За вікном гавкають собаки, проводжаючи поодиноких подорожніх. Брешуть на них, відганяючи од власних обійсть. Десь в лісі їм відповідає двійко сипух. Тихо шурхотить листям вечірній вітер.
Остап порає по хаті, приводячи все до ладу. Підкидає у піч трохи дровенят, складає в скриню чисті тарілки опісля вечері, лаштує постіль. Бо до сну вже скоро, година пізня.
Тихий стук у двері застає його, коли він саме одчиняє заслінку, перевіряючи чи добре горить вогонь. Певно знов корчмарці поміч треба з п’яничками, що до дому йти не хочуть, а все горілки просять.
— То ти, Ярино? Заходь, я ще спати не лягав,— не відволікаючись каже він, підкидаючи у піч ще пару гілляк, перш ніж причинити затулку.
— Кого чекаєш, Остапе? Невже коханку? — з насмішкою питає голос у нього за спиною.
Він обертається різко, трохи нервово. Не може повірити в те що чує. Той хто міг до нього так звертатися вже давно мертвим лежить в степу. То ж не може він справдешно чути його тут. Не може… Та Гнат, його вбитий товариш стоїть прямо перед ним. В червоному жупані, який любив носити за життя й з зухвалою посмішкою дивиться на нього.
— Гнат… Як ти?.. Неможливо, ти ж… — слова даються складно, тікають від нього, немов налякана зграйка птаства. Та і які він може знайти слова, коли в дверях стоїть цілий та не ушкоджений полеглий приятель. Ніби якесь марення, видіння, що вирішило звести його з розуму.
— Чого стоїш, ніби засватаний? Чи перед гостем навіть чарки не поставиш? — Гнат підходить до нього й легенько б’є в плече. Той, кого він вважав примарою, не розвіюється від доторку, а й далі продовжує стояти перед ним.
— Але як? Ти ж мертвий… — трохи спантеличено, хапаючись за останні крихти розуміння й усвідомлення, нарешті питає він. Цього насправді не може бути. Бо не може повстати хтось з могили. Не може…
У відповідь Гнат заливається гучним й щирим сміхом, ніби почув якийсь дуже дотепний жарт.
— Братику, та ти певно головою добре об одвірок вдарився. Чого ж я маю бути мертвим, якщо я живий?
Остап хоче заперечити, сказати що такого бути не може, але спиняється. Гнат має бути мертвим, адже він сам бачив його таким. Бачив… В голові суцільна пустка. Він не може пригадати од чого загинув побратим. Лише те, що бачив його мертве тіло на землі.
«А чи справді бачив?» запитує він себе, дивлячись на Гната. Питання в голові рояться мов ті оси й він вже сам не впевнений з чого вирішив, що товариш загинув.
Важкою ходою Остап йде до сіней. Повертається з пляшкою, наливає собі й гостю, запрошуючи Гната випити. Від горілки в голові прояснюється. Вона вже не видається такою важкою, а думки стишуються й замовкають. Приходить якесь спокійне усвідомлення. Він не бачив як загинув Гнат. Все, що він бачив, це тіло на землі. Можливо він був зовсім не мертвий, а тяжко поранений. Оклигав вже тоді, коли сам Остап подався світ за очі, того й не дізнався він про те раніше.
— Та дійсно, чого ж це я… От він ти, живий та здоровий, Гнате,— киває він, погоджуючись з товаришем. Той у відповідь лише весело посміхається й підливає в чарку, мовляв, нарешті в нього розум прояснився.
За другою йде третя, четверта… Вони говорять про все на світі: криваві битви, старі рани, мрії про майбутнє. Алкоголь розв’язує язика, робить розмову легкою та невимушеною. Він сміється над якимсь жартом Гната, хоч одразу й забуває про що він був. В голові приємно шумить хміль. В хаті стає якось вже надто спекотно, а постать товариша в очах починає двоїтись.
— Тобі вже певно досить, друже… Їй бо“ варто зупинитись,— Гнат відставляє його чарку подалі. У самого руки теж рухаються непевно від випитого, але вигляд він має більш тверезий.
Остап бурмоче щось. Силується переконати товариша, що той помиляється й він може ще ціле відро горілки випити. Та замість слів виходить нерозбірливий лепет. Пробує ще раз, а на третій шле те все до бісової матері й просто наливає собі в Гнатову чарку, що стоїть ближче. Той хапається було за пляшку, забираючи її у нього з рук. Та не вдержавши, впускає на підлогу. Глиняні черепки лежать у калюжі недопитої горілки, поки та розтікається по підлозі. Він опускається на коліна, намагається ті черепки зібрати, аби не валялися по всій хаті. Тихо лається, що ті надто малі й він їх до ладу вхопити не може, та й узагалі вони ніби тікають од нього. Лише згодом розуміє, що з черепками то усе в порядку, це у нього самого голова крутиться й світ обертом йде.
— Облиш те все, зранку приберемо,— забираючи в нього з рук уламки, каже Гнат. Невпевнено хитаючись, він підіймається сам й допомагає встати Остапу. До ліжка вони добрідають підтримуючи одне одного, повільно переставляючи ноги.
— Оце була б нам прочуханка, побач це твоя Ярина,— захмеліло сміється Гнат, плутаючись у застібках власного жупана.
— З якого це дива? — питає Остап, силуючись зняти з себе нарешті другий чобіт.
— Та хіба ж схоче вона собі за нареченого п’яничку? — знизує плечима той, мовляв, звичне діло.
Спинившись, він підіймає очі на товариша, намагаючись зібрати оте усе сказане до купи, перш ніж розсміятися.
— То ти вирішив, що Ярина моя наречена, Гнате?
— Хіба ні? — товариш спантеличено дивиться на нього, ніби дійсно віри не йме.
— А має? — чогось Остапу стає з того подиву дуже весело.
— Ну, ти в нас козак видний. І як не жінку, то кохану наречену мав би вже певно мати,— трохи ображений на його аж надто веселий тон, відповідає Гнат, повертаючись до ненависних застібок.
— Не маю ні тої, ні другої, як бачиш,— стишуючи веселість у голосі, каже він, спостерігаючи за товаришем.
— Допомогти?
— Та давай, бо я певно їх з м’ясом зараз вирву,— киває Гнат, підсідаючи ближче, до нього.
— Так, кажеш, що не маєш нікого? Як так?
— А у самого, що жінка вже є, що так допитуєшся? — тихо гарчить Остап, також плутаючись у купі дрібних застібок.
Гнат не поспішає відповідати. Мовчить довго, якось трохи зачаровано дивлячись кудись у простір перед собою, але нарешті подає голос.
— Нема такої, що мені була б гожа.
— Як то, так? Якась би мала бути підходящою, — він розгублено дивиться на товариша, бо не впевнений, що сказати аби хоч трохи втішити.
— Нема та й усе. Та не треба про те хвилюватися,— стишивши голос, відповідає Гнат й на його губах грає якась аж надто загадкова усмішка.
— Чого ж це? — піднявши погляд, Остап спантеличено дивиться на друга. Чи то так насправді, чи то так лише грають тіні від свічки, та очі Гната ніби стають поступово темніше, а зіниці розширюються. І видовище це зачаровує, притягує до себе. Він не знає скільки пройшло часу, коли відводить погляд: можливо лише мить, а може й значно більше.
— Тому що жодна дівчина не була б краща, за тебе,— усмішка Гната враз набуває якихось демонічних рис, від яких в Остапа холодок по спині проходить. Усе обличчя товариша ніби змінюється, спотворюється, стає гострішим й різкішим.
Він не розуміє в який момент падає на ліжко, а Гнат нависає над ним. Тепер Остап точно впевнений, що ці містичні, не людські очі ніяка не гра світла. Та й не тільки вони… На руках в товариша справжнісінькі кігті, якими той без особливих зусиль рве свою і його одежу. Нахилившись ближче, проводить язиком по лінії щелепи, залишаючи укус трохи вище адамового яблука. Відсторонившись, посміхається сито й на його іклах, не людських, а радше тваринних, Остап бачить кров.
Заціпеніння, що сковує усі м’язи його тіла не дає поворухнутися й він може лише мовчки спостерігати за тим, що робить Гнат. А чи справді він? Радше демон: з іклами, кігтями й хвостом. І демон цей, а може й сам диявол, робить щось, чого Остап не ладен повністю усвідомити.
Торкається руками де тільки забажає, виводить кігтястими пальцями чудернацькі візерунки по тілу. Не ранить, а робить це обережно. Шепоче щось, лише йому зрозуміле, немов замовляння яке накладаючи. Залишає чи то укуси, чи то поцілунки на шиї й не розбереш навіть. Сидить на його стегнах та дивиться на Остапа, сп’янілий від алкоголю й влади. Влади над ним…
Прислухаючись до нерозбірливого зміїного шепоту, він нарешті починає розуміти окремі слова.
— Мій… Лише мій… Все для тебе зроблю… —улесливо каже, немов би то чорт йому в обмін на душу обіцяє.
Зібравши трохи сил в ослабленому тілі, Остап силується заперечити, відмовити. Язик ніби враз одерев’янівши, ледь рухається. Голова важка й думки в ній шумлять, тікають, лише через силу набувають якоїсь форми й стають словами.
— Мені… Того не треба.
Демон, що колись був його товаришем, враз відсахується, відстороняється й дивиться спантеличено, ніби не очікуючи на відповідь. Дивиться темними проваллями очей, нахиляється ближче й шепоче, ще більш спокусливо.
— Зроблю для тебе, що лишень забажаєш… Тільки скорися, тільки…
— Ні,— слова все такі ж свинцеві, та з кожним разом даються більш впевнено, ніби кожне таке зусилля пробуджує його от закляття, мороку, в який він досі був занурений.
Два чорних провалля звужуються, зіщулюються, мов би зіниці в Гната не людські, а котячі. Вхопивши кігтястою лапою його за шию, він шепоче прямо у вухо, ніби дійсно зробившись змією.
— Підкорис-с-ся… Багатство матимеш-ш-ш… Паном станеш-ш-ш… В розкош-ш-шах житимеш-ш-ш…
Остап силується щось сказати, та замість голосу з горла вривається лише тихий хрип. Дихати стає важко, та поворухнутися, аби скинути з себе демона він не може. Той сидить на ньому зверху, руками, ногами й хвостом вчепившись в нього, не дає звільнитися. Напруживши усі м’язи, він старається поворухнути бодай рукою. Подумки просить у бога помочі, аби впоратися з демоном. Шукає в тілі хоч крихту сили, аби вирватися…
Різко прокинувшись, він сідає на ліжко. Тяжко дихаючи, стирає холодний піт з лиця, відтягує комір сорочки, що прилипла до тіла. Повільно, але нарешті дихати стає легше й він приходить до тями. За вікном кукурікають треті півні, небо ледь світлішає, провішуючи новий день. В кімнаті усе так, як і було учора.
Ніякого демона немає. Той був лише уявою, сном. Гнат все так само мертвий, як і мав би бути вже зо п’ять років. Лежить в степу, з віттятою шаблею головою.
Піднявшись, Остап йде до діжки з водою. Вмивається довго, намагаючись прогнати з голови будь-які згадки того дивного й жахливого марення. Нарешті вирішує, що з нього досить, коли пальці починають німіти від холоду. За ніч вогонь в печі згаснув.
Він підходить до столу, шукаючи куди учора міг покласти кресало. Під ногою щось хрускотить. Піднявши з землі невеликий уламок якогось посуду, Остап довго роздивляється його, перш ніж помічає трохи червоної емалі на одному з країв. Шматок глиняної тарілки, яку він розбив минулого тижня, та й тільки.
***
Перші світанкові промені, освітлюють узлісся, скорочуючи тіні, граючи барвами на ще закритих бутонах квіток, переливають веселкою в водах стрімкої річки, що біжить попід кручею.
Гнат дивиться на те з огидою, глибше ховається у тіні, хворобливо втягує голову в плечі. Таке ласкаве до усіх сонце, для нього — смертельна згуба. Лише один промінь й він згорить мов на вогнищі, а сили враз покинуть тіло, зробивши його слабким і безпомічним.
Поруч на гілку сідає ворона. Її гидке, пронизливе каркання переходить у глузливий сміх. Птасі те сонце не страшне, от і літає де й коли хоче, та ще й насміхається з нього.
— Чого тобі, відьмо? — ледь стримуючи гнів, питає Гнат.
— То ти так вирішив характерника на свій бік переманити? — з усмішкою питає відьма, набувши людської подоби. Цього разу не старої, а вродливої молодої дівчини, одягнутої в усе чорне. Вона приваблива, та в Гната викликає лише огиду. Він, бо знає справдешню суть, що ховається за гарним личком.
— Тобі до того яке діло? — він намагається вдарити дівчину хвостом, та вона знов обертається на птаха й легко ухиляється від того.
— Мені, господарю? — у звертанні тому стільки насмішки, що Гнат хоче вдарити її знову, але вже сильніше. Знайшов собі колись слугу, а тепер мучиться.
— Я ж за тебе хвилююсь. Слухай мене. Не намагайся здобути те, чого не зможеш. Характерник той нічого у світі не бажає, а тому й спокусити ти його не ладен. Поглянь на нього. Багатства не має, в розкошах не живе, та навіть на дівчат гарних не задивляється. Характерник тобі не по зубах.
Він слухає її мовчки, дивлячись на невелику хату на краю села. Думає про те, чи дійсно то є щастя для Остапа. Не розуміє, та намагається збагнути. Силується усвідомити те, що хотів би, та не може. Те, від чого відрікся колись, вибравши інший шлях. Той, на який намагався навернути й свого коханого, проте не зміг.
Відвертається врешті, так і не зрозумівши. Нащо таке вбоге життя, коли можна разом розкошувати? Він би міг зробити все для нього, лиш попроси. Та Остап того не робить. Героя з себе лаштує, захисника стражденних. Ніби в докір йому, себелюбцю, що вибрав гроші, замість безславної мети. Та не міг він того більше терпіти. Не міг животіти як той вовк, в зграї подібних йому, що не мали ні дому, ні бодай свого кутка. Лише коня та шаблю при боці. Не хотів лягти кістьми десь серед поля, аби єдиними плакальницями по ньому стало вороння. Боявся тої смерті в забутті. Тому й пристав на пропозицію відьми.
Та нічого так і не досяг з того. Лише зробився ворогом Остапа. Той тепер гидував й знатися з ним певно, побачивши його жахливий вигляд. Він же тепер чаклун, демонове поріддя, чортів запроданець… Той од кого Остап має захищати простий люд.
Доля інколи жартує цікаві жарти з тими, кого очевидно не любить. Й Гнат один з таких. Бути усе життя відлюдьком, якого ніхто не розуміє. Стидатися себе, бридитися власної сутності. Тікати від усвідомлення, що спустошує з середини, аби врешті знов до нього прийти… Він обіцяв собі бути щасливим лише з того що має. Не вимагати більшого, аби не накликати на себе лихо. Але в решті решт не зміг того, здався власним бажанням, що так солодко відлунювали в оманливих обіцянках відьми. І ті бажання стали його згубою.
— Хіба не ти мені казала, що можеш дати те, чого я прагну й бажаю? Хіба не ти віщувала гроші, владу і його покору, відьмо? — питає він тихо, з розпачем що пече його чорну душу жарким вогнем.
— Я дала тобі лише те, чого ти потребував,— у тій відповіді є щось більше, та Гнат того збагнути не ладен. Відьма знає багато, але розпитувати її про те марно. Буде посміхатися й удавати, що вона лише стара дурна ворона, а козак собі щось понавигадував.
— Я не потребував ставати чаклуном.
— Тобі було це потрібно. Якби не я, то ти б повісився з горя десь у степу. Чи скажеш ні? Ладен був би й далі так жити, в страху, що він дізнається й ти утратиш його назавжди?
— Вигадуєш бздури усякі. Я що, дівиця, аби мені через кохання вішатися?
— Чому ж одразу дівиця? Звичайний козак, якого ніхто не зрозумів би, а товариші лише на кпини підняли б, та погидували. Чи скажеш, що не права стара ворона?
Він не знаходить слів, аби відповісти. Не хочеться визнавати, що відьма права, але й кривити душею та заперечувати – теж.
— Хай би тебе чорти вхопили,— лише тихо хрипить він і йде вглиб лісу, не обертаючись.
За спиною чує сміх, що поступово переходить в каркання — насмішку над своїми дурними вчинками.