Пролог. Vatis

Вузька стежка змією вилась між ярами та вітроломами, тримаючись рідколісся, де можна було безпечно проїхати верхи, не ризикуючи зав’язнути в болоті чи впасти з крутого схилу. Піднявши очі до неба, Ґевін тихо вилаявся. Сонце між гіллям виднілось кепсько й визначити час було майже неможливо. Залишалось лише їхати далі, сподіваючись дістатись селища до сутінок. Демон би побрав римських легіонерів, через яких йому довелося звернути з протоптаної дороги у ліс. Ці пси охороняли усі основні шляхи й точно схопили б його ледь помітивши.

Нарешті за черговим поворотом з’явилась невелика галявина, серединою якої неспішно бігла вузенька річка з пологими берегами, всіяними дрібною галькою.

Спішившись, Ґевін відпустив коня, дозволяючи трохи перепочити, поки сам, опустившись на коліна, зачерпнув руками води, вмиваючи лице від поту й дорожнього пилу.
Відволікло його налякане іржання. Відчувши чиєсь наближення, кінь підняв голову від води й сполохано загарцював копитами, піднімаючи дрібні бризки. Нашорошивши вуха, він тривожно косився на протилежний берег. Через мить Ґевін також почув те, що налякало тварину. Тріск й шурхотіння листя. До них хтось наближався.

Піднявшись з колін, він витяг з піхов меча, очікуючи, що це якийсь римлянин. Та опустив його, варто було лише незнайомцю ступити на світло. 

З лісу вийшов старець. Сивий, сухоребрий, він вже ледь переставляв ноги, тримаючись тремтячими руками за виту палицю, що слугувала йому ціпком. Зверху савана, в який він був закутаний з ніг до голови, була накинута вовча шкура. Очі незнайомець мав пронизливі, яскраво зелені, ніби в їх глибині палав дикий чаклунський вогонь. «Ват¹» одразу здогадався Ґевін, варто було їх поглядам зустрітись.
Про цих віщунів у народі ходила недобра слава. Друїди не любили їх, бо практикували вони чаклунство темне й огидне, закликаючи собі на допомогу злих духів, а не сили природи. Звичайні ж люди їх боялися, пошепки переповідаючи різні жахливі історії. Зокрема говорили, що просили вони за свої віщування криваві жертви, беручи нерідко в плату не тільки тварин, а й дітей. Страхом сповнювало народ й те, як копались вони у нутрощах, ніби стерв’ятники, поки шукали там знаки, по яких й читали майбутнє. Багато чого розказували про них такого, що лякало й змушувало обходити віщунів десятою дорогою.

Правдивими були історії про них чи ні, Ґевін не знав, але як і усі не раз чув перестороги, що крім усього іншого вати злопам’ятні й можуть наслати прокляття за будь-яку дрібницю. Повернувши меч і піхви, він відступив на крок й вклонився. Не падаючи на землю, як то бува, робили богобоязкі селяни з остраху, а так, як вміли робити те лише люди шановані, з власною гідністю, але з повагою до того, хто стояв перед ними.

—Вітаю тебе, Віщуне.

 

Старий змірив його довгим уважним поглядом, міцніше стиснув ціпок й облизавши сухі губи, відповів. Голос він мав неприємний, глухий, моторошний, пронизаний якоюсь потойбічною силою, що вивертала нутрощі й змушувала волосся ставати дибки.
—І ти будь здоровий… Ґвалґвіне².

Від здивування Ґевін завмер, очі на віщуна шоковано витріщивши. Ім’я його справжнє, таємне, яким його при народженні охрестила мати не мав знати ніхто, усі Ґевіном величали. Але віщун знав. Видно, що назвав його, щоб дати зрозуміти, що зустріч їх не проста випадковість.

 

—Чого ти хочеш від мене, віщуне?— похмуро спитав Ґевін, ніби зовсім забув про ввічливість перед ватом, дивлячись на провидця сторожко, з підозрою. Невідомо, що можна було очікувати від чаклуна, що знав його істинне ім’я. До цього пророцтва здавались йому чимсь не серйозним, як дівочі гадання на судженого, або ж чимсь далеким і надто недосяжним, як то туманні віщування друїдів по зірках. Проте зараз, коли перед ним стояв віщун й дивився так, ніби відкриту книгу читав, хотілось вірити. Чомусь в Ґевіна не виникало сумнівів, що таємне ім’я це не усе, що тому відомо.

Старий лишень розсміявся хрипло, змусивши злякано піднятись в небо зграйку зляканих ворон, що з пронизливим карканням полетіли геть й поглянув на нього поблажливо, мов на малу дитину.
—Мені? Нічого, не бійся. За це пророцтво ціна за тебе вже сплачена.

—Сплачена?… І ким же це цікаво? Не дури мені голову, чаклуне. Я не маю в цьому світі того, хто волів би заплатити вату за віщування для мене,— прогарчав у відповідь Ґевін, зверхність чародія злила його. Той ніби спеціально насміхаючись не поспішав розповідати усе одразу, а ховав сенс за туманними недомовками.

—Бачу, що не віриш ти мені, Ґвалґвіне, а дарма…—посмішка старого стала здається ще більш неприємною. Ґевіну спало на думку, що певно з таким виразом обличчя можна було копатись у звірячих нутрощах, в пошуках знаків долі чи лити людську кров і жертву темним богам.

—Немає в моїх словах обману. Не лишень живі за пророцтво платити можуть… Матір твоя за віщування сплатила.

При згадці матері, Ґевін здригнувся. Його матір… Карата³, що значить кохана. Як певно веселились немилосердні боги, коли обирали їй долю. Його мати дарувала свою любов іншим, але сама її здається ніколи не знала. Її шлюб з батьком Ґевіна мав об’єднати два племені й принести щастя. І він приніс. Всім крім його матері. В племені всі ставилися до неї вороже, а власний чоловік уникав, надаючи перевагу полюванню й походам. Тому Ґевін, їх єдина пізня дитина, був розрадою для матері й тим єдиним кому вона могла дарувати свою увагу. Вона любила й оберігала його з самого народження. Через що й померла, рятуючи його, ще зовсім малого від ведмедя. Той роздер її у Ґевіна на очах, перш ніж хтось з племені прибіг на допомогу. Вона відійшла до богів, залишивши його з не надто турботливим батьком.
Старі спогади відкрили болючу рану в серці, яка за цей час зовсім не загоїлась, а здавалось лише поглибилась. Тепер, ставши найкращим воїном племені він був певен, що зміг би врятувати матір, вбити звіра. Та тоді він був лише дурним хлопчаком, котрий втік до лісу, хоч його попереджали про небезпеку. За що й поплатився тою єдиною, що любила його більше за життя.

—Що ти в неї попросив як плату, віщуне?— ледь стримуючи гнів, спитав він. Згадались йому раптом легенди, що могли вати забирати людські душі собі в слуги, перетворюючи їх на птахів, змушуючи вічно мучитись, через неможливість відійти у кращі світи.

—Не твого то розуму справа, а лиш моя з духами,— суворо відповів старий, чим змусив Ґевіна шоковано замовкнути. Зрозумівши, що гордовитий воїн нарешті слухає його, ват продовжив. Очі його спалахнули, ніби два крихітних зелених вогники, а голос враз зробився гучнішим.

— Почуй мене, воїн,
Священного роду син,
Сміливий та сильний,
Вепре Луерна!
Розкрию я зараз,
Що знають лиш духи
Майбутнє химерне
Чекає тебе.

Полум’я бачу я,
Кров на металі
Крики та горе,
Битву важку.
Крила орла золоті,
Що собою закриють
Сонце на небі –
Смерть несучи.

Кайдани зімкнуться
На твоїх зап’ястях
З чаші болі гіркої
Розпачу вип’єш сповна.
Забудеш про рідних, 
Про дім і про плем’я
З воїна дикого
Зробиться пес.

Втратиш себе
В погляді гордім
Не милим вже стане
Власне життя.
Та вітер північний
Про все нагадає
Принесе за собою
Минулого жаль

Схочеш на волю
Враз птахом полинуть, 
До місяця й лісу
Мов той дикий вовк.
Та вже не повернеш
Чого так бажаєш
Зустрінуть тебе
Лиш терн й горицвіт⁴.

Замовкнувши, віщун вдарив кінцем ціпка по землі й зник у хмарі сірувато-чорного диму. Ґевін ще якийсь час дивився, як той повільно розсіюється, перш ніж зрозуміти, що стоїть по щиколотки у воді, а шкіряні черевики промокли наскрізь.

—Присягаюсь Таранісом⁵, до лиха це було, — похитав він головою, в якомусь забобонному жесті торкаючись оберега, що висів на шиї. Залізши на коня, Ґевін м’яко торкнувся його гриви, намагаючись трохи заспокоїти й нахилившись до вуха, прошепотів.

—Поїхали, Вервене⁶, віщун зник.
Кінь, усе ще злякано косячись на місце, де всього декілька хвилин тому стояв ват, повільно пішов по стежці.