Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
А літо пропахло цигарками, багаттям і теплом карих очей навпроти.
Хан Джісон ненавидів літо. На те не було причин, просто яке щастя можна знайти в холодних ранкових росах, у спекотних днях, в які взагалі хотілося щоб випав сніг, і вечорах коли постійно літали комарі?
Він любив сидіти на горищі, там не буває комарів і завжди прохолодно, розглядаючи старі журнали, чиїсь щоденники залишені та забуті там на згадку, старі альбоми та знаходити там частини чогось важливого комусь у минулому.
У їх сім’ї на горищі зберігалася пам’ять. Воно було як лист з минулого, зберігало покриті пилом старі малюнки та книги, газети та чийсь майже розвалений велосипед.
Зрідка було чути дітей, їхній сміх і ледве чутні розмови, скрип воріт, бій м’яча об землю, сльози та птахів. Були старші голоси, але Хан ніколи не цікавився хто це і навіщо прийшов. Він читав старі статті та книги, розглядав чиїсь малюнки та старі сімейні фотографії.
Його майже ніколи не чіпали. Всі спихали на пубертатний період і на «це підліткове».
Джісон любив самотність. Любив свободу та пам’ять. Його улюблений предмет у школі - історія, а хобі спостерігати. Спостерігати, як ростуть квіти, як змінюються люди і як пливе сонце. Якщо придивитися, вечірнє сонце пливе швидше, і сам Хан спостерігав за ним щовечора, фотографуючи кожен новий захід сонця на камеру.
На плеєрі грала спокійна музика, в переклад якої Джісон не дуже вдавався. Йому подобався мотив і звучання, приємний голос виконавця і сам момент, у який він її слухає.
І момент дозволяв піддаватися. Через маленьке горищне віконце в запорошене приміщення потрапляло світло, і від цього весь світ хотілося фотографувати тут і зараз. Він ніколи не переглядав галерею, бо знав: двох однакових заходів сонця в ній ніколи не буде. Кожен із них новий для очей, з новими кольорами та новими емоціями.
Жовті, червоні, яскраво-яскраво-рожеві, помаранчеві, фіолетові, сині та вогнено-особливі. Щовечора їх хотілося сфотографувати, залишити на згадку і зберегти як нову історію. Джісон не вмів малювати, але він точно хотів би намалювати кожен захід сонця і кожен літній вечір.
У нього на горищі не було акварелі чи гуаші, тільки старі-старі олівці та альбом привезений ним із міста. У ньому вже було кілька замальовок простим олівцем. На першій сторінці була бабусина клумба, вона невелика, але квітів у ній хоч греблю гати і всі різні. На другій оселився трохи косий і не пропорційний рудий сусідський кіт. Він виглядав як сонце, його шерсть поки він купається в променях набуває бурштинового відтінку. Шкода, що у Джісона немає такого олівця, і кіт вийшов трохи схожим на апельсин. На останній сторінці погано стерті начерки. Кут кімнати, спроби змалювання старої шафи і той самий, більш невдалий, сусідський рудий кіт. А решта сторінок порожня. Хан не любить брати до рук альбом, на малюнки йде багато часу і нервів, і, напевно, для себе він боїться здатися невдахою. Він той, хто проводить час сам, і при цьому, якщо поглянути на альбом, малювати він не вміє. І саме тому він малює тільки коли в повній самоті.
Йому подобається спокійна музика, спостерігати те, як він облаштував собі куточок на горищі, бабусине варення і ці старі тюль-штори на вікнах та при вході.
Від роздумів та художньої агресії його відірвав голос бабусі, що кликала його на вечерю. Вихід з горища був одразу на вулицю, і тільки потім, спустившись сходами, йому треба було пройти через все подвір’я до літньої кухні. Це було трохи незручно, адже якщо Джісон там спав, йому сонним треба було спускатися не дуже надійними сходами. Але зараз його нічого з цього не хвилює, він у передчутті смачної вечері та нового, не схожого на ті, що були раніше, сільського заходу сонця.
- Ось, Джісон-і, я втомилася на городі, так що вечеря сьогодні буде легкою. - бабуся поставила перед Ханом пару тарілок, і погладив його по голові, сіла за стіл поряд. Її усмішка була по-рідному теплою, і Джісон почував себе в безпечному соціумі.
- Чому Ви мене не покликали? Я допоміг би, ти знаєш. - Хан швидко закидав ложку за ложкою в рот, забуваючи пережовувати. Що вдієш, їжа була неймовірно смачною. - Ви самі поїли?
- Я боялася тебе відволікти. Ти завжди так старанно розглядаєш фотографії свого прадіда, що мені не хочеться зіпсувати тобі момент. Нагадай мені наступного разу підписати фотографії, щоб ти знав що на них відбувалося. - Бабуся посміхалася і дивилася прямо в очі. Її зморшки, мабуть, нагадували їй про її вік, але з Джісон вона ніколи не говорила про це. Вона просто насолоджувалася. Її онуку 17, у нього ще все життя попереду і їй є кому вечорами розповідати історії, кого вчити і кому давати поради. Що може бути краще?
- Ой, я зовсім забула. - Вона підвелася з місця, швидко щось шукаючи.
- Ви щось загубили? - Хан підскочив на місці від такої різкості в зміні настрою, але як тільки вона зникла на вигляд зробив вигляд що нічого не сталося.
- Мені потрібно сходити до магазину. На завтра зовсім нема з чого готувати. - Вона продовжувала щось шукати, зовсім не помічаючи Джісона що встав з-за столу і дивився на те, як вона метушиться з дверного проходу.
- Ну то давайте я схожу, а Ви відпочинете. Все одно я хотів прогулятися, а тут і Вам допоможу. - Бабуся полегшено видихнула і продовжила шукати гроші та список спокійніше. Хан не знає, але в цей момент вона була страшенно рада тому, що Джісон приїхав до неї на літо.
Вечори в селі були чарівні. Навколо зелені дерева, деякі обвішані яблуками та вишнею, десь абрикоси, а деякі просто стоять як символ зеленого села. Асфальт тут лежить не скрізь, але міського Хан Джісона це дуже бентежило. Навпаки, тут він забував про соціум, про школу і те, що йому залишився лише рік, а далі треба вибирати. Тут багато таких же дітей, що приїхали до бабусь на літо, половина з яких були ще початковошкільними крохами, що ще не знають, що їх чекає далі і просто грають у хованки. Джісон дивився на таких з усмішкою, згадуючи, як колись теж був таким.
Сонце ще яскраво світить через листя дерев, а Хан, ніби вперше, дивиться на всі боки, іноді заглядаючи у двори і милуючись чужими клумбами.
Надовго і піщана витоптана дорога закінчилася, змінюючись асфальтом. Тут більше людей, більше розмов і, як здавалося Хану, більше косих ненависних поглядів у його бік. Люди різного віку, від дітей до старих що прожили тут все своє життя, ніби спеціально всі вийшли вирячитися на Джісона. Принаймні йому так здавалося. Він відчував, як у нього від поглядів розслаблялися руки, і як з кожним кроком боліло дихати. Він відчував тривогу і страх, забуваючи зовсім, що вийшов на вулицю, бо сам запропонував свою допомогу.
Несподівано для самого Джісона у світ зі своїх думок його повертає баскетбольний м’яч, який падає перед ним, не зупиняючись перед ногами, а продовжує котитися в інший бік від баскетбольного поля.
- Вибач, хлопче, чи не міг би ти подати м’яч? - З боку іржавої залізної сітки чути спокійний чоловічий голос, і Хан відразу ж згадує про м’яч, потягаючись за ним. Хлопець за сіткою не був жахливим і його погляд не здавався засуджуючим та небезпечним. Саме навпаки, він заспокоював.
Для себе Хан помітив що хлопець не набагато вищий за нього, а його каштанове волосся з рудим відтінком на сонці. «На цьому хлопці справді танцюють сонячні промені» - подумав Хан, відвернувшись на секунду за м’ячем.
Якби він не був так захоплений своїми думками - помітив би ще кілька хлопців десь у тіні, але на тому ж баскетбольному полі за іржавою старою сіткою. Вони втомлено лежали на портфелях, швидше за все, відпочиваючи від «складного» фізично матчу.
Хан не відразу додумався просто перекинути м’яч через сітку, тому пішов до входу, щоб віддати м’яч прямо в руки. Тепер світло сонця падало цьому хлопцеві на обличчя, і чорт, він виглядав надто спокійним. Цей хлопець розслаблений, його волосся все-таки більше руде, ніж каштанове, а очі відбивалися коричневим бурштином на сонці.
- Дякую. - Рижик забрав м’яч, засунув його під руку. Хан відчував як той його розглядає, і тому зовсім не міг рушити. - Я тебе раніше не бачив, уперше тут?
- Ні, я щоліта тут. - Хлопець окинув Хана з ніг до голови і по-котячому хмикнув. Джісон про себе посміявся, подумавши, що цей хлопець баскетболіст схожий на сусідського бурштинового кота.
Зрозумівши, що розмови не буде, він рушив далі. Бій баскетбольного м’яча продовжився, як тільки Джісона стало не видно. Хан намагався ре думати що той хлопець дивився на нього, йому без цих думок було спокійніше.
За поворотом відкривався узвіз, з якого діти спускалися велосипедами. А правіше був сільський магазин. Він маленький, його стіни пофарбовані блідо-блакитною емульсійною фарбою, а над дверима червона пошарпаний напис «продукти».
Наддверний дзвінок м’яко продзвенів, повідомляючи продавців про те, що двері відчинилися. У приміщенні прохолодно, і Хан відразу ж розслабився побачивши, що людей тут не так багато.
За прилавком приємна жінка, яка швидко за списком знаходить всі потрібні продукту Хану, і так само швидко дає здачу, і Джісон виходить із приємного приміщення так само швидко, як зайшов.
Джісон знає всього одну дорогу - від будинку до магазину, а страх заблукати наздоганяє так само швидко, як і думка прогулятися. Хан забув вдома навушники, і з цього він виразно чує голоси людей, свої кроки і дзвін баскетбольного м’яча, що наближається. Він знову біля баскетбольного поля, з надією обминути цього хлопця що страшенно схожий із сусідським котом.
- Гей, хлопче. - Хлопець зупиняє бій м’яча, але Хан не бачить його обличчя через промені сонця, що зовсім не потрапляють на нього. Сонце світить йому в спину, від чого він здається силуетом, що світиться з дитячих казок. - Чи не хочеш з нами?
Хан занепокоївся. Навряд чи він ще раз з кимось тут перетнеться, але і шанс того, що цей Рижик тут щовечора від нічого робити теж не дорівнює нулю. Джісон не думає, що тут багато підлітків, адже більшість залишаються в місті на літо, ґрунтуючись на тому, що тут, у селі, нічого робити.
Все-таки надовго думаючи пакет із продуктами лежав при вході, а сам Хан опинився на полі, зовсім не розуміючи, як грати в баскетбол.
- Мене Лі Мінхо звуть, а тебе як? - Хлопець простягнув вільну руку для рукостискання, і Хан швидко простяг свою.
- Я Хан Джісон. - Він трохи зайнявся, побачивши інших хлопців, що дивилися прямо на нього з іншого кута поля. Чотири таких же темно-коричневих ока дивилися на нього без зневаги. - Чесно, я зовсім не вмію грати у баскетбол.
- Добре що признався у цьому швидше ніж я вижив тебе з сил. - Мінхо головою кивнув на двох хлопців у кутку поля. - Вони одразу мені не сказали, от і отримали. - Один з хлопців, який був більше статурою і мав ямочки на щоках при усмішці, кинув у Мінхо допиту пляшку води, на що Джісон засміявся. Атмосфера над полем після цієї дії полегшала.
Мінхо не нагнітав, а навпаки, пояснював, що як робити. Він професійно перебирав м’яч у руках, закидаючи його чітко в кільце, пояснюючи Хану чому такий важливий кут і положення руки та ніг. Джісон уважно слухав, ніби завтра у нього важливий матч і якщо він пропустить хоч слово то однозначно програє. Мінхо давав намагатися потрапити в обручку, навчив блоку і навчив азам стрибольного дриблінгу. Він пояснював чітко і читав по обличчю Хана, чи потрібно йому повторювати, чи можна дати спробувати закинути або заблокувати кидок у кільце.
Хлопці грали з Мінхо по черзі, а він виглядав так, ніби ці ігри кілька годин поспіль йому просто 30-хвилинна розминка.
Хан встиг познайомитися із двома іншими. Перший, хто кинув у Мінхо порожню пляшку, був Бан Чаном, але попросив назвати його просто Кріс. Він старший за них на два роки, йому 19 і це його останнє літо без турбот, тому він приїхав сюди. Також, його дідусеві потрібен був нагляд, і Кріс сам приїхав йому допомагати. Другий, неймовірної краси хлопець Хван Хьонджін. Джісону спочатку здалося що Хван типовий король і одиниці його самооцінки перевищують кількість людей тут, але все навпаки. Навіть незважаючи на те, що з Мінхо він не дуже ладнає, він перший помічав втому і підміняв Джісона коли той валився з ніг. Він уважний і дуже смішно драматизує. Саме на ньому трималася увага поки Кріс і Мінхо змагалися у тому, хто з них кращий.
Захід сонця через сітку виглядав ще більш заворожливо ніж з маленького горищного віконця. Захід сонця цього вечора був яскраво рожевий, а дерева здавалися чорними. На фото не було хлопців, але саме фото видавало їхню присутність. Над полем панував комфорт та затишок, а погляди хлопців не здавались чимось страшним. Навпаки, вони втрьох ніби відбивали від Джісона погляди перехожих і переводили їх на себе.
Хан згадав про те, що він ходив у магазин лише тоді, коли Кріс став збиратися додому.
- Йой, хлопці, я мав у магазин сходити, а я тут із вами загрався. - Знесилений Джісон підвівся з місця і подався до пакета. Він залишив за собою «дякую», і зник за першими, ще зеленими, яблунями.
- Ось чорт. - Мінхо підвівся, і, здавалося, був готовий бігти за Ханом. - я навіть номер його не спитав.
- Потім знайдеш, село тут маленьке, навряд він тут десь ховається від тебе. - Хван підколов Мінхо, але той навіть не помітив.
На вулиці тепліло повітря, чи то від гри, чи то від гарячого повітря в горлі сильно пересохло і здавалося ніби щось його зараз розірве на частини. Хан прийшов додому пізніше, ніж розраховувала його бабуся, на її обличчі читалася тривога.
- Вибачте, що я так довго. - Він поставив продукти на стіл, а сам почав по-тваринному пити багато рідини.
- Я вже думала, ти заблукав. - Бабуся взялася за пакет, коса поглядаючи на Джісона, що вже хвилину без зупинки пив воду, що давно нагрілася до кімнатної температури.
- Ні, я з хлопцями у баскетбол пограв. На мить навіть забувши, що в магазин ходив. - Усунувшись від глека Хан важко дихав. - Лі Мінхо, Кріс, і Хван Хьонджін, можливо знаєте таких. – Бабуся кивнула, погоджуючись.
Джісон підвівся на своє запилене горище, пообіцявши бабусі знову не ночувати там. Він сфотографував захід сонця і з цього боку, не порушуючи своїх традицій. А сам почав малювати нариси сьогодення.
З цього дня для Хан Джісона розпочинається літо.