РОЗДІЛ 1

ЧАСТИНА 1

 

Дві могили, що стояли посеред порожнього пагорба на самій вершині, і належали хтозна-кому. Білий мармур, на якому немає ні імені, ні року народження чи смерті, нічого. А за доглянутістю могил, які красувалися на пагорбі, теж не можна було сказати скільки їм може бути років. За дизайном тим більше. Припустити можна, що багато, оскільки це були парні хрести, які встигли стати поширеними ще двотисячними роками. Але їх дивна візерунковість, яка не відповідала тим часом теоріям і всілякому припущенню, обманювала будь-якого знавця.

Те, як вони виглядали можна сказати одне… За ними точно хтось час від часу наглядав і дуже ретельно. Свіжі квіти, підкопаний ґрунт, та й самі хрести, мабуть, вимивалися до блиску.

Можна навіть подумати ненароком, що в тому дивному мармурі є справжнє срібло. Ну чи чари якісь. Але хто б міг чаклувати у світі, де немає магії? Це дуже дивне явище. Але й місце було обране також те ще для похорону.

Пагорб, з якого видно цілком місто, його горизонти й те, що за його межами. Можна було побачити величезний ліс та озеро посередині. Познайомиться з флорою та фауною. Звідти було видно все. Але на сам пагорб зайти вкрай складно та й небезпечно. То дикі тварини ходять, то часті землетруси, обвали. А могили на краю, недалеко від дерева та куща камелії ростуть. Можливо, той край, тільки корінь дерева і тримає. Підходити навіть сміливці боялися.

Хто там похований? Це можливо таємниця століть. Але чи на вічно?

Якось постало питання, чи є в тих могилах хоча б останки? Адже ніхто і ніколи навіть не чув про могили раніше. З похорону на тому місці теж не знайшлося свідків навіть серед найстаріших мешканців. Та і їм ніхто нічого не говорив ніколи.

Виявилося, що могили примарні. Там не виявили кісток.

В один із днів, було прийнято рішення ризикнути, та піднятися на вершину, і організувати офіційні розкопки.

Могили розкопали, і обидві труни були розкриті. Розчарування. Ось що дісталося тим, хто поліз туди.

Все с часом було повернуто назад на своє місце і стало місцевою легендою.

А говорила вона про примар захисників, які охороняють місто як ангели. Тільки на небеса їх не пустили, тож вони оселилися на пагорбі. А могили ті, їхні будинки. А при повному місяці, їх можна побачити. Але, звичайно, все це було лише вигадкою людської фантазії.

 

~ РАЗОМ НА ВІЧНО…~

 

Почулося молодому чоловікові, коли той повернувся до могил без господарів і захотів ті упорядкувати.

Хто він був? Він ніколи не відповідав на це запитання. Хоча він взагалі ні на що і ніколи не давав відповідей.

Одного разу його запитали, хто ж там мав бути й чому його там немає. На що темноволосий хлопець лише посміхнувся, не промовивши ні слова. Просто проігнорував, або вважав за краще прикинутися глухим.

А час все йшов. І хто знає, може господар якось і повернеться туди, де має бути й придасть себе землі?

Коли вже його там не було коли шукали.

 

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Тихий плач новонародженої дитини в лікарні змусив заплакати щасливу матір. Жінка так чекала на цих дітей. Так їх хотіла. Сльози наверталися на очі. Її чоловік був першим, кому дозволили побачити диво, яке щойно з’явилося на світ. Тобто два дива. Адже народилися тієї миті ангельські близнюки. Хлопчик і дівчинка. Обидва синьоокі. Крихітні дітки. Ніби нічого незвичайного в них не було і не повинно бути.Але радощі вони принесли цілий океан.

Перші дні після виписки з пологового будинку проходили без бажання навіть спати. Кожну секунду свого часу новоспечені батьки хотіли присвячувати своїм малюкам. Батько, і зовсім відпустку на свій рахунок взяв.

Парі було вже за 30, і обидва мріяли лише про дітей. Але не виходило. Лікувались вони одночасно і в тих же лікарів, за прогнозами, все мало бути добре. Але на жаль, не виходило їм цей шматочок щастя роздобути. Розлучатися вони ніколи не думали. Любов їх була надто сильна. Десять років вони жили лише вдвох і заради одне одного. А тут тепер таке подвійне поповнення. Неземна радість. Коли чоловікові таки довелося повернутися на роботу, то той і друзів і родичів кликав, щоб тільки дружина одна з малюками не залишалася. Але особливо і звати було нікого. Дружина була сиротою, та й він батьків втратив рано через хворобу. А з рідні був лише брат та сестра, які були молодшими й жили по сусідству. Тож ті й самі приходили та простягали руку допомоги щоразу. Де були ускладнення там пояснювали, бо дітей мали вже обоє, і давно й знали, що до чого. Перші купання давалися тривожно. Руки тремтіли, сльози наверталися. Але вони справлялися. Адже вони були їхнім сенсом життя.

Місяці йшли й дітки росли. Ліліан та Ліам були дітьми дуже здібними. До одного року вже ходили й починали говорити, хоч і слова їх було складно зрозуміти через проблемне вимовляння звуків. Але мама розуміла, що її малюки хотіли навіть коли ті мовчали або гукали своєю мовою немовлят. Та й зовнішністю почали вирізнятися. Очі сині, шкіра ляльково-бліда, волосся золотисте, риси обличчя приємні. Дівчинка була взагалі на живу лялечку схожа. Та й характер ангельський. Тиха, спокійна, постійно робила те, що говорили батьки. Саме тому її так і називали, лялечка або янголятко. А от Ліам постійно щось хотів чіпати руками й лазив, через що вже заробив шрам на пальці лівої руки через те, що в один день під час прогулянки с пікніком, той сліз із покривала і пішов до дерева, де впав і наткнувся на гострий камінь. Тому він був Чортеням чи бешкетником.

Батьки купували їм все, що тільки можна було. І книжки, і папір, і ручки з олівцями. А якщо діти хотіли, то й на стінах могли малювати і їм за це нічого не було. Батьки у будинку спеціально фарбу на стіні купували таку, яку можна було мити водою.

Багато хто думав, що так діти виростуть розпещеними й не зможуть без батьків і кроку ступити в майбутньому, але це було не так. Дисципліна також була присутня. Діти чітко знали що і коли говорити, де і коли треба мовчати, їм пояснювали як себе поводити в гостях і що не можна робити, а що можна, де безпечно, а де ні. Вони це все знали. І для цього зовсім не потрібно було кричати чи розпускати руки. Потрібно було просто їм спокійно все пояснювати. А якщо першого разу не розуміли, то не карати, а знову пояснити й поговорити. Якщо потрібно, то у формі гри. Це дуже допомагало.

До першого класу, Ліліан вже говорила мовами. Їй подобалося їх вивчати. І на додачу, її ніхто не змушував.

Одного разу, дівчинка просто побачила мультик де говорили невідомою їй мовою, і вона запитала маму, що це таке. І тоді вирішила що хоче говорити французькою. З нею навчалася разом і мати. Саме так обидві красуні сім’ї вивчили мову.

Ліам же не любитель вчити, і волів більше спорт та музику. В обох були власні амбіції та мрії. Лілі хотіла стати дипломатом, займатися політикою, коли виросте і бачити світ, а Ліам хотів стати людиною сцени. Кимось таким, кого запам’ятають на все життя після того, як дізнаються ім’я, і ​​неважливо буде він живий, або час візьме своє, і він відійде в інший світ.

Але все це стало лише мрією, коли вони втратили своїх маму і тата і потрапили спочатку в дитячий будинок на два роки, а потім у різні прийомні родини.

Дівчинку забрала багата сім’я з іншого міста, доки Ліам залишився у притулку ще на пів року. Але потім забрали і його. Тільки в інше місто та в іншу родину. Запитуєте ви, чому їх не разом забрали, адже зазвичай родичів не поділяють? А ось гроші розділять достатньо. Дівчинку забрали, коли вона спала. Тому Ліам навіть не знав, що втратив сестру. Вихователям та комітету заплатили й ті кивнули, заплющивши очі на правила суспільства, одного разу поставлені державою. Дорослі порахували, що діти поки що маленькі, і все одно про одне одного забудуть згодом.

 

Близнюки жили у різних світах.

 

Поки одна купалася в небажаній розкоші, другий по вуха встряв у кримінал. Але жоден не міг знайти іншого. Було змінено їхнє прізвище, та й усиновлення було таємним. Знайти людину неможливо. Але забувати жоден із близнюків другого не збирався. Щодня вони нагадували собі, що десь там, під одним небом, ще ходить їхня друга половинка душі, яку одного разу точно вдасться розшукати.

 

Так і пролітали роки.

 

Поки не стався один випадок, який їх знову возз’єднав. Минуло років так 5 після удочеріння та усиновлення дітей. Близнюкам було по 9-10 років. З їхніх шкіл відправляли екскурсійні групи в одне містечко. Називалося воно Фабула. Про нього ходило безліч легенд і казок, вже з часів далеких середньовічних епох.

А найяскравіша це легенда «Ліс відьми».

Сама ж легенда була така:

 

<<<<< Жила була красуня зеленоока і біловолоса. Молода та була й гарна.Мов ангел на землю спустився з небес. Жила у лісі, і народ не знала. Ось там її мати виховала.

У ліс одного разу, юний мисливець заблукав, побачив красуню і закохався в мить. Та й діва не довго, своє серце ховала. Швидко відкрилася.

Юнак красуню в село забрав. Там вони одружилися, сім’єю обзавелися, та й жили собі горя не знаючи.

Але одного разу невідома хвороба в селі пройшлася, почала життя городян забирати. Чума якась, подумали люди й зразу знахаря та священника нумо шукати та звати. А прийшли ті, і зі страхом у голосі сказали:

— Проклята у вас у селищі проживає. Поки не знайдете, і на багатті при повнолунні духам не віддасте праху тієї, не обминути смертей невинних вам жителів. Але якщо вогню віддати немає у вас сил, даруйте воді, вона всіх приймає, і очищає.

І пішли від гріха якомога далі.

Усі городяни відразу на зеленооку красуню подумали. Адже першим саме її чоловік від холодної руки смерті впав. Насамперед серед ночі в будинок прийшли, і забрали у неї дитину, у ліс віднесли. Сказали на корм вовкам, як відкуп буде від нечистих. А саму жінку, на вогнищі, спалити вирішили. Але красуня втекла. Дівчина молода пожаліла вдовую матір, і відпустила.

Втекла та, та й пішла дитину свою шукати. А там і дізналася, що дитятко її втопили. Не вижило воно. Там і біловолоса вперше розплакалася.

Людей прокляла і в лісі сховалась. Там і живе й досі.

А легенди свідчать, що щоночі крик дівочий почути можна в глибинах. І саму відьму знайти можна, якщо вночі лісом гуляти.

Вона запитає:

~ Ти бачив мою дитину? ~

Якщо сказати ні, поглине і піде далі. Якщо ж відповісти так, то запитає де, і попросить провести. Але якщо не проведеш, то лиха не оминути. А якщо проігноруєш, або скажеш немає часу, є ймовірність, що вона перед тобою з’явиться навіть у твоєму домі, адже піде за тобою.

Але це не точно.

Адже лісу вона не покидає. Чекає дитя своє. А що як з’явиться, а мами нема.

Тож не радилося в ліс ходити. ≫≫>

 

Хоч легенді й було вже років 400, але страх все одно керував людьми.

Саме в цьому таємничому місті, повному подібних легенд, більше схожих на страшилки для неслухняних дітей, втрачені близнюки й зустрілися знову. Хоч був і момент ступору. Вони не знали як поводитися один з одним. Однакові зовні, але різні всередині.

Ліліан любила тишу, читати, малювати, дізнаватися щось нове. Насправді зовсім не змінилася. Хіба що ще тихіше стала.

А Ліам став хуліганом, який мало не загримів у психіатричну лікарню. Але не тому, що він був хворий, а тільки тому, що поліція не знала, що з ним робити. Виправні школи не допомагали, а в колонію посадити не могли. Його вчинки такими серйозними не були, щоб так карати. Максимум штрафи та попередження батькам.

Вони не знали як заговорити або порозумітися, поки Лілі не заплакала і не кинулася в обійми брата, кричачи щось не зрозуміле однією з вивчених мов. Просто дівчинку удочерила сім’я з Італії, яка переїхала до Америки.

Хлопець не знав, що сестра каже, і дівчинка зрозуміла це дуже швидко. Тому, перейшла на звичайну англійську якою і говорила поза домом.

Ліам одразу щось відчув усередині. Поруч із сестрою він зможе змінитися, на краще для себе.

Через любов прийомних батьків Ліліан, брата близнюка вирішили забрати, хоч так відкупляючись за помилки минулого.

Вони обидва бачили, що дочка їх ожила, а не просто проживала життя, не бачачи у ньому сенсу. І хоч Ліам був особливо неконтрольований, і проблеми постійно були присутні й переслідували хлопчика по п’ятах, це не стало причиною відмовитися від життєвого джерела їхньої дівчинки.

Згодом вони й хлопчика прийняли як рідного, та й Ліам особливо швидко зміг звикнути до нового для себе способу життя.

У нього тепер була своя кімната, власні речі, постійні кишенькові витрати. Дорослі, котрі люблять і розуміють його. Мову родини йому звичайно довелося вчити з нуля, але Лілі йому допомагала, тому він впорався. Але найголовніше, він знову був поруч с сестрою.

 

Минуло 4 роки.

 

Близнюки підросли, стали справжніми підлітками. Вступили до старшої школи. Кожен знайшов свою компанію. Ліам став «королем» класу, або навіть школи. Красивий собою, але страшенно небезпечний. Не кожен із такими як він, зв’язуватися був готовий відхопити за непокору. А Ліліан була красуня тихоня, з якою ніхто не спілкувався саме через те, що та не підтримувала особливо розмов. Тільки те й робила, що кивала та сором’язливо усміхалася. Та й братик гопник не давав особливо до неї підходити. Усіх відлякував. Так і минали дні.

 

Продзвонив черговий дзвінок з уроку і вчитель покинув клас після того, як записав домашнє завдання на дошку.

Однокласники одразу ж розбилися за звичними групами, а Лілі залишилася сидіти на місці. Брат підійшов до неї відразу після того, як зібрав свою сумку і вже був готовий кудись, як завжди йти, ризикуючи з уроками та оцінками.

 

— У нас ще два уроки Ліам. — сказала спокійним голосом дівчинка не відводячи погляду від сумки на плечі у хлопчика.

— Ну і? — ніби з глузуванням відповів той.

 

— Ліам. Так не можна. Ти можеш залишитися на другий рік, якщо так продовжиш.

— Слухай сестричко… Не всім цікаво сидіти та слухати як тобі.

— Останнім часом ти часто почав мене дорікати за мою любов до знань братику. Що відбувається? Ти щось не домовляєш, і я це відчуваю.

— У тебе чуття неправильно працює. У мене ж все пречудово по життю.

— Брешеш.

— Чого б раптом?

 

— У тебе безіменний палець знову торкнувся великого пальця. Ти завжди так робиш, коли брешеш або щось приховуєш від мене. — Ліліан підняла голову, і подивилася в очі брата, показуючи що читає його.

— Все ти знаєш — пирхнув хлопець і повернувся до сестри спиною.

 

— Хоч скажеш куди ти? Не хочу даремно за тебе переживати чи звітувати.

 

— Скейт парк — заявив хлопець і рушив з місця.

 

— Не вбийся — сказала дівчинка, потім кивнула, і перевела очі на книгу, що лежала перед нею відкритою. Брат махнув рукою на прощання, потім залишив сестру та пішов.

 

Наступні два уроки пройшли для блондинки дуже швидко. Інформацію вона вбирала як воду мочалка, легко і швидко, а конспекти робила такі, щоб братові було ясно коли переписуватиме.

Після дзвінка, Ліліан зібрала все, що лежало на її парті у свій портфель, і як завжди ні з ким не прощаючись вийшла з класу і пішла додому.

Повернувшись у маєток де жила, одразу піднялася до себе в кімнату, розташовану на другому поверсі. Переодяглася в толстовку, яку нещодавно безповоротно запозичила у брата, до них одягла шортики, зібрала волосся в пучок і завалилася на ліжко з зітханнями, ніби її задовбали всі й вся. Хоча насправді вона просто чекала, коли повернеться брат. Лілі просто хотіла з кимось поговорити. Поділиться всім, що болить. А батькам скаржитися просто не хотіла. Навіщо? Вони й так занятті.Та й не зрозуміють.

Ліліан валялася на своєму ліжку і думала чим зайнятися. Вона поки що не була готова робити домашнє завдання. У школі навчання було достатньо.

Вона встала і пішла гуляти по дому та шукати свого кота. Він був з породи довгошерстих перських.

Ліам постійно стверджував, що кіт виглядає так, ніби з розгону влетів у стіну, саме це і стало причиною вічно незадоволеної та плоскої морди, і погляду проклинаючого все живе у світі людей. А звали його Дон Педро. Хоча спочатку Ліам дав коту ім’я Дон Падре. Але батьки як почули, майже схопили інфаркт, оскільки були все-таки християнами, і змусили перейменувати тваринку. Святим отцем все-таки кота називати вони не хотіли. Ліам поступився лише до Педро. Лілі воліла саме через це ім’я, котика називати лише Дон. Їй було просто соромно. А від Ліаму було все це по кайфу.

Дівчинка спускалася сходами, коли почула ліниве нявкання з гостьової ванної кімнати, яка була зачинена. Лілі зрозуміла. Ліам знову прикрив кота, щоб той натворив щось погане, й слугам було чим зайнятися.

Вона відчинила двері й випустила незадоволену тварину, а потім взяла на руки. Той же, ричачи навіть на господиню, не хотів спочатку до неї.

 

— Так і думала, що ти тут будеш Дон. Лі знову тебе замкнув? Ми його потім разом поговоримо з ним. Не турбуйся — Говорила дівчинка своєму улюбленицю, поки несла на руках до себе в кімнату.

Там вона просто з ним гралася, доки не заснула.

Прям на килимі на підлозі. А прокинулася вона від дотику крижаної руки до своєї теплої щоки. Дівчинка різко розплющила очі й трохи підскочила.

 

 

 

                          ЧАСТИНА 2 

 

Дівчина зрештою заснула, так і не дочекавшись повернення брата близнюка.

Ліліан снилися дивні моменти, ніяк не пов’язані з останніми подіями у її житті, ні тим більше речі, яким можна було дати логічне пояснення.

В один момент вона по лісові гуляє, квіточки збирає, пісеньки співає і радіє життю, адже світ прекрасний таким як є, то вже в школі за своєю партою на уроці якомусь незрозумілому сидить, і не розуміє як встигла з галявин лісових у будівлю потрапити. А замість однокласників та вчителів, на стільцях були розсаджені воскові постаті, одягнені у шкільну уніформу, що далеко не відповідає школі, в якій вона навчалася.

Моменти заміняли один одного буквально за якусь невловиму мить.

Остання ж частина і так до моторошного дивного сну, програвалася в підвалі.

Там було темно, холодно та сиро. А все навколо здавалося настільки реалістичним, що на секунду їй навіть здалося, ніби вона навіть могла відчути той запах, і прохолоду стін, до яких торкалася її долоня. Вона оглядалася довкола, намагаючись хоч щось розгледіти в непроглядній темряві, але спроби були всі безуспішні. Темрява, що оточувала, була настільки всепоглинаючою, що простягнувши руку перед собою, ти не бачив нічого. І саме з цієї причини, нишком поступово почала підкрадатися паніка і страх, що змушують тіло тремтіти на підсвідомому рівні, а фантазію розігратися не в самий позитивний бік.

Ліліан зробила крок уперед, намагаючись знайти двері, що не існували з приміщення, і саме в цей момент, дівчини торкнулася холодна рука зі спини. Тіло здригнулося, а паніка наринула з хвилею.

А потім, блондинку ніби з силою, викинуло з того дивного сну миттєво, і вже в реальному світі, розплющивши очі від сильного переляку, вона навіть не помітила як підскочила, і плюс до цього, видала дивний звук схожий на писк.

 

— Шшшш. Це лише я. Заспокойся. — Пролунав голос над її вухом, а потім відчулася важка рука на голові, що плавно рухалася зверху донизу.

 

— Лі… Боже, ти так налякав мене щойно. Мені таке снилося… Я ніби у фільм жахів потрапила.

— І що там було? Що ти бачила?

— Ну, все швидко змінювалося. То я гуляла і сміялася, то в школі з’явилася, а потім різко в темне приміщення мене закинуло. Я подумала що це підвал якийсь міг бути. Було сиро та холодно. А ще дуже темно. Я навіть відчувала все на собі, ніби в реалії побувала. Паніка, так і намагалася наринути мене з головою.

— Сильно злякалася?

— Не можу сказати напевно. Але жахливе відчуття постійно було. Навіть зараз, серце б’є, а в душі, ніби засіла незрозуміла мені тривога.

— Це просто сон. Забудь його.

— Не так легко сказати, як зробити. Ти ж знаєш мою голову. Вона любить запам’ятовувати дурниці.

— Так? А я думав вона все сортує і видаляє з пам’яті непотрібне.

— Ні. На жаль ні.

— Ну нічого. Завтра вже не згадаєш про нього.

— Сподіваюся ти маєш рацію. А то мені якось ніяково від цього всього.

— Все буде добре. Просто довіряй моїм словам.

—Я завжди тобі довіряла Лі. — сестра посміхнулася, і швидко обійняла брата, що сидів поруч, але так само швидко і відпустила — Ти до речі пізно повернувся. За вікном уже стемніло.

— Було незакінчене дільце. Не хотів більше відкладати на потім.

— Яка справа?

— Неважливо. Тобі таке все одно нецікаво буде.

— А хоч скажеш із чим пов’язано?

— З хуліганським життям сестричко.

— Ясно… Це й права не до мене. — Лілі відвела погляд убік, і трохи подумавши про щось, знову подивилася на брата. — А сам як?

 

— Нормально. А ти як?

 

— Теж…

Після цього між братом і сестрою повисло незручне мовчання. Кожен явно хотів про щось запитати, але розпочинати розмови було іноді складно для обох. Лілі хотіла знати про брата все, але той продовжував облаштовувати стіни навколо себе, хоч і ділився багатьма подробицями про себе. Але завжди явно залишалися деталі, про які той чомусь замовчував.

У кімнаті було темно. Джерелом світла служило вікно, яке не було затягнуте шторою, і сріблясте місячне світло могло осяяти кімнату своїм сяйвом. І саме завдяки цьому освітленню, Лілі й побачила пов’язку на зап’ясті брата, якої вранці, по її пам’яті, ще не було.

 

— Впав? — спитала вона спокійним і тихим голосом, після того, як їй вдалося втихомирити своє шалене серцебиття в грудях.

— Типу того. — відповів брат якось таємничо. Хлопець явно старався знову щось приховати. А Ліліан не хотіла наполягати, і продовжила просто ставити логічні питання, поступово приводячи до потрібної відповіді.

 

—Травма серйозна?

 

— Просто шкіру подряпав. За кілька днів заживе.

— Від звичайної подряпини, ти б бинтами не мотався.

—Ну, подряпина трохи глибока.

—Влетів у арматуру як минулого місяця, чи цього разу в куток будівлі як тиждень тому?

— У машину, що летить на швидкостях з-за рогу.

— Це щось новеньке. Запишу собі у блокнот.

— Навіть не спитаєш як? Може я вигадав усе, щоб ти мене пожаліла хоч раз. А то завжди спокійна, з якою б я травмою не повертався додому.

 

— Цього разу не брешеш.

 

— Звідки знаєш?

— Коли брешеш, не можеш мені в очі довго дивитися.

— Неправда. Я завжди дивлюся на тебе.

— Ні. І я вже тебе вивчила. І зараз, ти якраз таки збрехав. Знову перевів очі на кінчик мого носа. Думав не помічу? Наївний.

— Я тобі ніколи не брешу.

 

— Ага. Тоді де ти був після скейт парку?

—Та ніде я не був.

— Лі, не бреши. Я тебе як книжку відкриту читаю.

 

— Можливо й читаєш. Але всього на цьому світі, тобі знати абсолютно необов’язково.

 

— Ну гаразд — Дівчинка закотила очі й відвела погляд убік. Вона не була задоволена такою відповіддю. Але й давити на хлопця не бачила сенсу. Вона просто грала на совісті близнюка, бо знала, що він довго не протримається.

 

— Чим займалася, поки мене не було?

— Тобі цього знати необов’язково — Повторила слова молодша з близнюків, як та папуга, і почала погладжувати кота, який якраз таки приповз хазяйці на руки, вимагаючи уваги й ласки.

 

— Лілі… — тихо прогарчав ім’я сестри юнак.

 

— Що? — перепитала синьоока, навіть особливо від свого вихованця не відриваючись.

 

— Не грайся зі мною в ці ігри. Я їх не люблю. Ти ж знаєш…

 

— У які? Я просто показую тебе збоку. Правда ж неприємно? Мені так само цілодобово від твоєї несподіваної холоднокровності. Я маю тобі все доповідати. Практично дослівно навіть звітувати перед тобою, поки ти нічого не говориш про себе. Ти закрився від мене Ліам. Що я повинна робити? Чи думаєш мені від цього легко? Відчуваючи що в тебе проблеми, але навіть не знаючи про них ні слова? Я за тебе переживаю… Чому тобі це так складно помітити й нарешті прийняти як належне, а не контроль?

—Лілі… Пробач… Пробач мені…

 

Це все що зміг сказати Ліам, коли побачив сльози на очах своєї сестри. Він трохи засумнівавшись навіть у своїх діях, простяг тремтячі руки до близнючки, і притягнувши тіло до себе, обійняв дівчину. Притиснув до грудей. Гладив по голові, поки та плакала. Ліліан ніколи цього не говорила у слух. Але вона страшенно боялася повторно втратити брата. Ще раз, вона цього всього не змогла б перенести, і явно довела б себе до фатальних наслідків якимось чином.

 

—Я, не хотів тобі розповідати, але бачачи тебе зараз, розумію, що роблю тільки гірше, замовчуючи деталі життя. Насправді останнім часом я знову відвідую психолога кожен другий день і намагаюся справлятися зі зривами. — Як тільки юний Локвуд озвучив все це, він відчув внутрішнє умиротворіння. Ніби камінь з душі впав від усвідомлення того, що це більше не потрібно зберігати як таємницю.

— Психолог? Навіщо? — Лілан обдарувала брата здивованим поглядом. Вона звичайно підозрювала останнім часом дещо, але не думала що здогади вірні.

 

— Тобі б не знати…

 

—Ліам! ТИ НЕ ХВОРИЙ! — вирвалася з обіймів брата Ліліан і обхопила обличчя брата своїми долонями.

 

—Я знову чую їхню Лілі… Вони повернулися. Психолог каже, що це скоро минеться, і що це просто загострення. Але я знаю, що ні… Вони мене лякають… Іноді, я абсолютно не знаю що робити. Вони постійно кажуть мені робити щось дивне та страшне. Я намагався ігнорувати їх та займатися всім чим тільки завгодно. Але нічого не допомагає. Я, розповів про це сьогодні лікарю, що веде мене. Він каже, що можливо буде краще, якщо мене переведуть до особистого психіатра.

— Це вже надто! З тобою все гаразд!

 

— Ти чудово розумієш, що ні. А факт того, що ти заперечуєш це і намагаєшся мене теж переконувати, краще не робить ні мені, ні тобі. Ми повинні обидва це приймати як належне. Хвала небесам, що тільки мені судилося жити з цим.

 

—Ліам…

 

— Саме тому я й не хотів тобі це розповідати. Я знаю, що ти занадто переживаєш із цього приводу. Я не хотів бачити твої переживання за себе. Думав, що зможу впоратися сам. Але з кожним днем ​​розумів, що приховуючи це, я втрачаю тебе. А мені без твоєї підтримки не вижити. Я це зрозумів. Ти моя опора, яка тримає в мені все. Коли ми змогли хоч і з випадковості обставин, але возз’єднатися знову, я прийняв себе як людину. Можливо вперше за усвідомлене життя. Тому, якщо ти відвернешся від мене, я впаду. І не зможу піднятися… Я піддамся божевіллю з яким борюся. Я просто стану ніким.

— Навіть якщо проти тебе піде цілий світ, я залишусь на твоєму боці. Ти моє все. Тому не хвилюйся з цього приводу. Якщо ти падеш у пітьму, я піду з тобою або витягну тебе назад у світло. Іншого вибору тобі не дано. Я твоє благословення чи прокляття. Вирішуй, як тобі подобається бачити більше.

 

— Ти не можеш бути прокляттям. Тільки не для мене сестричко.

 

Близнюки знову обнялися. У тих обіймах вони намагалися забрати біль один в одного, змусити забути про смуток і страх. Відпустити все, що мучить. Близнюки Локвуд повторно довели один одному, що опора у кожного з них буде вічно. Один, ніколи не покине другого.

Тієї ночі, близнюки проговорили не одну годину, і заснули тільки під ранок.

Вони розкрили всі секрети, що встигли зібрати. Їх виявилося всього декілька, і ті виявилися не значними.

Лілі зізналася, що це вона на зло братові розірвала його улюблену футболку, а не пральна машина. І спеціально кинула свої червоні гетри до його білих речей, від чого ті стали рожеві, а Ліам у відповідь розкрив карти про те, що він був тим хто, вкрав її скечбук, оскільки програв суперечку, і розклеїв малюнки по школі, розірвав улюблену книгу сестри, розкидавши листя по класу під час зміни, теж продувши тупу суперечку.

Ліам навіть на мить подумав, що сестра його явно заб’є живцем за ці вчинки, але ж вона просто посміхалася своєю фірмовою ангельською усмішкою. Брат зрозумів, що мститися вона буде дуже жорстоко.

~~~~~~~~~~

Ранок був, як завжди, ніяким. Батьків вдома уже не було на той момент, як близнюки прокинулися і спустилися на сніданок, прислуга була мовчазною як і в принципі завжди, так що діти просто поїли, зібралися нашвидкуруч, закидали потрібні зошити та книги у свої сумки, і поїхали до школи, особливо навіть не замислюючись про що-небудь.

А там теж усе, як і завжди. Кожен по своїх місцях розійшовся. Ліам у свою банду попрямував, Ліліан за перші парти як відмінниця ботанка.

Вчителька наприкінці уроку оголосила, що клас збирається у похід. А куди, обіцяла повідомити наприкінці дня, після остаточного рішення директора про потрібні речі, транспорт, день та інші дрібниці. Тому цілий день клас не затикав роти на змінах, а часом навіть на уроках. Усім було цікаво, що ж вигадає школа.

Наприкінці дня після сьомого уроку керівник повернулася і повідомила, що вони підуть до містечка Фабула. Близнюкам це місце запам’яталося і так на все життя. Адже саме через те місце вони змогли возз’єднатися. Але саме через те місце Ліам почав чути дивні голоси в голові. Тому, Лілі стривожено обернулася у бік де сидів її близнюк. Той просто заспокійливо подивився на сестру і кивнув, на що дівчинка повернулася.

Вдома ж вони вже обговорили все ретельніше, поділилися думкою з приводу поїздки, і найголовніше, розділили хто що потягне. Обов’язковими речами зі списку були:

— Зручне взуття (кросівки)

— Гумові чоботи

— Ліхтарик

— Дощовик

— Спортивний костюм

— Змінний одяг

— Протиалергічні препарати

—Ліки першої необхідності

— Спрей від комах

— Намет (2,4,8 місця)

—Їжа, яка не псуватиметься, або може бути приготовлена ​​на багатті.

Ну і звичайно, дозвіл батьків, тому що всі малолітні, а школа хоче вивезти учнів за межі міста.

Для близнюків це стало складним завданням, оскільки батьки будинку були дуже рідко, а підписи їх сфальшивити вони боялися, не знаючи чи випливе чи пощастить і ні. Точніше боялася Ліліан, а Ліам просто не хотів дивитися на панічні атаки сестри. Він просто розумів, що вона їх обох спалить в школі.

 

~~~~~~~~~~

 

Тиждень пролетів зі швидкістю світла, і день поїздки був уже завтра вранці.

Добиратися клас вирішив поїздами та автобусами, більше оглянув подібним чином цікавих місць. Особистий автобус наймати не стали. Вчителі вважали, що так буде більш захоплююче. Та й командний дух в однокласників так прокинеться.

Добиралися ті майже цілий день. Виїхали рано-вранці, ще з першими променями сонця, а прибули коли вже темніло.

У самому містечку вони зупинятися не стали, віддали перевагу наметам біля підніжжя гори, недалеко від околиці лісу. Деякі боялися легенди про відьму, а деякі вважали це все маренням та просто казкою для неслухняних діточок.

От і вирішили розумники перевірити цю легенду на яву, або ж довести, що це все просто казка. Тому було організовано нічну перевірку на хоробрість у лісі відьми.

Брата та сестру вирішили не розділяти. Точніше, Ліам заявив, що Лілі йде виключно з ним, та інших варіантів і бути не може. Отак вона й пішла з королями школи.

Час був пізнім, коли вони висунулися. Було дві команди. Білі та чорні.

Обидві команди увійшли до лісу одночасно. Але були й ті, хто злякався, навіть не почавши й залишилися чекати біля входу. А ті хто увійшов, теж ділилися на тих, хто зляканий і тому кому було по барабану. Лілі напрочуд багатьох, не реагувала ніяк. Вона не була особливо налякана або взагалі зацікавлена ​​в тому, що відбувається. Але поруч із братом таки трималася. Не випускала з уваги. Та й сам Ліам не бажав втратити сестру в лісі вночі. Додаткова морока була б її шукати.

Компанія бродила та бродила. Поки не зрозуміла, що настав час повертатися. Вони пішли назад. Але раптово зрозуміли, що не знають куди конкретно повинні піти. Вони загубилися. А потім ще й дивні звуки почали проявлятися звідусіль. Ліам спочатку думав, що то голоси в голові. Але коли Ліліан подивилася на брата з подивом, той зрозумів, що це все командний глюк і чують це всі у компанії.

Дівчата з команди злякалися миттєво, а хлопці до останнього грали роль героїв і не показували того, що теж налякані.

Позаду компанії почувся дивний звук, і одна з дівчаток різко закричала, зірвалася з місця і побігла чорт знає куди. А за нею її подруга побігла, і два хлопці, які просто зрозуміли, що дві дурепи себе так явно занапастять. 

Ось так і залишилися близнюки самі посередині величезного темного лісу. Жоден із них не хотів показувати страху перед другим, хоч і розуміли вони обоє, що боятися як ніколи.

Близнюки не знали, чи залишатися на місці, чи йти хоч кудись. Тому всі вони вирішили на камінь ножиці папір. Переміг Ліам, вони рушили з місця. Дорогою ж, хоч і «абсолютно не боялися», взялися за руки. Що якщо тікати, то тільки так.

Вони пройшли досить далеко і довго, щоб зрозуміти, вони без поняття де знаходяться, і висока ймовірність, що вони увійшли ще глибше, звідки точно не вийдуть самі.

Близнюки вирішили зупинитися і перевести дух. І саме в цей момент Лілі помітила дещо. Через дерева за ними хтось стежить. Хтось одягнений повністю у чорне. Дівчинку почало панічно трясти, хоч вона й намагалася приховувати це. Ліам одразу помітив дивну поведінку сестри, і теж глянув у тому напрямку. Він також це бачив. Автоматично він перевів сестру за спину і став у бойову позицію. Він був готовий битися не на життя, а на смерть.

 

— Хто ти? — закричав хлопець зі злобою в голосі. Людина в балахоні нічого не відповіла, тільки стрімко почала підходити до підлітків. Дівчинка вся стиснулася, а хлопець намагався залишатися кам’яною стіною для сестри. Коли людина в балахоні, чиєї статі визначити було нереально, підійшла в щільну, то простягла руку вперед і в долоні був камінь червоного кольору. Близнюки не розуміли, що відбувається через жах, який зводив їх з розуму. 

Людина наполегливо продовжувала тримати простягнуту руку, доки дівчинка не зібрала волю в кулак, не забрала той камінь із долоні. Після цього людина в балахоні просто розвернулась і пішла. А близнюки залишилися стояти в ступорі, і радіти тому, що тільки що залишилися живими й не відійшли в інший світ. Вони перезирнулися, а потім миттєво обидва впали на землю. Страх паралізував їхні тіла. А Ліліан і зовсім знепритомніла. Близнюків знайшли в лісі під ранок, коли перші промені вранішнього сонця вже огорнули горизонти. 

 

 

 

                           ЧАСТИНА 3 

 

Найулюбленішим і найкрасивішим часом доби вважається ранок. Адже так приємно прокинутися раніше і поглянути у віконце. Якою б погода не була навесні, вона завжди здається прекрасною. А ця пора по-справжньому чарівною. Хоча навесні погода часто мінлива. Повітря трохи прохолодне, в небі яскраво світить сонце. Світати починає рано. Весняне сонечко вислизнуло через стовбури дерев і гілок, кинувши довгі чорні тіні на сиру землю. Так тихо та спокійно навколо. Тільки дзвінкі пташині пісні прорізають свіже ранкове повітря. Саме щебетання птахів повідомляє про початок нового дня. Все навколо оживає, грає та радіє. Люди йдуть усміхнені, адже така ранкова погода після затяжної зими здається справжньою благодаттю. 

Дерева та кущі, які ще кілька тижнів тому стояли сірі та сумні, нарешті змінилися. З набряклих бруньок проклюнулося маленьке зелене листя. Вона дає божественний аромат, який поєднується із запахом молодої окропленої росою трави. 

Оригінально та зворушливо виглядають сережки білих беріз та ліщини. Природа стає ніжно-зеленою. У ранковій тиші вже чути справжні звуки весняної живої природи, і це приносить справжнє умиротворення для людської душі. Ліліан, що лежала в ліжку, вперше за деякий час, нарешті таки розплющила свої сині очі, після втрати свідомості ще в лісі, того дня, тоді, посеред ночі. 

Дівчинка примружилася від раптового світла, яке вдарило її по очах через вікно з незвички. Жалюзі, на жаль, цього разу виявилися абсолютно марними. Як тільки очі звикли до світла, вона оглянулась у кімнаті. Помітила ніжно-рожеві стіни й білу стелю, багато плюшевих іграшок, розсаджених по різних кутах кімнати, молочного кольору шафу, письмовий стіл у пару зі стільцем, рожевий нічник у формі котика, що стоїть прямо в неї біля голови на полиці, безліч малюнків, яким була виділена ціла стіна. І ще багато різних дрібниць у формі крісла подушки, туалетного столика, поличок прибитих до стіни й забитих книгами або ще чимось. 

Протягом декількох хвилин, після огляду житла, Лілі практично нерухомо лежала і дивилася на стелю, ніби намагаючись там щось знайти, хоча їй це явно не вдалося. Їй знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти чи відтворити пам’ять про те, хто вона. Як звуть, скільки років, де вчиться, як виглядає, скільки пальців на одній руці. А потім спробувати згадати ще й те, що трапилося й усвідомити де вона зараз перебуває, бо начебто все нормально, але відчуття непорозуміння і втраченості, яскраво красувалося в її свідомості, явно не плануючи швидко залишати своє вже підігріте місце. Лілі сіла на ліжку і знову озирнулася. І цього разу ретельніше. Вона почала звертати увагу на образи на малюнках, на літери які були на книгах, або ж на речі, що лежали акуратно складено на стільці. Вона не пам’ятала, щоб їх так акуратно складала перед сном. В голові її, і так досить забитої незрозумілими моментами й нюансами, на повторі йшла тільки одна пропозиція.

 

~ Щось тут не так… 

 

~ Щось тут не так…

 

~ Щось тут не так… 

 

Дівчинка скинула з себе теплу ковдру, і опустивши ноги не землю, вилізла з ліжка і попрямувала до ванної кімнати, яка була розкладена наприкінці спальні за білими дверима. Увійшовши туди, вона насамперед вирішила помити обличчя холодною водою, думаючи що так, голова її точно провітриться. 

Над умивальником, висіло гарне дзеркало у сріблястій рамці, наче картина. Ліліан підвела погляд і побачила у ньому своє відображення.

Її очі дивилися на 7 річну маленьку дівчинку з довжелезним блондинистим волоссям що завивались у кінцях, маленькі ручки, тендітне, на перший погляд, тільце, майже червоні пухкі губи, болісно бліда шкіра. Але чи завжди вона була настільки білою? Або ж… Вона взагалі так виглядала? Просто відчуття обману, що зводить з розуму, так і витало в повітрі.

Лілі, намагаючись відводити думки убік, вмила обличчя і повернулася на ліжко. Потяглася, потерла очі. Потім задалася самій собі питанням, що хоче надіти на сьогодні й перевела погляд на рожеву шафу. 

 

~ Щось тут не так… 

 

У двері постукали й дівчинка схопилася з ліжка, щоб побігти відчинити. Вчепившись руками у дверну ручку, вона трохи натиснула на ту, і двері відчинилися. У перехожому окреслився силует мами, що стоїть. Мами Олівії. Тієї самої, яка одного разу з такою любов’ю подарувала їй життя. Золотоволоса жінка м’яко посміхнулася дочці, а потім обняла і взяла на руки, погладив маленьку голову своєю теплою долонею. Дівчинка радісно усміхалася і потерлася носиком з мамою, як пінгвінчики. 

 

— Доброго ранку матусю! — почала маленька першою розмову, помираючи від нетерпіння, почути голос матері. 

— Доброго ранку маленька. — мати поцілувала лобик своєї дитини, потім відпустила, і пройшла до центру кімнати. Насамперед жінка застелила постіль замість дитини, хоча Лілі це робила завжди сама. — Сніданок уже готовий. Твій брат та тато вже давно встали. Сьогодні ти остання хтось прокинувся. Я прийшла по тебе. Час снідати.

— А що на сніданок? 

— Тобі й Ліаму я приготувала манну кашу. А я і тато будемо їсти яєчню з беконом. 

— Тільки не каша! Мамоо! Ну, можна хоч сьогодні щось інше? 

— Лілі, Якщо хочеш швидше вирости, то мусиш її їсти. Але так і бути, сьогодні дозволю туди додати що-небудь. 

— Ну гаразд~азд… 

 

Дівчинка хоч і невдоволено надулася, але таки кивнула на ненависну їй кашу, адже й так знала що іншого їй не дадуть. Дитину переодягли з піжами в блакитні колготи, водолазку, і джинсовий сарафан, також синього кольору. Волосся заплели у дві коси колоска, і бувши готовою, мама понесла дочку до столу на руках. 

Батько дітей уже сидів за столом разом із сином і пив каву зі свого улюбленого кавового кухля, щось читаючи в телефоні й хмуривши брови. Явно він отримав не найкращі новини, адже зазвичай вранці у нього завжди був чудовий настрій, а вечорами втомлений. Але ніколи не злий.

 

— Доброго ранку татусю — промимрила дівчинка дивлячись на батька. Той, почувши голос доньки, підняв очі й одразу ж заблокував екран телефону і поклав той у кишеню, більше не відволікаючись. На перший погляд, можна подумати що на сина йому було начхати, якщо вже при ньому мобільного ніхто не ховав, а при появі доньки ось так одразу все й поховав, але насправді саме Ліам був причиною, через яку батько його взагалі з ранку був дістав. Йому просто настирливо хтось дзвонив, і хлопчику просто набридло вже слухати вібросигнали чи рингтони. Тому він попросив свого батька відповісти, і вгамувати Того хто так наполегливо дзвонить з самого ранку. 

— Привіт янголятко — усміхнувся чоловік і опустив кухоль на стіл. Перед ним стояла їжа, але він навіть до неї не доторкнувся. Традиція завжди їсти разом, з нього нікуди не поділася, навіть коли на роботі в нього горіло, і треба було поспішати туди. 

— Лілі! — схопився зі стільця блондин і синьоокий хлопчик, посміхаючись як дурник. На мить Ліліан ніби заклинило, але підсвідомість швидко взяла все під контроль, і вона почала рухатися якоюсь автоматикою. 

— А Я вже тут! ту-ту-туру! — відповіла дівчинка проспівавши, хоч і ніби навіть не вона це й сказала. Це було їхнє звичне вітання вранці. Але вона його явно не пам’ятала. Або було відчуття ніби не пам’ятала. 

— Знову косички? Де хвостики? — брат близнюк ніби був розчарований. 

— Мама мене заплела. Мені подобається. 

— Хвостики краще. 

— З чого раптом? 

— Мені так подобається більше. 

— Тоді відрости собі волосся і ходи з хвостиками. 

— Мамо! Лілі огризається! 

— Я не огризаюся. 

— Неправда! 

— Правда. 

— Діти, заспокойтеся і тихо їжте. 

— Матусю! Ти сказала, що можна в кашу кинути щось. 

— Так, казала. Ти вже знаєш, що хочеш? 

— Ага. Дай шоколадку! 

— Ти ж знаєш, що не більше двох кубиків? 

— Так! Бо зубки випадуть. 

— Правильно. 

— А?! Я теж хочу! 

— А тобі що подати? 

— Можна мені сушені фрукти? 

— Звісно. Раз дозволено одному, то й другому заборони не буде. 

— Правило родини! — гуртом продовжили близнюки, та засміялися. 

 

Дівчинку посадили поруч із братом і поклали тарілку і перед нею також. А потім, мама підійшла до полиці, що висіла на стіні вище від дітей, і звідти дістала все, що було «замовлено», і розподілила по дозволених порціях. Ліам відразу почав їсти, поки Ліліан почала пирхати носом навіть при тому, що там вже була якась насолода, і дивитися на брата. Вона не любила кашу, як би її не намагалися до неї привчити. Ну, не подобалося вона їй і все. Ліліан могла не їсти взагалі кілька днів, якщо їсти можна було лише молочну кашу. А братик за обидві щоки все й завжди уплітав. 

Хто-хто, а Ліам ну точно не був прискіпливий до їжі. Їстівне? Значить, він поїсть. Та так, що порцію сестри поглине, та ще й добавки попросить. Такі вони були різні й у цьому. 

— Лілії! Ти доїдатимеш? — спитав хлопчик з ентузіазмом, уже спустошивши свою тарілку і переводячи очі на сестру, і в той самий момент ніби охолонув. 

— Не хочу… — відповіла дівчинка. 

— Гей, сестричко, з тобою все добре? — запитав раптово близнюк, трохи схвильовано. 

— Не знаю… — прозвучала дивна відповідь від дівчинки, потім вона похитнувшись на стільці. 

— МАМО! ЗДАЄТЬСЯ ЛІЛІ ЗАХВОРІЛА! — закричав хлопчик раптово, привертаючи до себе увагу обох старших. 

— Тільки що все було добре. Дивно… — переполошилася мати й поспіхом підійшла до своєї доньки. 

 

Батьки в паніці переглянулися, і мама торкнулася чола дитини спочатку рукою, потім губами. Той був холодний, а отже, температури не було. Але дівчинка з кожною секундою ставала все блідішою, і навіть краплинки поту почали надходити. Ліам теж злякався за сестру, хоч і відчував також якийсь дискомфорт, який списував на погане самопочуття сестри. Дівчинку віднесли до кімнати, а батько тим часом викликав додому сімейного лікаря. Ліліан почала ні з того ні з сього заливатись сльозами. Морем сліз. Хоча їй навіть боляче не було. Сльози просто лилися. Ліам дивився на все це і не міг зрозуміти що з його близнючкою коїться. Він заліз до неї на ліжко і ліг поруч узявши дівчинку за руку, яку миттєво стиснули у відповідь маленькі пальці сестрички. Хлопчик до останнього витирав сльози вільною рукою, але навіть його кофта швидко просочилася солоною рідиною, від чого вже навіть не було сенсу обличчя терти, адже тільки те й робив, що розмазував усе. 

 

Після того, як прибув лікар, той провів обстеження, але не виявив нічого. Він не міг сказати, що відбувається з дитиною. Спочатку він подумав, що це може бути якась алергія, але ні. Потім, припустив, що маленька застудилася, але знову було мимо. Після, почали гадати що якась хвороба може бути успадкована, але начебто дівчинка нічим не хворіла до цього. Але перевірити по родоводу, особливо теж не було можливості. Мати й так не знала з якогось роду, а батько своїх батьків уже поховав. Брат із сестрою ж нічим не хворіли. Батьки були розгублені, тож донька була госпіталізована до лікарні на невизначений термін. Там її обстежили з ніг до голови, і добре чи погано, але нічого не виявили. Вона була абсолютно здорова. Але що ж тоді це було таке? Ніхто не зрозумів. Дівчинка промучилась десь півтора тижня, потім сама прийшла в норму так само раптово, як і захворіла. 

 

~ ЩОСЬ ТУТ НЕ ТАК…! 

 

У школу після того що сталося, Ліліан не ходила десь приблизно місяць.

Саме тому, Ліам вирішив для себе, що почне навчатися одразу за двох. Сестра не сиділа на уроках, що сильно засмучувало її, адже навчання та гарні оцінки для неї були дуже важливими. Хлопчик, приходячи додому після важкого шкільного дня, все майже дослівно переказував і пояснював сестрі, яка переймалася думками що не зможе наздогнати, якщо брат схитрує, і щось пропустить.

Певно варто нагадати, що Близнюкам було по 7 років. Вони ходили до першого класу. А вже навантажували себе такими проблеми.

Але зрештою, все закінчилося добре. Ліам старався на славу, і проблем не виникало. А батьки, вирішивши не затягувати, попередили вчителів про самопочуття донечки ще на самому початку, на що ті були більш поблажливими, та надавали спрощені роз’яснення матеріалів у виді не лише слів, а і приміток також.

 

Місяць пролетів непомітно.

 

Лілі повернулася до школи й самостійно змогла нарешті бути присутньою на уроках, оскільки самопочуття більше не погіршувалося, та було стабільним. Хоча була одна невелика зміна. Дівчинка ніби відчувала щось дивне довкола себе. Постійно шукала щось чи когось очима. Але що? Чи кого? Вона про ці дивні відчуття навіть не заїкалася.

З цим почуттям Ліліан прожила до 16 років.

Вона кілька разів намагалася розповісти Ліаму про це, але той думав що сестра просто придумала собі щось і не звертав уваги, займаючись власними справами. Ну а дівчинка так і вчилася жити та боротися з цим сама. Навіть своїй найближчій подрузі Розалін нічого не розповідала. Хоча та й була поруч із самого початку шкільного життя.

 

Якось за обідом, у телевізорі говорило щось про відкриття нового дитячого садка на окраїні містечка. Тут Ліліан спантеличило одне питання, раптово нахлинувше в голову, без намірів полишити її. А чи ходила в садок вона? І якщо так, то коли? Чому вона про це не пам’ятає? Це ж мали бути спогади, які вона ну точно мала хоч уривками та й згадувати. Дівчина перевела погляд на матір, і вирішила задати все ж таки питання замучивше її.

 

— Мамо…

— Так янголятко? — відгукнулася жінка майже одразу.

— А я та Ліам ходили в садок?

— Звісно. А як без цього? — мати здивовано опустила ніж на стіл, припинивши чистку овочів для обіднього столу, і подивилася на донечку.

— Дивно… Я не пам’ятаю про це… — якось дивно проговорила дівчинка. В голові її тепер багато чого не складалося в єдино.

— До речі, я теж не пам’ятаю. — приєднався Ліам до розмови після того, як поклав свій телефон, і всю свою увагу сконцентрував на сестрі та матері.

— Як же так? Ви не пам’ятаєте? Справді? — Запитала здивовано мати, дивлячись на своїх дітей. В очах можна було прочитати справжній подив. Жінка щось ніби подумала при собі, та покинув кухню, пішла у бік своєї спальні. Близнюки переглянулись і вирішили почекати. За кілька хвилин мати повернулася з величезним, червоного кольору фото альбомом у руках. Він був дітям не знайомий, хоча забути його було б дуже тяжко.

Жінка сіла за стіл, де до цього були лише її діти, потім відкрила той альбом та почала показувати фотографії та розповідати історії пов’язані зі знімками, а підлітки дивилися на них так, наче вперше в житті бачать.

Їм абсолютно все було не знайоме. Чуже. І тут Ліама осяяло. У сестри не просто «глюки» були. Це він не звертав уваги на дірки в пам’яті, доки сестра все помічала та старалася знаходити цьому! феномену логічні пояснення. Ліама навіть знудило, але він промовчав. Лілі дивлячись на брата, намагалася поглядом донести до нього, щоб той мовчав і кивав. Той так і робив.

Вони прикидалися що згадують, і стривожена мати заспокоїлася.

Грати роль їм вдавалося до того моменту, поки вони не піднялися на другий поверх, та не закрилися у кімнаті дівчинки й не залишилися вдвох.

Там Ліама вже нормально так понесло.

 

— Лілі… ЯКОГО БІСА ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?!

— братику, візьми себе в руки та говори тихіше. Ти можеш нас спалити. А зараз нам це менше всього треба. — заспокоювала сестра, дивлячись на брата. Лиш один її погляд вже давав зрозуміти, що вона також нічого не розуміє. Але тримається.

— Я ЧОРТ ЙОГО ПОБРАВ НЕ МОЖУ! ЦЕ, ЦЕ ЩОСЬ СЮРРЕАЛІСТИЧНЕ!

— шшшшшшш — дівчина підняла вказівний палець до губ, вказуючи на тишу. Хлопець нарешті притих. — Тише. Дихай глибоко та зберися.

— Але що… Як? Боже як ти с цим жила…

— Не знаю — відповіла та, потім продовжила — Але я вже давно помічаю подібні явища. Як гадаєш, чому нам не можна покидати місто? І чому нам стверджують, що за межами немає нічого? Або… Чому ми особо так і не рвемося покинути це місце? Ми ж могли б.

— Робін…

— Так… я теж про неї подумала. Вона теж завжди дивні речі говорила. Але всі думали вона божевільна. Адже в психлікарні теж відмотала свій термін і не один раз.

— Наче у в’язниці…

— За її словами там якраз таки в’язниця. Скрізь очі… Навіть у ванній та туалеті. Я точно б збожеволіла.

— Треба її розпитати. Вона може зрозуміти про що ми говоримо. І, може вона знає ще більше.

— Поки що не можна. Якщо нас побачать поряд, то нам кінець. Ти й сам знаєш. Але треба тепер бути спостережливішими. Усі дивацтва кудись записувати. Хто знає… Може, навіть наші спогади теж страждають щодня, просто ми цього не помічаємо.

— Ти права. Але якщо мама помітить…

— Я про це подбаю. Головне, щоб ти був обережний зі своєю зграєю. Вони мені не подобаються. Особливо Демієн. Він найпідозріліший серед усіх. Постійно мовчить і дивиться у всі боки. Наче когось шукає або остерігається.

— Слухай… А тобі це нічого не нагадує?

— Ти це про що?

— Лілі… Ти робиш так само. І вже давно…

— Почекай… Ти думаєш, що він…

— Можливо.

— Треба перевірити…

— Я тільки за. Мені його притиснути до стіни? Чи запропонувати прийти в гості?

— Ні те, ні інше. Потрібна нейтральна територія. Якщо він щось знає, то зможе допомогти нам. Але якщо ні, то треба буде закрити йому рота.

— Аааа… я, здається розумію хід твоїх думок сестричко.

— Щиро сподіваюся на це братику.

 

Близнюки посміхнулися один одному якось хитро, таємниче і водночас самовпевнено і насторожено, потім ще тривалий час обговорювали спільні спогади й записували їх у блокнот зеленого кольору. Обмірковували хто ще з оточення поводитися дивно, і чи можливо що вони теж відчувають щось дивне так само як і вони. І одноголосно вирішили, треба розібратися з цим, і якнайшвидше, адже коїться навколо них щось ну надто дивне.

 

 

 

                         ЧАСТИНА 4 

 

Близнюки тривалий час планували як їм все-таки дізнатися чи правильні їхні здогади про Демієна, або вони все-таки помиляються щодо нього і він не такий як і вони, та хлопець нічогісінько не знає.

 

Дні йшли, Ліліан та Ліам все дивніше починали поводитися. В обох ніби параноя якась прокинулася. Вони вдивлялися в кожну особу з максимальною підозрою, що навіть звичайним людям уже починало здаватися надто дивним та кидатися в очі. А батьки тим більше захвилювалися за своїх дітей після застеріганнь сусідів, і задумалися про те, що настав час, мабуть, для походу до психолога. Діти ж стверджували, що все гаразд та захищали один одного як могли, і поки що їм вірили на слово. Але питання «чи на довго? » Залишалося актуальним, й с кожним днем дедалі більше змушувало батьків сумніватися у праведності свого рішення залишити дітей у спокої.

У школі ж все було наче на хард режимі складної відео гри.

Хоча Ліліан було ще і якійсь степені простіше. Дівчинка легко віддувалася. Вона особливо не з багатьма спілкувалася, тож її мовчання чи зайва сором’язливість, або ж дивні погляди в чийсь бік нікому особливо в очі й не кидалися. Сидить сама собі за партою, та й сидить. Нікому нема до неї діла.

А от Ліаму було складніше в декілька разів. У нього була досить величезна фан база яка за кожним його кроком ретельно стежила, а були й настільки хворі на голову дівчатка, які ще й записували що той робить, їсть чи слухає, у що був одягнений або скільки разів позіхнув за один урок і так далі. А як додаток, хлопець мав друзів достатньо багато, які теж очей з нього не спускали. Серед них були як люди доброзичливі та чисті, так і хитрі, готові підставити, ти лиш дай їм привід, або нагоду. Тож очікувати можна було будь-що у прямому розумінні слова. Як підтримку, так і ножа у спину. Тож хлопець особливо нічого не розповідав. Не було кому. Друзів начебто багато як зорей на небі, а вірні були серед них одиниці. І від цього було сумно як ніколи.

За Демієном намагалися стежити обоє. Особливо Лілі. Багато хто навіть почав обговорювати, начебто та просто поклала око на юнака, бо той був «поганим хлопцем», майже як і її брат. Тож просто дівчині були цікаві такі самі типажі. Та ще й жартували, що та спеціально на такого задивилася, хто на вигляд протилежить їй самій.

Хоча сама ж дівчинка розуміла, що ще й хлопця який характером схожий на брата, вона б просто не витримала.

Істини ж ніхто не знав. І близнюки сподівалися, що ніхто нічого до останнього і не зрозуміє. А про чутки Ліам швидко подбав. Позакривав роти всім і всюди. А самого Демієна це все ніби навіть тішило. Та й він теж на Лілі часто поглядав, і в брата її про неї запитував. Просто він це робив так, що Ліам навіть не підозрював про те, що про сестру розповідає, чи згадує ту. Так що хто знає що могло творитися в голові «хлопчика ворона». Але на сталкера він не був схожим. Він завжди або відкрито діяв, або ніяк. Але розмовляти з дівчиною жодного разу навіть не думав.

Вона була його типажем зовні. А душі він не хотів бачити. Причин цього рішення той ніколи не озвучував. Але може це все було і на краще.

Ліам більше не міг чекати, тому вмовив сестру прискорити процес переговорів з хлопчиком вороном Демієном, на що Лілі на початку пирхала через те, що не була впевнена в тому, що вони готові прийняти нового товариша або ворога, який зможе знищити їх, дізнавшись правду, але все ж таки піддалася благанням про прискорення та перепис плану. Так вони й вирішили зупинитися на тому варіанті, де після школи Ліам приведе друга до міського мосту, де зазвичай не ходять люди, оскільки міст в аварійному стані через старість і вже давно не використовується. А Лілі вже на той час буде там і продумає конкретні питання, які до речі аже давно мала як продумати так і записати кудись.

У день здійснення плану, рано-вранці, ще перед тим, як навіть до школи почати збиратися, обидва раптово почали сумніватися в тому, чи варто взагалі починати, адже все-таки їм і без зайвих пригод не так і нудно. Звичайно один одному про ці сумніви вони не говорили. Не хотіли показатися якимись слабаками в очах один одного, або стати розчаруванням. Лише рішучість та сила, ось що вони хотіли демонструвати. Кожен по одинці врешті зібравшись із духом, вирішив таки йти до переможного.

Як завжди, спустилися вони до їдальні, поснідали спокійно, а потім піднялися назад кожен до своєї кімнати.

Дівчина одягла рожеву спідницю зі складками та високою талією та чорним ременем з ланцюжком по ліву руку, звичайнісінький чорний топ на який накинула білу шкіряну куртку, рожеві гетри та білі кросівки. Волосся заплела у дві коси колоски, і нафарбувала вії чорною тушшю, тільки підкресливши свої сині очі. А там взяла свій рожевий рюкзак на якому висів дармовис з дивною іграшкою у формі чи то кота, чи ведмедя якогось, і вийшла з кімнати. Там на неї вже чекав брат у чорних джинсах, худі, кросівках і рюкзаком того ж кольору. Волосся хлопця було розпатлане і в максимальному безладді. Але здавалося його це не дуже хвилювало.

 

— Ще б чорну помаду і було б ідеально. — пожартувала Ліліан, коли проходила повз близнюка.

— сказала та, хто вважав за краще одягнутися як Емо якесь. — відповів брат, потягнувшись за рюкзаком сестри, щоб забрати в неї той і понести самому.

— Емо — це особливий спосіб життя та мислення людини. Ці люди живуть яскравими емоціями, причому як позитивними, так і негативними. Для Емо найголовніше бути собою, Емо — стиль передбачає неповторність, винятковість сприйняття, справжнє самовираження.

— Ойййй, начитана ти наша. Знову зі своїми розумними завченими репліками з книг.

— Нічого не можу з собою вдіяти. Ти теж читай, знатимеш і не таке.

— Мені такої радості не треба. Дякую.

— Тоді не скаржся якщо на моєму тлі здаєшся тупим.

— Ось тому з тобою ніхто не товаришує.

— Коли мене це почне хвилювати, я обов’язково повідомлю тобі про це братику. — Усміхнулася дівчинка закинувши одну косу за плече, і взяла курс до виходу із будинку. А опинившись на подвір’ї, звернула ліворуч та попрямувала до гаража де вже стояв авто. Вони сіли в машину та їх відвіз до школи водій.

 

Проїжджали вони звичайний для себе маршрут. Свою власну вулицю по всій довжині, оминали старе та моторошне кладовище с купою старовинних могил, старий дитячий садок, магазин товарів для дому, та ще дві вулиці перед тим як прибути в нову локацію.

Коли автомобіль зупинився у воріт шкільного подвір’я, вони знову згадали про те, що мають сьогодні зробити. Переглянувшись ще в машині, ті кивнули один одному, потім по черзі вийшли. Ліам одразу хотів піти до своїх друзів, які до останнього чекали його поряд із входом. Це була їхня «традиція». Чекати кожного і спізнюватися разом якщо знадобиться. Але сьогоднішній день розпочався неочікувано для юного Локвуда. Ліам на мить заціпенів, а потім і розізлився поки вилізав з легковика, потім зробив крок в бік, щоб і сестра теж змогла вийти. Дівчина одразу рушила вперед, вже забираючи у брата свій рюкзак, коли той замість Того щоб пустити, легенько схопив сестру за руку і відсмикнув назад не віддавши те що належало їй.

 

— Що не так? — запитала та здивовано.

— Ти сьогодні зі мною. — відповів близнюк.

— Чуму так?

— Я так вирішив. Пішли.

 

Хлопець закинув на плече свій чорний рюкзак, а сумку сестри переклав із лівої руки в праву, поки лівою знову взяв сестру за руку і потягнув за собою до своїх. Ліліан була шокованою такій раптовій зміні настрою брата, але нічого не сказала.

Хоча тільки-но вони дійшли куди хотіли, вона все зрозуміла. Він вчинив так не с проста. Демієн притягнув у «зграю» свою дівчину Аделлай, яку Ліям ненавидів як Диявол святу воду.

Про Аделлай всі довкола чудово знали одну річ. Вона зачепила Демієна зовні. Але як людина, вона була гнилою до глибини кісток. А їхні стосунки відкрито можна було вважати хворими. Щирість шукати у них як голку у сіні. А от образи лилися рікою від обох. Але вони не розходилися. Адже їм било добре разом навіть так.

 

— Привіт хлопці — Привітався Ліам протягуючи руки для рукостискання, потім перевів погляд на темноволосу дівчину та кивнув головою — Аделлай.

— ОГО! Чувак! Ти вперше сестру до нас підпускаєш. Що в лісі здохло? — Заговорив хлопець з рудим волоссям якого звали Кевін. Він був середнього зросту, постійно ходив у синіх і чорних шатах, у нього були проколоті вуха і за легендами навіть татуювання десь вже було.

— Якщо вже сьогодні день відчинених дверей, чому б і ні — відповів Ліам достатньо холодно та грубо хоч і посміхався, не маючи бажання, відводити погляду від стоячої неподалік нього парочки.

— Ліліан, слухай, якщо вже ти сьогодні з нами, тоді хоча б привітайся. — Підкинув коментар ще один член компанії, який носив ім’я Вінтер. Хлопець носив окуляри й був десь метр вісімдесят на зріст. Лілі у порівнянні зі своїми 162, здавалася маленьким гномиком поруч із ним. Стиль хлопця — це постійні спортивні речі, сигарети.

— Якщо не хоче, нехай не вітається. Все-таки вона не є частиною нашої банди. — різко встряла Адель, посміхаючись на всі 32.

— Так само як і ти. — пирхнув брат близнюк в захист сестри. Хоча в той момент він лише хотів закрити рота Аделлай, яка помилково подумала що її сприйняли за повноцінного члена компанії, коли це було абсолютно не так.

— Давайте не через це лаятися окей? Один привів дівчину другий сестру. Все ОК. Нас більше, а отже, веселіше буде. — Вискочив раптово хлопчина з коричневим волоссям. То був Том. Він був самим неконфліктним у цій зграї й постійно розряджав атмосферу, якщо та приближалася до мордобою. Його всі називали Малий. Так як зріст у того був 165 см так максимум, він був у ластовинні, а одяг був яскравим як ніколи.

— День коту під хвіст — Бормотав близнюк своїй сестрі, хоча йти нікуди не став. Лілі не звикла запізнюватися на уроки або взагалі кудись, тому почала смикати руку брата, коли час до дзвінка почав підтискати. Аделлай це помітила, і почала новий словесний конфлікт.

— Слухай Ліам… Може проведеш свою сестричку зубрилку на урок? Ато бачу, вона боїться на урок запізнитися.

— Мовчи Адо. — Фиркнув раптом Демієн. Здивувалися на той момент усі присутні.

— А ти чого це ботанку захищаєш?

— Ти без причин наїжджаєш на неї. От і встряв. Закрий рота та не лізь до неї. Вона тебе не чіпала.

— Мене не треба захищати. Я і сама можу за себе постояти — Заявила Лілі раптово зробивши крок вперед брата, потім оцінювально подивилася на взуття та одяг Адель, і з її вуст зірвався смішок, що принижує.

— Ти чого це раптом?

— Та так. Просто шкода твого хлопця стало.

— Чому це?

— Дівчатка… Може не треба? — Спробував Том, але обидві просто пропустили це повз вуха.

— Я дивлюся на тебе і не можу зрозуміти ось що. Ти пере зустрічалася з безліччю хлопців як зі школи, так і ні. Всі тебе регулярно кидають, коли награються. Над тобою всі сміються. Ти посміховисько школи. То чому поводиться так, ніби королева? Невже КЛОУН не знає свого місця?

— Нічого собі! — зірвалося з вуст Вінтера. Хлопець навіть посвистів.

— Ти… — заклякла Адель. Вона не звикла до того, що їй дають здачу. Та ще й тихоні. — Демієн! — обернулася та до свого хлопця, який тільки й міг що сміятися над даною сценою.

— Чувак! Твою дівчину тут ображають, а ти смієшся? — Запитав Кевін здивовано.

— А я при чому?

— Вона таки твоя…

— Дівчина? — Перебив чорнявий — Вона перша почала нападати на Ліліан. А я не захищатиму ту, яка намагалася принизити іншу. Від мене такі люди не повинні чекати на підтримку. У цьому раунді я на боці близнюків. — Відповів хлопець потягнувшись.

— Ти мене зовсім не любиш чи що? — Закричала різко Адель вже сценічно потираючи очі від сліз.

— А ти? — відповів на запитання тим самим питанням хлопець.

— ТАК! ВСІ! ЗАКРУГЛЮЄМОСЯ! — втрутився Том, вистрибнувши в центр і закричав. Ліліан продемонструвала переможну посмішку і почала крокувати першою до головного входу. Брат, не відпускавши руки сестри, пішов за нею. Том був третім, хоч і відставав, бо підбадьорював решту, щоб ті теж почали рухатися, бо від шоку ще не всі відійшли. Тихоня школи показала свій справжній характер вперше. Навіть Ліам був у шоці. Адже він знав, що сестра має таку сторону, але вона ніколи її не показувала перед людьми. А тут бац! Перед бандою цілою опустила с небес на землю Аделлай. Ліам чудово знав, що це може погано закінчитися для його сестри. Тож увагу він посилив.

 

Перші уроки пройшли без будь-яких проблем чи ускладнень. Лілі весь час сиділа за своєю партою та навіть не вставала якщо це не було обов’язковим ділом, читала книжки або писала якісь для себе конспекти. А в періоди уроків, тим паче ніхто нічого робити не буде.

Так і пройшла перша половина шкільного дня, та настав час великої перерви.

Ліам скрізь ходив поруч із сестрою. Так що якщо хтось і хотів щось зробити, просто не міг. Ліам би урив на місці. І навіть би не подивився хлопець чи дівчина, хоча в загальному, він би ніколи не підняв руки на представницю жіночої статі.

Ліліан пішла до вбиральні, Ліам же туди за нею піти не зміг. Коли дівчина зайшла до кабінки, на неї майже так одразу й вилили відро крижаної води. Ліліан просто покрутила очима коли виходила.

Коли вони до вбиральні зайшли? Якщо подумати, то, мабуть, вони всі перерви проводили там, в надії що Ліліан все ж таки прийде туди рано чи пізно.

Коли Локвуд виходила, там вже нікого не було. Але їй і бачити не треба було, щоб знати, хто і за що. Хоча була здивована, що Ліам їх міг не помітити. Вилізли через вікно? Чи сховалися десь в іншому місці?

Дівчина просто протерла обличчя серветками, потім ніби ні в чому не бувало, вийшла з вбиральні й пішла до брата.

 

— Я додому — заявила та, щойно підійшла.

— А що ти там говориш… — хотів перепитати брат так як прослухав, коли обернувся і побачив сестру з якої капала вода. — Приб’ю… — різко прогарчав той як зрозумів що до чого.

— Не сьогодні. Ми маємо план. З цим… — показала на себе дівчина рукою — потім розберемося. Тобто я сама розберуся. Тихоні Ліліан настав час пригальмувати. А то на голову починають сідати. Це набридає.

— Навіть я потихеньку беру старт тебе боятися сестричко.

— правильно. Я страшенно зла. Але коротше. Я додому, переодягнуся, висохну і все таке. Не хочу захворіти. А ти не забувай, після школи під мостом. Я буду там чекати. Побачимося.

 

Лілі поцілувала брата в щоку на прощання, та пішла додому навіть сумки не забравши з класу.

 

Діставшись додому, Ліліан насамперед прийняла гарячий душ, щоб відігрітися після не запланованого «водяного бою», потім переодяглася в улюблений світшот чорного кольору який безповоротно позичила у брата та розпустила своє довге густе волосся із зітхненням повним полегшення.

Дівчина пройшлася до кухні та заварила собі гарячого ромашкового чаю. В дома як завжди нікого не було, тому і зайвих запитань ніхто не задавав. Діставши з полиці сушені фрукти та шоколадне печиво, Локвуд повернулася до своєї кімнати. Там же якомога зручніше розмістившись на своєму ліжку, вона старалася себе заспокоїти як смаколиками, так і думками про зовсім інше.

Лілі була зла як ніколи. Саме зараз, сидячи у безпечній зоні, у комфорті та теплі на самоті з собою, вона вперше за все життя почала шкодувати що мовчала весь цей час та прикидалася тихонею, даючи іншим про себе говорити всяке, абсолютно не демонструючи ніякого відпору.

Тепер вона хотіла відіграватись за повною програмою на всіх хто глузував або відкривав рота, і програвати не мала жодного бажання абсолютно нікому.

Але для Того, щоб ніхто не заважав, і голова була її ясною як ніколи, вона хотіла спочатку розібратися з головною проблемою на цю мить. Знайти справжніх союзників які в темі того що відбувається, та ліквідувати тих, хто може завадити їй чи братові шкоду підставляючи їх.

Коли час до зустрічі вже наближався, Ліліан одягла спортивні штани бежевого кольору та кеди, потім просто вийшла з дому ніби на прогулянку, не забувши захопити із собою телефон.

Вона йшла достатньо повільно щоб не привертати зайвої до себе уваги. Хоча допитлива сусідка і так зупинила її та почала питати чому школярка в такий час вдома, а не на уроках за партою сидить. Ліліан віджартувалася ніби хвора і швидко постаралася втекти, не чекаючи поки жінці в голову ще ідея якась щось запитати не прийшла.

Лілі прибула вчасно. Ще нікого не було, тому вона спокійно продумала ще один раз хід дій. Що запитає, ймовірні відповіді, та свої реакції якщо щось піде не так.

Минуло хвилин десять, може трішечки більше, коли два силуети нарешті промалювалися у далині.

Демієн одразу криво подивився на Ліама, як побачив очікуючу їх дівчину, але ні слова не промовив. Ліам же у відповідь просто кивнув головою даючи другові зрозуміти що треба йти далі, і повертати назад йому не можна.

 

— Як справи? — Порушила тишу першою Ліліан, коли обидва юнаки вже зупинилася поруч із нею.

— На відміну від тебе, непогано — відповів Демієн, ховаючи руки у кишені штанів — Тобі перепало від Адель. Вибач за це.

— Ти не маєш за це просити вибачення. Адель і ти, різні люди. Не тобі нести за її витівки відповідальність — сухо відповіла на це синьоока.

— Може ти й не в курсі, але я і вона… Ми типу разом. Пара якщо коротко. Тож її дурощі та наслідки все-таки моя проблема також.

— Козирне слово типу. Насправді ж ви просто два дурбелики які з цирку втекли. Ніхто не бачить вас як пару. Але посміятися можна. Ви кумедні.

— Десь я це сьогодні вже чув. — Засміявся хлопчик ворон — Якщо я й Аделлай блазні, то хто ж тоді будеш ти?

— Джокер, валет — Вказала спочатку вона на себе, потім на брата.

— Валет? Чому ж тоді не король?

-Тому, що королі марні, і з них немає толку без королеви як у грі, так і у реальному житті. Вони ледве ходять. А от валет, це як кінь на шахматній дошці. Ним можна робити хитрі та кругові ходи, і не завжди помітиш коли він схитрує.

— А джокер означає тоді королеву?

— Ні. Джокер це пішак у першому ряду. Про них часто забувають, оскільки концентрація йде на пішаків по сильніше. Тому і фігурка пішака найзагадковіша і найкорисніша з усіх якщо нею правильно зіграти. Королева сильна, але без пішака що захистить, також легка здобич.

— А решта?

— Їх не зустрічала.

— Цікаві в тебе порівняння. Досить глибокі. Читаєш філософію якусь?

— Я читаю все що потрапить під руку.

— Знову ця твоя відстороненість від людей. А я вже почав думати що ми поладимо.

— Скоро ми вирішимо, чи це залишиться так чи змінитися. Перше питання. Скільки ти пам’ятаєш з дитинства?

— Дивне питання.

— Відповідай, і бажано згадай для себе все що тільки зможеш.

— Я знаю до чого ти хилиш.

— І до чого ж?

— Ооооо та невже ти не розумієш! Ви теж такі самі як і я. Не треба тут цих запитань та випробовування для моєї голови, прошу вас.

— В якому сенсі такі самі? — з якоюсь підозрою подивилася на темноволосого хлопця дівчина. Хоча їй доходило до чого той підводить. Усі втрьох уже розуміли. Але розкривати ніхто нічого не поспішав. Раптом помиляються? Або просто Ліам щось вибовкав по дорозі сюди. Такого повороту виключати Лілі поки не поспішала.

— Ви також розумієте що щось тут не чисте. Відчуття ніби голову промили. А тіло за звичкою тягнеться до місць які ви раніше знали, а насправді типу вперше тут з офіційним і особистим візитом. — Демієн почав ходити туди-сюди, і витягнувши руки із кишені завів їх за потилицю.

— Як ти це зрозумів? — придивилася дівчина. Тепер усе було зрозумілим. Він такий самий. А значить не факт, що він один такий. Напевно є ще хтось. І тепер ціль стала більш розповсюдженою. Адже шукати треба буде «обраних» скрізь.

— Із самого початку помітив. Тільки ось питати не було в кого. У кого не питай, Усі думали я вигадую, та називали фантазером. Поки Робін не зустрів і не заговорив із нею. Багато що після цього і стало лише ясно. А ви?

— По телевізору заговорили про новий дитячий садок що відкриватиметься. Тоді я і зрозуміла, що в мене і брата немає про глибоке дитинство жодного спогаду. А так відчуття порожнечі та нестачі чогось, були постійно присутнім фактором у мене… А от Лі…

— Він не помічав цього, тому що постійно крутився і заповнював порожнечу чимось іншим. Я це помітив давненько — закінчив замість дівчини Демієн потім продовжив — Вам потрібно теж поговорити з Робін. Вона багато може розповісти про це місце. І повірте… Вас здивує те що почуєте.

— Якщо нас попалять…

— Я все зроблю. Мене поруч з нею вже бачили й не раз. Це звичне явище для всіх. А ви собі алібі зробіть. Ідіть на вечірку обидва або типу того. Засвітіться на початку та на кінці. Цього буде достатньо.

— А середина?

— Повір. П’яні люди не запам’ятають усе до дрібниць. Киватимуть і стверджуватимуть що ти навіть з ними весь час була.

— Тоді добре.

— Гей, гей! Пригальмуй! Я то окей. А Лілі як на вечірку піде? Вона тихоня міста! Ніхто не повірить що вона на вечірці тусить. Моя сестра вічно вдома після школи сидить.

— Брате! Після сьогоднішнього, всі у всьому сумніватимуться, ти вже мені повір на слово.

— Я все ж таки переживаю. Ну підемо ми на вечірку. Їй там наливати будуть. А з цим що робитимемо? Вона не особливо стійка до алкоголю. Сп’яніє і все. Кінець. Може трапитися все що завгодно.

— Ти взагалі то розмовляєш саме з тим хто завжди відповідає за випивку на якій завгодно тусі. Я їй замість алкоголю наливатиму в склянку щось інше. За кольором збігатиметься, а з запахом я розберуся сам. У перемішках я професіонал. А похитатися ліворуч і праворуч думаю вже і сама зможе. Прикидатися піддатим не так вже й складно. Складніше прикинутися тверезим.

— Це занадто…

— Все гаразд Ліам. Ми повинні зробити все, щоб потрапити до Робін і дізнатися правду. Заради такого я навіть готова переступити через свої принципи. Та й так час. Бісять вже ті стерви. Тихоня Лілі відходить на задній план.

— Ой ой ой! Яка старанна дівчинка. Таких як ти одна насолода псувати. — Пожартував Демієн підморгнувши, хоча почувши останні слова, і сам не на жарт здивувався.

— Ще один такий жарт і без зубів і очей залишишся. — Рикнув Ліам, на що чорнявий підняв руки над головою показуючи що нічого робити та казати не буде.

— Тоді вирішено. Залишилося тільки вечірку знайти та запрошення здобути.

— Немає потреби. Я вже все продумав.

— Жвавий… — одноголосно сказали близнюки.

— Як синхронно.

Після того як брат із сестрою завелися однодумцем, вони трохи ніби-то розслабилися. Адже тепер основною проблемою був уже не Демієн і переживання про те що він може їх зрадити й всім розбовтати, а саме скільки ще таких як вони, і як їх на свій бік переманити. Та ще й Робін і вечірка…

Все різко рушило з місця і закрутилося. Та так швидко, що вони вже і самі не знали що зрештою з цього всього вийде.

 

Вечірка на яку близнюки мали піти, була організована Аделлай в її ж будинку. Ліліан відразу відмовилася йти, але Демієн пообіцяв свою дівчину ліквідувати ще на початку. Як він це планував зробити, всі були без поняття. Та й не дуже цікавилися. Лілі вистачало й слова ЛІКВІДУВАТИ.

Вона не знала що вдягнути. Тому кинула все на брата. Поставила його перед своєю шафою, і тому треба було щось вибрати. Той одразу почав шукати щось максимально закрите. Він хотів одягнути сестру як черницю. Ліліан на це і сміятися та плакати хотіла, і ледве відмовила брата від такої ідеї.

Поки хлопець одяг вибирав, дівчина просто бавилася з котом. Дон Педро був у гарному настрої, тому навіть бавився з господинею як добрий котик.

Зрештою Ліам обрав три луки, які змусив сестру вдягнути по черзі, щоб зацінити.

 

Перший був Чорні гетри з ботами, біла мініспідниця та топ із довгим рукавом, на верх жакет.

Другий Білі штани, жовта кофта оверсайз на верх та білі кросівки.

Третій Чорна сукня майже до колін, шкіряна куртка теж чорного кольору і боти також ідентичного кольору.

 

Дівчина довго оглядаючи себе, підраховуючи всі за і проти, обрала третій варіант. Волосся зібрала у високий хвіст, і нанесла яскравий макіяж із жовтих стрілок та синіх тіней та блиску для губ, підкреслюючи риси обличчя. Вибрала сережки що висять, та взяла жовту сумочку, куди вліз її телефон і блокнот, який вона останні пів року майже як з рук не випускала.

 

Ліам зібрався набагато швидше. Чорна сорочка і джинси з кросівками. З волоссям як завжди нічого робити не став.

Коли брат із сестрою спустилися до вітальні, їхня мати вже була вдома. Це було диво неземного рівня. Вона ніколи не була вдома. Батько тим паче. В останні два роки батьки відкрили свій бізнес у тиху від дітей на той випадок, якщо проваляться, щоб не було перед ними соромно і розповіли тільки як все добре пішло. Так що коли батьки були вдома, це було свято. І у звичайний день діти б нікуди й не пішли. А вважай за краще б побути з мамою. Але на жаль не цього разу. Коли та побачила своїх дітей, аж здивувалася. Хоча більше та здивувалася побачивши доньку. Та ніколи нікуди не ходила.

 

— Як готи. — сказала мама замість привітання, оцінюючи образи дітей.

— А, як на мене, не погано так виглядаємо. — пожартував Ліам. Сестра тільки кивнула.

— На довго?

— Як вийде.

— Тільки без пліток, будь ласка. Не хочу про вас чути поганого.

— Все буде добре Мамо.

— За тебе я якось і не надто переживаю Ліам. А від сестри твоєї…

— Я вмію за себе постояти.

— я щось сумніваюся в цьому.

— А даремно. У мене дуже крута та сильна сестра.

— Ну гаразд… йдіть уже заради Бога… Без пригод.

— Клянемося!

 

На цьому близнюки кулею вилетіли з дому. Вони не хотіли спалитись. Адже вони брехали матері. Тобто не те щоб брехали… Не домовляли. І їм обом від цього було погано. Але вони не могли інакше. Так було треба.

Прибувши куди їм треба, вони виявили Демієна, який стояв поруч із вхідними дверима на вулиці й чекав. І, На перший погляд, чекав як раз таки їх двох. А як помітив близнюків, почав усміхатись на всі 32 зуби.

— Як і обіцяв, Аделлай ліквідовано.

— Що ти зробив?

— Снодійне підсипав у келих. Її виключило швидко та якісно. Гарантую! Вона не прокинеться аж до ранку.

— Ідеальний хлопець.

— Буває. Ну що, пішли?

— У нас є вибір?

— Дивне запитання.

— Тоді давайте покінчимо з цим нарешті.

 

Ліліан пішла першою, і увійшла до будинку. А юнаки одразу попрямували за нею слідом.

 

 

 

                         ЧАСТИНА 5 

 

 

У той момент, коли Ліліан тільки перетнула поріг будинку, її вуха одразу ж заклало від надто гучної музики, а очі засліпили диско світло та неонові промені навколо. Дівчина навіть подумати не могла, що у звичайному житловому будинку таке можна влаштувати. Хоча вона й розуміла, що Аделлай, належала до багатої сім’ї і їй з нею не особливо тягатися. Фінанси вирішували зазвичай надто багато. Дивно було, що Демієн не був особливо підкупним. Або, може, він грав саме перед близнюками й в біді будуть скоро саме вони.

Ліам швидко підійшов до сестри й почав ходити з нею під ручку скрізь, навіть не думаючи відходити. Шкільної пригоди йому вистачило, хоча та ще й не була особливо так жорстокою. Ну а Демієн тримав своє слово і коли треба було щось пити, так би мовити, за нове знайомство, тому, що Лілі ніколи ще ні на яких вечірках не була, саме хлопчик ворон був тим хто подавав їй склянки з напоями. Спочатку Ліам не вірив у правдоподібність його слів і дій і чекав каверзи, але коли бачив, що сестра не п’яніє від слова зовсім, нарешті почав вірити й трішечки розслабився. Хоча все ж таки одного разу спробував напій сестри, щоб удостовіритись ще більше.

Аделлай дійсно не прокидалася. Але про неї особливо так ніхто і не питав. Всі прийшли безплатно повеселитися, а не з нею теревенити. Та й знаючи її, ніхто не здивувався б, якщо побачив в обіймах когось в темних закутках будинку.

Десь на середині вечірки, обидва хлопці відійшли, залишивши синьооку дівчину одну. Точніше Лілі була тією хто відійшла, а хлопці просто цього не помітивши, теж відійшли вбік, думаючи вона десь поряд стоїть і вдивляється в натовп, як і завжди.

Лілі просто сіла на перший-ліпший диван, і зняла взуття. Воно їй чи то натерло, чи натиснуло, дівчинка й сама зрозуміти не могла. До неї незабаром підійшла компанія дівчат і сіла поряд, залишивши місце для однієї людини, ніби чекаючи ще на когось. Ну чи просто дистанція з незнайомкою. А потім одна з них різко обернулася і заговорила з Ліліан так, ніби ті були знайомі років так сто мінімум.

 

— Як справи, маленька?

— Не погано — відповіла на це Лілі, не бажаючи продовжувати з ними балаканини, адже ті були вже на підпитку. Але та не здавалася, і далі продовжила питання задавати.

— Ти новенька тут? Я тебе не бачила ще жодного разу. З ким прийшла?

— Так. Нова. До цього зазвичай воліла сидіти вдома. Але брат змусив піти з ним. Сказав, що буде весело.

— І як? Збрехав тобі братик чи правду сказав?

— Я поки що не вирішила для себе.

— А хто твій брат до речі? Він красунчик?

— Яка різниця?

— Не ревнуй. Не заберемо ми його. Ну да як його звуть?

— Ліам Локвуд.

— Та ну? Ліам? — Очі дівчини розширилися від подиву, а потім і вся компанія убік дівчини обернулася.

— А що з ним не так? — Запитала з підозрілістю Лілі, не відриваючи очей від компанії.

— А ніби ти не знаєш — засміялася та

 

— Не знаю чого?

— Він тут у нас бандою керує взагалі то. Ти чого? Як не знати щось таке колосальне?

— Якщо ви про ті три покидьки зі школи, тоді це бандою ще не називається.

 

— Ех сестричко… Ти по правді про братика свого щось нічого не знаєш. А я дивлюся, надто ти сором’язливою здаєшся. Йому район цілий підпорядковується. Його всі бояться, як вогню. Він справжній авторитет як серед молоді та і дорослих. Чутки пипець як поширені. Як ти не могла про це знати? Він тусується завжди тільки з елітою. Його тут усі знають. Тебе він що, тримав у печері чи що?

— …- Ліліан раптово заплуталася. Вона не була впевнена, що дівчина говорить про її брата. Так, Ліам був хуліганом, так він прогулював, так він бився і мав свою невеличку зграю. Але він ніколи не тусувався з елітою оскільки її ненавидів, ніколи не курив і любив скейтборд, де і зависав цілодобово безперервно. Ось був справжній Ліам. Хоча дівчина вже починала сумніватися.

— Ей сестричко! Ти чого застигла?

— Мені просто жарко.

— Тоді випий з нами! Відразу легше стане! Повір на слово!

— Я не…

— Не соромся! На всіх вистачить.

 

В руку дівчини миттєво потрапив келих із чимось ігристим. Начебто це було шампанське. Хоча запах і був дивним. Ніби туди щось підмішали. Ліліан засумнівалася й озирнулась довкола. До цього Демієн давав їй безалкогольні напої, а тут їй пхають щось підозріле. Вона не хотіла пити це, але розуміла, що заради плану має запам’ятатися якомога більшій кількістю людей. Тому перерахувавши в голові все ЗА і ПРОТИ, вона вирішила, що якщо робить один ковток, то їй нічого не буде, а компанія її прийме. Тому коли пролунав тост, вона підняла келих до рота, щоб зробити ковток. Але келих вилетів із її рук. Його просто забрали. То був Ліам. Він стояв поруч із сестрою, і одну руку поклав на плече сестри, а другим тримав напій.

— Дами — підняв він келих — За вас — сказав він, потім випив все до останньої краплі, сестру залишивши в повному шоці.

-Егегей! Ліам! Давненько ти до нас уже не заходив — сказала найактивніша із компанії.

 

— Карен, не думав, що ти будеш тут сьогодні. — відповів брат близнюк з якоюсь огидою в голосі.

— Ну… Мені вдалося вирватися на декілька годиночок.

— Я бачу.

— Ми до речі з твоєю сестричкою познайомилися. Мила дівчинка. Твоя повна протилежність до речі.

— Та невже?

-Ага. До речі! Ти виявляється той ще пацючок! Нічого сестрі про свої темні справи не розповідаєш! — Жартівливо промовила дівчина, на ім’я Кейтлін, на що Обличчя Ліама стало просто не впізнаваним. Очі наповнились такою злістю і жадобою вбити, що описати було неможливо. Тіло хлопця помітно напружилося, а рука на плечі сестри стиснулася так, що Ліліан навіть відчула біль.

— Ліам — промовила ім’я брата та. Він навіть через гучну музику почув її голос, і перевів погляд на неї — мені боляче — продовжила дівчина. Ліам одразу зрозумів це і послабив хватку. Хоча руки так і не прибрав. А плече пронизало ниючим болем. Синяку не уникнути це було точно.

— Нам уже пора

 

Сказав різко хлопець і опустився на одне коліно перед сестрою і допоміг їй одягти взуття назад, потім піднявся, випрямився, схопив її за руку і потягнув в натовп. Дівчина зненацька навіть не зрозуміла поведінки брата. І почала думати про слова тієї дівчини. Може вона все ж таки мала рацію. Ліам справді приховував від неї дуже багато. І вона звинувачувала себе за те, що не помічала чуток і жила як у коконі. Але тепер вона планувала все кардинально міняти у своєму житті. І насамперед це було викриття брата після того, як вони повернуться від Робін.

Демієна було легко знайти. Хлопець завжди вирізнявся особливою любов’ю до того, щоб щось наробити. Навіть зараз він когось споював. Але як тільки побачив близнюків, то одразу зупинився. Дивлячись на нього, було дуже складно повірити в те, що Ліліан він навпаки таки захищав від передозування чогось.

 

— Ви вже тут? Супер! — посміхнувся хлопчик ворон, хоч негаразд відчув відразу. По ньому було видно. Але він вирішив не лізти не у свої справи, за що Ліліан була йому вдячна. — Все готово. Робін я теж заздалегідь попередив. Вона вже на нас чекає. Ходімо.

Сказав хлопець і рушив із місця в напрямку дверей. Близнюки ж пішли слідом за ним.

Робін жила на окраєні міста, якомога далі від очей оточуючих. Та й городяни були не проти. Ніхто не хотів жити по сусідству з божевільною дамочкою. Жінка жила поряд з лісом. А дім її був повністю виготовлений із дерева. Хто його збудував було таємницею століття. Робін стверджувала що її чоловік, але вона одружена ніколи не була. І дітей не мала.

Пробиралася компанія до місця призначення в тіні та тиші. Головною дорогою ті не йшли, намагалися використовувати тільки провулки. Ніхто не говорив. Кожен у своїх думках застряв.

Прийшли вони хвилин за 15-20 максимум. Демієн не стукав, відразу відчинив двері ключем і увійшов усередину. Звідки він той ключ дістав, ніхто навіть питати не став. Брат із сестрою увійшли слідом. Світло ніде не горіло, за винятком вітальні. Але й там він був приглушений. Горів камін. Поруч із ним стояли стільці, крісла та диван. На дивані й сиділа жінка зі світлим волоссям та короткою стрижкою. Робін взагалі виглядала досить дивно. Висотою під 185 см, струнка, надто бліда, завжди нейтральне обличчя.

Поряд з нею сидів молодий хлопець із білим волоссям десь довжиною по плечі, кінці волосся природно трохи завивалися.Хлопець сидів схиливши голову на коліна, а ноги були підтягнуті до тулуба. Він підняв голову тільки тоді, коли всі зайшли до вітальні. Тоді то зовнішність і можна було вже трішечки розгледіти. Колір шкіри бліднуватий, губи світло рожеві, очі ж чорні.

 

— Ми на вас чекали — почала Робін, перериваючи тишу першою. — Нарешті нас, хто знає правду, стане більше.

— Демієн казав ви знаєте дуже багато — Ліліан стала першою із молодих, хто відкрив рота у відповідь.

— Так, знаю. І про все вам розповім. Але спочатку… Дозвольте вам представити Алекса. Він такий самий, як і ви. Хлопець який помітив діри, та прийшов дізнатися істину. Правду він дізнався також лише нещодавно. Тому він поки що трохи мовчазний. — Вказала жінка середніх років на юнака.

— Я Ліліан. А це Ліам. Мій брат. — назвалася та у відповідь. Хлопець лише кивнув замість повноцінного привітання. Хоча очі його ще не одну секунду вивчали зовнішність близнюків.

— Може чаю?

— А може одразу до справи? — Запитав брат близнюк.

— Немає куди поспішати. Вам усім треба заспокоїтися.

— У нас досить обмежений час пані Робін. Сподіваюся ви розумієте, чому ми так поспішаємо.

— Не варто переживати. Я і Демієн усе залагодили. Він мені все розповів після того, як ви з ним говорили того дня. Саме я була та, хто сказала йому розповісти про мене.

— Звідки ви дізналися що ми підозрюємо Демієна?

— Сестра Алекса сказала.

— Сестра Алекса? хто це? і чому її тут нема?

— Вона спить. — Відповів різко сам Алекс. — Вже пізно.

— Лише 11 година.

— Вона надто маленька. Їй потрібен сон.

— Скільки їй років? — Запитала Ліліан, потихеньку присівши на крісло поруч з Алексом.

— нещодавно виповнилося 5.

— Як вона про все дізналася?

 

Тут білокурий хлопець ніби засумнівався, і розгублено перевів погляд на жінку, ніби питаючи дозволу дати відповідь або промовчати. Та кивнула, на що хлопець зітхнув, потім знову глянув у сині очі дівчини.

 

— Вона бачить майбутнє. Сказала, що прийде дівчинка із синіми очима та допомагатиме нам. І що я маю бути з нею ввічливим. А потім сказала що дівчинка ставитиме багато запитань, тому що не багато знатиме і розумітиме.

 

Лілі, почувши таку сюрреалістичну для себе відповідь, почала моргати не тямлячи що щойно почула. Бачити майбутнє? Для неї це було абсурдом якимсь. Але Алекс чітко сказав, що буде дівчинка з синіми очима та питаннями. Хоча прийшов ще і хлопець із такою ж зовнішністю. Але про Ліама і слова не було.

 

— Це. … щось із чимось — відреагувала зрештою Ліліан.

— Ми можемо вже розпочати? — різко втрутився Ліам.

— Нетерплячий хлопець.

— Який є.

— Ну гаразд. Ставте свої питання.

— Тоді я почну. Робін, ви сказали, що знаєте причину, з якої ми не пам’ятаємо дитинства. Що за причина така? І чому цього майже ніхто не помічає?

— Уся річ у тому, що це все — тут вона одним легким рухом руки, показала у повітрі форму кола, під чим мала на увазі місто — насправді зовсім інше місце. Це не той світ, про який ми звичайно знаємо. Пояснити так, щоб ви всі зрозуміли складно, але я спробую. Існує так званий другий вимір. У ньому ми й знаходимося. Саме місто Фабула в якому ми живемо, це портал, який пожирає душу ще за першого прибуття в місто в оригінальному світі, тобто першому вимірі. І чим частіше ми відвідуємо в першому вимірі ліс відьми, тим більше нашої душі поглинається і переноситься сюди. А спогади забирає король. Щоб усі, хто живе на його території, йому й підкорялися та не хотіли втекти.

— Який вимір? До чого тут ліс? Який король? Я нічого не розумію.

— Не переживай. Я спробую все пояснити. Виміри поділяються на частини. Ті хто помер, потрапляють у третій вимір, ті хто були обрані, у другий де ми зараз і знаходимося, а ті хто вижив, залишаються в першому, тобто в основному, справжньому світі, хоч і втрачають себе, стають божевільними. А КОЛИ ЖИВІ БАЧАТЬ НАС, ТО ВСЕ ДУМАЮТЬ ЩО ВОНИ ПРОСТО ПСИХІЧНО ХВОРІ ЛЮДИ ТА ЇХ ВІДДАЮТЬ У ПСИХІАТРИЧНІ ЗАКЛАДИ. Хоча насправді вони просто бачать тих хто потрапив у другий вимір і просить про допомогу, адже може пам’ятати й хоче повернутися, ну або просто проходить повз, а житель першого бачить силует, що пропливає поряд. Ми так сказати «галюцинація» хворих людей. Але стався якийсь збій, і все пішло шкереберть. Тому було проведено ритуал очищення душ. Усі мали все забити. І ви забили. Ліліан… ти вже згадувала своє справжнє життя, коли була маленькою. І тебе відвели до короля. Він то й знищив твої спогади, щоб ти не збунтувала коли підростеш. А зараз я скажу дещо, що є частиною твого справжнього, яке ти забула. Людина в чорній мантії. Червоний Камінь. Ліс відьми. Тобі щось із цього знайоме?

— Чорна людина… Червоний Камінь… Ліс… Ні. Нічого не спадає на думку.

— Напруж мізки. Ти маєш згадати цей момент.

— Не виходить… Я наче вперше ці фрази чую.

— Якщо вийде, ти згадаєш обличчя короля. Адже це він приходив по вас і давав камінь. А взявши його, ви віддали йому душі й дозволили йому їх перенести сюди повністю.

— Я не пам’ятаю жодного каменю… та і якщо виміри різні, то як він…

— Він спокійно може проходити крізь часові та просторові доріжки й створювати те, що забажає ваша підсвідомість. Він як чаклун із книжок.

— Підсвідомість?

— Так. Поясню простіше. Припустимо, ти хочеш собаку, але мама її тобі не дозволяє завести. Ну так ось. Король може переписати все так, що або ти ніколи цього пса і не хотіла, або так, що мама миттєво її тобі купить, бо також мріяла про це. Уловлюєш?

— Мммм… Думаю так. Розумію. А хто такий король? Що він із себе демонструє взагалі?

— Він правитель всього. Король гри.

— Який ще ігри?

— Ви ще не отримали запрошення на перший тур. Тому це я також поясню. Одного разу вам прийде лист із червоною емблемою дивної фігури. У конверті буде папірець чорного кольору. На ній буде написано якесь рандомне завдання, яке ви повинні виконати за певний час, вказаний на аркуші. Ви отримуватимете за це певні бали. Щороку, ці числа рахують, і десять гравців з найменшою кількістю балів винищують.

— А що коли й зовсім його не відкривати?

— Це порушення правил, яке карається законом короля.

— Який ще закон? І звідки я маю правила знати?

— Все буде у конверті. Новеньким завжди все розписують. А за порушення у тебе можуть щось відібрати. Брата, або батьків наприклад. А можуть просто попередити й все. Це залежить вже від самої людини та її титулу.

— Ще й титули є?

— Звісно! Я, наприклад отримала карту Блазень.

— А ми?

— Без найменшого поняття. Це у конверті буде вказано. Коли настане час, ти все дізнаєшся.

— Ти згадувала Ліс відьми. Як він працює?

— Точно і сама не знаю. Але є його центр. Ті, хто до нього доходить, зустрічають короля. Там він і дає камінь у заміну на душу.

— А саме містечко?

— Воно як вступний бар’єр. У цьому місті нас, другий вимір і бачать люди. А хто у місті, той обов’язково захоче до лісу піти.

— Це занадто…

— Повірю. Але ти скоро все зрозумієш. Тобто ви зрозумієте. Не хвилюйтесь. Я буду поруч та допомагатиму. Нас тепер декілька. Справимося.

 

На це Лілі вже змогла лише кивнути. Під час розмови час пролетів непомітно. Всім було надано час тиші для роздумів. Потім всі дійшли висновку, що збиратися треба частіше та обговорювати все, що тільки відбувається в їхньому житті.

З цією угодою всі й розійшлися.

Близнюки та Демієн повернулися на вечірку і засвітилися наприкінці, потім попрощавшись із кількома людьми та пішли додому. Демієн провів близнюків і пішов кудись.

Лілі була дуже задумливою, поки Ліам навпаки… Поводився так, ніби про все і так уже знає. Це було дивно. А ще дивнішим був його вчинок. Хлопець, проігнорувавши сестру, замкнувся у своїй кімнаті й почав ігнорувати навіть існування близнючки. Це було початком можливого розриву зв’язку, про який Лілі так сильно боялася.

 

 

 

                           ЧАСТИНА 6

 

 

Ви хоч раз замислювалися про те, як це чути голоси яких насправді не існує в реальному житті? Наскільки сильно це може збивати з пантелику? ТАК? Ні? А от Ліам знає. І навіть думати йому не треба. 

Він чує їх із самого дитинства. Ну як із самого… Років так з 9. Не багато людей навіть з близького його оточення були в курсі що він має такий «дар», або що ще гірше, уже одного разу навіть побував у психіатричній клініці через невміння контролювати розладу. І пережив він там справжнісіньке пекло.

Навіть зараз, вже проживаючи прекрасне життя в родині багатіїв і знайшовши сестру яку у нього відібрали обманом, він не міг забути того жаху, тих знущань з себе. 

Він пам’ятав, як каралися сльози, що траплялося з тими хто не слухався або розповідав що коїться за стінами. Ліам пам’ятав як саме з таких як він, сиріт, знущалися найбільше. 

Так. Ліам ще жив тоді в притулку, коли його туди заслали. Запитайте чому? Вихователі просто не хотіли з ним няньчитися. Вони бачили дивні моменти й вирішили скинути з себе навіть мінімальну відповідальність за дитину. Хлопчик параноїк, який безперервно шукав «неіснуючу» сестру і постійно втікав заради пошуків. Яка здобич може бути легшою?

Саме над ним й відігравалися на повну. Лікарі прекрасно знали, ніхто за нього не заступиться і не забере. 

Його прив’язували до батарей або поручнів ліжка та не давали їсти, хоча він і не завжди був буйним, а фізичне насильство у формі стусана або тумака було як ритуалом якимось. З ними він прокидався та з ними лягав спати. Ліам мав це терпіти день у день. Він не міг качати навіть мінімальні права. Його там за людину навіть не сприймали. Та й що зміниться якщо він відкриє рот? Правильно, нічого. Він нікому не був потрібен. Тому і сенсу щось робити було рівно нуль. І він це розумів навіть у молодому віці. 

На початку Ліам тримався… І дуже добре. Був спокійний, не шаленів, не бився і не кричав, нікого не чіпав і слухався вихователів. Але навіть сильна воля може бути зламана. І він зламався, почав плакати. Але розумів, що і цей привілей собі просто так дозволити не можна. Хлопчик шукав місця де міг би сховатися та випускав емоції там, в темряві та самоті, прикриваючи рота руками, щоб звуки не покинули горла. Десь там, біля сирих кутів та на холодній плиті. Або іноді сльозинку дозволяв собі в душі, коли на нього лилася вода. Хоча вихователі й у душ разом із дітьми заходили, а там кабінки були без дверей, тому він вів себе зазвичай уважніше ніж будь-коли. А якщо він з кимось бився, і в нього з’являлися синці, то він про них мовчав ніби язика проковтнув. Ліам розумів що нічого не зміниться, навіть якщо заговорить. Тому побої інших теж терпів і приймав як щось належне. Зазвичай підіймали руку старші хлопчики. Хоча були й такі яких можна було називати «нормальними». Він навіть з одним хлопчаком який був старшим на 5 років, потоваришував. Той допомагав і захищав молодшого коли міг. Ліам бігав за старшим ніби хвостик. Тоді, у нього були прекрасні дні. Тихі, мирні, більш-менш спокійні. Але з часом того юнака забрали, і Ліам його більше не бачив. Листів або дзвінків йому не передавали, і його листи ніхто не думав навіть надсилати.

Бунтувати також було безглуздою ідеєю. Ліам неодноразово робив спроби після того, як вже натерпівся знущань над собою, і був вже зовсім зламаним. 

Спроби втечі він також робив. І в нього навіть одного разу вийшло. Все відбувалося наче у фільмі. Він сплів мотузку з простирадл які накрав, прокрався до кімнати управління, і там за допомогою цих мотузок і спустився з вікна третього поверху на двір, переліг огорожу і втік. 

Ліама тоді шукали 4 дні. Знайшли ж в одній багатоповерховій закинутій будівлі, яка була в напівзруйнованому стані та перебувала в аварійному становищі, тобто небезпечною для життя і могла в будь-який момент розвалитися. 

Хлопчика повернули назад до клініки, а про його втечу ще довго говорили. Того дня було звільнено багато старих охоронців і найнято вдвічі більше нових, та ще й санітарів на додачу. Хлопчик після цього був замкнений в одиночну кімнату на два тижні. Він уже думав і не вийде звідти. Його майже не годували, не давали води, кололи препарати, через які він мав навіть неодноразовий передоз. Двічі Ліам був при смерті. Але це нікого не хвилювало.

Після того як він вийшов з одиночної й повернувся до своєї тимчасової кімнати, той був наче живий, але в той час і ні. Він не реагував ні на кого. А на стінах почав писати дивні написи дивною мовою. Невідомою нікому. Він навіть подумував повіситись чи спробувати вибратися на дах, щоб зістрибнути. Але була лише одна річ, яка тримала його в живих там. Це його спогади про сестру. Усвідомлення того, що незабаром він все-таки вийде на волю, в існуючий за стінами світ. Туди  де ходить його сестричка, яку він так любить. І його мрія не була аж такою і складною.Треба було лише дочекатися і вірити в возз’єднання.

Минув місяць, а може і більше, і Ліам покинув стіни психіатричної лікарні. Максимально розгромлений, але ще живий. Саме так він повернувся до притулку, де ще через місяці так два його забрала прийомна сім’я.

Спочатку вони здавалися максимально адекватними. На вигляд доглянуті, спокійні, і очі люблячі. В перші роки так і було. Ліамові давали все. Любов, захист, дах на голову, їжу, родину. Ліам полюбив їх усім серцем, наскільки міг у своєму стані. Він довіряв їм. Але вони розтоптали його почуття і зробили ніким, коли трапилося диво й у них з’явилася власна дитина. Ліам став ніким. Тінню в тому будинку. Про його існування просто забули. Хоча він старався навіть у школі та йшов на золоту медаль.

Ліама хотіли повернути до притулку. І він це знав. Адже чув розмову названих батьків одного вечора. У його школі планувалася поїздка за місто, і він хотів спитати дозволу. Там він і почув через двері свій вердикт на майбутнє. Його повернуть. У цей момент він відчув, що душа ніби покинула тіло. Він помер усередині остаточно. Так він і не запитавши дозволу через те що сталося, він поїхав навіть не давши батькам знати. А підпис на паперовому дозволі просто скопіював із щоденника, де підписувалися батьки. Він не планував повертатись. Хотів зникнути без звісток і виживати поодинці. Так йому було краще.

У день від’їзду Ліам не відчував нічого особливого. Звичайний день, ті самі однокласники. Та сама душевна та фізична втома. А решта шкіл його особливо не цікавила ніколи. Тож на них він ще на самому початку забив.

Прибуття було також звичайним. Всі учні покинули автобуси, купкувались перед учителями й послухали куди можна, а куди не варто ходити, як треба поводитися і, так далі. Звичайна процедура взагалому.

Все було озвучено, компанії розійшлися хто куди. Ліамові не було нічого цікаво, тому він хоч і ходив, особливо не розглядався. Його компанія тягала його за визначними пам’ятками. Всі фотографувалися і веселилися, а хлопець на фото виглядав неначе максимально втомлений життям старий, який бурчить як тільки дасться нагода. Хоча був зовсім молодий. Лише 10-річний хлопчик. Саме під час однієї із фотозйомок біля чергової пом’ятості цього місця, коли фотографував Ліам, на об’єктив камери й потрапила вона. Ліліан. Хлопчик спочатку подумав, що в нього просто глюки. Але сестру він бачив і пам’ятав 4-5 річною. А цій було на вигляд років, як і йому. Хлопчик одразу кинув камеру і вигукнув ім’я сестри. Дівчинка відреагувала та повернулася, почувши своє ім’я. Яке ж здивування було обох, коли вони зрозуміли, що трапилося. Вони знайшли один одного, навіть не розуміючи цього. І після цього більше не губилися.

Вони постійно спілкувалися годинами на проліт. І обидва начебто вилікувалися від усіх своїх душевних ран. Ліам розповів про все, окрім перебиття у психіатричній лікарні. Це було єдине, що він приховав. Хоча те, що він голоси чує, то згадував інколи у розмовах. Лілі наївно думала, що це розпочалося після екскурсії у місті Фабула. А він просто не став виправляти. Так було хоча б алібі цим його чудасіям.

Ліам розповів навіть про те, що його хочуть повернути до притулку, на що Ліліан підговорила своїх названих батьків до того, щоб ті забрали її брата до своєї родини. А ті свою чергу все ретельно обміркувавши, прийняли рішення поступитися проханням доньки, і всиновили Ліама, позбавивши батьківських прав попередню родину хлопчика. Ті особливо й не заперечували втраті сина, як би це сумно не було.

Старший з близнюків хоч і продовжував після повторного усиновлення намагався існувати як звичайний хлопчик, він розумів, що його голоси підштовхують до поганих речей. Він неодноразово крав, бився, але його ніколи не могли спіймати на гарячому, тому все сходило з рук. А якщо заходило надто далеко, то його таки відмазували батьки. Шарлін і Роджер теж не багато могли зробити хоч і намагалися.

Бесіди не допомагали, психологи били теж безсилі. Він їх просто ігнорував і ті 45 хвилин, які були надані для терапії, проходили в максимальній тиші. Якось сестра пішла з братом. Але це теж не надто допомогло. Ліам говорив тільки з сестрою, а лікаря називав просто галюцинацією своєї уяви. Ліліан теж була безсилою, тому просто підтримувала брата навіть якщо їй це не подобалося і вона переживала.

Так вони й жили. 

Ліліан росла вихованою і дуже уважною, тихою, доглянутою, поки Ліам те й робив, що синці на тіло собі збирав і бив рекорди за щоденною кількістю нових. Завжди їх було лише більше і більше. Останні рази навіть на обличчі вже з’явилися рани, за що Лілі навіть посварила брата, а коли зрозуміла, що близнюк не реагує на її пиляння, то починала плакати. На сльози хлопець завжди реагував. І сестра цим користувалася як козирем. А Ліам просто через любов до сестри піддавався їй щоразу, хоча міг і не реагувати. Він уже давно пропрацював імунітет на цей її прийом.

Ліам прикидався максимальним пофігістом. Порожній погляд, не бажання бодай щось робити заради когось або чогось. Частенько ображав присутніх людей навколо. Якщо коротко, ідеальний образ людини, якій нічого не цікаво в цьому житті та начхати на те що про нього подумають. 

Саме тому дівчатка щі школи по ньому й сохли. А сам хлопець не розумів, чому дівчатам саме такі подобаються. Ті, хто дивляться на них як на сміття, тільки користуються ними, а потім викидають наче непотріб, ігнорують і не показують інтересу в їхній бік, коли є ті, хто заради них готовий реальні гори піти звернути або зірки з неба дістати.

Так то за ним і бігала одна дівчина, але Ліам продовжував ігнорувати, хоча сказати що він нею час від часу не користувався не можна було. Дівчину звали Карен. Вона належала до еліти, з якою Ліам особливо мало мав спільного. Але саме вона була тією, хто його в ці кола і затягла. Ліам став одним із найпопулярніших хлопців, хоч і був хуліганом. А потоваришував він з такими ж покидьками, яким і був сам. І почав то пити, то курити, а чим старше ставав, то й щось по серйозніше міг прийняти. Коротко кажучи, хлопець зовсім скотився на дно.

Як реагувала на це Лілі? Так вона й не знала про це. Ліам не говорив сестрі про те що дружить із такими людьми, а дівчинка знала лише про половину його дружнього оточення. Хоча друзі були з тих такі собі. Дружив Ліам тільки з одним хлопцем, а звали того Ейленс Сміт. Він був на роки два так старшим за близнюків. Хлопець хоч і був теж з тих хто любив походеньки й без свого телефону 5 хвилин не прожив би, він був єдиним, хто знав про те, що Ліам чує голоси в голові, і не засуджував друга за такі проблеми зі здоров’ям, і у лихоліття навіть підтримував. Але Ейс розумів, що перед сестрою вони один одного навіть не знають. Ось що означало справжня дружба. Підтримували один одного навіть у подібних ситуаціях. Та й обоє доглядали за Лілі з далеку. А якщо до тієї хтось підходив із поганими намірами, то вони його ліквідували остаточно. До дівчинки більше той не підходив так точно, та що підходив, навіть не дивився. А бувало часто що й школу міняли всі ті, хто хотів нашкодити. Хоча Ліам знав один секрет сестри… Та чудово могла за себе постояти й сама якщо хотіла. Що словом, що кулаком. Дівчинка просто чудово знала, що імідж тихоні ламати особливо немає причин, адже брат і так все вирішує замість неї.

Життя їх начебто без секретів та брехні, а ніби справжніх себе і не показували зовсім ніколи.

Ліам ще з ранніх років помічав, що його сестра досить неоднозначна особистість. На людях добра, мила, ніжна, тендітна принцеса, а вдома може бути й гучною, і нестерпною. Тому в нього було відчуття, що його сестра таки має свої скелети в шафі. Хоча він теж їх мав, тож вимагати діставати їх не мав права. Але потім Ліам почав думати, що її просто зіпсували гроші та слава батьків. Адже Лілі завжди купалася в славі й світлі через прізвище, яке отримала після того, як потрапила до них. А Ліам був тим, хто прийшов у сім’ю із величезним запізненням, тому він був цікавий, але все ж таки не настільки як та, яка була відома як вже рідна дочка, що прижилася, і відома з-за гарного обличчя модель. Хоча після оголошення появи близнюка, їх обох запрошували на парні фотосесії, адже всім здавалося, що це буде щось дуже цікаве. Кілька разів ті навіть сходили. Але хлопцю не сподобалося, і надалі той відмовлявся, ну а Ліліан просто не наполягала, бо не хотіла давити на брата.

Отак вони й жили, аж до 16 років. Спокійним і мирним життям, поки їм не знадобилося повернутися туди, де вони одного разу і знову знайшли один одного.

 

 

 

                          ЧАСТИНА 7 

 

 

/// У цій частині присутні сцени насильства! Тому, всі ті хто не бажають таке читати, рекомендую після хвилястої позначки ~~~ декілька абзаців пропустити та НЕ ЧИТАТИ!!! /// 

 

 

Після вечірки минуло вже декілька днів, а близнюки ніяк так і не змогли поговорити один з одним.

Ліам постійно уникав та ігнорував сестру. Хлопець став наче сам не свій. Той хто за секундну затримку сестри в кімнаті або ще десь міг уже виламувати її двері або йти на пошуки, бо вже надумував собі всяке погане, тепер навмисне тікав з дому раніше звичного для себе часу, і хто знає де пропадав цілодобово на проліт, а повертався так пізно, що Ліліан брата і в обличчя не бачила, навіть коли вартувала біля дверей кімнати так довго що аж засинала. Що хлопчина робив та де пропадав вона дізнавалася від Демієна, який по доброті душевній, час від часу надсилав повідомлення або фотографії, де брат дівчини був цілий і неушкоджений. Але от місцеперебування або точного поянення деяких кадрів вона ніколи не знала. Хлопчик ворон мовчав, бо за його словами й так уже порушив присягу братства і розповідав про їхні пригоди лівій людині, навіть якщо це була рідна сестра одного, та тепер ще й подруга іншого.

Перші кілька днів дівчина максимально намагалася пере зустріти або навіть перехопити брата і поговорити з ним, але їй це абсолютно не вдавалося. Хлопець виявлявся набагато хитрішим та винахідливішим за сестричку. А іноді взагалі було таке відчуття ніби Ліам вдома і зовсім не буває. Вічна тиша, обережне пересування по будинку. Майже що єдиний доказ появи в житлі, це одяг котрий хто знає коли був змінений ним, або інколи зникнення якихось харчів з холодильнику. Звичка брати смаколики сестри нікуди з нього не ділися навіть при дивній поведінці. Він як тихо приходив, так і йшов. І були догадки що часто юнак використовував саме вікно замість дверей, адже за весь час навіть прислуга його ні разу не помітила. Ліам став наче примарою у власному домі.

Згодом Ліліан перестала навіть плекати хоч якісь надії щодо того, що зможе побачити брата який їй усміхається як і завжди й з нею розмовляє. А прикро їй було через те, що вона не розуміла причини цієї його раптової зміни в поведінці. Та й спитати не могла.

Юна Локвуд неодноразово дзвонила і писала, але було і так зрозуміло, що все це просто без пуття. Він не відповідав та навіть не читав повідомлень вже на другий день. Наче дівчинки й не існує. А одного прекрасного дня вона взагалі виявила себе в чорному списку контактів. Тут її й розірвало зсередини. Брат її викинув зі свого життя. І вона не знала чому.

Минуло ще кілька днів. Все було тихо. Брат у школі так і не з’являвся, а стан дівчини міг бажати кращого. Батьки не знали й зовсім що робити. Вони не знали, що син так сильно збився з правильного шляху, і розуміли, що вже й так пізно щось намагатися міняти. Все одно не могли його знайти, тому і впливати теж не могли, навіть якщо хотіли. На їхні дзвінки він також не відповідав.

Через нерви Ліліан перестала їсти, і ночами їй постійно снилися кошмари про палаючі ліси та брата, що біжить у самісіньку пожежу.

З дня на день вона ставала все блідішою і мертвішою. Здоров’я теж почало підкошуватися. І навіть так, Ліам максимально продовжував ігнорувати існування сестри, котрою ще півтори тижні тому так сильно дорожив.

Одного, на перший погляд, звичайного ранку, мати близнюків не пішла на роботу, та вирішила дати доньці трішечки довше поспати. А коли вже була 9 година, то вона зайшла розбудити свою ще сплячу дочку. Але коли зайшла до спальні, її там не виявила та запанікувала. Була субота. Тож школи не було. А Ліліан зникла. Паніка вмить підкралася до серця матері, і не дарма. Адже Ліліан вирушила до Лісу відьми, до бездонного озера.

Молода дівчина стояла на краю скелі, з якої якщо подивитися вниз, видно озеро, якого глибина була невідома навіть довгожителям містечка. Ловкуд не вміла плавати. Тому було зрозуміло, що станеться, якщо вона впаде. Але в ній не було страху. У ній був лише туман і морок. Ніби вона була чиєюсь лялькою на той момент.

Ліліан просто стояла на самісінькому краю і дивилася вниз, не рухаючись з місця. Навіть не моргаючи. Ті скляні сині очі потьмяніли, ніби були мертвими. Але вона була жива. Серце билося у грудях. Вона не розуміла, що робить. Але щось підштовхувало її до того, щоб вона там була.

Ліліан стояла, стояла, і вдивлялася вглиб, яку не було видно. Раптом її нога рушила вперед, і дівчина почала падати. Але не впала. Її зап’ястя схопила сильна рука, потім відтягнула назад. Тут дівчина вперше моргнула, і ніби прийшла до тями від чергового кошмару. Вона була налякана. Жах так і виблискував у її очах. До горла підходила нудота. Вона панічно почала ковтати повітря. І хоч дівчина була на суші, вона задихалася як ніколи. Жадібно ковтаючи повітря, Ліліан впилася нігтями в руку яка її врятувала.

- Заспокойся… Все добре… Ти не впала… Я тебе впіймав… - промовив голос.

 

Тільки після цього дівчину ніби пронизало. Вона мало не вчинила суїцид, який і не думала вчиняти ніколи в житті.

Сльози так і наринули. Паніка наростала з кожною секундою.

Вона підняла голову, і крізь сльози намагалася розгледіти того, хто її спіймав. І яке ж було її здивування, коли вона побачила біле волосся… Тим хто врятував її був Алекс. Той, кого і побачити було дивно за межами дому Робін. Він ніколи не виходив навіть до порогу будинку, завжди сидів на дивані у каміну у вітальні та тихо дивився на те як грається його маленька сестричка. Алекс навіть намагався не розмовляти ні з ким. А сором’язливість вже це була або щось інше, розібрати було важко.

Саме зараз він був тим хто намагався максимально заспокоїти її тремтяче тіло обіймами. Сильними. Вона ще більше почала плакати, усвідомлюючи те, що могло статися якби не цей юнак, який дивом виявився поряд з нею.

Алекс розумів, що додому Ліліан у такому стані не піде, та й не можна, тому він відніс її на руках додому до Робін. Та знала, що подібне може статися, і була в очікуванні. А поряд з нею сиділа маленька дівчинка. Це і була знаменита сестра Алекса, яка бачить майбутнє.

Коли Лілі нарешті прийшла до тями після шоку, вона зрозуміла де знаходиться і нарешті зібралася з думками. Пере усвідомила що сталося, і тільки після цього пішла до решти мешканців будинку. Білявий юнак грав із сестрою, а Робін сиділа в кріслі й тихо спостерігала, поки не помітила Ліліан у дверях.

 

- Ласкаво просимо назад дорога - сказала та посміхнувшись.

- Я…

- Алекс уже все мені розповів. Можеш не переживати. Сідай.

- Я справді не розумію як так вийшло. Я була ніби уві сні. Я не розуміла, що творю. - Ішла дівчина до дивана і сіла на краю - Як… як ти знав де мене шукати? - Запитала вона у хлопця, перевівши на нього свій погляд.

- Сестра сказала що дівчинка із синіми очима йде туди де небезпечно. І я маю її знайти. Я пішов до тебе додому. Але тебе там не було. Лише твоя стривожена мати. Я й уявлення не мав де тебе шукати якщо чесно, тому повернувся сюди. А потім сестра сказала, що потрібно шукати там де глибока вода та дерева. А близько тут тільки одне таке місце. Та й небезпечно лише там. Так що саме так я тебе і знайшов. До речі, я тебе кликав. Але ти не реагувала. Тому я і підбіг коли побачив що ти крокуєш уперед.

- Я не чула голосів…

- Бо ти була під впливом ляльковика. Пощастило що ти зовсім з-під ефекту вийшла.

- Тепер ще й ляльковик? Моє життя ніби раптово перетворилося на якусь фентезі історію…

- Ми звичайно не в книжці живемо, але можна це просто і так описати. Ти потрапила під вплив пішака короля. Чомусь сам король незадоволений тобою. Ось і захотів перевірити.

- Перевірка на смерть?

- Можливо. Але ми йому завадили.

- То тепер через мене у небезпеці Алекс?

- Хто знає. - Робін знизала плечима.

- Це нічим не допомагає.

- Я можу сказати тільки одне… Чекайте на листи. Обидва.

- Гра…

- Так. Можливо вона почалася для вас.

- Навіть страшно уявити, що може бити першим завданням.

- Ви повинні знайти дівчинку, яка любить плавати - раптово сказала дитина, яка до цього моменту тільки тихенько сиділа і грала зі своїм ведмежатком на килимі.

- Про кого ти кажеш Хелен? - Запитав старший брат, увагу якого було привернено максимально швидко.

- Я її не знаю - відповіла мала - Але у неї темне кучеряве волосся і шкіра. Темні очі, та дивний стиль одягу. І вона начебто боїться людей.

- Ти знаєш про кого вона? - Запитав біловолосий хлопчина у юної Локвуд.

- Без поняття. Я нікого не знаю з такою зовнішністю. Хоча я й не надто була уважна до людей. - відповіла та.

- Значить знову ускладнене завдання.

- Вона любить воду. - повторила Хелен.

- Ти хочеш сказати, чи потрібно її шукати там де можна плавати?

- Не знаю. Думаю так.

- Знову глибоке озеро?

- Можливо. Не особливо знаю поблизу ще місця з водою де можна поплавати. Річки тут не глибокі, та мають сильний потік.

- Вона кудись упаде. Так само як і сестричка синьоока хотіла - раптово Хелен вказала пальчиком на Ліліан.

- Вона впаде у воду? - Перепитала Ліліан у дитини, хоч і розуміла все, бо дівчинка говорила точно.

- Так. Там буде вода.

- Значить, вона теж потрапить під удар? Вона теж знає про гру?

- Без поняття. Але це не виключено. Хелен, коли це має статися?

- Сьогодні. Коли буде темно.

- На вулиці вже темніє. Потрібно поспішати.

- Так!

 

Несподівано хлопець і дівчина одночасно піднялися зі своїх місць і цілеспрямовано попрямували до виходу, але Алекс різко зупинився і подивився на сестру, на що Робін посміхнулася і помахала рукою, щоб той йшов. Жінка ясно дала зрозуміти що доглядить маленьку дівчинку під час відсутності брата.

Ті двоє ж поспішали, як могли. Вони намагалися знайти дівчину з приблизним описом, адже Хелен дала досить конкретний опис.

Обидва розуміли, що озеро величезне за масштабом, і оббігти вони й чверті не встигнуть до того моменту, як уже повністю стемніє. Тому вирішили шукати точки максимально близькі до міста, але такі, щоб якщо падати, при зіткненні тіла з водою, одразу був сильний удар об воду або був тиск під яким почнеш захлинатися навіть уміючи плавати.

Одну таку точку вони оглянули, але там і сліду людини не було. Так вони й побігли до другої. І прибули в той момент, як тіло вже почало падати. Вони розуміли що запізнилися. Але не встигли вони й схаменутися, як повз них ніби щось пробігає, та стрибає за тілом що вже в дорозі до води.

 

~~~~~~~~~ ~~~~~~~~~~ ~~~~~~~~~

 

Те випробування на хоробрість запам’яталося всім, можливо, навіть на все життя. Ну, принаймні, на життя у тих, хто ту ніч пережив.

У подорож у той день вирушило цілих 54 людини, з яких учнями являлися 50. В той день 12 пропало без вістей, а трупи 9 молодих людей були виявлені в різних точках лісу з різними забоями та фізичними спотвореннями, нестачею частин тіла.

Біллі Роббінс і Маккаллен Вайд, найкращі друзі, і за сумісництвом новоспечена пара, були знайдені біля озера мертвими. В обох були відсутніми очі, а в хлопця ще й спорота грудна клітка і не вистачало декілька ребер. Їх ніби звідти чимось випилювали.

Карен та Айша Лакберрі, сестри двійнята, та їхні друзі Кевін Бойд, Лара Клауд та Міссі Бімс, були на зовсім іншому кінці лісу. Кожен не мав якоїсь частини тіла. У Міссі була відрубана голова, у Ларі бив розпоротий живіт і витягнуті внутрішні органи, за винятком серця і легень, сестри втратили по нозі й руці, а Кевін був позбавлений язика, вух, носа і деяких пальців на руках і ногах.

Ще двоє, теж жорстоко розчленованих Сара Джеймс та її бойфренд Кеннеді Байрон, били виявлені на скелі. Обидва оголені, і посаджені на палю. Теж не було по руці та нозі.

Ця серія звірячих вбивств стала найжахливішою історією цієї місцевості. Подейкували, що це міг бути якийсь серійний вбивця, який загуляв в місцевість або вже ховався в лісі й натрапив на учнів. Але жодних доказів не знайшлося.

Деякі старші мешканці стверджували, що це могла зробити якась секта. Адже настільки жорстокими бути можуть тільки ті, хто не вірить у Бога, а служать Дияволу. Хоча не вірити в існування секти, теж не було причин. Адже в цьому було ще одне величезне АЛЕ. Усі частини тіла, органи, яких не вистачало на понівечених тілах підлітків, були зібрані та викладені на величезному камені, а тулуб і не вистачаючі кінцівки били викладені із гілок та листви дерев або інших рослин. Відчуття було таким, ніби мало померти набагато більше дітей. Але багато хто просто безслідно зник. Може вони тікали й загубилися, Або вибігли з лісу з іншого боку і тепер бояться повертатися? Та хто знає.

Ліс та його околиці були прочесані тричі якщо не більше, озброєним спецпідрозділом у бронежилетах, зі спеціально вивченими собаками, та величезним натовпом озброєних по зуби поліцейських. Але це не дало жодних успіхів. Жодного зі зниклих не було знайдено, а їхні речі теж ніде не лежали.

Було піднято на вуха не лише поліцію, службу порятунку, а й пресу. Цю трагедію показували по всім новинам світу. Про це знали усі. Але ніхто так і не зміг знайти тих, хто зник. Тому світ оголосив їх загиблими, а за офіційно оголошеними поліцією рішеннями вони були зниклими безвісти дітьми.

Ось у що обернулася якось гра на хоробрість у темному лісі відьми.

Коли Ліам прокинувся після втрати свідомості ще в лісі, перше, що він усвідомив, це те, що голоси якісь дивні й кажуть йому кудись тікати й стверджують, що це все не правда. Але від чого тікати й що не правда він взагалі не розумів.

Хлопчик підвівся з ліжка і пішов униз по сходах. Там його зустріла мати. Він здивувався її появі. Адже він пам’ятав, що вона померла. І тато теж помер. Він мав інше життя. Він був іншим.

Ліам вибіг надвір і на повні легені набравши свіжого повітря, повільно видихнув. Він повторив це кілька разів. Після, він озирнувся та зрозумів що йому там голоси казали. Відбувається щось дивне та незрозуміле. Він чомусь знову був дитиною, хоча ще вчора був 16-річним підлітком із зони хуліганів.

Перше, що він зробив після того, як заспокоївся, так це пішов до мами. Коли він підійшов і глянув на неї, на його очі надійшли сльози. Він не вірив у те, що жінка, яка стоїть перед ним, дійсно може бути живою. Він пам’ятав похорон.

Доторкнувшись рукою до матері, він відчув тепло тіла. Реалістичний сон, подумав він. Потім піднявши свій погляд на матір, він тихо спитав у неї перше, що йому спало на думку.

 

- Скільки мені років?

- Майже 7 синочку… Але… Ти ж це й сам знаєш. Чому запитуєш?

- Та просто так. Жах наснився. Реалістичний дуже. От і злякався.

- Божечки… мій малюк злякався… Не хвилюйся. Мама тебе захистить від усіх і за всяку ціну. Ти тільки нізащо не хвилюйся дорогенький мій.

Жінка присіла перед хлопчиком, обняла та поцілувала в лоба, потім відправила до столу. А сама піднялася на другий поверх. Ліам сидів за столом із батьком, який щось читав у телефоні та хмурився. Дуже хмурився. Можливо в нього йшло щось за планом.

- А я вже тут! Ту-ту-туру! - Почулося з-за спини хлопчика.

- Лілі! - Підстрибнув Ліам на стільці як дурник. Він дуже зрадів сестричці. Хоча коли побачив її такою маленькою, на мить заплутався.

- Привіт янголятко - різко сказав батько з доброю посмішкою, і прибрав телефон якомога далі.

- Що на сніданок?

- Я приготувала тобі та братові кашу.

- Фуууу! Ненавиджу кашу…

- Лілі, якщо хочеш вирости, ти маєш їсти кашу.

- Ну ма~аамо!

-…

- Ну до~бре… - пробурмотіла дівчинка і почала їсти. Хоча не довго та небагато. Вона раптово зблідла і їй стало погано. Батьки викликали лікарів додому, потім дівчинку забрали до лікарні, але проблеми не знайшли. Як хвороба виявилася раптово, так і зникла безвісти. А Ліам увесь цей час ходив до школи та навчався за двох. Але в той самий час і намагався знайти себе. Адже голоси йому підказували, що він повинен бути обережним. Тому хлопчик почав записувати всі свої так звані сни, слова голосів, і дивацтва які помічав час від часу.

У голові хлопчика часто виринали імена людей, яких він навіть і не знав. Спочатку він думав це хтось зі школи, але людей з такими іменами ніхто не знав навіть серед старших.

Ліам вирішив, що заради безпеки себе самого, він повинен зупинитися поки що не пізно. Тому він почав вдавати, що все забув.

І в нього виходило рівно до того моменту, як одного разу посеред великої перерви до них у клас не зайшов чорноволосий хлопчик і не заявив, що в нього є до Ліама декілька запитань.

 

     

 

                           ЧАСТИНА 8

 

Заради своєї ж безпеки, Ліам почав вдавати, що все забув та нібито нічогісінько не розуміє.

І в нього виходило рівно до того моменту, як одного разу посеред великої перерви до них у клас не зайшов чорноволосий хлопчик і не заявив, що в нього є до Ліама декілька запитань.

Хлопчик представився Демієном, а потім сказав лише одну фразу, яка дала малому Локвудові зрозуміти насправді все. І це була фраза «Нас обманюють». Саме це і повторювали голоси в голові найбільше та найгучніше. 

Хлопчаки досить швидко змогли знайти спільну мову та потоваришувати настільки, що почали розповідати один одному все, що дивного вони помічали навколо себе.

Демієн, наприклад розповів, що виразно пам’ятає як був 25-річним хлопцем, який був приватним детективом, і розслідував безліч справ які були пов’язані з вбивствами, зникненнями та тому подібне. А останньою його справою було розслідування трагедії, яке отримало розголошення під назвою «Відьмине тіло». Він докладно описав те, що сталося, оголосив імена та місця, назвав вік, і сказав, що найняли його саме названі батьки Ліама та Ліліан, навіть це підтвердивши фактами про які дитина б не могла знати або вигадати. Ліам звичайно не буде вірив, адже багато чого не пам’ятав. Точніше… Він взагалі нічого не міг згадати. Але його повністю переконали останні слова чорноволосого хлопчика.

Насамкінець Демієн згадав людину в балахоні якого він зустрів у лісі, так само як і близнюки, а після чого опинився в цьому місті й в цьому тілі. Ліам максимально був приголомшений. Він усвідомлював, що мав це вперше чути й все це звучить занадто неправдоподібно, але і розумів для себе що голоси описують йому схожі за сюжетами картини. Так вони й дійшли до єдиного висновку. Вони обидва зникли звідкись, і потрапили кудись. 

 

Хлопчики не розуміли, що і як працює, але вони вже знали, що повинні розібратися з цим і якомога раніше. Так вони й натрапили на Робін, яка на той момент якраз покинула псих лікарню і повернулася додому. Вона й розповіла багато про гру в яку всім доведеться грати, про наслідки відмови, про ранги, які ти отримуєш за вчинки й так далі.

Ліам відразу заявив, що він повинен отримати якнайвищий ранг, піднятися у статусах, оскільки сестрі він нічого не зможе розповісти. А це означає, що тягнути йому доведеться за двох по максимуму.

Саме тому Ліам хоч і вчив сестру самозахисту і словесній відсічі на будь-який випадок життя, він все-таки сестру захищав цілодобово. А Демієн йому в цьому допомагав, хоча з дівчинкою особисто знайомий ніколи не був.

Для відволікання уваги та підвищення авторитету, Ліам та Демієн підібрали до себе ще кількох хлопців, які надалі стали частиною їхньої банди.

Але це було лише шкільне прикриття. Поруч з обліком «шкільного поганого хлопця», Ліам мав і темні справи у світі беззаконня. Він часто брав участь у вуличних боях без правил на гроші, міг красти чи влаштовувати мордобій просто з забаганки. Але не варто забувати про те, що це йому потрібно було для виживання 2 людей.

Ліама боялися та поважали.

А Демієн був його правою рукою. Хоча дуже багато хто вважав, що відносини цих двох уже давно не такі вже й хороші як били на початку. Але це була лише частина плану, який вони продумали ще в дитинстві.

Знищити дружбу, яку побудували, бунтувати проти один-одного, і вивчати різних людей за допомогою сварок. Саме тому Демієн і обзавівся дівчиною, щоб візуально для всіх здаватися вище свого боса в банді й тим самим дратувати його, хоча і розумів що та його не любить і зраджує теж активно і з ким тільки можна, а то й з іншими членами його ж банди. Але хлопцеві ворону не було сильно прикро або боляче за таке ставлення до себе. Адже він її також ніколи не любив. Вона була просто частиною плану. Вони з Ліамом самі її обрали як відволікаючий маневр. Тому було все максимально без образ.

Ліліан, коли вперше потрапила до компанії хуліганів школи, дала відсіч дівчині Демієна і принизила ту. А хлопчик ворон і боронити не став. Отут він і вперше спалився, що дівчину свою не любить, а з Ліамом у нього досі стосунки на рівні навіть не друга, а брата, а Ліліан як сестру кращого друга він любить і поважає, тому слова тій не скаже.

А потім уже й пішло поїхало. Ліліан почала говорити про речі, які почала нещодавно помічати, а хлопчики їй підігравали.

Так вони й придумали вечірку, зустріч з Робін і Алексом, якого вони до речі й знайшли та поселили у дамочки з пречудами, використовували здібності маленької Хелен в благих цілях і вишукували потрібних їм людей, щоб створити команду для втечі з кола відьми й короля.

Багато чого довелося зробити, щоб все вийшло оскільки вони це планували. Але все вийшло. За винятком одного. Ліліан дізналася про темний бік монети, про яку не мала дізнатися. Адже Ліам боявся, що так і випливе правда про те, що він міг усе знати раніше сестри та просто приховував від неї всю правду.

Тому Ліам почав уникати сестру, поки та не охолоне і не перестане ставити запитання.

Він часто ночував не вдома, або десь ходив до пізньої ночі. Як з’ясувалося пізніше, Демієн іноді писав Лілі про брата, а було й інколи що Ліам сам писав від імені друга, щоб та не хвилювалася зайві рази. Так дівчинка і заспокоїла свій пил, і перестала з часом намагатися дізнатися про те, що і так не повинна була знати.

А цим самим часом поки Лілі вела свою гру і потихеньку все дізнавалася від Робін самотужки або жалілася на щось, Алекс про все в тиху доповідав хлопцям і ті перехоплювали людей або замітали сліди. Навіщо це було потрібно?

Вони розуміли… Ліліан не виживе зі своїм низьким авторитетом.

Чому Алекс не боявся? Він і сам був головою підпільної зграї. Просто уклав перемир’я з Ліамом і вирішив допомагати, якщо теж був у курсах усіх справ. Та й статус мав, тому багато міг собі дозволити.

А Хелен просто не знала що це секрет, тому й мовчала тому, що думала все і так про крутість її брата знають.

А з появою Нініан, почалася і нова арка та історії цих молодих людей.