Чон Юнхо – успішний блогер, чия основна діяльність полягає у викритті й спростуванні різних легенд, міфів і містифікацій. Завзятий скептик та раціоналіст, він не визнає існування у повсякденному житті будь-чого таємничого, надзвичайного або екстраординарного, доки не отримає безперечних доказів протилежного.
Його персональний кровний-ворог-дріб-найбільший-головний-біль-дріб-полуда-на-очах – Сон Мінґі, відомий «у мережі та за її межами» інста-чаклун, таролог, астральний психознавець і ще приблизно дванадцять вигаданих звань, за якими криється звичайний шахрай, здатний лише обманювати та дурити наївним людям голову.
Юнхо ненавидить цього хлопця, про що не втрачає можливості нагадувати за будь-яких обставин. Мінґі вчергове загадково посміхається, наче це все лиш смішний жарт, коли знаходить про себе у мережі неприємні згадки, марковані іменем Чона. Їх протистояння могло б бути легендарним, якби не один випадок.
***
- Забери.
- Вибачаюсь?
- Забери його від мене.
- Кого забрати?
- Своє дурне прокляття, ти знущаєшся?!
Юнхо мимоволі підвищує голос – надто гучно, навіть для такого людного місця. Хлопець навпроти дивиться здивовано, кілька разів розгублено блимаючи.
Юнхо відчуває, як від сорому горять вуха. Палає мабуть так, шо із космосу видно. А хоча, вже байдуже – він готовий поступитися власними принципами та забути гордість, тільки б нарешті перестати відчувати таку…таке…оце почуття.
- В кав’ярні таке зробити проблематично. Я живу тут неподалік. Ходімо. – його співрозмовник повільно підіймається, накидає свого кумедного чаклунського капелюха і прямує до виходу.
Попри очікування та страх Юнхо – він не сміється.
***
Це почалось два місяці тому, у цьому самому місці, до речі. Тоді вся ситуація виглядала інакше, відчувалась інакше і в принципі була більше схожою на комедію одного дня, ніж на шось дійсно серйозне.
Той день мав бути його особистим тріумфом. Юнхо нарешті зміг домовитися про зустріч з Тим-Хто-Його-Вже-Заїбав. І знаєте, справа зовсім не в тому, що Сон Мінґі довбане брехло, шахрай і лицемір. Справа в тому, що до цього моменту усі спроби Юнхо остаточно його дискредитувати були марними і розбивалися об вигадані аргументи та різну навколомагічну брехню з опорою на псевдо науки. Коротше кажучи, його слали нахуй неіснуючими словами.
Але віртуальний дискурс це одне, а живе спілкування та дискурс в режимі реального часу – вже зовсім інше. Тут не можна схитрувати, використати який-небудь дешевий трюк чи фокус, навішати локшини на вуха і, звісно, не можна уникнути відповідальності за все сказане та зроблене.
Юнхо був готовий до всього. Всього, окрім того, що, власне, сталося.
А сталося так, що його «ворог», бачте, не мав настрою для виснажливих багатослівних баталій, й одразу запропонував те, від чого інші злодії намагаються втекти всіма можливими способами – тут і зараз перевірити наявність та силу його особистих здібностей і, відповідно, існування магії як такої в цілому. Якщо Юнхо, звісно, не засцить.
Казати таке було підло, оскільки усі знають, що страх невизнання у Чона – це неймовірна нісенітниця, брехня, неправда і взагалі. Коротше, погодився він навіть швидше, ніж встиг у повній мірі усвідомити власний вчинок та його потенційні наслідки.
«Виклик» виглядав напрочуд легким і, відверто кажучи, віддавав якимось відкритим глузуванням. Недочаклун-переклоун дістав з кишені невеличкий флакон з темно-рожевою мерехтливою рідиною, та зі словами «Дрібка магії – просто випий, якщо справді у неї не віриш» так вже нахабно посміхнувся, що, якби не камери, Юнхо б точно луснув зі злості. Проте, навіть попри невимовну лють, йому все ж дістало клепки залишити пару крапель для хімічного аналізу, щоб у подальшому, окрім очевидної перемоги, представити своїй аудиторії ще й докладний перелік того, чим саме цей любитель всратих шапок поїть тих нещасних, кому не пощастило повестися на його брехню.
Бо магії, бляха, не існує.
***
Так от.
Магія існує.
Виявилося, що вона ще й як існує, і бачить Бог, це якийсь пиздець.
От якого, питається, біса він тоді взагалі спитав, що за муть була в тому флаконі? Що, мало було просто порадіти власній очевидній перемозі та пафосно розчинитись у світлі сідаючого сонця?
«- Просто цікаво, що ти мені дав? Це також для запису, до речі, бо хто зна – нападе на мене завтра срачка, а ти скажеш що то якраз було чарівне зілля від запору».
І знов ця дратуюча до неможливості, поблажлива посмішка.
«- Хвилюватися немає причин, я узяв те, що стояло найближче до мене на полиці, і то було любовне зілля. Тож, коли воно подіє – це помітиш не тільки ти».
Юнхо тоді так гучно зареготав Мінґі в обличчя, що мало не задихнувся. Тепер він сидить перед ним, присоромлений власною імпульсивністю та наївністю, готовий зробити взагалі будь-що, тільки б його нарешті позбавили цієї нескінченної муки.
Задоволений, Чон Юнхо? Дізнався, що хотів? Подобається тобі? Отак і пиздись з самопроголошеними відьмами з інтернетів.
***
Квартира виглядає одночасно так, як має виглядати типова відьомська хата, і так, як Юнхо ніколи не зміг би жити.
В приміщенні панує напівтемрява і важко пахне східними спеціями. Надмірна кількість різноманітних прикрас, блискіток, гірлянд, горщиків з квітами, стрічечок та фіранок одразу збивають з пантелику, змушуючи забути, навіщо саме ти прийшов, і лиш безпорадно вертіти головою на всі боки.
- Шафа для одягу справа, капці на поличці – вибери будь-які на свій смак. Я чекатиму на кухні, це ліворуч по коридору.
Для людини, яка заробляє гроші підлабузництвом та лицемірством, Мінґі щось не надто гостинний. Але окей, Юнхо якраз зараз зовсім трохи похуй, наскільки привітливо до нього відносяться, якщо це така своєрідна плата за потенційну допомогу. Ба навіть більше, він був би нескінченно радий, якби то була єдина його плата.
Капці він обрав рожеві, котрі з собачками.
З кухні чутно, як десертна ложка тихо брязкає, вчергове вдаряючись у тонкий столовий фарфор, а вода у чайнику все більш і більш невдоволено і гумно сповіщає власника приміщення про необхідність вимкнути плиту. Юнхо на кілька секунд затримується у проході, розглядаючи потьмянілу, скоріш за все від часу, фотографію у напрочуд простій для такого місця рамці. Є в ній щось дивне та водночас манливе, але він ніяк не може зрозуміти, що саме.
- Ти п’єш чай чи каву?
- М? Каву.
- Стілець під фікусом візьми. Тільки обережно.
В іншій ситуації Юнхо обов’язково почав би кобенитися. Наразі він спроможний лише мовчки виконувати отримані вказівки і, як то кажуть, «тримати їбло на беззвуку». Фікус довелося перемістити на підлогу під вкрай невдоволене сопіння.
Вони сидять один напроти одного, а між ними дві чашки з кумедними принтами манекі-неко та глиняна розетка, наповнена печивом.
- Юнхо. Давай проговоримо все ще раз і де з чим розберемося. Що саме ти маєш на увазі, кажучи, щоб я «забрав своє прокляття»?
Юнхо тяжко зітхає та кілька секунд напружено мовчить. Пиздіти воно, звісно, не мішками ворочати, але теж треба вміти.
- Я маю на увазі саме те, що кажу. З того часу, як я випив ту твою гидоту, все і почалося. Я перестав нормально жити: постійно переглядаю соцмережі, хоча знаю, що ти не оновлюєш їх частіше разу у два-три дні. Відслідковую та дивлюся усі сторіс і стріми, хоча не розумію там половини слів. Знаю з ким ти спілкуєшся, де відпочиваєш, яка в тебе улюблена кава – я все це знаю, хоча й не хотів, і тому воно мене невимовно дратує! Як би я не намагався, я не можу просто перестати все це робити і втекти від тебе в моєму житті, воно мене буквально переслідує! Якщо ти хочеш, щоб я мучився – то я засвоїв цей урок, чесно, якщо хочеш, щоб вибачився – я вибачусь хоч тисячу разів, я готовий сказати що завгодно і зробити що завгодно, серйозно, проси усе, що заманеться, тільки зніми нарешті з мене цей лютий морок, бо інакше я точно збожеволію.
Стіни кухні байдужо віддзеркалюють луну тяжкого зітхання.
- Юнхо. Ммм… Ти ж розумієш, що магії не існує?
На подвір’ї за вікном щось гучно бахкає і виє автомобільна сигналізація.
- … Як я маю реагувати на цю інформацію зараз?
- Як людина з критичним мисленням, яка власним інтелектом та вмінням об’єктивно оцінювати будь-які події збудувала собі імідж, кар’єру, та зібрала цілу спільноту однодумців. Ти ж краще за мене знаєш, що не буває чудес, і нема ніякої чарівної формули для легкого вирішення складних проблем. Це просто вигадка.
Пузата кружка у руці неприємно, до болю нагріває шкіру, видихаючи витки пару прямісінько у схилене над нею обличчя.
Ось воно як.
- В такому разі, що зі мною відбувається? Це ж усе не просто так, я, звісно, дурень, та не настільки, щоб не розуміти, шо це не нормально.
Мінґі тихо цокає язиком, відверто розглядаючи зовсім вже розгубленого хлопця. От просто цікаво, в нього взагалі є якийсь сором там, чи совість? Бо щось не дуже схоже, аби він хоча б теоретично знав, що воно за таке.
- Можу припустити два варіанти, хороший і не дуже. Хороший варіант – ти сам накрутив себе на цю псевдозакоханність, тому що мала дитина всередині тебе злякалася й повірила у велику силу Магії. Якщо це так, викриття правди легко все виправить і мозок швидко спростує усі сформовані в цей час переконання. Не дуже хороший варіант – через надмірну емоційну напруженість і, можливо, стрес твоя свідомість трансформувала вже існуючі почуття у оновлену форму, і тепер замість ненависті та злості ти відчуваєш неконтрольовану любов, бо ти вже звик рутинно щось до мене відчувати, але попередній паттерн поведінки перестав бути актуальним. Хоча, я б все ж не називав це саме любов’ю, бо в твоїй ситуації ймовірність штучного нарощення даного почуття надто висока, а вважати несправжні симпатії коханням – лицемірно. В будь-якому випадку, має пройти деякий час, перш ніж ти напевно дізнаєшся, що саме з тобою відбувається. І, не дивлячись на усю специфічність наших попередніх взаємовідносин, я щиро сподіваюся, що дійсним виявиться саме перший варіант.
- Я себе зараз таким дурним почуваю. Я маю на увазі… По-перше, твій спіч був вражаючим. По-друге, я сиджу в тебе вдома і ти мені пояснюєш, що я відчуваю, навіть краще, ніж я сам пояснюю, що я відчуваю. Ти точно увесь цей монолог не з космічного плинного рядка прочитав?
- Так, так, давай для початку не квапся. Візьми печиво. Прямо зараз, давай. От, молодець. Тепер дивись уважно – я допоможу тобі впоратися з твоєю проблемою, якщо ти пообіцяєш нікому про це не розповідати. Згоден?
- Чому саме таке прохання?
- Щоб ти спитав. Так згоден чи ні?
- В мене є вибір?
- Вибір є завжди, сонце, просто він не завжди нас влаштовує.
- Тоді мене не влаштовує, що ти звеш мене сонцем.
- Правда?
- … Ні.
- Ти дуже кумедний, Юнхо.
- А це я ще жартувати не почав.
- О, тобто ти збираєшся й надалі сидіти на моїй кухні, демонструючи мені твою нову стендап-програму, замість того, аби прибратися всередині своєї макітри?
- Взагалі-то я сподівався, що ти хоча б трохи детальніше мені розкажеш, що робити.
- Йди додому. Поїж. Подивись серіал або почитай книгу. Випиши на чистому і бажано великому аркуші свої думки і почуття, та постарайся їх впорядкувати. Подивись так, як вмієш – зі сторони. Спробуй розділити об’єктивне та суб’єктивне у власному баченні цієї ситуації. Коли дійдеш якогось істотного висновку – напиши або зателефонуй мені, як буде зручніше. І головне, пам’ятай – вірити потрібно тільки перевіреним фактам, а сучасна наука наразі має рівно нуль доказів існування чогось надприродного.
Мінґі відсьорбує свій ненормально пахучий чай і дрібним рухом поправляє Юнхо волосся на лобі.
-… Чому?
- А?
- Чому ти мені допомагаєш? Якби я був на твоєму місці, я б нізащо не став допомагати комусь на кшталт мене. Тому, хто насміхався над усім, що ти робиш, у що віриш і навіть як виглядаєш.
- Саме тому ти не на моєму місці, сонце.
- Для шахрая ти занадто милий.
- Для скептика ти занадто швидко повірив у магію.
- Жорстоко.
- Зате чесно. Не засмучуйся занадто сильно, я… Боже, пробач, я зараз ледь не сказав, що підтрунюю тебе від великої любові, але вчасно згадав, чому ти тут.
- Я забираю свої слова назад – ти справжнісінька сука, Сон Мінґі.
- Як швидко скінчилося твоє кохання.
- Я йду додому!
- Будь обережним і напиши, як дістанешся місця.
- Пішов ти.
- Змушений відмовитись, ми ще не настільки близько знайомі.
- А якби були?
- Це цікавість чи флірт?
- Вирішу, коли ти відповіси.
- Для початку клепку на місце поверни.
- А можна якось отримати відповідь зараз, а з клепкою розібратись пізніше?
- Не можна, бо тоді вся робота буде до сраки. Давай, йди вже, бо мій час узагалі-то не гумовий – люди за такі посиденьки чималі гроші платять.
- Натякаєш, що вже не такий радий мене бачити у себе вдома чи що надалі мені варто мати при собі більше готівки?
- Натякаю, що тобі треба додому, сонце, і бажано скоріше. Це для твого блага і мого спокою.
- О, то ти за мене переживаєш?
- Не так, як би тобі зараз хотілося.
Юнхо повертається у реальність тільки коли машина прямо перед ним кілька разів пронизливо сигналить, розганяючи голубів на подвір’ї.
Він не помітив, як його ввічливо провели з квартири до самого ґанку під’їзду, не помітив, як викликали таксі, не помітив, як зі словами «Погода сьогодні яка фіциґорна…» впхнули до рук парасолю і ще раз наказали відписатись, коли він дістанеться дому.
Помітив тільки, як гарно мерехтіли крихітні золоті вогники у чужих вухах, як огортав своїм теплом воркітливий голос, і ще як необережно змазалася на щоці намальована під оком зірочка.
Вдома у Юнхо нікого. Він кидає речі у передпокою, абияк стягує взуття і падає на диван. Що там казав той чортяка? «Поїж, подивись серіал і впорядкуй думки»? Усього три справи – не так вже й багато.
Що ж. Юнхо обов’язково поїсть. І подивиться серіал. І впорядкує думки.
І починаючи з завтра не дасть цьому бісовському сину ані хвилину спокою, допоки не отримає своє, яким би воно не було.
Це вже напевно.