Розділ 1

Воррендел… В дитинстві Ґевіна цей район вважався небезпечним навіть для місцевих. Мало що змінилося з того часу. “Ренесанс” Детройта, що його принесла з собою Кіберлайф, оминув цю глушину. Влада міста обрала політику невтручання, вважаючи, що проблема вирішиться сама, варто буде рієлторам скупити достатньо нерухомості, перетворивши осередок криміналу на чергову однотипну забудову в стилі лофт для айтішників та інших гіпі. Не чіпай скаженого пса - він і не вкусить, так? А в цьому випадку радше почекай поки він здохне сам.

Та сподівання мера й муніципалітету не виправдалися. Злочинність цвіла й квітла, набувши небаченого до того розмаху. З появою прибуткового бізнесу з’явилися й ті хто волів би на ньому нажитись: викрадення андроїдів тут було поставлено на потік. У найкращому випадку їх перепрограмовували, щоб продати на чорному ринку. Тоді ше був шанс, що андроїд десь засвітиться та його можна буде повернути власнику. У найгіршому та найпоширенішому варіанті андроїдів розбирали на необхідні деталі, зливали тіріум, а решту викидали.

Якщо розслідування приводило DPD у Воррендел, краще було просто закрити справу й не потикатися сюди. В більшості випадків це неявне правило дійсно виконувалося: для протоколу вони ще пару днів моніторили точки незаконного продажу, розпитували інформаторів, а потім повідомляли потерпілому, що його власність вже неможливо повернути й слід звернутись в Кіберлайф для отримання відшкодувань по страховці. На жаль, вчинити так само у випадку вбивства вони не могли.

Труп сорокарічного чоловіка, на закинутому будівельному майданчику виявили під час ранкового патрулювання на незаконні звалища решток андроїдів. При собі жодних документів чи бодай чогось, що могло якось підтвердити його особу, відсутні гроші та одяг. Їх судмедексперт, також не дуже обнадіяла новинами. Чисельні садна та подряпини, що Ґевін спочатку прийняв за сліди від кулаків, вона не змогла ідентифікувати жодним притомним чином. Як вона пояснила, кісточки пальців трупа дійсно були стерті, як при бійці, та на них, під нігтями, як і в місцях травм не було жодних слідів стороннього біологічного матеріалу, як то крові чи шкіри, або бодай часточок одягу.

Рід спробував було пожартувати про бійку з привидом на п’яну голову, та прикусив язика, варто було побачити безпорадний погляд дівчини. Не зважаючи на свій статус головного мудака усього відділу, він мав краплину такту, аби не продовжувати неприємну тему. Евелін була неймовірно кваліфікованим спеціалістом, неспроможність пояснити характер травм, неможливість виконати, по суті одну з базових речей в роботі, невимовно гнітила її. Мовчки зібравши обладнання, дівчина, якось непевно пообіцяла ще раз усе перевірити та наказала вантажити труп в машину.

Справа, вже з самого початку мала усі перспективи відправитися в архів з позначкою “Нерозкрите, за браком доказової бази”. Та хай би що там не було, за наказом Фаулера вони з Крісом мали оглянути місце злочину та зібрати свідчення очевидців. Якщо з першим проблем не виникло  — збирати було просто нічого, крім слідів безпритульних собак навколо й старих шматків пластикових рук, ніг та корпусів, то з другим завданням все було дещо складніше. Слід віддати місцевим належне, такої кількості різного ступеня цензурності варіації фрази “Я не збираюсь говорити з копами, йдіть геть” Ґевін не чув за всі роки роботи в поліції.

Вирісши в схожому бідному кварталі, він непогано знав закони таких суспільств. Одним з них була відмова від співпраці з поліцейськими. Причин на те було кілька. По-перше, за кожним тут був цілий список скоєних злочинів й відповідно кожен боявся, що все випливе в результаті розслідування (звісно, не те щоб це було далеко від правди). Другим пунктом була сама система. Проблеми тут вирішувались у певний спосіб і якщо є вбивство, то значить це комусь треба й людина заслужила смерть. Враховуючи чистоту трупа та місця вбивства, версія, що в цьому змішана якась банда не була позбавлена підстав, як і страх розділити долю покійника. По-третє, стукачів ніхто не любив. Закладеш когось копам й швидко відправишся годувати риб на дно Сент-Клеру у цементних черевиках. Остання причина — поліція, що руйнувала налагоджене життя місцевих й дратувала усіх, лізучи в чужі справи. На їх з Крісом щастя ніхто поки не пустив їм кулю в лоба, але до цього явно було недалеко. Рід спиною відчував, що за ними хтось слідкує.

— Згортайся, Кріс, на сьогодні ми закінчили, — кинувши теку з документами на заднє сидіння, Ґевін притулився до капота машини, зубами витягши з пачки цигарку. Він намагався виглядати максимально невимушено, розглядаючись навколо, прискіпливо вишукуючи звідки саме ведеться стеження.

— Ми так нічого й не дізнались. В рапорті всього дві сторінки, Фаулер вб’є нас, коли побачить це,— пробурмотів Кріс, сумно проглядаючи свої записи. Новачок здавалося зовсім не помічав небезпеки, що нависла над ним. Паскудно їх там в академії зараз вчать, подумав Рід, відсіюючи ще один будинок. Не він.

— Забий. Проб’ємо його по базі, додамо до цього звіт розтину судмедексперта й скажемо, що зробили все можливе, — запальничка піддалась лише з третього разу, нарешті висікши іскру. Слід було вже давно її заправити, та зараз це радше грало Ґевіну на руку, тягнучи час.

— Так… Ми навряд чи щось дізнаємось від місцевих, хай навіть залишимось тут до сутінок, — зі стомленою посмішкою кивнув напарник, забиваючи в навігатор потрібний маршрут. Без нього знайти серед вузьких ворріндельських вуличок необхідні здавалось майже неможливим завданням.

Вчергове затягнувшись сигаретою, він перевів погляд далі і… от воно, потрібне місце. На подив Ріда, за ними слідкували з вікна церкви. Й відчуття це не зникло, навіть коли Ґевін, здавалось, викрив невідомого спостерігача. Той ніби продовжував дивитись йому прямо в очі.

— Кріс…

— Що таке?

— Ти ж брав свідчення у настоятеля храму, так?

— Так, хоча з вигляду він більше схожий на бандита в сутані. Прогарчав, щоб я забирався й зачинив двері переді мною. А чого питаєш?

— Та так, нічого… Повертаємось у відділок. І заїдемо по дорозі за кавою. Ці їбучі нічні зміни колись мене доб’ють остаточно.

Викинувши недопалок, Ґевін загасив його носком черевика й сів у машину. Варто буде більше дізнатись про цього священника й повернутись сюди пізніше. Тільки вже самому, аби емблеми DPD не мозолили місцевим очі й ті охочіше шли на контакт.

***

До кінця дня, справа усе ще виглядала доволі безнадійною. Вдесяте перечитавши знайдені в базі документи, Ґевін впевнився лише в одній думці - перевірити священника було дуже вже непоганою ідеєю. Тому що, з рештою, вона була в нього єдиною. Жодних інших здогадок, версій, мотивів, ба навіть особу ще встановити не вдалося. Від безвиході навіть майже безглузді ідеї іноді здаються непоганими.

На годиннику була восьма вечора, коли Рід зупинився за пару кварталів від потрібної вулиці, залишив свій байк на стоянці й стараючись не привертати увагу, звернув з головної дороги у найближчий провулок. Поспіхом перевірив схований у внутрішній кишені куртки пістолет, насунув капюшон на очі та вийшов вже на паралельній вулиці. Трохи згорблена постава, голова втягнута в плечі — ніби німий привіт з його юності, з того життя, яке він не бажав згадувати інакше ніж з думкою, наскільки йому пощастило уникнути перспективи впасти на самісіньке дно.

У сімнадцять років ти ще достатньо молодий і дурний, аби вірити, що кар’єра злочинця приведе до чогось хорошого в житті. В реальності нічого крім в’язниці йому не світило, якби не Фаулер. Тоді вони з бандою мали пограбувати якесь сто, а Ґевін залишили на шухері. Капітан, хоча тоді він ще сам був детективом, помітив дивного хлопця, що стояв біля зачиненої автомайстерні й нервово поглядав сторону копа. Рід мав тоді піти по статті й сісти на роки три за ґрати. Та Фаулер переконав суд віддати хлопця йому на поруки. А потім ще й самого Ґевін піти в поліцію. Про що, слід сказати, той майже не жалкував, за винятком випадків коли капітан викликав його до себе, аби в чергове нагадати що тека з дисциплінарними правопорушеннями Ріда ще трохи й нагадуватиме довбаний роман. Та все ж більшість часу він був вдячний Джефрі за можливість ловити злочинців, а не приєднатись до них у в’язниці.

Нарешті за черговим поворотом виявилась необхідна вулиця: зо два десятки однотипних будинків, закинуте будівництво та церква. Старий костел святого Якова, хоча й значився в міському реєстрі пам’яткою архітектури виглядав дещо занедбаним. При погляді на пошарпані цегляні стіни язик не повертався сказати, що там справляють служби. Але доглянуті клумби та нещодавно пофарбована огорожа говорили про протилежне. Згідно з інформацією в поліцейській базі, яку зміг знайти Ґевін, священником там років з десять як був дехто, Генк Андерсон. Нічого визначного: жодних приводів у поліцію крім дрібного хуліганства в молодості, цілком звичайна людина. Ще й не аби яка, офіцер спецвійськ в минулому, навіть з відзнакою.

З чого раптом колишній офіцер вирішив піти у священники, ще й у такому районі, Рід не дуже розумів й вважав це до біса дивним. Якщо тільки… йому не знадобилось залягти на дно. Звісно, висувати обвинувачення було ще рано, та щось у цій всій історії не подобалось Ґевіну. Передчуття, якому він зазвичай звик довіряти, ще ніколи не обманювало.

Поглянувши на годинник, він звірився з часом, переконався, що до закінчення вечірньої проповіді ще є трохи часу й пішов до бару. Варто було приділити увагу спілкуванню з іншими жителями вулиці. Найкращим варіантом для такого близького знайомства був бар на розі, який Рід примітив ще вдень.

Старенька неонова вивіска, конвульсивно блимала збоку від входу, повідомляючи випадковим перехожим назву закладу —“Бар Джиммі”. На думку Ґевіна, у власника явно було не дуже з фантазією, та схоже інших відвідувачів це не сильно бентежило й заклад був доволі популярним. Знайшовши собі місце за барною стійкою, Ґевін замовив пива й вивчаючи окинув залу.

 — З тебе двадцятка, — від думок, Ріда відірвав голос бармена, що саме поставив перед ним повний кухоль.

Вирішивши, що за спробу розмови йому навряд чи наб’ють лице, а в найгіршому випадку пістолет усе ще був в кишені, Ґевіну виклав гроші на стіл і заговорив:

 — Двадцять за пиво й ще десятка зверху за відповідь на одне питання.

 — Питання? І що ж тебе цікавить? — в голосі бармена явно читався скепсис, що боровся з цікавістю за які такі питання незнайомці розкидаються в його барі грошима.

 — Де тут приймають ставки на підпільні бої та який коефіцієнт дають на вашого пастора?

Співрозмовник, явно оцінивши жарт Ріда, широко всміхнувся.

 — Якби я знав таке місце, не був би проти сам поставити на нього, хлопче.Та пастор неймовірно нудна людина: не б’ється, не п’є, не курить…

 — А ще не трахається. Лише молиться й вислуховує сповіді різних ідіотів,- втрутився у розмову якийсь високий рудий хлопчина, що сидів поруч й з максимально кислою пикою цідив віскі зі склянки.

 — Обережніше зі словами, Ліам.

 — Завались, Джиммі. Цей Андерсон та ще сволота.

— Не називав би його старим муднем - не отримав би в носа.

 — Не нагадуй. Ще місяць потім зрощував хрящі й усе через цього гівнюка…

Ґевін ледь не вдавився пивом, зрозумівши, що у його версії з’явились хоч примарні, але шанси. Якщо пастор побився з цим Ліамом, цілком можливо, що він міг побити й померлого. Службою в спецназі з їх особливими програмами по підготовці можна було пояснити відсутність слідів на тілі та зачіпок навколо.

 — І часто падре влаштовує бійки? Ви б могли влаштувати тоталізатор…

 — Забудь. Він виносить більшість за два-три удари. Це вже не бійка, а банальне побиття, на яке не цікаво дивитись. Якщо дійсно шукаєш подібне шоу  — клуб на сусідній вулиці. Мінімальна ставка від ста баксів.

 — Чудово, навідаюсь туди прямо зараз, — кивнувши Рід, залишав плату на столі й піднявся зі свого місця. Проповідь саме мала закінчитись, а значить йому варто було особисто познайомитись з пастором.

П’ять хвилин і він вже біля храму.

Важкі дерев’яні двері зачинились за ним з тихим скрипом, немов у якомусь посередньому фільмі жахів. “Гівно” подумав Рід “Треба дивитись менше трилерів, аби такі дурні порівняння в голову не лізли”. Хоча, по правді, аналогія була дуже навіть очевидна, зважаючи на приміщення, що тонуло в напівтемряві, ледь освітлене свічками та останніми передзахідними променями сонця крізь вітражні вікна. Зазвичай у таких декораціях знімали клішовані фільми про одержимих демонами чи таємні культи. Не вистачало лише грізного й таємничого священника, якого йому треба було знайти.

Побіжно оглянувши молитовний зал, Ґевін тихо підійшов до сповідальні й принишк біля неї, майже не дихаючи. В приміщенні розмовляли двоє, очевидно пастор Андерсон когось сповідував. Напевно літню жінку, та точніше він не міг розчути, настільки тихо вони говорили.

Ріду здавалось, що пройшло не менше пів години, коли шторку відсунули у бік й жіночка років семидесяти поспішила до виходу, на ходу продовжуючи дякувати священнику. Заглиблена у свої думки, вона навіть не помітила Ґевіна, що зайшов до конфесіоналу одразу після неї. Приміщення виглядало доволі аскетично: невелика кімнатка зі стільчиком по центру й решітчастим віконечком.

 — Я думав це буде остання сповідь на сьогодні… — замість привітання почулося з тої сторони. Голос пастора Андерсона був низький, хрипкий та дещо зривався на гортанний рик в кінці.

— Вибачте, padre, та доведеться ще ненадовго затриматись, — стараючись аби в його голосі не так очевидно звучала насмішка, тихо відповів Рід.

— Й у чому ж ти бажаєш покаятися, сину мій? — його шпилька була абсолютно проігнорована.

— Покаятися… —  на секунду Ґевін замислився, підбираючи необхідні слова:
— Багато в чому. Та найперше певно в ліні. Часом я недостатньо добре виконую свою роботу.

— …Недостатньо добре? — з деяким нерозумінням перепитав священник.

— О, так… Іноді я не роблю те, що треба. Наприклад, сьогодні вранці я певно мав би наполягти, аби ви дали свідчення моєму колезі, падре Андерсон. Особливо після того, як ви слідкували за нами весь час, аж поки ми не поїхали. То що, відпустите мені цей гріх?

Через секунду Ґевін почув як в іншій частині сповідальні впав стілець. Ще через дві — його різко схопили за лацкани куртки, до смішного легко підняли над підлогою й притисли до стіни.

— Якого хріна ти прийшов сюди, коп? Я вже сказав офіцеру вранці усе, — прогарчав йому в обличчя падре Андерсон. Майже два метри зросту, величезні, немов лапи, руки й сиве волосся до плечей… Кріс не помилився, він дійсно був схожий радше на бандита ніж на святого отця.

— Ти послав його й зачинив двері, — не зважаючи на зухвалу посмішку й демонстративну розслабленість, Рід стиснув руки в кулаки, очікуючи якщо не заблокувати удар, то швидко вихопити пістолет в потрібний момент.

— Так, я сказав усе, що вважав за належне. І якщо не бажаєш почути таку ж відповідь  — забирайся, — в іншій ситуації певно Ґевіну навіть сподобалось би те, як інший чоловік майже інтимно щось гарчить йому на вухо, але зараз було б ліпше аби падре його опустив.

— Por favor, padre, будьте трохи ніжніше. Відпустіть мене для початку, а потім ми з вами спокійно поговоримо, — від нервів, Рід сам того не усвідомлюючи перейшов на рідну іспанську. Добре що хоч в іншому його тон жодним чином не видавав страх.
 

— Ти ідіот, самогубець чи все й одразу? — на обличчі священника з’явився вираз щирого подиву, певно він зовсім не очікував на таку реакцію. На щастя для Ґевіна, Андерсон його нарешті відпустив. Доволі необережно, так що частину дерев’яних діагональних перекладин віконця він перерахував спиною, але тепер хоч відчував землю під ногами.

— Останній чувак, що ставив мені таке питання, зараз мій начальник, — на силу посміхнувся Рід, потираючи забитий поперек.

— Цікаво, як він тебе ще не вбив…

— Я на диво хороший коп. Та й просто людина з багатьма талантами.

— Це ж якими, наприклад?

У відповідь Ґевін приставив кулак до рота й відтопирив язиком щоку, в однозначному жесті. Судячи з легкого шоку на обличчі священника, він його зрозумів.

— Чому я не здивований? З твоєю сміливістю, що межує з дурістю та задовгим язиком інакше й неможливо, — гмикнув Андерсон, окинувши його оцінюючим поглядом.

— У тебе жахливе почуття гумору, compadre. Зовсім жартів не розумієш?  — Ріду здавалось, що він балансував на неймовірно тонкому лезі чужого терпіння. Успішно, але невідомо скільки ще йому буде щастити.

— Які жарти таке й розуміння, — знизав плечима священник.

— А оце було образливо, gringo, — скоріш за все, адреналін нарешті потрапив в кров й почав діяти, але Ґевін більше не відчував страху перед Андерсоном. Той здавався цілком навіть непоганим чоловіком, а не страшним бандитом, якого він встиг собі уявити.

— Можливо лише трохи, chicanos, — посмішка Андерсона була зовсім вже неочікуваною реакцією, але до біса, як йому пасувала. Сам того не усвідомлюючи, Ґевін посміхнувся у відповідь, навіть не зважаючи на прізвисько, яке він особисто звик вважати за образу, хоч воно таким і не було. Тоном пастора воно звучало радше як… флірт? На секунду Рід завис, обробляючи в голові цю несподівану думку. Звісно, він більш ніж відкрито відпускав жарти, які можна було відчитати як залицяння, та не очікував, що з ним це будуть робити також. І тим більше, що в такій ситуації, знаючи що пастор потенційно може виявитись злочинцем, все про що він буде думати — його неймовірні блакитні очі.

— Perdóname mis pecados, Virgen María, — тихо прошепотів Ґевін й схопивши за комір сутани падре, різко нахилив його до себе, аби припасти до його рота жадібним поцілунком. Декілька довгих секунд в голові панічно пульсувала думка, що він певно з’їхав з глузду й зараз його відштовхнуть, вдарять… та потім Генк відповів.

Спочатку повільно ковзнув язиком по губах, ніби питаючи дозволу й варто було відкрити рота, проникнув глибше, вибиваючи з Ґевіна жахливо розпусний стогін, дійсність якого, якби спитали, він заперечував би до останнього. Та все ж він існував і ба більше Андерсон його почув, відповівши на це тихим гарчанням, ще більш нахабними рухами язика у роті та грубим поштовхом Ріда у напрямку стіни. Десь біля їх ніг валявся перекинутий стілець — Ґевін точно не пам’ятав хто саме зачепив його та й це було абсолютно не важливо в момент коли коліно Генка втислося між його ніг, навмисне проходячись по паху. Ще один стогін був обірваний в самому зародку, придушений надто вже сильним натиском. А потім грубі руки пройшлися вгору по його талії, задираючи футболку, він стиснув в долоні сиві пасма, бездумно тягнучи їх, в майже інстинктивному бажанні, аби партнер притиснувся ближче й втратив себе остаточно.

Коли поцілунок закінчився, Ґевін не був певен скільки часу пройшло: хвилина, дві, а чи може ціла вічність. Все що він знав, так це що бармен йому набрехав і те що в губ Андерсона був неймовірний смак  — поєднання нікотину, вина та ладану, божественно солодке й до грішного привабливе.

— Завжди мріяв зайнятись сексом в конфесіоналі, — з веселою й водночас ніяковою напівусмішкою на губах, прошепотів Рід.

 — Не повіриш як часто такі думки приходять священникам, — господи, певно цю звабливу посмішку створив сам диявол, інакше він не розумів як може звичайна людина виглядати настільки гарячою та сексуальною. Та Генк міг, від чого Ґевін збуджувався до абсурдного легко, так ніби йому знов п’ятнадцять, а не тридцять.

Він точно собі не пробачить, якщо зараз зупинить це, взагалі ніколи… З щирою впевненістю в цьому, Рід опустився на коліна й почав один за одним розстібати ґудзики на сутані. Її автору в пеклі певно було відведене особливе почесне місце, адже інакше ніж тамтешніми тортурами пояснити їх кількість було неможливо. Нарешті на тринадцятому за рахунком він дійшов до паху. Далі нетерпляче розстібнув штани й нарешті запустив руку під резинку білизни.

 — Dios mío, якого… — вирвалось у Ґевіна, коли він зміг побачити член, який ще секунду тому був готовий узяти до рота. Зараз, оцінивши розміри, він уже був не так певен.

 — Що ти там казав про бажання зайнятись сексом зі священником? — ніби насміхаючись над ним, уточнив Генк.

 — Сказав, що волів би, аби під час цього падре стогнав й шепотів який я хороший хлопчик, — кинув у відповідь Рід. Такого він точно не міг стерпіти. Не після усього що було, не після того, як він постійно вдавав з себе зухвальця, провокуючи Андерсона кожним словом та дією.

Обхопивши губами голівку, мазнув по ній язиком, збираючи передеякулят й на пробу взяв до середини, стискаючи горло, одночасно намагаючись не торкатись члена зубами. Потім, звикнувши, різко піддався на зустріч, беручи до основи, втиснувшись носом у лобок, відсторонився й знову різко ковтнув повністю, безладно стараючись знайти вдалий темп. Перший хрипкий стогін та рука, що стиснула його волосся були тим жаданим відгуком на його старання та необхідною підказкою. Повільно ковзаючи ротом по члену, обводячи язиком кожну вену, ледь відчутно ним же торкаючись голівки, Ґевін намагався отримати все що йому міг дати Генк, взяти якомога більше.

 — Бля.. ять, — його партнер схоже був вже неспроможний на іронічні коментарі та навіть на якісь осмислені слова по суті, що не могло не тішити. Андерсон лише чи то гарчав, чи то стогнав й дещо грубо тягнув його волосся в намаганні задати необхідний ритм, що Ґевін неохоче, але приймав, віддавшись йому й зосередивши свою увагу на пестощах язиком, губами та трохи згодом — ще й рукою.

Різкі рухи, непристойні хлюпаючі звуки, поривчасте дихання та гарячий член у нього в роті були чимось неймовірним й чудесно-інтимним, тим, що ще довго лише при самій згадці буде викликати у Ріда збудження.

Знадобилося близько двох хвилин цього дикого й виснажливого темпу, перш ніж Генк різко відсторонив його, охриплим від збудження голосом прошепотів:

 — Я… Майже… —  Ґевіну не треба було щось більше аби зрозуміти натяк й розпусно підморгнувши, знову припасти до члена губами, лише посилюючи стимуляцію, при цьому не зводячи благально-прохального погляду з генкових очей, очікуючи головного моменту.

Задушено хриплий у своїй безсилості стогін і в горло Ріду полилась солодкувато-солона сперма. Її було занадто багато, так що вона потекла з кутиків його рота вниз по підборіддю й білуватими краплями впала на комір футболки.

Усвідомлення грішності моменту накрило його несподіваною хвилею сорому й разом з тим якогось доти небаченого задоволення, наповнивши ситуацію ще більшою кількістю різноманітних підтонів та підтекстів. Все ще судомно хапаючи ротом повітря, він притулився спиною до стіни, на силу видобуваючи з себе стомлену посмішку.

 — Fue insuperable, padre,- пробурмотів він спочатку іспанською, а потім несподівано усвідомивши свою помилку, повторив англійською:

 — Це було чудесно.

 — Що ж… Ти не збрехав про талант, хлопче… — прошепотів Генк, дихаючи так само важко, як і він. З безладно розпатланим волоссям, легким рум’янцем на щоках та в зім’ятій сутані він здавався ще привабливішим ніж до цього. Його хотілося ще більше… Хоча, можливо в голові Ґевіна все ще відлунювало його власне збудження.

 — Як я міг брехати святому отцю ще й в церкві? — йому необхідно було ще трохи часу. Всього десять хвилин, чи можливо навіть менше й Рід був готовий продовжити. Та спочатку ще один невеличкий поцілунок й, можливо, йому варто було б зірвати цю чортову колорадку, що мозолила очі, з шиї падре.

 — Ти міг її просто розстібнути, хлопче, — незадоволено прогарчав його на вухо Андерсон, коли вони нарешті відірвалися одне від одного.

 — Так значно цікавіше, padre.