РОЗДІЛ 2

                        ЧАСТИНА 9

 

Коли ті двоє добігли до точки, яку шукали, і побачили, що дівчина вже дісталася краю скелі й впала з неї, вони думали, що все пропало. У них була надія, що саме ця дівчина зможе сказати хоча б щось про це дивне місце, можливо описати якісь деталі та відкрити ще хоча б одну таємницю, якщо вже Хелен так про неї говорила, і досить наполегливо стверджувала, що треба її врятувати. Але все. Вона пропала. Ось про що встигли подумати вони.
І тут сталося те, про що ніхто й подумати не міг. Відчуття ніби повз тебе щось пробігає, потім в поле зору потрапляє молодий чоловік, що у прямому сенсі з’явився з нізвідки, і рішуче стрибнув за дівчиною, що вже падає в низ.
Тоді всі присутні на мить впали в жах. А після того, як почувся сплеск води, обидва швидко підійшли до краю. Ліліан відразу опустилася на коліна, і спершись руками об край, прогнулася вперед щоб побачити, що ж сталося з двома невідомими їй особами.
Спочатку вона не побачила нічого крім водяних кілець на поверхні озера яке доводило що щось туди точно тільки що впало. Потім через кілька секунд вони спливли. Хлопець обіймав дівчину за талію, яка кашляла та тряслася. Було зрозуміло, що та вже прийшла до тями, і наковталася води достатньо через паніку, яка наросла при зіткненні з водою. А хлопець був до чортиків спокійний та зібраний.
Юнак підняв свій погляд туди, де стояли Алекс разом з Лілі, і пронизав їх обох поглядом. Це було лякаюче та чаруюче для Локвуд водночас. А серце дівчини ніби пропустило удар, коли їхні погляди, на її думку, таки зустрілися.
Алекс запропонував спуститися вниз до озера, щоб зустріти тих двох, і вони пішли до підніжжя скелі. Обидва спускалися повільно та обережно. Адже хоч там і була протоптана молоддю стежка, вона була небезпечна, оскільки при всьому там був досить сильний нахил.
Коли ті двоє прийшли, пара вже сиділа на піску біля води. Обидва були спиною до синьоокої дівчини, тому та не могла бачити виразів обличчя обох незнайомців тільки промоклі темне волосся дівчини та походу висвітлене, майже навіть біле волосся хлопця. Той зі спини трохи нагадував Алекса. Лиш волосся було коротшим, і плечі не дуже широкі.
Лілі поставила себе на місце дівчини й могла уявити, що та відчуває зараз. Сама ледве те ж саме не пережила, лише декілька днів тому.
Дівчина вперше воістину задумалася над тим, що це все і справді не чиїсь жарти, та вона не одна така, хто просто своїм існуванням комусь уже заважати встигла. А ще вона задумалася, чому той хлопець стрибнув слідом, та врятував темноволосу дівчину. Можливо вони близькі… Адже заради чужої дини, ризикувати не всі будуть.

- Ми думали що вже її втратили… - Пробубнив Алекс собі під ніс з ноткою полегшення в голосі, хоча слова і призначалися Ліліан, яка стоїть поруч, і досі дивилася на тих двох ніби в ступорі.
- А хто вона вам, щоб ви так переживали за її втрату? - Запитав незнайомець. Алекс у цей момент зблід від несподіванки. Юнак не думав що його почують.
- У тебе хороший слух. - промовив біловолосий, після того, як оговтався від того, що його почули, хоча між міні ще й досі була пристойна відстань.
- Я б сказав чудовий. - Пожартував вихваляючи себе другий, і провів рукою по своєму мокрому волоссю.
- Хто ти? – крокнула вперед Ліліан, цим самим залишивши Алекса прямо за своєю спиною. - Ми прийшли з того боку, з якого ти вибіг. Тебе там не було. Звідки ти так миттєво прийшов? Чому ми тебе не побачили? - Дівчина пропалювала спину хлопця поглядом. Але той навіть не думав повертатися до них обличчям. Та й занадто він був підозрілий собою. Навіть аура його ніби кричала про те, що він може бути небезпечним.
- Тобі не за що знати хто я і звідки. Все одно більше мене не побачиш. Така твоя доля. - Відповів коротко незнайомець.
- Доля кажеш? Що за маячня…
- Ти щойно власне життя назвала маренням. Вітаю маленька. Ти ще й дурненька. - Після цього хлопець видав смішок і підвівся на ноги, та досі волів не дивитися в очі своїм співрозмовникам. Він поправив сорочку яка на ньому була промокла, потрусив головою цим позбавившись зайвої води на волоссі, і праву руку засунув у кишеню і дістав звідти пачку цигарок. - Промокли… як прикро… - прокоментував той свою ж знахідку, яка теж була мокрою.

Ліліан це дратувало. Вона не любила коли її ігнорували так відверто. Але вона трималася і намагалася не подавати виду. Вона просто стояла і дивилася як хлопець веде монолог сам з собою і скаржиться на промоклі сигарети, а потім ще й на запальничку, що зникла.
Але вирішивши, що з ним і справді особливо нічого не зможе домогтися, вона рішуче подалася вперед, пройшла повз хлопця і присіла перед дівчиною. Щоби це зробити, їй довелося пройти у воду. Тому її взуття повністю промокло.

- Ей - привернула увагу до себе Ліліан - Ти як? - Темношкіра дівчина спочатку подивилася в сині очі Лілі, і ніби поглядом запитала дурна та таке питати, але потім просто потрясла головою як відповідь. Юна Локвуд розуміла, чому та так реагує. Тому прийняла той погляд з утіхою у відповідь замість непорозуміння чи піклування. – Я теж така сама… – почала знову розмовляти з незнайомкою Ліліан. На це Темноволоса знову глянула на неї. Але тепер начебто вимагаючи продовження монологу. - Було відчуття ніби тобі мізки промили. Ти йдеш не знаєш куди, хочеш зупинитися, але не виходить, ти не розумієш, що відбувається… Відчуття ніби…
- Ніби ти під контролем чогось, що не відпускає… - закінчила замість Ліліан друга.
- Так. Саме так. Я теж мало не впала з цієї ж скелі нещодавно. Мене теж хотіло щось знищити. Але мене також урятували. Прямо, як і тебе.
- Тебе також він урятував? - вказала та на хлопця, що стояв поруч, який уже ніби навіть зацікавився в тому, що говорила синьоока дівчина.
– Ні. Мене врятував Алекс. Той хлопець, що трохи далі стоїть. – вказала та на друга та посміхнулася.
- Твій хлопець?
– Ні… просто друг. Ми не так довго знайомі.
- Але від цього він може бити твоїм хлопцем.
- Я не в цих справах.
- Ти по дівчатах?
– Ні. Тобто так. Тобто ні… Стривай. Як ми взагалі на цю розмову вийшли? Ти мене заплутала. Алекс не мій хлопець, а друг, який мене врятував. Це все.
- Ясно…
- …
- …
- Може… Ти з нами? У нас є притулок, їжа, якщо тобі нікуди піти звісно.
- Я не ходжу нікуди з незнайомцями.
– Я Ліліан. Це Алекс. Тебе як звуть?
- Нініан Фейт.
– Тепер ми офіційно знаками. А це означає, що ти можеш піти з нами.
- Ти завжди така наполеглива?
- Тільки тоді, коли мені хтось цікавий.
- Значить, я тобі не цікавий? - Раптом заговорив хлопець незнайомець.
- Не особливо. Ти більше дратуєш. Можеш йти. Все одно сказав, що нам не доля більше побачиться.
- Я то йду. Тільки ти потім не плач там.
- Не буду, не хвилюйся дорогенький.
- Ти кумедна… Ну бувай здорова маленька - хлопець махнув рукою на прощання, і за якісь там секунди ніби зник. Наче той привид.

Після того, як минула секунда мовчання, Лілі знову заговорила з Нініан і все-таки вмовила її піти з ними. Вони привели дівчину до Робін додому, де Хелен вже спала, так що всі поводилися тихо. Сон дитини був святим.
Нініан залишилася на ніч у жінки, Алекс пішов проводжати Ліліан додому, потім і сам швидко зник с поля зору.
Дівчина зайшла в будинок і насамперед пішла на кухню. За всією метушнею та й не помітила що зовсім нічого так і не поїла з учорашнього обіду. А нерви які їй і так досить сильно тріпали, вже закінчувалися.
Прямуючи до свого пункту назначення, вона побачила, що на кухні вже горить світло. Але було пізно, тож це не могли бити батьки. Лілі зазирнула через щілину у привідчинених дверях і виявила там брата, що сидить за столом і щось жує. Спочатку вона хотіла підійти до нього і почати ставити запитання, але потім зрозуміла, що саме цього Ліам і не хотів від неї найбільше, тому й уникав. І до голови Лілі це нарешті дійшло. Хоча і з невеликим запізненням.
Дівчина відчинила двері та увійшла. Але не промовивши жодного слова, просто цілеспрямовано попрямувала до холодильника і відкривши його просто почала там перешукувати всі полиці в пошуках чогось що доведеться їй до смаку. Чомусь вона нічого не хотіла. Тому просто взяла кілька яєць і вирішила їх засмажити на сковороді. Це все вона робила в цілковитій тиші. Приготувавши свою пізню вечерю, вона сіла за стіл і почала їсти ніби нівчому не бувало. Але вже після першого шматочка їжі, її ніби почало вивертати на виворот від дивного відчуття. Вина? Жаль за щось?
Вона підвела очі й побачила, як брат на неї дивиться навіть не моргаючи. Вона вирішила прикинутися дурненькою. Лілі просто хотіла колишнього брата який дурів з нею, а не бігав. Через це вона і вирішила спробувати пожартувати, як і раніше робила.

- Будеш? - Було її першим словом до брата за такий тривалий час. Тоді він і моргнув вперше.  Юнак був здивований такому питанню. Було зрозуміло, що він не цього від неї чекав. Хоча й до зустрічі їх морально вже підготувався.
- Це все, що ти хочеш у мене запитати зараз? - Задав він питання у відповідь піднявши брову.
- Ну так. А що ти хотів, щоб я запитала?
- Тебе навіть не цікавить, де я пропадав?
- Ти в нас дорослий хлопчик. Сам робиш що хочеш. Я тобі не нянька. За тебе не відповідаю.
- Лілі…
- То ти їстимеш чи ні?
- Їстиму…

~~~~~~~~

Після так званого примирення, брат із сестрою хоч і не проводили багато часу разом як до самого дивного інциденту, але коли бачилися, спілкувалися нормально, та й спеціально продуманого наперед уникнення не було. Ліліан продовжувала ігнорувати питання, які були в її голові й зрозумілою справою не ставила їх братові, а Ліам у відповідь теж ні про що сестру не питав і далі продовжував вдавати ніби й про Нініан нічого не знає, хоча насправді він уже про неї багато чув зі своїх особистих джерел та запроваджених шпигунів, якщо можна це так називати.
Алекс залишався нейтралітетом у цьому всьому, не ліз ні в які суперечки й не вставляв своїх п’ять копійок якщо його особисто не просили про це, не спілкувався з Нініан хоча і розумів що повинен це робити якщо хоче надалі бути з нею як команда, але розумів що її не може просто до себе підпустити з якихось незрозумілих причин, хоча іноді якщо і приймав чийсь бік у чомусь, то це була точно Лілі. Але відпускати той факт, що її братові-близнюкові він все доповідав теж не можна було, хоча в основному він був за дівчину і то було видно прямо відкрито.
Демієн так і не з’являвся особистою персоною в групі тих, хто знає правду. Дівчина намагалася зв’язатися з ним по телефону, але той не брав слухавку, а на повідомлення не відповідав. Ліам не розповідав де друг, хоча можна було здогадатися, що той про щось та й точно знає, а інші просто не здогадувалися. До школи теж не надто той приходив. І хоч вчителі й намагалися його знайти, їм також не вдалося. Батьки хлопчика ворона ніколи не з’являлися навіть на вулицях, тому деякі навіть думали, що хлопець сирота. Де він зник, і що робив один Бог знав напевно.
Поки що у всіх, ймовірно, було все добре. Нініан теж потроху прийшла до тями й розповіла трохи про себе. Вона стверджувала що одного разу, померла і переродилася в цьому місці, де її всі знають, а вона от нікого не знає взагалі. Їй потім теж розставляли все по поличках, щоб вона все зрозуміла.
Пояснили правила, і попередили про лист, який вона рано чи пізно знайде. Нініан по роках повинна була ходити на 2 класи нижче близнюків, оскільки була молодшою, але вона надто боялася самотності та незнайомих осіб, тому уроки пропускала і її навчала Робін вдома. Про родину дівчинки не було відомо нічого, тому не було особливих проблем з тим, що дівчинка жила з Робін.
Хелен як ні в чому не бувало просто почала відвідувати дитячий садок, і радіти життю, а Алекс і далі продовжував плекати сестричку. Дехто навіть почав жартувати з цього приводу і називати Хелен особистою боженькою Алекса, і запитувати чи не поставив він їй ще десь ікону, на яку молитися час від часу. На це хлопець просто жартував що, мовляв, навіщо йому ікона коли є жива богиня, яка постійно поруч, та тема на позитивній ноті закривалася.
Минуло десь тиждень може півтора, коли Демієн раптово з’явився у близнюків вдома і як зі  з глузду ніби з’їхав, почав говорити що пора до Робін, бо почалося.
Що почалося, поки він не говорив. Хоча здогадатися було не дуже важко. Його обличчя все й так говорило за нього.
Компанія з 7 людей зібралася у четвер увечері в будинку Робін. Усі сиділи в гостьовій кімнаті з каміном, а на столі лежав червоний конверт. Усі його бачили вперше, але вже знали, що він означав. Його отримав Демієн. Як виявилося, це і була причина його зникнення на невизначений термін. Ліам дізнався про лист майже відразу, але цього не показував. Він був тим, хто і запропонував спочатку другові заспокоїтися, а потім конверт відкривати та розбиратися.
Конверт був розкритий у присутності лише 6 осіб, тому що якщо там щось погане, Хелен краще цього не знати, тому Алекс уклав дівчинку спати ще до початку цього.
Папір був трохи по краях порваний, ніби старовинний, а колір його був чорний. Напис на ньому золотий. Виглядало дуже красиво. Але всі розуміли, що слова на ній лякають.
А напис говорив наступне:

«Дорогий друже!
Вітаю з недавнім днем ​​народження. Це велика подія для нас, і особливо для тебе.

Ми раді тобі повідомити, що ти з цього моменту є членом гри на життя.
Звання твоє Валет.
А твій колір білий.
Несподівано, правда? Хлопчик у чорному став білим. Сподіваємося, що ти гордо представлятимеш свою команду, або ж можна сказати сім’ю.
А ось тепер найцікавіше. Завдання, яке ти маєш виконати для вступу до родини.
Тобі треба дістати хоробре серце і піднести його до скелі смертей і спасіння.
Часу тобі дано на це до дня народження брата твого.
Удачі валет…
Та прибуде з тобою удача! »

Демієн зачитував це все монотонно і байдуже якось. Потім стиснув аркуш паперу, і розлючено жбурнув аркуш паперу в стіну.

- Не знав що в тебе є брат - Раптом відкрив рот Алекс трохи здивовано моргаючи.- На ці слова Демієн перевів погляд на Ліама. Адже він думав тільки про те, що в листі згадуватись міг тільки він. А їхній день народження з сестрою був уже не за горами. Менше ніж місяць до нього залишалося.
- В душі не знаю яке серце я мушу дістати… чиєсь вирізати чи самому хоробрим стати якось треба? Але я начебто б і так не особливо лякливий. Чому загадками треба було писати? У відкриту так складно сказати що потрібно робити? Серйозно?
- Спокій Демієн. У тобі зараз бушують емоції, бо ти став першим. Але ти мусиш не забувати того факту, що в тебе є всі ми. Розберемося. - Підтримала Робін.
- Так і ніхто нічого не зрозуміє… - Пробубнів Ліам, дивлячись на лист який лежав на підлозі.
- Якщо у всіх нас будуть такі завдання, нам точно не бити живими довго - констатувала факт Нініан, яка сиділа в кутку дивана, та почала сильно угнітати такими думками.
- А ти, бачу майстер підтримувати - підколола ту Ліліан і перекинула волосся на один бік. – Хоча логічно. Або ми, або нас.
- Та ви обидві ненормальні - сказав Алекс чухаючи потилицю.
- Буває. Зате в хмарне сховище потрапимо – знизала плечима синьоока.
- До речі, я подумала тут… Якщо я помру та мене ховатимуть, мені треба зав’язати шнурки на взутті кругом ніг, якщо це будуть не туфлі на підборах. А раптом зомбі апокаліпсис і я встану з мертвих? Так хоча б не зможу встати.
- Логічно… я про це навіть не подумала… ти геній Ніні.
- Про вас дбаю.
- Дурні…
- А навіщо відразу ображати щось? Я мою прикольні виводи на майбутнє.
- Дівчатка… я дуже ціную ваші спроби підняти всім настрій у цей і так напівдохлий момент, але основне питання нікуди не поділося… Що робитимемо?
- Як мінімум не ми, а Демієн.
- Окей подруго. Жарти тепер відкладемо убік. Вони нас не розуміють. Потрібно цю загадку розтлумачити спочатку. А там уже раз плюнути справа.
- Раз плюнути кажеш? А якщо нам доведеться комусь серце виривати?
- Якщо це не хтось хто мені дорогий, то мені все одно якщо він помре заради моїх людей.
- Фу… а ти й справді божевільна на голови.
- Сказала та хто тут про смерть жартує на максимальному серьозі.
- Дівчатка заспокойтесь. Не треба сваритись.
- Ох, Милий мій Алекс. Ми й не розпочинали.
- Я не знаю як ви, але особисто моя голова тлумачила це все як перебороти якийсь свій заповітний страх і з ним прийти на якусь скелю. Демієне, який твій страх?
- Та не особливо і знаю, якщо чесно. Дрібниці навряд чи вважаються.
– Логічно. А якийсь страх більший?
- Ну… Я не дуже дружу з глибокою водою. Плавати вмію, але як тільки усвідомлюю, що під ногами немає землі, можу почати панікувати. Не особливо поки що зрозумів як у мене це проявляється.
- Може, у тебе боязнь простору якась? Ну, типу, ти собі сам поставив обмеження у воді. Може це і треба тобі перерости?
- Не знаю. Можливо. Але тоді йде друге питання. Як це зробити? І чи реально щось таке дрібне завдання мені дісталося? І якщо я чогось боюся, то чи не краще мене ще більше в жах заганяти, ніж зробити хоробрим? Який сенс? Я ж бунтувати зможу, якщо хоробрість матиму.
- Можливо, це перевірка вербування. Якщо пройдеш, станеш претендентом на роль головних пішаків.
- Сподіваюся, ти помиляєшся, бо тоді нам усім хана якщо мене під контроль візьмуть.

- Хто знає. Може король уже давно про нас знає. Ми не особливо те й ховаємося.
- Знати він про нас точно знає, сам же ж притягнув сюди.
- Я не це мала на увазі.
- Навіть якщо знає, він не буде нас усувати, доки ми не втручаємося.
– Але назад до основного. Перевірку твою можна перевірити не надто і складним чином. Випливемо до центру озера і кинемо з човна Лілі. Вона
Плавати не вміє, а тобі доведеться за нею плисти з іншого кінця озера. Так тобі й доведеться самому впоратися. А про глибину ти знаєш. Людина, яка не вміє плавати, сама не випливе ні в яку.
- А чому одразу я?
- Бо крім тебе плавати вміють усі. Це вже перевірено.
- Ага… І Нініан теж.
- Загалом я вмію. Тоді я почала захлинатися виключно через те, що була як під гіпнозом.
- Супер… значить, якщо Демієн запанікує мені кінець.
- Ага - кивнув її брат.
- Щиро дякую за підтримку та захист братику.
- Завжди радий допомогти сестричка.
- Не хвилюйся ти так! Може й тобі пощастить, і тебе той таємничий красень врятує?
- Так, так… саме він мені й потрібен. Ним я марю ночами на проліт.
– Так я й знала.
- Типові дівчатка…
- О боже, типові хлопчики.
- Ей, Робін, а ти що думаєш?
- Мені потрібно трохи часу, щоб все обміркувати. Ми не можемо ризикувати життям Ліліан лише через припущення. Потрібно все детально обміркувати й вирішити, що і як.

 

 

                          ЧАСТИНА 10

 

— Ти маєш рацію. Нелогічно ризикувати просто так. Але Робін, мені от цікаво, ти останні декілька днів дивна якась. Все добре?

— Так. Цілком. Просто задумалася про дещо.

— І про що якщо це не секрет?

— Про короля. Я постійно маю таке відчуття, ніби я його точно знаю і вже бачила особисто. Але згадати особи чи голосу ну ніяк не можу. Це дивно. Скільки б не намагалася. Постійно порожнеча та морок у голові.

— Може він і тобі мізки промив? Знищив спогади?

— Та було діло.

— Серйозно?

— Так. Ще коли мій чоловік та син були живі. Тоді я й бачила його вперше.

— Ем…

— Вони не вигадка Ліліан. Вони справді існували. А мій чоловік був ще й попереднім королем. Одним із перших.

— Не думав, що можна знати хто король. Ти сама розповідала що вони це особистість якої ніхто не знає окрім них самих — З підозрою оголосив свої думки Ліам, ніби так і кажучи жінці про те, що вона вигадує все на ходу або просто живе одного разу вигаданою історією.

— Мій чоловік розповів мені хто він тільки після того, як я вже вийшла за нього заміж і народила йому сина.

— І тобі нічого за це не було? Чому він розповів? Ти почала щось помічати?

— А що мало бути? Чоловік сам повідав мені все без будь-якої причини. Він же й мав мене карати. Але потім сказав, що моє найбільше покарання за знання, це прожити з ним спільне життя.

— І ти не хотіла втекти? Хіба страху не було?

— Втекти? А навіщо? Поруч із ним у мене було навіть більше шансів вижити та жити щасливо. А якби втекла, то не бачити було б мені дитину. Та й любила я його всім серцем.

— А де він зараз?

— Мертвий. Його вбили. Хто саме я не пам’ятаю. Але гадаю той, хто став нинішнім королем. Цей день у мене максимально розпливчастий поки що. Хоч мені й вдалося багато згадати, але все ж таки є діри які ще варто доповнити.

— А син?

— Він у світі живих. У першому вимірі. Я укладала щось на кшталт угоди. Натомість на мою душу була відпущена його.

— Ніхто їх не пам’ятає… чому?

— Пам’ять людей була стерта. Ніхто їх не пам’ятає. Навіть я, якщо чесно не від себе їх згадала, а завдяки фотографії яку знайшла. Вона була підписання. Так і виявилися перші спалахи спогадів. Всі думають, що вони вигадка, плід моїх уяв. Тому я пробула в психіатричній лікарні року так чотири точно. Але за час мого там перебування я й згадала все, що й знаю зараз. Коли мене напихали будь-якими препаратами, у мене у формі глюк являлися моменти. Так я все й згадала.

— Ти всім казала що звела будинок з сім’єю. Це людей ні на що не наштовхнуло? Одна жінка такий будинок сам не збудує.

— У мене був інший будинок в іншому місці. Він був великим та красивим. Все в яскравих та світлих тонах. Мій улюблений колір тоді був сірий та персиковий. Багато всього було саме у цих відтінках. Але поряд з тим моїм будинком по сусідству жило дуже багато людей, і вони мені приносили дискомфорт. Тому я хотіла щось тихе. Мій чоловік так і запропонував збудувати будинок самотужки, і поряд із лісом. Природа, тиша і таке інше. Я швидко погодилася. А після втрати своєї сім’ї й після того, як я повернулася з психлікарні, я підпалила перший будинок коли все згадала і переїхала в цей, хоча на той період він був не закінченим. Я сама все доробляла.

— Ніколи б не подумала.

— Що це все не вигадка? Ніхто не повірив би. Я теж, якби це була не моя особиста історія. Але я вже переступила через себе. Все в порядку. Адже син живий. Для мене це найголовніше.

— Ти чудова матір Робін.

— Хаха. Дякую за такий комплімент дитино. Це підбадьорює. Давно мені вже ніхто не говорив слова мама. Я навіть майже забувати почала що у мене є син котрий щасливо живе навіть не пам’ятаючи про моє існування. Він називає мамою іншу жінку, і живе життям, в якому мені немає місця.

— Твоє заповітне бажання… побачити сина?

— Якби це було можливо… я б хотіла тільки прожити решту життя поруч з ним. Але це неможливо. У реальному світі я вже мертва. Тобто зникла без вістей жінка. Кароліна Шанна Колінз більше не існує.

— Кароліна? То тебе не Робін звати?

— Хаха ні. Це ім’я, яке мені придумали люди після мого покарання. Після того, як я втратила все, я ще й кару короля отримала. Я мала прожити в Відьминому Лісі рівно рік з порожніми руками. Я не мала ні їжі, ні води, ні одягу, ні зброї. Нічого. Насправді вижити неможливо. Особливо взимку. А я пережила їх ще й дві. Моє вигнання розпочалося у грудні. Тож у грудні воно й закінчилося.

— Нереально… як ти вижила?

— Якщо чесно, то й сама не зрозуміла. Я думала, що помру. Потім знайшла старовинний заржавілий ніж у якомусь занедбаному таборі, де навіть намети були розірвані дикими звірами на шматки… Там я й жила. Так почала харчуватися м’ясом, одягатися у шкури тварин, пити воду з крижаних річок тощо. Сенсу жити не особливо було, але мені сказали що якщо помру, то мій син піде на той світ за мною. Тому мій інстинкт виживання був підвищений до максимумів.

— А… що ти робила коли хворіла?

— Лікувалася травами які знала. А відмороження кінцівки відігрівала, як могла. Так у мене на правій нозі два пальці відмерзли остаточно. Я їх не відчуваю. А потім мені їх ампутували згодом.

— Та ти прямо героїня року Робін!

— Хаха. Ти майстер перебільшувати речі.

— Пережити таке, а тепер і нам допомагати, замість сховатися і жити тихим життям. Не кожен на це пішов би.

— Ви діти, які не заслужили цього всього. Тому мій обов’язок як старшої, вас врятувати.

— І за це мені вдячні тобі Робін.

 

Ліліан підвелася зі свого місця і пішла обійматися з жінкою. Нініан пішла за нею, потім косо подивилася на хлопців, на що ті теж піднялися зі своїх місць і підійшли до них. На такій ноті й закінчився той вечір, сповнений одкровень з боку найстаршої, і сильної як виявилося жінки.

~~~

Після того як всі дізналися про минуле Робін, багато хто змінив про неї свою думку. Ліам перестав на неї косо дивитися і говорити погано або ж як мінімум з негативними нотками в голосі, поки Демієн взагалі почав з нею багато в чому радитися, ніби вона стала для нього кимось на кшталт рідної матері. Дівчатка все більше свого часу починали проводити разом і стали майже не найкращими подругами. Хлопці стверджували, що так швидко це не працює, що потрібен час, щоб перевірити вірність дружби й силу зв’язку, на що дівчата пирхали й казали, що так роблять тільки хлопці. Хоча насправді що Нініан, що Лілі, обидві вже всі перевіряли та наводили довідки, хто звідки. Хитрими були обидві якщо коротко.

Алекс багато часу проводив із сестрою, яка почала скаржитися, що в неї щось болить. Конкретики ніколи не давала, може, тому що й сама особливо не знала де і що, але постійно плакала. Але ще вона казала, що до лікаря їй не можна, або вона звідти не повернеться. Тому малечу лікували в домашніх умовах як могли. А жили вони вже у Робін досить тривалий час. Додому до себе не ходили. Говорили батьки зникли без звісток і на зв’язок не виходять.

Батьки близнюків як зненацька вдома з’являлися, так і зникали на невизначені терміни, не кажучи своїм дітям жодного слова. Брат і сестра це вже дивним не вважали. Їм просто було однаково.

Особливо вони ставитися почали до них холодно після того, як усвідомили, що це навіть не їхня мама і тато, а просто втілені в реальність спогади й один із множин варіантів, який міг би існувати якби батьки були живі, а не загинули. Близнюкам було боляче все це бачити, і таким чином вони тікали. Вони розуміли, що прив’язатися до них ще гірше аніж бігати від них. Тому вони намагалися обидва відпустити та жити лише спогадом та усвідомленням. Але не нинішнім фантомом, який тепер здавався безглуздим.

Все йшло своїм руслом. Тільки переживання щодня наростали навколо компанії. День народження близнюків наближався, здавалося зі швидкістю світла. Особливо для Демієна, який досі не розумів сенсу завдання, що мав виконати вже протягом менш ніж протягом трьох тижнів. Йому було страшно, але він цього не показував. Хто не боїться смерті? Він думав, що вмирати вдруге вже не буде страшно, але на жаль. Було ще страшніше, тому що він напередодні ще й згадав, як це може бути боляче. Та й він розумів, що коли помре від руки короля через провал завдання, тоді його душі точно не бачити більше ні світла, ні темряви, ні тим більше переродження в майбутньому. Його душа буде поглинена чи знищена.

Було абсолютне незнання про завтрашній день. Але ще гірше було те, що й остаточний день не був точно призначений. Це тільки Демієн так думав, що все збігається і це день народження його найкращого друга. А так хто знає. Може він максимально помилявся і в нього є брат у реальному світі, який міг народитися після його смерті, чи взагалі був колись нагуляний батьком, і король про це знає. І саме його день і рахується. Це насправді була пастка з якої вийти неможливо. Суцільне замкнене коло смертей та покарань.

Напруга зростала.

 

— Демієне. Ти повинен розуміти й пам’ятати одне. Є лише два важливі моменти у твоєму житті: день, коли ти з’явився на світ, і день, коли зрозумів за

якою метою. Решта, це дрібниці, які ти зможеш подолати. Ця проблема лише крапля у морі. То чому вона тебе так ламає? — Намагалася розмовляти хлопчика ворона Лілі, хоча розуміла, що той відповідати не дуже горить ентузіазмом. — Демієн… Ти ще навіть не намагався нічого робити. Ми не стараємося. Не треба падати духом. Подумай! Ти не один такий. Всі ми незабаром отримаємо ці чортові листи. Ти просто став першим. Але не останнім. Дай нам усім приклад. Не ламайся… Інакше і ми не зможемо вистояти.

— Ліліан… Ти навіть не уявляєш як це… Сидіти й усвідомлювати що ти не знаєш що повинен робити. Що, як, коли, чому. Може, я просто хочу вже зникнути?

— Не треба цього…

— Чого? Тебе може зовсім пронести. Або потрапити щось легке та зрозуміле. Тобі теж вже скоро 17, але за оригінальним сюжетом ти стаєш учасником 16 років. Вже рік у тебе є відстрочка. Чому тоді не ти, а я? Навіщо саме я повинен страждати першим, коли саме я той, хто всіх рятує тягнучи на собі? Це моя кара за спасіння ваших життів?

— Що…? — В цей момент застигли обидва. Один через усвідомлення своїх слів, а другий через почуте. Тут дівчину осяяло. А хлопець все ж таки має рацію. Він був тим хто і притяг їх до Робін і вмовляв жінку дати їм пояснення. Саме Демієн знав найбільше так як потрапив у це місце вже зі спогадами й розумінням чужого і розповідав це іншим, даючи поради з виживання в ситуаціях. Саме цей хлопець завжди продумував все до дрібниць. Чи може в цьому причина його першості в цьому всьому? Може, чим менше знаєш, тим тобі самому безпечніше? Чи це може бути вже покаранням?

— Вибач я…

— Все добре. Ти просто втомився від цього морально та фізично. Тобі потрібен відпочинок та спокій. — Ліліан легенько доторкнулася до плеча хлопця, даючи йому ясно зрозуміти що вловила сенс у його словах, а гнів і переживання які зараз вирують у всередині нього пропустила повз вуха.

— Ти маєш рацію… — хлопець різко встав на ноги, і насамперед запустив пальці у своє темне волосся набираючи в легені максимальну кількість повітря, а потім повільно видихнув і поправив на собі одяг, засунув руки в кишені й попрямував кудись, але на мить зупинився на останній сходинці та подивився через плече на дівчину, з якою спілкувався кілька секунд тому. — Я справді не хотів цього говорити. Вибач. Ти та Ліам… Найцінніше що в мене залишилося. Втративши вас, я вже й справді буду трупом.

— Не хвилюйся з цього приводу. Що я, що брат, ми не залишимо тебе. Можеш бути спокійним. Ми за тебе рватимемо будь-кого. — Лілі стиснула кулачки, показуючи їх перед собою, цим самим знову намагаючись підбадьорити хлопця, та мило демонструючи свою щирість слів.

— Дякую…

 

Хлопець усміхнувся наостанок тьмяною усмішкою на прощання та пішов. А дівчина так і залишилася сидіти на терасі, занурившись у власні думки.

~~~

Наступного ранку всі пішли до школи ніби ні в чому не бувало. Ліам, як завжди до своїх, Лілі просто на уроки аби не запізнитися, Демієн теж до компанії попрямував хоч і з невеликим запізненням, а Нініан залишилася вдома з Алексом і хворою Хелен, чий стан з кожним днем ​​ставав все гіршим. У малечі підіймалася температура, її лихоманило, а іноді вона навіть втрачала свідомість і нічого не їла, а тільки скаржилася на сильну нудоту і відмовлялася навіть від рідин якими її намагалися напувати Робін та старший брат.

У самій школі все проходило монотонно. Уроки тепер навіть для Ліліан здавались нудними та ніякими. Вона хотіла якнайшвидше повернутися додому. Або хоча б піти до Робін і підтримати Алекса, хто був нервовим через дивну хворобу сестри, яка до речі до чортиків була схожою на ту, що одного разу хворіла і сама Ліліан у дитинстві. Та теж як захворіла, жодна медицина не допомагала. Все розсмокталося якось саме собою дивним чином.

Лілі сиділа за своєю партою і крутила в руці олівець, який час від часу зупиняв рух, коли дівчина надто аж занурювалась у своїх думках. Тому вона й частково ігнорувала реальність у якій тіло залишалося.

 

— Гей, тихоня! — покликав дівчину один з однокласників під час перерви. І судячи з його тону, повторював він цю репліку вже не вперше. Лілі на це тільки повернула голову в напрям з якого був вимовлений звук, і нудьгуючим поглядом оглянула сміливця, що покликав її.

-Боооже. До тебе як до президента. Не достукатися чи докричатися. Але так як ваша величність зволила звернути на мене увагу, я нарешті таки можу почати розмову як вважається, а не вести монолог. Я тут чув, ти Аделлай на місце вказала. Це правда? — продовжив той з усмішкою, після того, як висловив свою, і так нікому не цікаву думку. Він говорив усе з такою пикою і голосом, ніби й не вірив у те, що сам щойно вимовляв. Або він просто хотів спровокувати, щоб і самому побачити повтор сцени.

— І що? — відповіла синьоока, максимально демонструючи, що їй зовсім не цікаво розмовляти з ним. Навіть погляд відвела, і просто продовжила крутити олівець.

— Та так. Просто цікаво стало. Її хлопець начебто поруч стояв, але їй слова не сказав, поки вона тобі у відповідь не почала говорити. Як ти його очарувала?

 

Демієн у нас все-таки той ще пан холоднокровність якого ніхто і ніщо не цікавить.

— Чого ти взяв, що я його зачаровувала? — підняла брову запитально дівчина. В цей момент її рука завмерла та олівець теж зупинився в русі. Погляд Ліліан був прикутий до рук.

— Просто так, він би проти Ади не пішов. Це всі знають.

— А хто вона така? Чи його господиня, а він типу її пес?

— Ти знаєш, ким є її батьки.

— Пф… Ну і що?

— Емм… Ти не боїшся наслідків?

— Я? З чого раптом? Не пригадаю, щоб робила щось протизаконне. Я навіть не підняла руки. Навіть голосу. Які мають бути наслідки та для кого?

— Аделлай з впливової родини, та…

— Мені все одно. Хоч дочка Бога. Вона така ж смертна, як і я. Якщо її повинна спіткати кара, вона теж не зможе вирватися. Усі ми однакові. Гроші нічого не вирішують. Може цими папірцями можна купити багато чого, але життя точно не купиш. Смерть якщо прийде, їй не будуть цікаві твої земні багатства та досягнення.

— А ти справді безстрашніше ніж здається. Або просто зайве дурна собою.

— Я просто не боюся людей.

— А даремно…

 

Раптом втрутилася у розмову й сама Аделлай. Вона з усмішкою подивилася у бік Ліліан. У цей момент, дівчина відчула легкий напад тривоги всередині. Ці слова пролунали як попередження. Спусковий гачок на який натиснули. І куля вже полетіла у бік жертви. Синьоока трохи подумавши вирішила сама додому сьогодні не йти про всяк випадок. Краще почекає брата чи Алексові зателефонує. Нехай зустріне біля головних воріт школи, якщо зможе. У такий спосіб вона бачила свою безпечну дорогу.

 

 

 

                       ЧАСТИНА 11

 

 

Після того як пройшов урок математики та літератури, а урок біології був скасований, тому що начебто як прийшла вісточка що вчитель захворів та його відправили додому на лікування, всіх учнів відпустили по домівках раніше запланованого.

Лілі зібрала сумку і була вже готова виходити, як раптом Ліам заявив, що йому треба бігти, і дуже терміново. Куди, брат як завжди не поспішав казати. Але він дуже дивився у свій смартфон, що означало, що стався Форс мажор, який він повинен вирішувати та як можна швидше. Дівчина на мить відчула переляк, але потім просто сказала, мовляв, все гаразд і набрала номер Алекса. Той не підняв слухавку навіть із третього разу. Лілі подумала що хлопець заснув поряд із сестрою. Адже цілодобово не спав караулячи біля неї. І втома все-таки взяла нарешті над ним гору.

Робін вона вирішила не дзвонити. Раптом Хелен спить, а у жінки ввімкнено звук на максимум? Ще розбудить неохоче маленьку. Тому довелося їй таки йти додому одній, як би вона цього й не хотіла.

Хоча спочатку вона пішла до бібліотеки й застрягла там години так на дві. Але вона далеко не літературні твори читала або домашнє завдання виконувала. Вона шукала аби які книги де хоч одним слівцем та й згадувалася легенда про Ліс відьми. Потім знову спробувала вона додзвонитися до Алекса, але той знову був поза зоною досяжності. Ліам теж був не в мережі.

 

— Здається сьогодні цілий світ проти мене…

Бубоніла та собі під ніс констатуючи факти, поки покидала кампус школи й виходила на головну вулицю, якою зазвичай ходила додому.

Вулиця була жива, і хоч дорога була подовженою цим шляхом, вона була безпечною.

Телефон дівчини задзвонив, і вона дістала той з сумки. Але не встигла вона навіть побачити ім’я яке засвітило на екрані, як телефон вибили з руки якісь діти, і той із гуркотом упав на землю. А там взагалі сумку сперли як та нахилилася за телефоном, щоб підібрати. Дівчина автоматично почала кричати про крадіжку, на що люди хоч і оберталися, але допомагати й в планах тієї начебто не було, і тим більше не гнатися за грабіжником, тому Ліліан власними силами намагалася спіймати того, хто відібрав її сумку. І яке ж було її розчарування в самій собі, коли вона зрозуміла… Це була та сама пастка якої вона так боялася і намагалася уникнути. Адже її ніби світ попереджав, що не треба. А вона сама в неї ж та й вскочила.

І все-таки як же вони так чітко продумали. Навіть прорахували, щоб вона за ними пішла, і нікого не було поруч. Напевне Ліам також їхніх рук справа. Вони йому щось таке певне повідомили, що він просто-напросто не зміг проігнорувати. Зайняли чимось важливим для нього.

Ліліан зітхнула, і спробувала себе заспокоїти. Все одно вже вляпалася. І це не змінити.

З тіні вийшли 5 молодих людей. Усі були не знайомі для Ліліан.

 

— Нас тут попросили передати полум’яний привіт. — Заговорив один із них. Голос був грубий і жорсткий. Сам же хлопець був високого росту та мав широкі плечі. Темне волосся та карі очі.

— Дай вгадаю. Адресантку звуть Аделлай? — Лілі посміхнулася, ховаючи страх за акторською грою — Оо… Судячи з ваших обличчь, я вгадала. — Огризнулася вона, приховуючи тремтіння у своєму голосі тихим тембром.

— Може й так. Але це не важливо. Нас попросили, ми передаємо. Хлопці.

 

Один громила, швидко налетів на Ліліан і вдарив по животі важким кулаком. Дівчина й відскочити не встигла. Хоча її ще й ззаду перехопили та заломили руки. Втекти в неї не було навіть шансу.

Дівчина після першого ж удару одразу звалилася на підлогу і скрючилася від болю. Вона почала задихатися, і ротом жадібно ковтати повітря, щоб не задихнутися. А перепочити їй не дали. З кожною секундою її били все сильніше і сильніше. Але тепер вже ногами.

Вони не розбирали куди бути. Усі удари летіли навмання. Просто лупили ногами з усіх боків. З носа та рота дівчини вже пішла кров, була розбита губа, і розірваний верхній одяг. Таке навіть ворогові особливо не забажаєш, не те що 16 річній дівчинці.

Вона ледве дихала коли ті вперше за декілька хвилин гамселеннь зупинилися.

 

— Вона ще жива там? — Запитав той самий темноволосий незнайомець.

— Та начебто. — Відповів другий із п’ятірки, який присівши навпочіпки, доторкнувся до підборіддя ледь живої дівчини та покрутив її обличчя, ігноруючи те, що це приносить величезний біль. — А дівчинка нічого так. Навіть якось шкода…

— Які ми ніжні та тендітні раптом стали.

— Цікаво просто. Що ось така мала могла наробити, щоб її ось так замовили?

— Нам має бути байдуже. Гроші брав, брав. Все. Жаль це не про нас. Але краса рідкісна. Модель може якась.

— Шкода якось відпускати не випробувавши…

— Те ж саме щойно подумав.

— Може… Погратись з нею? Жива все-таки. Але побита так, що брикатися точно не буде. Сил не вистачить.

— Думаєш не здохне?

— А нам якась різниця. Жива, мертва. Нам заплатили за те, щоби вказати на місце. От і все. А це просто премія за старання. Замовник сама сказала «робіть що хочете». Ми правило не порушуємо.

— І то правда. Хаха.

— Ну хто перший?

 

Хлопці почали сміятися. А Ліліан просто лежала нерухомо на крижаній землі та стікала кров’ю. У неї були внутрішні ушкодження і досить серйозні. Дівчина розуміла, що додому може вже й не повернутися.

Перед очима постав брат, та всі друзі з якими їй пощасливилося познайомитися за останній час. Саме зараз, майже помираючи вона зрозуміла що навіть надто сильно до всіх встигла прив’язатися. Їй було шкода що вона нікому не встигла достатньо разів сказати що любить їх. Вона хотіла всім це сказати. Тепер це стало її мрією. Вона поклялася при собі, що якщо вийде вижити, вона першим ділом скаже всім те що відчуває в серці.

Заплющивши очі, вона приготувалася до гіршого. Але потім просто почула жахливий хрускіт, а далі дикі крики з усіх сторін.

Лілі з останніх сил розплющила очі, і побачила як двоє громил що корчаться від болю, лежать на підлозі, двох не було ніде видно, вони, мабуть, були десь за її спиною або взагалі втекли, а п’ятого хтось з легкістю душив біля стіни неподалік.

Але вона не змогла розгледіти того, хто переміг п’ятьох. Від ран і болю, вона знепритомніла, так і не подякувавши за своє спасіння.

   

 

                      ЧАСТИНА 12

 

 

На вулиці була сильна гроза, яка з’явилася буквально із нізвідки, адже про неї ніхто не попереджав ні в новинах, ні по радіо. Дерева хиталися з дикою швидкістю та силою. А ті що були надто близько до вікон, так і намагалися завалитися ніби непрохані гості, і виламували саме скло своїми гілками. Дощу ще не було. Але небо було затягнуте темними хмарами, які нічого доброго не означали. А вітер посилювався з кожною хвилиною.
У будинку світло також не горіло. Один лише камін у кімнаті де зібралися всі. Робін, як завжди, сиділа на кріслі як найстарша і наймудріша, Нініан на дивані забилася в самому кутку підгризаючи нігті від нервів, Алекс, який ледве тримав себе в руках. Демієна в будинку не було. Але це було зрозумілим та приємливим для багатьох. Коли він знайшов Лілі під дверима, його ніби вдарило струмом, і він як закричав, так і кудись рвонув, не пояснивши нікому нічого. Зв’язатися з ним також ніхто не зміг. Атмосфера стояла просто нестерпно зловісна. Хоча й усі присутні мовчали, але лише глянувши на них, можна було одразу зрозуміти що не на добро це. Кожен був занурений у своєму внутрішньому світі й думав про своє. Хоча й була одна річ, а точніше емоція, яка поєднувала всіх присутніх. Страх за життя близької людини.

У кімнаті на другому поверсі, в ліжку, лежала дівчина, на якій не було майже живого місця. Що на обличчі, що на тілі, було видно пухлини, синці, закривавлені рани різних розмірів. Кожен із них болів по-своєму сильно.
Дівчина лежала непритомна. Хоча на вигляд здавалося ніби та й зовсім у комі чи мертва. Шкіра зблідла, губи були майже білі, тіло було нерухоме. Пульс був дуже слабо вловимим. Вона ні на що не реагувала.
Шум на вулиці був все гучніший та пригнічуючий. Почався справжній шторм. Дощ полився як з відра. А з неба посипався град, вдираючись у вікна, проламуючи дахи будинків і оббиваючи рослини, дерева, знищуючи все, що потрапляло під удар. Видимість повністю анулювалася. А на вулиці стало небезпечно.

— Хто взагалі посмів…

Пролунали перші слова з вуст Алекса, який стискав свої переплетені пальці так сильно, що кінчики аж білі стали. Всі перевели погляди на молодого хлопця, але ніхто нічого не хотів говорити йому у відповідь. Тому виникло два можливі варіанти. Якщо хтось відкриє рота, то це буде нецензурна лексика у бік навіть невинних, або якщо заговорять, то зірвуться і підуть шукати з пориву емоцій усіх і уб’ють когось ненавмисно. І те, й інше боком могло вилізти. Тому і тиша була тим, що царювало в тому будинку. А в душах було те саме, що й на вулиці.
Раптом з мороку другого поверху почулися важкі кроки. Зі сходів спускався Ліам, який точно не світився від щастя. Руки його були закопані глибоко в кишені чорних спортивних штанів, пом’ята на ньому футболка здавалася навіть зайво розтягнутою і пошарпаною, волосся розпатлане, під очима синці. Хлопець видно одразу, не спав кілька діб так точно, а до дзеркала не підходив хтозна-як довго. Він спустився, і обдарував усіх поглядом, сповненим злості та ненависті. Потім підійшов до дверного отвору, і сперся об стіну коли увійшов, і схрестив ноги біля кісточок.

— Ну і…? Довго ми ще сидітимемо тут і чекатимемо дива? Мою сестру мало не вбили. Хто знає яким дивом вона вижила і дісталася додому у такому стані. З неї знущалися, а ми навіть не намагаємося з’ясувати хто. Я хотів віднести її до лікарні, але ми послухали слова якоїсь п’ятирічної соплячки й чекаємо тепер коли вона просто помре від поранень несумісних із життям! Ви всі тут із котушок злетіли чи що? — почав гарчати Ліам, з кожним новим обуренням чи претензією підвищуючи свій тон.
— Стеж за словами Ліам. Хелен тобі не соплячка. — Підняв на хлопця що стоїть погляд Алекс. Хлопець і так був злий. А тут ще й на його молодшу наїжджати почали. Він з кожною миттю ставав дедалі злішим.
— Герой знайшовся. Сестричку захищає. А мою хтось врятує? Може, теж Хелен? Може, вона знає як воскресати з мертвих? — обурено промовив близнюк. Його нерви просто не витримували тієї реальності, у якій він зараз мав перебувати.
— Ліам, досить. Не чіпай Хелен та не конфліктуй зі мною. Ліліан ще не вмирала. Не поспішай сестру ховати.
— Ти вважаєш я наїжджаю без причин? Очманіти. Я хоч її бачив, і поруч сидів і чекав, коли знаки пробудження дасть. А ти як глянув, то одразу й звалив зовсім, і слова не сказавши. Теж мені герой коханець. Ти просто боягуз який злякався крові…
— Хлопці годі! Суперечками та сварками ми не допоможемо Ліліан.
— Сидячи в темряві та тиші до речі теж.
— Добре. Якщо тобі так нестерпно те чим ми займаємося, тоді скажи мені, що ми повинні робити.
— Розібратися. Хто, чому, та яким чином. Я не можу просто сидіти… Мені це не переносимо…
— Ми не можемо зараз вийти. Ти й сам бачиш, що діється на вулиці. Отже, всі думають над наступним кроком та сидять тут Ліам. Ти маєш розуміти. Ми також не всесильні. Але не хвилюйся. Знайдуться ті, хто це зробив. І покарання своє отримають сповна.
-… Терплю тільки через пошану до тебе Робін.
— І я це ціную в тобі.
— Сестричка все знає. Вона прокинеться і сама все розповість. — раптом з’явилася звідкись Хелен, і вчепилася в штанину Ліама. Хлопця від цього з якимось дивним жахом на обличчі пересмикнуло. Відчуття було таким, ніби хлопець дітей боїться більше за смерть.
— Хелен, відійди від нього. — промовив тихо Алекс. Голос його ніби тремтіти почав.
— Ні. — Відповіла маленька дівчинка, і швидко захитала головою, ще сильніше вчепившись в одяг хлопця.
— Хелен! — вже з напругою в голосі повторився Алекс. Але дівчинка так і не зрушила з місця. А сам хлопець мало не зірвався з місця, але Робін одним поглядом дала зрозуміти, що не треба цього робити.
— Бачу тобі вже краще дитинко. Я рада. — Спробувала розрядити ситуацію Робін. І, на перший погляд, у неї це вийшло.
— Так тітонько Робін. Голова вже не болить. І ніде не болить. Я здорова. — похвалилася самопочуттям та.
— Це добре. Хоча б на одну дівчинку лікувати менше. Полегшується завдання.
— Сестричка незабаром прокинеться. Вона захоче пити. Братику Лі, їй потрібен червоний сік. Кислий такий, не смачний. — підняла та погляд на Ліама, свердлячи його очима, щоб той помітив і відреагував.
— Гранатовий сік. Хел його ненавидить. Ось і каже, що він кислий і не смачний. — Розтлумачував Алекс слова своєї молодшої сестри.
— Кажеш прокинеться? — Ліам присів навпочіпки перед маленькою дівчинкою, і витягнувши одну руку з кишені, поклав її на голову дитини. Тепер пересмикнуло Алекса, який дивився на картину збоку. Робін знову зупинила його. Але цього разу вона вже вказала на місце рукою. — І коли ж?
— Нуу… Не знаю напевно. Гроза ще не закінчиться це точно. Але не буде вже так гучно навколо.
— Значить скоро…
— Так. А ще буде дивний хлопчик. Він навідає сестричку поки та ще спить.
— Який ще дивний хлопчик?
— Ну…високий, з волоссям світлим і коротким. На принца схожий. — Хелен почала описувати зовнішність якоїсь молодої людини, і Алекса ніби осяяло. Він знає про кого йде мова.
— Я здається розумію про кого вона зараз каже.
— Ну і про кого?
— Імені не знаю. Я навіть обличчя не бачив. Лише зі спини. Він не повернутися лицем до мене коли ми розмовляли. Але в нього було світле волосся і шкіра теж світла. А ще слух чудовий мав. Я тільки під носом слово промовив, а він почув і відповів. Та ще й з пристойної дистанції все почув і чітко. За описами, він був тим самим молодим чоловіком, хто врятував Нініан, коли та у воду впала. Він прямо за нею зі скелі зі швидкістю стрибнув. Я і Лілі ще на мить подумали, що якийсь несподіваний суїцидник. Але коли він разом з нею виплив, ми зрозуміли, що він їй життя рятувати вирішив. Але чому, ми так і не зрозуміли. Адже ніхто з нас його не знає особисто. Ми не знаємо, звідки він. Імені теж не називав. Я спробував навести довідки про людину з такою зовнішністю, але не зміг нарити зовсім нічого. Такої людини ніби просто не існує в цьому місці. Чи може бути таке?
— О точно. Як ти почав про нього говорити, я знову його згадала. У нього досить яскрава зовнішність. Але чомусь я її забувати почала. У нього ще очі були такі сині. Наче шматки льоду. І віяли вони теж холодом. Смертельним таким. Можна навіть сказати якимось похоронним. Пипець як страшно було, коли він на мене дивився. Думала серце стане. Навіть очі свої розплющувати боялася. Думала через нього там і помру. Мамою присягаюся. А запах у нього був такий специфічний. Він пах ніби лісом. природою. Я таких парфумів ще не зустрічала.
— Так багато фактів про зовнішність… навіть запах його знаємо. На жаль, імені його не знає абсолютно ніхто з нас. І це ще більше збентежує.
— Ні. Я його вперше побачила. А мій стан не особливо був тим, що дозволяло мені ім’я питати. Я була в істериці та збентеженні. Я була рада, що вижила, а не захлинулась.
— Цікава особистість…
— До речі Ал… Ти там казав, начебто намагався довідки наводити. Ти в нас тут якась велика особа означає?
-…
— Ха! Так і знала що ти точно не такий тихий та сором’язливий яким себе показуєш. Не дарма від тебе віє силою та владою, а не скромністю.
— Не розумію про що ти.
— Та все ти розумієш.
— Значить… — привернув до себе різко увагу Ліам. — Якийсь лівий пацан, рятує наших, але навіть імені не каже. Прям супермен на мінімалках.
— Або на максималках. — пожартувала Нініан.
— Мене особисто мало цікавить його ім’я. Мене бентежить те, що він з’явитися поруч із моєю сестрою поки та спить. По-перше, ЯК? По друге НАВІЩО?
— Не знаю. Але коли ми були біля скелі, Лілі сказала що він дивився на неї не відриваючи погляду. Вона навіть заціпеніла. Я сам бачив.
— Супер… Ще і якийсь підозрілий тип із маніакальними фетишами… Не дай боже, цей ще переслідувати її почне… спіймаю, приб’ю. — Ліам на секунду ніби задумався, потім зітхаючи знову промовив — Мені до сестри час.

Тут Ліам різко підвівся, і почекавши поки маленька Хелен відпустить його, попрямував назад у бік сходів другого поверху, потім почав підійматися на верх потираючи сонні очі.
Алекс тим часом дістав свій телефон, тому що йому надійшло повідомлення, і з кимось почав листування. Потім за кілька секунд зірвався зі свого місця і рушив у слід Локвуда. Він наздогнав хлопця лише біля дверей, тому покликав його, щоб той не увійшов. Ліам на це зупинився, потім повернувся обличчям до Алекса, що крокував у його бік.

— Я не знайшов того хлопця… Але тепер здається знаю хто напав на Лілі… І чому.
— І хто ж такий сміливий та безсмертний?
— За моїми особистими джерелами, це були ті хлопці яких я вигнав із сім’ї півтора тижня тому. Їх найняла якась дівка вз вашої школи. Скільки вона заплатила або що пообіцяла, поки не знаю.
— Аделлай… Приб’ю… закопаю… Переламаю їй усі кістки так, що в житті не встане… Овочем її перетворю…
— Ліам заспокойся!
— Заспокоїтись кажеш? А якби з твоєю щось стало… ти зміг би бути спокійним?
— Я розумію тебе, як ніхто інший. Але й ти мусиш розуміти… Все має бути продумано заздалегідь. Не переживай. Усі отримають по заслугах. Спочатку я повинен провести чистку серед своїх. А то щось мені сказали таку цікаву новину… Наче деякі бунт влаштувати хочуть.
— По вуличних тут ти ватажок. Я у школах поки що тримаю порядки. Там теж вистачає мороки. Сам знаєш.
— Я нічого й не казав. Просто попереджаю після бурі буду зайнятий.
— Я тебе зрозумів. У такому разі… Удачі брате. Побачимося після чистки.
— Так.

На цьому хлопці стукнувшись кулаками, попрямували хтось куди. Ліам у спальню, де відпочивала сестра, а Алекс назад до інших, чекати кінця бурі.

 

 

 

                      ЧАСТИНА 13

 

 

Поки на першому поверсі проходила дискусія про таємничого гостя, і про те, яким способом помститися за все скоєне що сталося з Лілі, на другому поверсі стояла гробова тиша, і той самий молодий чоловік з білим волоссям, який потрапив до кімнати через вікно, поряд з яким і стояв уже другу хвилину і вдивлявся то в порожнечу стін, то на дівчину, що лежала в ліжку та спала.
Він спочатку прислухався до розмови знизу, потім попрямував у бік ліжка, де й лежала юна Локвуд, яка нагадувала сплячу красуню чи Білосніжку, але вже після отруєння.
Хлопець сів на край поряд з дівчиною, і накрутив один невеликий локон волосся собі на палець, а другою рукою провів по її обличчю та синцям, залишені тими бандитами.

— Я хоч і казав що той день був першим та останнім, коли ми бачимося. Але на жаль не зміг забути той погляд, яким ти в ту мить подивилася на мене з тієї скелі. Чи був цей момент ключовим насправді? Що тоді ти подумала? А що відчула? Чи може бути щось схоже на те що відчув і я? Тебе тягло до мене? Чи згадувала ти про мене хоч іноді з того дня? Як шкода, що ти спиш і не можеш відповісти. Я послухав би твої відповіді. Мені сподобався твій голос. Він був як материнський. Один раз почуєш, і не зможеш забити до останнього подиху. Може… мені все-таки варто було вбити всіх тих п’ятьох, які підняли на тебе руку? Чи виривати очі всім, хто на тебе косо подивиться? Якщо я це зроблю, ти прокинешся? А чи сподобається тобі моя присутність? Чи треба було наздогнати тих двох, що втекли тоді, а не відпускати й прибити їх, чи хоча б побити до напівсмерті що б більше й не думали підходити до тебе? Але якби я пішов за ними, тоді я не відніс би тебе до дому… Довелося вибирати… Я обрав тебе… А ти віддала б перевагу мені в такому разі? А? Мовчиш? Досі не в змозі відповідати так? Чому ти не прокидаєшся? Вже пора… Я скучив…

Хлопець продовжував вести монолог, дивлячись на нічого не виражаюче спляче обличчя дівчини. Потім дістав щось із кишені та поклав під подушку. Точніше в саму наволочку, щоб не було так легко виявлено, що він туди засунув. Потім ще трохи нахилившись, поцілував лоб дівчини й встав, назад попрямувавши до вікна. Він покинув кімнату, так само як і увійшов до неї. Не залишивши жодного сліду. Навіть вікно якимось чином замкнув за собою. І в цей момент і повернувся Ліам, який навіть і не підозрював, що той про кого він тільки почув, уже встиг побувати в гостях.
Ліам продовжував сидіти біля ліжка сестри, час від часу дивлячись на щось у своєму телефоні. Годинник цокав, і настав ранок. Птахи за вікном почали свій спів, собаки по сусідству гавкати, а Ліам вперше за весь час позіхати. Тепер хлопець відчув утому вперше після фатального вечора. Хлопець потягся за пляшкою води, коли боковим зором уловив, що рука сестри сіпнулася. Хлопець скочив на ноги й перебазувався до сестри, узяв її за руку і легенько стиснувши, підніс до своїх губ і поцілував ту. Тоді сестра близнюка і почала розплющувати очі. У Ліама аж сльози почали навертатися від радості.

— Ти нарешті прокинулася — поцілував той знову руку сестри, і легенько другою рукою погладив ту по голові. У нього ніби нарешті камінь з душі впав, і легені вперше зітхнули на повну силу. Дівчина хоч і через силу, але повернула голову у бік брата і посміхнулася.
— Лі… — хотіла та вимовити ім’я брата, але видала лише хрипкий і досить страшний звук. Ліам відразу схаменувся, і схопив пляшку води, потім допоміг сестрі підняти голову і напоїв. Тоді голос дівчини хоча б на голос живий став схожим.
Хлопець трохи підняв подушки та допоміг сестрі змінити становище з лижачого у напівсидячий, потім дістав телефон і щось комусь почав друкувати, потім і зовсім з кімнати вилетів. А за мить уже в спальню влетіла Нініан, а за нею Робін. Ліам повернувся третім.
— Нарешті ти прокинулася! Чому так довго? Ми хвилювалися як ніколи! Ти змусила всіх нерви потріпати чи знаєш! — Почала ніби зі злобою говорити Нініан, хоча голос тої тремтів. Вона справді переживала і не на жарт.
— Тепер все минеться. Найнебезпечніше вже позаду. Синці пройдуть, травми затягнуться.
— А… Внутрішні ушкодження?
— З ними все нормально. Було зламано одне ребро, я наклала на грудну клітку пов’язку, щоб та давила… Воно не проб’є легені. А органи хоч і постраждали, не настільки сильно, як ми передбачали спочатку. Відбито нічого не було. Все ж таки зовнішні травми були в більшості. Тож, без лікарів обійдемося. Не хвилюйтесь. Я поставлю дитину на ноги.
— Чув Ліам? Нащо наїжджати? Все добре буде. Робін все вирішує у своєму стилі.
— Якби з твоєю сестрою таке трапилося, ти б теж нікому не довіряла. Хоча ти й так як кішка тремтіла. Могла б промовчати. Сама ж першою була хто кричав, що їй у лікарню треба. Я вже після тебе тільки, так би мовити «увійшов у кураж».
— Та ви обоє, як ті малолітні, в паніці всіх підняли на вуха. А я казала, що пронесе. І Хелен теж явно дала зрозуміти, що з лікарні вона вийти не зможе. А ми її на ноги поставимо швидко.
— Ам… А де Алекс? — Раптом запитала Лілі. Відсутність білокурого хлопця одразу кинулися під очі. Ліам прокашлявся і підійшов до сестри.
— Він у справах пішов. Скоро повернеться. Не переживай. Повернеться додому твій коханий і нікуди не дінеться.
— У справах пішов? Хіба він працює? І до чого тут одразу коханий?
— Ні. Інші справи в нього. А так він коханий, бо постійно ви разом тусите. Навіть більше разом, ніж порізно. Я навіть ревную вже.
— Скажеш тут… Ми просто хороші друзі.
— Так Так. Друзі.
— Думай що хочеш. Але як я зрозуміла, то куди він пішов «у справах», це те, про що мені не можна знати?
— Можна…але він сам повинен розповідати, а не я. А то ще образиться за спойлер.
— Гаразд. Тоді не буду тебе питати.
— Дякую.
— Йому б теж сказати, що Лілі прокинулася… Він дуже просив. Але я не маю його контактів.
— Я вже йому писав. Він, до речі, передавав привіт. Сказав скоро буде і питав, чи не треба щось купити в магазині дорогою.
— Щоо? Звідки ти маєш його номер? Я його три дні благала, але він відмовився його давати. А свій мобільний постійно в кишенях ховає як скарб якийсь.
— Я просто не здаюся підозрілою особистістю, яка буде чіплятися на ходу або сталкерити.
— Ти на що натякаєш Локвуд?
— Та так. Ні на що.
— Ліам!
— Так Так? — усміхнувся хлопець на все тридцять два зуби.
— Ця твоя либа! Ще й сміється! Та я тут найадекватніша серед усіх тут присутніх! Посоромився б!
— Нема в мене почуття совісті. Втратив десь під час прогулянок у дитинстві. Вибач вже карлику.
— Що ти сказав?
— Нічого.
— Ану повтори що сказав ти переросток!
— Тобі справді так подобається змушувати людей повторюватися? КАР-ЛИ-КУ!
— Ах ти ж! — Нініан надула щоки та кулаками почала барабанити по грудях хлопця, а сам Ліам вперше за тривалий час усміхався і сміявся, прикидаючись ніби йому болять удари. Здавалося, ніби все стало нарешті на свої місця.
— До речі… Демієна також немає. А він куди зник?
— Без поняття. Він як тебе побачив, з місця зірвався, аж слід застив. На дзвінки не відповідає.
— Він міг піти до Аделлай і з гніву щось зробити. Ліам, ти маєш його знайти. Він може припуститися помилки, яку не змиє потім нічим. — зблідлим обличчям вимовила Ліліан.
— Ну і нехай. Я не шукатиму його. — Відповів з легкістю Ліам, навіть з місця не рушивши.
— Братику, будь ласка… Ти повинен…
— Та я сам її хочу прибити. Думаєш я справді рятуватиму ту, хто заплатив за твоє усунення? Ти настільки наївна?
— Я… Я просто не хочу, щоб Демієн постраждав через це. Ми можемо по-іншому помститися. Менш небезпечним способом. Ліам… Знайди його. — у цей момент Лілі побажала взяти більш сидяче становище, і Ліам зірвався з місця, щоб допомогти сестрі, цим самим мінімізувавши зайві рухи та біль який міг наступити, якщо та не правильно ворухнеться.
— Ти надто м’яко сердечна… — прошепотів той сестрі на вухо через зуби. Він розлютився через усвідомлення того, що все одно буде суперечити собі, але не проханню сестри якій і так погано.
— Зате зі здоровим глуздом дружу. І тебе на ланцюзі тримаю ти Церберчик.
— Мовчи янголятко недороблене. А то крильця то обірву тобі й усе. Не злетиш.
— Тільки коли помру.
— Чорт… Значить мені ще довго тебе терпіти.
— Вибач вже. — Знизала та плечима, потім відчула сильну спрагу і цокнула губами — Я пити хочу. Є щось кисленьке?
— Гранатовий сік.
— О! Давай!
— Бачиш? А ти казав, що Хелен вигадує все.
— Так так… Вона ж наша маленька та святенька.
— Не ображай маленьких братику. Мама нас не так виховувала.
— Говориш так, ніби знаєш, як нас виховали. Хто знає, може нам могло б бути десь років по 30. А так знову по 18-20 років усім.
— Нам 17 буде.- Уточнила Ліліан, потягуючи руки за соком, який тим часом Ліам вже встиг взяти з рук Нініан, яка своєю чергою пляшку забрала з полиці на іншому кінці кімнати.
— Яка ж ти розумна. Недаремно тебе все називають маленькою ботанкою. Скільки тебе не бачать, то книга в руці, то зошити якісь і ти завдання вирішуєш.
— Я тягну за двох. Якщо ти прогулюєш, хоч хтось має навчатися в школі.
— Особисто я не просив. Це добровільне волонтерство з твого боку.
— Ну раз добровільне, тоді мені варто задуматися про те, щоб припинити свою цю так звану волонтерську діяльність, поки мої мізки не стали кашею-малашею, яку вже й так переварили по десятому колу.
— Подумай гарненько. Від тебе залежить багато чого.
— Наприклад, твоє майбутнє?
— Ну… як мінімум.
— Я подумаю.
— Гарненько подумай.

Після цього десь до обіду нічого не відбувалося. Лілі, пригадавши все до найменших дрібниць, все розповіла хлопцям про те що сталося. Але вона задумалася, чи варто їй згадувати що хтось порозкидав усіх п’ятьох до жаху налякавши їх, що ті аж розбіглися хто куди з тих хто встиг. Зрештою, вона подумала що це міг бути просто її глюк, тому про це все-таки тимчасово вважала за краще мовчати.
Цим же часом Ліам таки вирушив за Демієном так як і просила Лілі, і протягом двох годин прийшов уже в компанії вищезгаданого. Той був зовні зламаний достатньо. Він був блідий, але на обличчі сиділа посмішка. Хлопець просто мовчазно спостерігав за Ліліан, поки та пила чи їла. На питання особистого характеру не відповідав. Тому Ліліан робила це сама. А хлопець нічого і не відповідав, поки вони не залишилися одні й він сам не почав говорити.

— Я пройшов випробування…
— Що? Ти… що ти зробив?
— Я зміг вирішити загадку навіть не усвідомивши цього та виконав зашифроване завдання.
— І… що ти такого накоїв, що зміг виконати це завдання? — Запитала дівчина. Хоча в глибині душі, вона боролася з двома Я. Одна її сторона хотіла знати, доки друга боялася почути слова хлопця.
— Коли я тебе побачив непритомну та в крові, я імпульсивно побіг спочатку подалі від будинку, поміркував, заспокоївся наскільки зміг, щоб не наробити дурниць з самого початку, а потім і відвідав Аделлай. Я відразу зрозумів, що це вона якимось чином причетна до цього всього. Зовні багато  охорони, собак, і камер. Все як у типових мажорів. Спочатку просто спокійно дочекався поки мене впустять у двір, потім проведуть до самого будинку. Я дочекався, поки зможу піднятися до Ади в кімнату. Вона не знала, що я прийшов. Точніше дізналася в останню секунду, коли я вже був у головних воріт будинку. Я увійшов ніби ні в чому небувало. Просто поводився з нею так як завжди. Поки імпульси знову не заграли, та я не притиснув її до стінки та почав загрожувати ножем. У цей же момент і з’явився її коханець і хлопчик на побігеньках Вінтер про стосунки яких я давно знав. Ти маєш його пам’ятати. Той чорнявий очкарик. Постійно у спортивках ще вештався. Він ще в перші дні хотів показати нібито він там головний серед нас. Але у нього це не вийшло. Він не зміг подавити Ліама та мене. Але це не важливо. Не про те зараз мова. Коли я погрожував, він з’явився, хоча мене це все-таки не здивувало. Я знав, що в неї стосунки на боці. Ну і тоді я замість того, щоб злякатися, зневіритися, когось особливо поранити, я просто дав ніж у руки Вінтеру і сказав вдарити їм себе та Аду. Потім пригрозив, що якщо він цього не зробить, я його знищу. А він знав, що я на це здатний. Він трясся як кролик, але взяв ніж у руки. Хлопець думав зможе обіграти мене і думав зможе ударити… але я перевів лезо в тіло Аделлай, а потім висмикнув його руку і перекрутивши зап’ястя, встромив ніж вже в його тіло. А там уже пішла акторська гра. Я закричав ніби на мене хотів напасти цей псих, перевів усі стрілки на нього і звалив ще перед тим як мене попросили залишитися як свідка. Пішов промивати речі й руки від крові до озера. Там знайшов потім червоний лист, де й було написано, що я пройшов випробування на хоробрість. Після цього мені зателефонували та попросили повернутися до будинку і як свідок розповісти, що я бачив. Я зробив що вони хотіли та мене відпустили. А там вже я зустрів Ліама. Той мене привів додому. Я став убивцею Лілі… але завдяки цьому зміг вижити сам… Як тепер називати себе людиною після цього?
— Відбитки на ножі… якщо проведуть експертизи… На тебе вийдуть. А якщо вони ще й живими залишилися після цього…
— Я вирішив це питання…
— Що?
— Рани були не дуже серйозні. Тому Аду я знайшов у лікарні та підкрутив їй крапельницю. Вона впала в кому. А там уже навіть не діло було препарат підмішати, щоб серце зупинилося. А Вінтер мовчатиме, бо хоче жити. Та й боїться, що правда про нього випливе.
— Я… я не знаю, що тобі на це говорити Демієн… У мене шок…
— Знаю. Але й розумію, що тримати в секреті цей свій вчинок я не маю права. Тож розповів.
— А якщо я зірвусь і розповім усе поліції?
— Моя доля у твоїх руках Ліліан. Якщо забажаєш, здаси копам і я не буду про тебе думати погано, ніякої образи у мене на твій рахунок не буде. Побажаєш, залишиш усе як є та мовчатимеш.
— Камери… Всі чітко бачили, що ти входив до кімнати. У самій спальні, напевно, теж…
— Там нічого немає. Що було, я просив Аделлай прибрати ґрунтуючись на тому, що не хочу навіть думати про те, що якийсь недо охоронець дивиться на мене. А Ада по мені сильно сохла і бачила користь у моїй присутності поруч із собою. Вона робила все, що я їй казав.
— Як ідеально продуманий план…
— Не можу стверджувати, що у снах і мріях не бачив сновидінь про те, як її душу. Але доводилося грати роль адеквату, хоч і холоднокровного.
— Я вже нічому не дивуюся, дізнаючись про вас. Ти вже точно все мені розповів? Може ще якісь скелети, які мені варто знати заради виживання?
— Ні це все. Про моє минуле, точніше попереднє існування у першому світі ти знаєш. Я був детективом котрий рився скрізь де тільки міг.
— Пацюк.
— Так. Брудний, підлий щур що вимагає правду… До речі… Ліли я…
І тут у двері постукали. Обох аж пересмикнуло від раптового звуку. Лілі прочистила горло та дала дозвіл на вхід. То був Алекс. Він усміхався, як ніколи. Але побачивши Демієна поруч з синьоокою, його обличчя знову стало майже беземоційним, яким було при першій їх зустрічі. Білявий хлопець увійшов до кімнати. Але не з порожніми руками. Він приніс букет ромашок. Це було приємним сюрпризом для дівчини, а Демієн закотив очі. Хлопець підійшов, і квіти поклав на коліна дівчини, потім з кишені дістав цукерку.
— Що за подарунки? Чим я заслужила? — посміхнулася та, і потяглася до квітів, взяла їх до рук і підняла букет до лиця, щоб відчути їх аромат.
— Ну… як мінімум тим, що тримаєшся молодцем. — відповів той, простягнувши цукерку.
— Мені просто допомагають. Сама б я не особливо впоралася.
— Так. Я знаю. Робін мені казала що дає тобі пити всяку гидоту з трав і відвари якісь.
— Так… А ще й цукор туди не дозволяє додавати. Воно гірке.
— Хаха. Як ти? Сильно болить?
— Та так. Походу ліки допомагають. Хоча б дихати вже не боляче. Але коли повертаюся особливо різко, то боляче аж плакати хочеться.
— Мені шкода. Пробач мені, будь ласка.
— За що це ти перепрошуєш? — з нерозумінням запитала дівчина, відклавши букет на тумбочку поруч із ліжком.
— Якби я не заснув, то почую твій дзвінок. Пішов би на зустріч. Тоді тебе ніхто навіть не подумав торкнутися. Я б зумів тебе захистити. І тобі не було б боляче зараз.
— Ти тут взагалі не до чого. Ти навіть людей, що напали на мене не знаєш. Навіть я їх не знаю. Їм просто заплатили. І тим більше ти не знаєш ту, хто на мене їх нацькував.
— Знаю… Поіменно знаю тих, хто тобі зробив боляче.
— Звідки?
— Вони були частиною мого минулого. Але я викинув їх. На жаль вони повернулися. Паразити…
— Походу це саме те, що ти повинен мені розповісти коли будеш готовий.
— Ліам ляпнув?
— Не гнівайся на нього. Він нічого не сказав. Я вже сама додумала.
— Ти надто розумна…
— Ліам теж так каже.
— Я поки що не хочу говорити про це. Але одного разу…
— Я чекатиму поки не захочеш виговоритися.
— Дякую…

 

 

                   ЧАСТИНА 14

 

— АААА!

Пронизало тишу гучним криком болю. На підлозі була калюжа яскраво-червоної крові, яка розтікалася з кожною миттю все більше і більше, охоплюючи досить велику територію на підлозі.
— Б… Бос… Благаю… Помилуйте! Я… Я помилився! … Я справді помилився! … Пробачте мене! …Я щиро жалкую! Арг… — практично ридав чоловік років так 30, корчачись на підлозі від болю з розбитим обличчям і ранами, що кровоточать по всьому тілу.
— Ти жалкуєш? І про що ж ти шкодуєш? Мені просто цікаво. Може, за зраду? Чи за те, що продав себе та підкупив інших? А може, за те, що зраджував своїх, і тебе спалили на місці злочину? Або… Може за те, що хотів взяти те, що належить мені? Твоя гидка наївність… Мене аж нудить лише від усвідомлення того, що я дав шанс такому як ти… Тебе навіть людиною назвати не можна. Та навіть собака проти господаря не піде і не кусатиме за руку того хто годує… Я дав тобі так багато Дерек… А що ти дав мені у замін? Хм? Може нагадаєш? Хоча б спробуй.
— Я… — спробував захистити себе грішник, але на жаль… Алекс був іншої думки. Він поки що не був здатний слухати мямлі того, хто його зрадив. Так ще й так нещадно.
— Я не давав тобі поки що слова. Мовчи… Собака сутула… Джей! Оголоси його гріхи. — Практично прогарчав біловолосий хлопець. Хоча вираз його обличчя нічого не являв собою. Холодний погляд і порожні очі.
— Так, бос. — Молода дівчина з волоссям довжиною за плечі та коричневим кольором, у шкіряній куртці та спідниці олівець та ботах чорного кольору, вийшла перед усіма, і випроставшись почала говорити як ні в чому не бувало.

ПЕРШЕ!  Він намовляв усіх у колах сім’ї, що бос уже не той, і його час скинути.

ДРУГЕ! Почався час змін у «наших» колах!

ТРЕТЄ! Він перебирав на себе повноваження начальника, хоча не був навіть його правою рукою.

ЧЕТВЕРТЕ! Стверджував, що бос проміняв сім’ю на жінку та ігнорував існування всього.

П’ЯТЕ! Став м’яким і забув про головне правило: Не прощати зрадників і не забувати про вигнання і покарання в міру гріхів.

ШОСТЕ! Підривав авторитет інших та підвищував свій.

СЬОМЕ! Принижував слабких і виганяв їх без жодних причин.

ВОСЬМЕ! Домагався невинних дівчат і погрожував їм розправою через непокору. Користувався іменем сім’ї та чіплявся до дружин членів родини.

ДЕВ’ЯТЕ! Відбирав усе у слабких членів та не давав шансів на реабілітацію.

ДЕСЯТЕ! Не інформував ні про що сім’ю.

ОДИНАДЦЯТЕ! Проводив таємні зустрічі з іншими ватажками та їхніми бандами та так назвати «підписував» договори про розподіл територій та людей, не радившись з лідерами під якими перебував.

ДВАНАДЦЯТЕ! Незаконно продавав інформацію, що належить нашій родині, ще й ту яка нам діставалася потом і кров’ю.

ТРИНАДЦЯТЕ!  Неодноразово був спійманий під час перепродажу інформації за гроші, і ці кошти не били розділені серед своїх. Всі гроші були забрані в особисту кишеню.

ЧОТИРНАДЦЯТЕ! Витрачав те, що не належало йому, а сам не давав нічого на заміну в загальну касу.

— Продовжувати перерахування?

Дівчина подивилася у бік Алекса, чекаючи на відповідь. Хлопець просто стояв і дивився в одну точку навіть не моргаючи.
Стояла гробова тиша.
Алекс вирішував вердикт зрадника. Хоча й так було зрозуміло, яким воно буде. Адже за подібне, навіть поручництво всіх членів банди разом узятих не було б достатньо, щоб урятувати життя грішника і відкупити його гріхи перед лідером, і за сумісництвом верховним суддею цього збору.

— Що можеш сказати на виправдання? Від твоїх слів залежить твоя доля. Раджу подумати. — промовив Алекс холодним тоном, пронизавши зрадника пустим, нічого не означаючим поглядом, хоч і всього на мить.
— Це… Половина з усього цього брехня. Я не робив…
Почав ледь заперечувати вищезгадане Дерек, і в цей момент Алекса прорвало. Він з усієї сили вдарив уже і так лежачого чоловіка на підлозі ногою, від чого той перекинувся на спину, потім скрутився калачиком від болю і почав кричати. Але не надовго. Після цього Алекс натиснув ногою на його грудну клітку, потім на горло і змусив цим зрадника задихатися від нестачі повітря.

— Не робив? Як дивно… Я про інше знаю. Я багато про що знаю. Може я і не приходив особисто, мозолячи своєю присутністю очі багатьом щурам, але це не означає, що ви всі в моєму невіданні, і можете робити все, що вам заманеться. Я не сліпий і не дурень. Все знаю та чую. — Алекс клацнув пальцями, і дівчина, на ім’я Джей, з’явилася миттєво поряд із ним. — Усі, хто порушив закони, мають бути усунені та стерті з історії нашої родини.
— Я вас зрозуміла.

Дівчина легенько кивнула, і половина банди в ту ж мить була схоплена і відправлена ​​на підлогу. Алекс в цей час просто сів на стілець, який стояв в середині величезної порожньої кімнати, яка була схожа на покинутий склад, і дивився все з боку ніби якийсь фільм. За мить 90%-підлоги вже плавало в крові, а кімнату повністю охопили крики болю і передсмертний крик. Сам же Алекс і оком не моргнув побачивши все це мародерство, яке сам же й почав, одним своїм єдиним словом.

— Ви говорили я м’яко сердечний і став ніжним? Як би не так. Добре запам’ятайте, мої закони, НІХТО не порушує. Хто йде проти них, підписує свій смертний вирок сам. Я даю вам дах над головою, але за це ВИМАГАЮ повне підпорядкування. Кому НЕ ПОДАЄТЬСЯ, ласкаво просимо до ПЕКЛА, оскільки покинути це місце після вступу може тільки ТРУП. Хто хоче мене скинути, будь ласка, тільки робіть це швидко, а то як я дізнаюся, вам і вашим поспішним не жити. Усі хто сьогодні був знищений, кожен був на боці того пса, який забув своє місце і думав, що сталевий ланцюг можна порвати без жодних наслідків. Тому прошу все це врахувати, якщо комусь раптово стало нудно і пригод захотілося. А то я сьогодні добренький, і вкотре нікого карати не стану.

Заявив хлопець, потягнувшись на стільці. Тієї ж миті у його кишені завібрував телефон. Прийшло повідомлення. І саме те, на яке він так терпляче чекав.
Він прочитав вміст, відправив відповідь, і задоволеною усмішкою подивився на гору трупів, що лежали неподалік його ніг.

***

 

Д: Лілі прокинулась. Давай закінчуй, і бігом додому. Бо тут тебе вже питають, а розгрібати замість тебе я не збираюся нічого.

 

А: З нею все добре? Як вона? Я майже закінчив. Скоро прийду.

 

Д: Ага. Все супер. Хоча запитань про тебе у неї більше всіх. Переживає що тебе нема. Але ти не хвилюйся. Ми відвертаємо її як лише можемо.

 

А: Спробую повернутись же до ранку.

 

Д: Супер.

 

***

— Джей, приберися тут. А я поки що до себе в кабінет піду, переодягнуся. А то забруднився трохи.
— Буде виконано.

І з цими словами, Алекс пішов у дальній кінець кімнати, де були двері до його особистого кабінету, який за сумісництвом був його кімнатою відпочинку, тому що там був диван, стіл та інше потрібне.
Він скинув із себе чорну футболку, яку зазвичай носив найчастіше під час перебування в цьому місці, і змінив білі штани на чорні, оскільки перші були закривавлені. Хлопець завалився на диван і позіхнув. Давно він уже не з’являвся серед своїх особистою персоною. І походу це підірвало його авторитет, що він роками будував. Але з сьогоднішнім днем ​​він був упевнений, що відновить усе. Та й зміцнить себе ще краще.
Він розумів, що тепер йому ще й доведеться з іншими бандами все проясняти. Адже Алекс не хотів бути, та й не любив і не був боржником інших. Він був тим, хто любив тримати у боржниках усіх інших. Адже в будь-який йому не вигідний момент він міг комусь загрожувати своїми знаннями, цим знову бути в вигідному для себе становищі перевернувши всіх і все.
Таким він був справжнім. Хитрим, таємничим та сильним.
Він трохи відпочив, змив із себе кров і покликав одного їх своїх ланцюгових псів, які йому вже приготували чисту сорочку, потім ще й допомогли надіти її.
А після цього просто залишив все як є і пішов додому до Робін.
Прийшов він, як і казав.
Надворі вже було ясно. Дорогою додому він купив букет квітів, що збоку начебто не було якимось дивним явищем… особливо поки ти не знаєш чим займався цей молодик лише кілька годин тому.
Він прибув до будинку Робін і попрямував до кімнати, де була Лілі. Став перед дверима, і постукав. Він не знав, що там Демієн. І про те що вони вдвох.
На мить посмішка хлопця спала з лиця, але потім повернулася. Алекс навіть не думав іти чи хоч подумувати про те, що він міг заважати. Він просто бажав уваги Ліліан. І виборював її як тільки міг.
Він передав квіти, потім простяг їй цукерку, яку купував ще ввечері перед початком бурі. Дівчина взяла подарунки яким була дуже рада. Хоча й не розуміла, чому їй їх подарували. Вона посміхалася, і йому цього вистачило. Адже усмішка цієї дівчини, змушувала сяяти і його душу, яку він думав, що вже давно продав Дияволу.

 

 

                    ЧАСТИНА 15

 

«Всі бачать цинічну посмішку на обличчі людини, але не всі здатні побачити справжній розпач.»

Вечір підібрався до кола компанії тихо і максимально непомітно. Лілі весь свій час проводила в компанії Алекса, який після повернення в будинок по факту з кімнати дівчини нікуди не виходив якщо не посилали, або брата у якого була причина побайдикувати ще трохи, замість того щоб піти за дровами для каміна, так як сестра без братика не може і погано почувається, або Робін з Нініан, які в свою чергу допомогли Ліліан прийняти ванні процедури, вимити голову, перебинтувати травми та промити рани й подряпини, які були не тільки на обличчі, а й місцях де хлопцям торкатися і дивитися заборонено.
Демієн після того, як вилив душу подрузі, знову кудись зник. Як пізніше з’ясувалося, він був на кухні й допомагав з приготуванням, або час від часу відволікав Хелен, так як та постійно лізла до увімкненої плити або їжі.
Коротко, вона не почувалася самотньо ні на мить, адже такого їй не дозволяли друзі. Хоча дівчина все ж таки іноді й хотіла залишитися одна хоча б на кілька хвилин, щоб обміркувати все з самою собою, як і робила це в дитинстві. Але на жаль. Усі хотіли їй приділяти час як принцесі. Всі розуміли що або вони до неї, або вона сама залишиться. А це був варіант, який не подобався нікому, крім самої Ліліан. Але цього вона б ніколи не озвучила. Все-таки ці люди тепер її родина. Ті, хто підтримують, ті, хто розуміють і не зрадять.
Усі хотіли вечеряти разом того вечора. Хтось через постійні стреси, які їм пощастило пережити й зрештою подолати з позитивною кінцівкою, хтось просто з солідарності вже був не проти потерпіти додаткове спілкування з тими, хто був не симпатичний, а комусь просто було приємно бачити всіх разом у цілості, і додаткове проведення часу разом робило їх щасливішими.
Так як Ліліан було боляче і не особливо комфортно поки що рухатися, всі перебазувалися з їдальні в її кімнату, і їли там, навіть не перериваючи основних тем розмов.
Ліам сидів на ліжку і стверджував що як старший брат він має на це повне право, хоча насправді це просто було найзручніше і м’яке місце, Алекс відразу поруч з Лілі, тільки на підлозі, хоч у момент коли він увійшов ще були місця і по зручніше підлоги, але хлопець віддав перевагу дистанції якомога коротше, Нініан сіла поряд з вікном на диван, Робін як старша і майже названа мати всіх присутніх в кімнаті «дітей» сіла на стілець неподалік ліжка, звідки мала повний кругозір приміщення, а Демієн на самому підвіконні розсівся посунувши шторку убік щоб та не заважала, Хелен бігала то туди, то сюди, щось постійно кричачи або сміючись щосили, хоча Алекс і намагався посадити дитину на місце і нагодувати перед сном.
Головною та початковою у тому числі темою розмов були звичайно ж події останніх тижнів. Лист Демієна і вирішення завдання про яке він не говорив відкрито нічого, хоча і натякав на те що саме діялося.
Напад на Ліліан і питання щодо пошуків винних, тобто конкретні риси осіб чи голосу, одягу нападників, чи пам’ятає вона щось із цього, число бандитів, приблизний мотив який і так був зрозумілий кожному як сонце на небі, яким чином вона змогла дістатись додому з пораненнями, завдяки яким вона зараз навіть руку нормально повернути не може без болю, хоча Лілі вже знала трохи про те, що біловолосий хлопець чудово знає нападників, але оскільки питання давав не він, вона просто говорила що пам’ятала.
Алекс і його дивні дзвінки по телефону, які він то цілодобово ігнорував, то з телефону тепер не вилазив і постійно приховував від усіх розмови як секрет, який якщо випливе, то йому доведеться всіх вбивати на місці, все частіше вибивали всіх із колії.
Або ж навчання Ліама, яке як виявилося за рейтингами сильно впасло по оцінкам і йому загрожує відрахування або ж як мінімум ректорські переписи контрольних робот до яких він природно теж і не думав готуватися, все списуючи на погане самопочуття сестри, за якою він повинен через це доглядати.
Але ще піднялися теми й менш серйозні. Наприклад, хто якого домашнього вихованця хотів би собі завести якби була така можливість. Але ніхто й подумати не міг, що всі будуть мати такі цікаві смаки щодо цього. Дехто здавався милим, дехто ніби не в тему, а був і такий, що до мурашок доводив.

— Мені вже не потрібні вихованці. У мене Дон уже дома є. Та й Ліам іноді за собаку сходить. Як почне гарчати, так навіть їжею не заткнеш його рота. Так і летять мат і прокльони — Жартом почала говорити Ліліан, хоча підкол у бік брата, Ліам прийняв як заклик до холодної війни слів, яку вони вже давно начебто як закрили. Але хлопець був хитрий. Він для удару у відповідь вичікував моменти, а не давав їх відразу.
— Дон? Що за дивне таке ім’я? — Здивовано нахилив голову назад Алекс, тим самим зумівши бачити Лілі та показати всім своїм виглядом, що він у шоці.
— Дон Педро, якщо бути точним. — засміявшись відповіла Ліліан, легенько піднявши руку і погладила голову Алекса. У цей момент вони були максимально схожі на пару. І це помітили усі.
— Хто? Ви як додумалися, так кота назвати фантазери? — Тут уже не витримала і Нініан, сміючись від такого імені так, що тарілку мало не впустила на килим. Демієн просто підстрахував рукою вчасно. Це був її успіх. Інакше прибиралася б Нініан довго і нудно.
— Це все Ліам. Я ні до чого.
— Хм… Мені шкода стало бідного котика.
— Він живе як король. Нема чого жирдяча шкодувати. — сказав Ліам. Він не говорив голосно, адже знав, що Лілі за це може і вдарити.
— Якщо вас це ім’я так винесло, то навіть перше значне ім’я говорити боюся.
— Ну?
— Лі хотів кота Падре назвати. Як святий отець. Але батьки як почули, я думала, що нас приб’ють на місці.
— Ви ідіоти…
— А що? Лілі погоджувалася на обидва варіанти. Правда ж хом’ячку?
— Який я ще тобі хом’як?
— Оооой та гаразд тобі! Ти бачила свої щоки? Якщо я гавкаю, значить ти хом’ячить ночами. Я не раз тебе вже ловив на кухні посеред ночі біля холодильника.
— Це не правда.
— Свята правда. Тут навіть прикрашати не буду. Торік, наприклад, вона цілий торт зжерла. А наш день народження ще навіть настати не встиг.
— Ліам!
— Гаф!
— Зараза…
— Зате твоя особиста.
— Пфффф… — Тут Лілі просто закотила очі, та визнала рахунок 1-1. — Ніні! А ти яку тварину завела б? — Раптом перевела стрілки Ліліан на подругу, яка тільки-но заспокоїла себе після нападку сміху.
— Змію! — відповіла та чітко і гордо. При цьому в неї навіть очі засяяли. Її відповідь була очевидною. Нініан дуже часто і багато могла говорити про всяких змій, ящірок або драконів з фентезійних книг, які так сильно любила.
— Собі подібну істоту хочеш придбати? Серйозно? А ще нам про оригінальність каже! — Насміхаючись вимовив ці слова Ліам, при цьому дивлячись прямо в очі дівчині.
— Заткнися Локвуд! Я хоча б якоюсь оригінальністю пахну. Кота чи собаку завести та утримувати найпростіше. А зі змією треба бути обережним. Потрібно створити потрібні умови утримання, вчасно погодувати, поміняти напувалку та стежити за чистотою в тераріумі. Потрібно знати який вид твоєї змії, і такий тераріум і купувати, корм та його розміри… Це складно!
— А навіщо мені розповідаєш? Мені отруйні шипучки в будинок не потрібні.
— Вони не отруйні… їм видаляють зуби.
— Не всім.
— Ой та ти у нас прямий тут фахівець виявляється!
— Заради того, щоб з тобою посперечатися, я готовий цілодобово щось вивчати дорогенька.
— Ех ви двоє…
— Наречений і наречена! — Почала раптово підспівувати маленька дівчинка. Це просто розірвало всіх присутніх миттєво. Кімнату осяяв гучний сміх.
— Хелен! Пхахаха йди сюди чортеня маленьке! — покликав сестру Алекс, протираючи сльози, які вирвалися назовні через сильний сміх.
Ліам же у цей час був у повному шоці, а Нініан трохи навіть почервоніла від сказаного маленькою дитиною.
— А мала то права! Ви й справді на вічно бурчащю літню пару схожі. Постійно сперечаєтеся, багато чим незадоволені. — пожартував Демієн. На це відразу звернули увагу всі. Адже саме хлопчик ворон був тим, хто зазвичай просто сидів і мовчав, насолоджуючись атмосферою умиротворіння та веселощів.
— Та ну вас… дурниці говорите. Що б я й ось це? Ні, ні, ні. Краще вічно самотньою залишусь. — Схрестила руки на грудях Нініан, намагаючись максимально приховати тремтіння в голосі.
— Правильний настрій! Я підтримую. Таких, як ти не кожен зможе витримати.
— Лі… збоку і справді здається ніби тобі Нініан подобається. Ти постійно її чіпляєш. Але коли про неї інші погано говорять, ти бурчиш як дід.
— Вам тільки здається. Я просто доброзичливий час від часу. Та не люблю я коли мою ціль інший примічає. Хто хоче жартувати, іншу жертву нехай знайде.
— Гадаєш? Я б не стала стверджувати, що це єдина причина.
— А я знаю, що це вона одна. Інших немає.
— А я так не думаю. Лілі більше права. З іншого боку видно все.
— Ооо ти мовчав би Алекс. А то і я можу дещо заявити.
— Вперед.

Хлопці переглянулись і обидва замовкли, хоч посмішки з їхніх облич так і нікуди не сповзли. Компанія вирішила просто пропустити цей момент, наче його взагалі не було. Тому всі повернули розмову до основної теми розмови. Тварини. Далі в черзі на відкриття своїх бажань щодо домашніх вихованців били Алекс та Демієн.

— Ворон… або якийсь птах більш великих розмірів. Яструб, наприклад…
— А папуги не в тему?
— Вони надто яскраві. Не дуже таке люблю.
— А як щодо папуг, що говорять?
— Мені й Ліама вистачає. Він за папугу. І повторить, й нове додасть. Він має багато функцій.
— Ви з Лілі прямо два чоботи пара! Говорите одне й те саме. Ліам прямо на дві родини розійшовся. Що сестрі мізки виносить, що другові.
— Ну… такий я. Гарний хлопець.
— Придурок ти. А не красень.
— А тобі аби своє останнє слово вставити.
— Від тебе навчаюсь Локвуд.
— Ну добре. Всі заспокойтесь. Алекс!  Твоя черга. Ти б яке звірятко хотів?
— Навіть не знаю, ніколи не замислювався над цим…
— Тобі б кіт підійшов. Або щур білий.
— Чому прямо щур?
— Твій характер передає.
— А мій характер то тут до чого? Нініан, говори відкрито.
— Окей. Я скажу. Ти дивний. Багато мовчиш. В один момент ти відкритий, а за секунду вже навіть говорити ні з ким не хочеш. Раз ти добренький, а раз уже руку викручуєш. Постійно щось приховуєш, а потім чекаєш, щоб тобі люди довіряли. Тож ти, пацюк на максималках. Хитрий і фіг знає, що саме буде твоїм наступним кроком. А кіт, бо таки можеш бити ніжним і ввічливим. Хоч і не з усіма. Коти теж обирають із ким бути добрими, а на кого можна кігтями кидатися. Ти також такий.
— Ого… хто б міг подумати, що хтось так прямо у лоб аналізувати буде. — При встряв брат близнюк, адже помітив краєм ока, що Алекс не чекав такого відкритого коментаря на свою адресу, трохи напружився і стиснув щелепу.
— Є речі, які людина не може розповісти. У всіх є речі, які замовчуються. Тому багато про що навіть питати некрасиво. Адже якщо запитання у відповідь полетить, замовчати буде неможливо. Межі… потрібно дотримуватися. Ти часто намагаєшся лізти в мій особистий простір та мій телефон. Я неодноразово ловив тебе на моментах коли ти копалася в речах інших людей, тому що щось хочеш про них дізнатися замість того, щоб на пряму запитати, але я замовчував про це. Не дивлячись ні на що, я жодного разу не поліз до тебе з допитами чи звинуваченнями в чомусь. Розумієш, до чого я хилю? — Алекс пропалював поглядом брюнетку, яка в ступорі стиснулася на своєму місці й навіть повітря в легені забула набрати. Ось так зі звичайного жарту почалося все це.
Ліліан подивилася у бік Робін благаючи про допомогу. На що жінка похитала головою. Вона не хотіла встрявати. Вони самі могли розібратися в усьому. Кілька хвилин у кімнаті стояла гнітюча тиша, але Хелен, яка не могла сидіти довго мовчки, почала бити всіх по черзі кулаками. Алекс був перший кому влетіло, а ще він отримав із-за того що образив дівчинку. Нініан отримала свою дозу кулачків тому, що образила братика. Демієн, тому що слова не сказав. Близнюків пронесло так як Хелен не особливо хотіла дертися на ліжко, а з підлоги не діставала. А Робін гарна, її чіпати не можна. Ось так і розрядилася ситуація за допомогою дитини.
— До речі… у вас незабаром день народження! Де святкуватимемо? — Змінила раптово тему Нініан, трохи випроставшись на сидінні.
— Не знаю. Я взагалі забула про нього. Та й у моєму стані…
— Травми ми підлікуємо ще до того моменту. Та і якщо ти ще не помітила, то людське тіло тут трохи швидше відновлюється, якщо травми не критичні. У тебе було багато крові на шкірі та одязі, але рани не так і серйозні. Ребро хоч і пошкоджене, але не зламане, а обличчя за два тижні вже загоїться. Тож цілком можна задуматися над невеликим святом на честь вашого 18-річчя близнюки.
— Обличчя це саме мале, за що я можу та маю переживати.
— Ти дуже багато думаєш час від часу. Будь трохи простіше, будь ласка.
— Пора б вже з цим змиритися. Я не можу ставити у пріоритет речі без яких можу прожити.
— Та годі тобі. Це був просто жарт.
— Я це чудово зрозуміла. Просто висловила свою думку.
— ТАК ТАК ТАК! ГАРАЗД! ВСІ! Коротше. Сукня твоя буде чорною, не особливо облягаючою, довжиною десь за коліна. Взуття можна якесь простіше. Кеди чи боти якісь без підборів, щоб ноги не боліди. Зачіска… хммм… у тебе довге волосся. Накрутити локони буде дуже мило.
— Нініан… ти мені вже цілий лук придумала?
— Звісно! А хто як не я!
— Тоді в мене питання… а чому чорне?
— Спочатку я думала над рожевою або золотистою сукнею з вирізом на боці та довжиною в підлогу. Можемо щось і з цього вибирати.
— Ні… краще зупинимося на чорному.
— От і чудово. Чорний колір підкреслює колір твоїх очей.
— А Ліам? Йому ти теж стиль вигадала?
— Ага! А як же! Щоб потім він мене з вікна викинув тому, що я йому командую? Ні, дякую. Сам хай вирішує свої проблеми. Я розуміюся лише на жіночій красі.
— Ти прямо стиліст на мінімалках.
— Я б сказала на максималках, але й на цьому хоч дякую. Ну коротше. Якщо будемо тут, тоді треба буде купити кульки, багато кульок. Організувати музику. Розібратися, що вибрати на закуски. Можна зробити фотозону. А ще освітлення. Потрібно зробити його кольоровим. Чи може лампочки купити? Чи краще за гірлянди взятися?  Так! Так! Так! Ми купимо гірлянди! Буде дуже атмосферно!
— Ти сильно надихнулася від того, що будеш щось організовувати. Я давно тебе такою не бачила.
— Походу це у мене в крові. Як тільки щось робити, то це одразу до мене. АААА, руки так і сверблять вже почати підготовки!
— Бачу.
— Видужуйте там! Ато нам ще на пікнік у вихідні йти.
— Пікнік?
— Ну так.
— І коли це ти встигла придумати ідею пікніка?
— Та щойно.
— Хочеш послухати мою феноменальну ідею?
— Ні ні. Віддаю перевагу сюрпризу на цей раз. Люблю час від часу відволікатися.
-Ну добре. Тоді залишу у секреті. Але тобі сподобатися. Обіцяю!
— З нетерпінням чекатиму.

Ця розмова ще тривала протягом наступних кількох годин. Нініан далі викладала як саме вона бачить вечірку близнюків, поки інші всіляко намагалися відговорити її, або переводити тему в зовсім інше русло. Але не вийшло. Дівчина була надто надихнута ідеєю свята. Гарний настрій у всіх узяв гору. Цієї ночі вони вирішили забути про ту сувору реальність, в якій живуть, і на кілька годин стати просто звичайними підлітками.