«Я не можу зрозуміти що мене переслідує»

Хан Джісон знову заснув на горищі.

Він прокинувся рано-вранці, від дивного відчуття того баскетбольного вечора, а з їхньої гри пройшов уже тиждень. 

Джісон не розумів себе, і не розумів чомусь поруч із ними, його не охоплювало дивне, звичне йому, почуття тривоги. Він звик до того що відчуває це в соціумі, і навіть іноді наодинці із собою. Він звик тікати від такого в музиці, у своєму альбомі, який так люто ненавидів і на горищі. 

 

Він звик бути сам, звик до косих поглядів і до того, що його не сприймають. Але ці хлопці начебто були такими ж як він, які тільки виходять із цієї зони тривожного комфорту. 

Джісон звик бачити, як його однолітки зовсім не бояться голосно сміятися, падати, щось крикнути на вулиці, та чорт, навіть попросити когось незнайомого на вулиці показати дорогу не бояться. І Хан завжди завжди їм заздрив. Він не міг пройти й метра в місті без думки про те, що на нього все витріщаються. І він втік від цього до села, де менше людей і де є горище, звідки Джісон вилазить тільки поїсти. 

Горище – це його окрема зона комфорту, ніби бульбашка, в яку він ховається при кожній панічній атаці після найменшого соціуму. Але після хлопців не було жодної панічної атаки. Він повернувся втомленим і повністю зневоднений. З ними він забув про соціум, і з ними хотілося повернутися в минуле, забути про все, чого його навчив Мінхо і навчитися цьому знову. 

Справді, Мінхо. Той Мінхо що страшенно схожий на сусідського рудого кота. Той Мінхо у котрому багато енергії та той Мінхо чий голос є спокійний та впевнений. Перед очима, як спогади того вечора тільки Мінхо, і його професійні кидки і найжорсткіший данк, який Джісона бачив у вічі. Він, цей Мінхо, на полі схожий на дикого кота, що не бачить собі рівних і грає навіть із тими, що можуть розірвати його на частини. 

Джісон за тиждень втомився рахувати свої думки про жаль і про те, що не вміє малювати по пам’яті. Він ніколи не думав, що людина, яка займається своєю улюбленою справою, може викликати стільки емоцій у оточуючих та спостерігачів. 

 

Від думок відриває ранній холодний вітер, що миттю потрапляє до щілин і обдуває старий матрац і плед. 

Джісон відчуває як замерз, але в його голові лише думки про приємну прохолоду і бажання намочити свої кеди під ранковою росою. 

 

Він вийшов на вулицю, одягнувши чорне худі поверх своєї старої поношеної футболки, яку його бабуся давно хоче викинути. Взявши телефон у потерту кишеню і закинувши маленький олівець із листком під чохол. Джісон просто не може розлучитися зі спогадами. Він зробить це сам, коли буде готовий. Він думає, що з упевненістю викине всі свої старі речі, в яких курив на балконі, в яких спав десь у під’їзді, запевняючи батьків, що він не буде «як усі» і не буде «нормальним». 

Його светри пам’ятають усі сльози та сварки, всі його панічні атаки та кожну емоцію. Деякі він одразу ж кидав у шафу, сподіваючись, що ніколи більше не знайде, а деякі лежали в його кімнатному бардаку на найвиднішому місці. 

 

Джісон на вулиці. Його обличчя обдає надто холодним вітром, а ноги неприємно відчувають мокру тканину кед. Дерева з туманом виглядають якось особливо та магічно, що змушує йти зовсім у невідомому напрямку. Здавалося б, він уже бачив цю дорогу, ходив цією травою і знав кожне дерево, але та думка, що за ним ніхто не спостерігає, вперше його не переслідує. 

Коти зрідка сиділи на парканах, хтось із них біг лащиться під ноги, а хтось шипів і одразу ж тікав. Десь за невисокими парканами було видно, як хтось уже працює в саду. Хан фотографував їх, незалежно від того, як вони на нього реагували. 

Сільська дорога майже розмокла від рясної роси, і йти нею в тканинному взутті було майже неможливо. Але Хану на це було начхати. Він уперше відчував себе вільним, і тим, кого не засуджує суспільство. 

Стежка змінилася асфальтом, і Джісон відчув холод у ногах. Напевно, він обов’язково захворіє, але зараз про це не думає. Туман повільно спадає, а сірі вулиці починають освітлюватися сонячним світлом. 

Кроки підошви об асфальт звучать голосніше і чіткіше, а те, що на вулиці майже нікого немає давало не аби який спокій. 

 

– Це ти знову. Хлопчик-хом’як, який не вміє грати в баскетбол. – Десь з боку провулка, в який Хан ніколи не ходив, почувся знайомий спокійний голос. Джісон обернувся. За його спиною стояв той Мінхо, про який він думав увесь тиждень. Ось тільки він виглядав так, що Хан не зміг стримати смішка. На ньому квітна кофта на блискавці, схожу зазвичай носив його покійний дідусь, на ногах дуже широкі штани, а замість спортивних кросівок що бачив Хан останній раз – зелені гумові чоботи майже до коліна. – Смішно тобі? – Мінхо потріпав Хана по волоссю, як це зазвичай робили старші брати по відношенню до молодших. 

– Дуже смішно. – Джісон прикривав рукою свою усмішку до ясен, а сам ще раз перекинув Мінхо поглядом з ніг до голови. – Тобі б ще солом’яну панаму і точно будеш диваком. 

– У мене є така, тільки на мою голову вона велика. Думаю Крісу вона б якраз підійшла. – Мінхо провів у повітрі над головою так, ніби в нього на голові зараз реально капелюх, і він його поправляє. – Що ти тут робиш так рано? Знову у магазин? Чи вирішив згадати мій прекрасний данк того вечора? – Мінхо виглядав по-котячому впевнено, ніби Джісон його господар і зараз він над ним насміхається. 

– Прокинувся і вирішив прогулятися, тільки я ось нічого тут не знаю і гуляю однією дорогою. – Джісон дивився кудись у далечінь, де туман пропадає і де починає бачити сонце. 

– Ну, так давай я покажу тобі. – Мінхо незручно ступив у чоботях, і одразу забарився. – Тільки мені перевзутися треба, бо в цьому я далеко не піду. 

 

Хлопці йшли в майже повній тиші, іноді по черзі хихикаючи від того, як ляскають гумові чоботи. 

– Чим ви тут взагалі розважаєтеся? Ну, тобто мені зрозуміло, що тут немає всього того, що є в місті, але крім баскетболу тут є чим займатися? – Хан ішов засунувши руки в кишені, забуваючи про листок під чохлом. 

– Я сам часто над цим думав. Просто моє літо найчастіше відбувається на городі, і підлітків тут не так багато. Ми втрьох часто разом на річку ходимо, або до Хьонджіна, у нього є, або була, ігрова приставка. Зараз я давно у нього не був, чи не знаю чи жива вона. – Мінхо йшов повільно, ніби відтягуючи момент. 

Туман уже розвіявся, і дорога була помітна. На годиннику сьома ранку, зазвичай у цей час Хан повертався з горища до кімнати, щоб бабуся не помітила що він там ночував. Джісон думав про це село, і про те, що не хотілося б проводити все літо на горищі. Йому подобався момент і спокійний голос Мінхо. 

Хан хоче, щоб Мінхо був тим, хто покаже йому це літо. 

 

Вони зупинилися біля маленького дворика, і Мінхо відкрив скрипучі ворота. Він махнув рукою, і Джісон пішов за ним. Його дворик був акуратний, а клумба виглядала ще більшою, ніж у його бабусі. 

Сам дворик був просторим, хоч і не дуже відрізнявся від того в якому Хан прожив все дитинство. На подвір’ї був гамак, а біля входу до будинку на кріслі-гойдалці сиділа бабуся. Вона в’язала кольоровий шарф і легко погойдувалася в кріслі. 

– Добрий ранок. – Джісон зупинився, як тільки помітив когось ще. Він відчув як по тілу пробігли мурашки як почуття незручності з п’ят перейшло по руках і грудях, неприємно лоскочучи все тіло. 

– Добрий, синочку. Ти друг Мінхо? – Вона підвела очі, і Хану вони на секунду видалися зовсім порожніми. Він відчував кінчиками пальців, як її емоції заповнювали цей двір і вона повільно згасала. 

– Можна і так сказати. – Джісон трохи зам’явся від безвиході, але не відповісти старшому він не міг. Він не знав, чи відчуває вона те, як йому хотілося піти, але залишався на місці, щоб не здатися грубим. 

– От і славно. Сподіваюся він добрий друг. – Бабуся всю розмову не переставала в’язати, і, дивлячись на її дії, Джісон намагався себе заспокоїти. Він зовсім не знав, що відповісти. Сказати «так, так і є», але тоді вийде що він збрехав, адже вони знайомі всього тиждень, а бачаться взагалі вдруге у житті. А якщо сказати правду, то Хан ніякий і не друг йому виходить, а простий знайомий, який все одно збрехав його бабусі, погодившись з тим, що він друг Мінхо. 

 

Мінхо вийшов з дому, вже без чобіт і смішної дідівської кофти. Він був одягнений майже як Джісон, і Хан відчув полегшення: він не один міський дивак у цьому всесвіті. 

Вони попрощалися і вийшли, але Джісон все ще нервово потирав задирки на пальцях. 

– Щось трапилося? Ти був спокійним доки ми йшли до мене додому. – Мінхо виглядав скривдженим. Наче йому в обличчя сказали гірку правду, а він усе життя слухав солодку брехню. 

– Чесно, сам не знаю. – Хан миттю глянув на Лі, а потім знову повернувся на дорогу. – Твоя бабуся запитала ти добрий друг, а я навіть не знаю. Відповів що ніби так, але почуваюся так ніби збрехав. – Джісон відчував себе ще гірше після цих слів. Він сказав це прямо йому в обличчя, і чорт, це звучало так, ніби Мінхо найгірша людина на світі. 

– Пффф, якщо ти через це так нервуєш, то просто забудь. – Мінхо по-котячому посміхнувся і здавалося готовий почати заспокоювати. – Вона всіх так питає. І яку відповідь вона б не почула, я все одно буду для неї зайвим і «не таким». – Атмосфера почала розпалюватись і в повітрі навколо них з’явилося почуття смутку. Вони зовсім не знайомі, але їм так хотілося вилити один одному душу серед цих яблунь та полів, що вони просто замовкли, намагаючись не збовтнути зайвого. 

 

Мінхо розповідав свої історії, ніби зовсім забувши, що йому сказала його бабуся. Історії були з роду їхніх гулянок із Крісом та Хваном, щось із дитинства, а щось із розповідей мешканців. Вони сміялися і разом дивувалися, а Мінхо виглядав таким живим, що Джісон зовсім забув про його невимовні переживання. 

 

Мінхо показав йому річку, гарну альтанку, в якій Мінхо з Крісом, Хваном та ще парочкою хлопців, які приїжджають влітку пізніше, влаштовують пікніки, ще один магазин, в якому вибір продуктів менший, але й ціни там теж нижчі. 

Мінхо не вимагав чогось натомість. Він просто показував, розповідав, бо йому самому було це цікаво. 

Мінхо також розповів про своїх друзів у місті, кажучи що все одно не шкодує про те, що влітку залишається без них. 

 

Джісон відчував з ним спокій. Він слухав уважно і кожне слово, помічаючи як швидко змінюються його емоції і як швидко він розповідає одну історію, починаючи розповідати іншу. Хан дивився наче зачарований, відвертаючи голову тільки тоді, коли Мінхо йому показував на що рукою. 

 

На годиннику вже година дня. У худорлявості і в штанах неймовірно жарко і Мінхо помітив, як Хан ослаб від непідходящого одягу в сильну спеку. 

– Гаразд, нічого цікавого тут більше немає, ти напевно впарився весь. Думаю, краще зараз розійтися, а якщо мене не зупинити то я можу і годинами балакати. – «А я можу годинами тебе слухати» крутилося на язиці у Хана, але він не знав чи підходить їхній рівень знайомства і момент, щоб озвучити цю фразу. 

 

Вони розійшлися так само швидко, як зустрілися, знову йдучи в різні боки по різних провулках. 

 

Хан знову йшов тими вулицями, а вони у відповідь здавалися йому дуже знайомими. Він частково розумів як може дійти додому з тієї чи іншої вулиці та як викрутитись якщо забув що де знаходиться. 

Вдома на всю кипіла городня робота, і Хан навіть відчував провину, що провів кілька годин за прогулянкою, а не за тим, щоб допомогти бабусі. 

– Ох, де ти був? – Бабуся підвелася з городу, розглядаючи онука з ніг до голови. – Я кликала тебе на сніданок, а ти не відповів. А піднятися нагору я не можу, здоров’я не дає. 

– Вибачте, я підвівся рано і вирішив прогулятися. А потім зустрів Мінхо, і він показав мені село, розповів чим вони тут зазвичай займаються тощо. – Джісон йшов поруч, захоплено розповідаючи і згадуючи захоплене обличчя самого Мінхо, поки він це розповідав йому. 

– Ти б поменше з цим Мінхо ходив. – Тон бабусі з приємного змінився на роздратований.

– Чому? Він начебто нормальний хлопець, і не зробив мені нічого. – Джісон розгублено розвів руками, і з його кишені випав олівець. Він посміхнувся, згадавши, що з Мінхо зовсім забув, навіщо виходив на вулицю. 

– Не нормальний він. – Бабуся пішла далі, зовсім не помітивши, що її онук зупинився. Хан не розумів таку різкість у зміні настрою, адже, коли він сказав їй про Мінхо тиждень тому, вона нічого йому не сказала. 

– Чому, Ба? 

– Чи мало ким він тебе зробить? Раптом ти теж як він станеш, я ж не знаю, як це передається. – Бабуся покрутила пальцем біля скроні, сплюнула і зайшла до будинку. 

«Яким це «таким»?» – крутилося в Хана язиці, але він нічого їй не сказав. 

Він збентежено повернувся на горище, переглядаючи свою галерею, і шкодуючи що не взяв номер у Мінхо. 

 

Липень тільки починається, і сонце тільки починає пекти, перетворюючи запорошене, прохолодне вечорами горище, на місце, в якому неможливо знаходиться.