- Навіть без смайлика -_-
- До вечора ~3~
Чайник вже втретє кипить. Аби там до кінця дня хоч вода залишилась, а не самий пар та накип.
Мінґі зітхає, відкладаючи телефон та продовжуючи копирсатись у мініатюрному квітнику на балконі. Не дарма ж він туто насаджав огірків, помідорів та перців – зі своєї грядки завжди смачніше.
Солька задоволено розтягнулася на підвіконні і тепер гріється у швидко зникаючих променях вечірнього сонця. Коли світило зовсім зайде за обрій, вона прийде грітись до Мінґі, бо сфінкси занадто теплолюбні аби нехтувати найменшою можливістю притулити свою маленьку дупцю до будь-якої подоби котячого обігрівача.
Взагалі, ще вчора він не планував на цей день геть нічого, окрім лежання в ліжку і перегляду старих улюблених фільмів чи, може, перечитування таких же старих і таких же улюблених книжок. Одним словом, нудьга, проте така, знаєте, з присмаком ностальгії. Як люблять її показувати у французьких мелодрамах і англійських комедіях.
В будь-якому разі, черговий незапланований сеанс нічних тривожних приступів і так, і сяк, а усе одно приводив Мінґі до думки, що на самоті він наступну добу не переживе, і навіть Солька йому з цим не зарадить.
Саме тому, розглянувши усі більш-менш прийнятні варіанти, Сон зрозумів, що, загалом, йому не лишається нічого іншого, окрім як звенутися за допомогою до людини-катастрофи і приготуватися до атаки незрозумілими жартами, поганим фліртом, дешевим вином, а ще спустошення холодильника і чергових розбитих квіткових горщиків.
На перший погляд може здатися, що звати до хати когось, хто з високою вірогідністю тобі її розтрощить – то така собі ідея. Насправді усе не настільки погано.
Так, Юнхо трошки дивний, часом надто імпульсивний і досі іноді не може зорієнтуватись у просторі квартири, але це найбільші його вади, звикнути до яких легше, ніж здається. До того ж, Хва давно каже, що Мінґі варто заводити більше друзів або хоча б знайомих. І якщо з останніми проблем ніколи не виникало, то перші, ну, існують лише концептуально.
А ще, сам Хва точно не зможе сьогодні прилетіти. Та й завтра теж. Він взагалі рідко навідується після того, як перебрався у Штати за своєю роботою мрії. Лишив, правда, замість себе Сольку, і на тому дяка. Хва чудовий друг, але коли ви живете у різних часових поясах, дружити виходить з натяжкою.
Мінґі масує втомлені очі – треба таки залити окріп до заварника, бо й справді вся вода википить. Десь у нього була його улюблена банка. Ну, не банка улюблена звісно, а чай у ній. Лавандовий, але пахне чомусь шоколадом. Хоча, може це йому просто здається, бо кілька днів назад Юнхо забув на підвіконні свою шоколадку, яка пречудово там розтанула і розтіклася, так що тепер шоколадом у кухні пахне взагалі кожна річ.
Залишилося прибрати деякі речі по хаті і все – у нього, вважай, порядок. Правда, маленькі дрібниці чіпляються одна за одну, перетворюючись на безкінечний ланцюжок, у якому знов і знов з’являються нові ланки.
Сон і не помічає, як від перекладання чистого посуду у шафку він переходить до чистки плінтусу, прання зимової куртки та рухання меблів у спальні. Хоча, варто зазначити, що той комод він вже давно хотів змістити, бо воно стояло не за феншуєм і псувало вид.
Мінґі втомлено падає на диван. Хатня робота втомлює набагато більше за офіційну. Було б непогано полежати, може хвилинок п’ять, або десять.
Або трошки довше.
*
- Ти куди пропав?
- А?
Мінґі відкриває двері, не встигши навіть до кінця оговтатись, куди йому в такому стані ще зникати.
- Я тобі дзвонив раз десять, вже думав шо ти тут помер.
- Ти дзвонив?
- Да. І писав. Ще коли виїхав з пробки і в магазі потім.
- Я заснув.
- А, ну воно і видно, шо в тебе інтерфейс не підгружається.
- Вибач.
- Не страшно, хоча десь дві хвилини я дуже серйозно думав, куди треба дзвонить спочатку – до поліції чи в морг.
- Дуже мило з твоєї сторони.
- Знаю, я сама чарівність.
Юнхо завалюється у коридор, бо інакше це ніяк не назвати. Він миттєво заповнює собою увесь простір, щось розказує, показує, сміється, шумить, шуршить, гупає, торкається – він схожий на справжній кошмар інтроверта.
У Юнхо величезний спортивний рюкзак, щільно забитий усілякою фігньою. Він авторитетно називає це їжею та каже, що сам все життя тільки таке їсть і нічого, виріс нормальним. Мінґі ця теза видається сумнівною, в усіх планах. Окрім «їжі» з рюкзака з’являється і вино – у скляній пляшці. Цікаво, Чон справді говорив з консультантом чи просто схопив перше, що побачив?
Юнхо викидає речі на стіл, не особливо піклуючись про те, куди вони там летять, а після цього майже одразу відправляється діставати миску для чіпсів, вибирати чашки для вина («Та хто взагалі п’є вино не з чашки?») і шукати «де перевдягтись».
Юнхо, вочевидь, почувається як вдома, і Мінґі не бачить жодної причини, чому б його це могло не влаштовувати. Його взагалі у цій ситуації влаштовує напрочуд багато.
Після того дурацького випадку з не-магією їхні взаємини стали тільки ще більш дивними: вони ніби як точно НЕ були просто друзями, при цьому одразу скіпнувши букетний період, але й до соціально-маркованої «романтики парочок» теж поки не дістались.
Так, вони часто спілкуються, але доволі беззмістовно, серед іншого, ніколи не піднімаючи тему відносин. Вони зустрічаються, але майже завжди у Мінґі вдома, бо він живе в самому центрі і це банально зручно. Плюсом до всього, після кількох прохідних питань Мінґі схильний думати, що Юнхо, ймовірно, любить навідуватись до нього, бо приваблюється можливістю поїсти чогось окрім того мотлоху, яким зазвичай харчується. Бідося.
Два чи три рази вони кудись виходили, але це навіть с дуже великою натяжкою не можна було б назвати побаченнями, особливо, якщо ви не звикли запрошувати свій потенційний любовний інтерес до друга на роботу, щоб вибирати притулковим собакам ковтуни з шерсті. Не те щоб Мінґі не любив собак, але ввечері у Соломії були до нього питання.
Тож, так – це все же дуже і дуже дивні відносини, але їх обох все наче влаштовує, тож немає сенсу намагатися полагодити те, що не зламане.
*
- Хто це?
- Октавіус.
- Хто?
- Ну Доктор Октавіус. З першої частини першої трилогії.
- Якої трилогії?
- Ти не бачив першу трилогію Людини-Павука?
- Я ніколи особливо не цікавився коміксами. А зараз наче якось і не на часі.
- Хуйня, ніколи не буває «не-на-часі» для Людини-Павука! От оце додивимось і я тобі покажу. Чи вже пізно?
- Та ні, нормально. Я не проти.
- Добре. Це добре.
Вино дійсно виявилося хорошим. А з пластівцями ще й відкрилися нові цікаві присмаки. Мінґі замислено жує кольорові кукурудзяні зірочки, трохи мружачи очі, щоб бачити екран. Непогано було б взяти окуляри, але очі тільки будуть більше боліти. Ну його.
- Дякую, що приїхав сьогодні.
- Завжди будь-ласка, мені не складно.
- Правда?
- Да.
- Тоді я радий, що не створюю зайвих проблем.
- Та ну, чого б це ти створював проблеми. Тим паче, я майже сам завжди у гості набиваюся.
- Навіть на це потрібно знайти час та бажання. Я правда вдячний за це.
Мінґі впевнений, що Чону дуже важко доводиться у повсякденному житті з цим його абсолютно-не-серйозним-обличчям.
Юнхо виглядає кумедно, коли робить таке Серйозне Обличчя. Коли робить абсолютно будь-яке Серйозне Обличчя, бо будь-яка Серйозність на його дитячих щічках йому ну ніяк не пасує і лише створює ефект комізму, ніби розмовляєш з обуреним немовлям.
- Якщо чесно, я думав, шо вже задовбав тебе, і коли побачив на телефоні повідомлення, був певен, шо ти мене там нахуй шлеш чи шось таке. І…І я дуже зрадів, коли його прочитав.
Це насправді таємниця, але Мінґі теж дуже зрадів, коли дізнався, що йому не доведеться переживати найгірший день року наодинці, а ще більше зрадів, коли зрозумів, що у нього ще й буде насправді бажана компанія.
- Хочеш знати?
- Знати що?
- Чому я так «раптово» написав.
- Хочу. Якщо тільки це не секрет, за який ти мене потім вб’єш, бо тоді не хочу звісно.
- Пф. Ось якої ти про мене думки.
- Ну гей!
- Окей-окей, просто жартую. Але чесно. Мені було потрібно хтось. Потрібен. Мені був потрібен хтось. Мені був потрібен хтось поряд зі мною. Сьогодні. І, окрім тебе, мені більше нікого звати. Не так. Я не хотів звати нікого, окрім тебе. Бо сьогодні такий день, що… Ой ні, це вже не важливе.
- Ні-ні-ні, що там? Який це сьогодні день?
- День мого народження.
Юнхо спантеличено блимає очима, поки його обличчя активно відображає всю складність та масштабність протікаючих в голові процесів. Мінґі насправді не впевнений, що мав про це казати, бо, якщо по правді, його ніхто не питав. І тепер йому вдвічі більше ніяково, так можна було б придумати якусь відмазу про те, що йому стало нудно абощо. А тепер що?
Юнхо все ще виглядає відірваним від реальності.
- Юнхо? Ти чого підвис? Все нормально?
- А в мене навіть подарунка немає…
- Було б підозріло, якби він в тебе був.
- Мабуть, але все-таки…
- Юнхо. Облиш. Якби мені були потрібні від тебе подарунки, я би знайшов спосіб їх отримати. Будеш чай?
- Мінґі.
- Ну що?
Міцні ведмежі обійми в одну мить замикають Сона у своєму нерозривному колі, одразу ж огортаючи теплом чужого тіла.
- Чому тобі завжди потрібно робити прості речі такими складними, га?
- Я ніколи так не робив, це неправда.
- Ще й яка правда. Наступного разу, прошу тебе, просто кажи, коли тобі буде щось потрібно. Що завгодно. Навіть якщо це буде якась кончена дурня, все одно кажи.
- … Добре. Дякую.
Юнхо гарячий. Не в плані зовнішності, а в плані температури. Наче обіймаєшся з пічкою або величезною собакою. Це неочікувано приємно, а ще аномальним чином заспокоює.
Вони сидять так ще деякий час, доки до підозрілої тиші вітальні не виповзає заспана Солька, одразу ж кидаючись рятувати свого хазяїна від богом проклятої причини їхньої попередньої запахо-собачої сімейної сварки.
- Так… Ти все ж будеш чай чи ні?
- Буду. Тільки разом з тобою.