Ацуши в останній час був стривожений. Справа лише в тому що наближається день народження Дазая Осаму, був він для нього звичайною людиною, то Накаджима би не хвилювався про подарунок.
Але Дазай не звичайний.
У його житті це перша людина яка помітила в ньому не тільки потенціал, але й відносилась як до людини. Ви можете сказати «хей, так це нормально», ви будете мати рацію, але для Ацуши це були в перше.
У притулку до нього відносились гірше ніж до собак на вулиці, він не знавши нічого був загрозою, ізгоєм. Ацуши дуже хотілося своїм подарунком показати, доказати як йому важливий Дазай.
П’ятниця 14:05
Це була п’ятниця, день народження Дазая у неділю.
Накаджима та Рампо верталися у агенство після чергового розслідування, де Єдогава в черговий раз показав свої геніальні здібності і де Ацуши в черговий раз був знижений своїм безсиллям перед загадками. Він ще не встиг прийняти того, що Рампо — геній але не може купити квитки на поїзд. Зараз ці думки не так сильно заважали як думки про день народження. Іноді він спотикався і був розсіяним, Рампо одарував його дивним поглядом, але мовчав
— Рампо-сан, — Ацуши хвилювалися, та довго не міг вирішитися. — Можна одне запитання? — він невпевнено подивися у сторону детектива.
— А чого ти запитуешь? Я великий детектив та відповім на любе питання! — Єдогава зігнувши руку, розігнув вказівний палець, — але за не велику суму, — хитрий прищур від хитрого Рампо-сана
Ацуши здивовано на нього подивися.
— За яку суму?
— Декілька десятків цукерок буде достатньо, але ще треба подивитися яке запитання Ацуши-кун! — Рампо вже хотів почати підніматися по сходах, але його рукою зупинив Накаджима — Є, ти чого, щось важливе?
— Так! Але, ні…а може й так, — Ацуши прибрав руку з локтя його співрозмівника.
— Ну так чи ні? — Рампо вже трохи був роздратований, але продовжував стояти, — Ацуши-кун, зрозумій, у великого детектива нема часу на пусті балачки!
— Пробачте Рампо-сан! — власник тигрової здібності швидко наклонився по пояс поставивши лодоні на коліна.
— Та давай швидше, на нас люди вже дивляться! — Рампо було байдуже на це, але він підчеркнув цей момент та положив руки хрест на хрест на груди.
— Може це запитання і дивне, не знаю — Ацуши трішки зам’явся, але коли побачив незадоволене лице Рампо відразу продовжив, — Якщо у вас була дуже важлива для вас людина, та їй потрібно було зробити подарунок, то що б ви подарували? — Накаджима з надією подивися на детектива — Це дуже важливо!
Рампо у цей час та ще декілька секунд після закінчення речення Ацуши, дивився на дорогу де, як завжди тихо та мирно їздили машини. Накаджима встиг сто раз пожаліти о своєму запитанні, та хотів попросити пробачення за його народження, і тупе питання, і витрачений час.
— Ось яке в тебе запитання Ацуши кун, — Рампо якось хмуро продовжував дивитися на машини, але раптом перевів погляд на Ацуши — Я не можу допомогти з цим питанням, якщо для тебе важлива людина то ти сам повинен вирішити який подарунок зробити, поміркувати що любить ця людина, — Накаджима десь у голові знав що детектив так і відповісте, але мабуть чогось всеодно чекав — Знаешь шо? Якщо ти важлив для цієї людини то їй буде всеодно на подарунок, мабуть — Єдогава почесав затилкок — якщо що це мені говорила Акіко якось, думаю що для кожного своє бачення подарунка. Можеш спекти торта, намалювати листівку…
— Спасибі Рампо-сан, пробачте за затримку, та дурне питання!
— Не проси пробачення — детектив підмігнув — чекаю цукерки Ацуши-кун, — він на п’ятах развернувся та пішов на поверх озброєної агенції.
— Так, звісно Рампо-кун. — Ацуши це промовив вже у пустоту трішки прикрив очі та опустив плечі.
«Мабуть Рампо-сан прав» так міркував Ацуши продовжуючи стояти на місці та дивитися на взуття, він хотів би ще у когось запитати це ж саме питання, але він сам повинен вирішити що робити, в іншому випадку це вже буде не його подарунок. Вірно?
Зараз йому треба пійти у агенство, відкинути лишні думки та зробити звіт, які б проблеми в нього не були він повинен виконувати обов’язки. Тай це в нього і не проблема, мабуть.
Того ж дня 22:45
Ацуши вже переробив всі справи по дому які міг та лежав на футоні дивлячись на стінку де живе Дазай. Чим більше він думав про нього, тим більше розумів що нічого не знає об Осаму. Так, він зараз працює у ОДА (не дуже старанно), а в минулому в Мафії, але ця інформація ні як не допомогла йому з рішенням. Також він знав його як дурня (у житті він би його так ніколи не назвав!) який постійно жартував, не робив що потрібно, та зникав з робочого місця. Постійно у бинтах. Ці моменти теж ніяк не доводили до відповіді. У Дазая гарне, трохи кучеряве волосся кольору шатена… Якщо подарувати шампунь це буде дурний тон, та якось не особливо?
Так, він зовсім не знав Дазая як людину. Він не знав які в нього є хоббі та чим він займається у вільний час, (крім самогубства), він не знав його улюбленого кольору, та що він звичайно їсть.
Хотілось би знати…
Ацуши сів та почав дивитися на різні предмети: тумбочка, вікно, смітник… Добре, у нього не багато речей в кімнаті. Він повернувся до тумби яка була з правого боку. Накаджима відкрив першу полицю, в ней були речі (на відміну від другої), але все одно їх не багато: блокнот з ручкою для того щоб записувати плани та що треба не забути, пусті листи А4 формату, не великий календарик у виді білого котику, який по словам Наоми знайшла десь на вулиці. На ньому домальовані чорні смуги на спині, прямо як у тигра який є здатністю еспера. Коли Дазай нудно ходив повз столів у агенції він помітив цей календарик та сказав:
— Ацуши-кун такий же милий як цей котик!
Від цього спогаду приємно закрутив живіт та Накаджима відклав календар. Він дуже любив агенцію, людей там, вони завжди до нього занадто добрі, це більше чим він заслуговує. Цією роботою він зобов’язаний Дазаю, так, знову Дазай, треба терміново придумати що подарувати цій дивній людині.
Ще декілька запасних ручок, карандаш, скельце, канцелярія така як: скріпки, золоті гвоздики…стоп, скельце? Ацуши взяв його у руку, він зараз не міг пригадати звідки воно. Тигр крутив його в руках та дивися через промені ліхтарика, така не звичайно темно-блакитного відтінку, та не гостра зовсім як звичайний уламок від скляних пляшок, мабуть хвилями відшлефована…хвилями…
…Це був звичайний день у агенції де Ацуши склавши руки на стол та поклавши з верху голову сидів.
Він чує шаги та піднімає голову, у проході бачить Дазая який озирається по сторонам.
— Ацуши кун привіт, — він дивиться на нього, — а де всі?
Ацуши посміхнувся прикрив рукою губи. Осаму дивитися на нього дивно, підняв одну бровь як би невдоволено кажучи: «щось не так?», а може так здавалося тільки Ацуши.
— Дазай-сан, добридень, зараз перерва, більшість пішли у кафе яке унизу, — Дазай теж на декілька секунд підняв губи у усмішці та почав підходити до Ацуши — Вам щось потрібно? Я можу допомогти. — Ацуши встав та вийшов за стола.
— Дивно, я не помітив час та забув про перерву! Уявляєш Ацуши-кун! — Осаму вже підійшов та став напроти нього, його руки були за спиною.
Ацуши не здивований раптовою появою його колеги на роботі, було дивніше якщо Дазай прийшов як треба. Кунікіда навіть ніяк не відреагував на відсутність його «любимого» партнера, мабуть в нього були інші справи ніж якийсь суїцидальний ідиот.
— Так вам щось потрібне?
— Так, хочу запитати чому ти не пішов з усіма, Ацуши-кун. — звичка Осаму постійно повторювати його ім’я трохи дратувала на початку, але схоже тепер Накаджимі навіть подобається, або перестав помічати.
— Ну, якщо цікаво, я щойно прийшов з завдання, спекотно сьогодні їсти не хочеться, тільки воду й пью, та і голова якось болить. — юнак пожав плечми дивлячись у карі очі.
— Добре, Ацуши-кун, ти завжди такий працьовитий, іноді треба дбати про себе.
— Дазай сан, пробачте за таке питання але ви п’яні? Чи у вас сонячний удар? Може вам води дати?
— Ацуши-кун, як ти можеш таке говорити про людину яка старше за тебе! — він драматично поклав руку на чоло. Накаджима лише скептично глянув, — Нічого не треба, просто стій на місті, я хочу тобі щось подарувати.
— Подарувати?
Дазай посміхнувся та протягнув кулак до Накаджимі, він у свою чергу зацікавлено дивився за діями шатена. Дазай розгорнув кулак, та на долоні лежало щось дивне. Хлопчина взяв предмет з долоні розглядаючи.
— Скло…дуже файний колір, де ви його взяли? — Ацуши дивився на це блакитне скло, таке чисте та прозоре.
— Ха-ха, сьогодні з ранку був у водойма та знайшов, — Осаму дивися як його учень крутить у руках його подарунок, — Тобі так подобається?
— Так, воно нібито якесь чарівне, схожий на ваш камінь, — Ацуши тикнув себе пальцем в місто де у шатена знаходилось це каміння, Осаму у відповідь просто усміхнувся пожавши плечима трохи розводячи
руками, — Правда, дякую, але мені здається що ви намагалися втопитися — Ацуши знов посміявся, але тепер зі свого жарту.
Але Дазай не сміявся, навпаки став серйозніше.
— Ні, Ацуши кун — «самогубник» опустив плечи дивлячись на тигра, — Ти дійсно так вважаєш? — на його обличчі читається якийсь сум.
— Звісно що ні, це просто жарт, — Ацуши не очікував таку реакцію. У ту мить Дазай посміхнувся закрив очі.
— Добре Ацуши, — він повернувся та пішов у напрямку виходу, хотів перейти поріг, але обернувся дивлячись у бік учня, — Якщо що, мене тут не було, — Осаму підмігнув, однією рукою зробив жест зайчика та побіг униз.
Ацуши сидячи у своїй кімнаті згадав цю історію, і справді, Дазай дивна людина, подарувати якись шматок скла який знайшов, але Ацуши подобалась думка що Дазай спрямовано прийшов у агенцію щоб віддати цей «подарунок». Він продовжив тримати це скло, здається почав відчувати тепло. Схоже в нього є декілька ідей що зробити. Може це і буде чимось звичайним, але якщо подумати то Ацуши теж звичайний, він не може дозволити купити щось дуже дороге.
Зробивши ще одну спробу заснути Ацуши подумав що Дазаю байдуже на нього та його подарунок, хоча ця мисль повинна його заспокоїти, не треба так турбуватися через подарунок, але вона навпаки віддавалася болем у груді.