Ділан ніколи не вмів розважати своїх жінок, він зазвичай слухав їх з розумінням в очах і легкою посмішкою. Іноді – зі склянкою віскі в руках, у спеку один кубик льоду, у холод – зі шматочком лимону чи лайму. Ділан не вмів пам’ятати, про що вони йому розповідали, тому у його пам’яті стосунки лишались як сукупність однакових сцен у ліжку:
ось два гарячих тіла притискаються одне до одного
ось щільніше переплітаються пальці
ось вона голосно майже кричить
ось він раптом розслабляється
ось те
ось інше
лежать у ліжку і про щось говорять.
А щось більше – ні, бо що ж робити, коли ти отака людина, як Ділан Шрайк. Така людина, яка вміє лише пити та займатися сексом, яка не пускає нікого в свої захоплення й хобі. Яка заводить стосунки, але не заводить спільних занять. Ділан не готує разом зі своїми жінками – він замовляє піцу чи суші,
Ділан не ходить в театри й кіно зі своїми жінками – він тільки слухає відео на ютубі фоном,
Ділан навіть жодного разу не приймав з жінкою душ. А особливо його дратувало, коли якась із жінок пропонувала зіграти в карти. Карти для фокусів, а дурень – це не гра, а аркан номер нуль у таро.
Джей був зовсім іншим чоловіком, який розважав жінок, певно, краще, ніж займався із ними коханням. Гра в крокодила, гра в монополію, несправжній художник в Нью-Йорку, всякі варіації уно, гра у пляшечку, ерудит, і це – тільки ігри. Байки про себе, байки про друзів, анекдоти для перекурів, Джей Деніел Атлас, дійсно – в розвагах краще, ніж в ліжку. Звідки Ділану таке знати, правда?
– Віскі скінчився.
– То є вино.
– Я не п’ю вино.
– Я теж не люблю. То сходимо в магазин, є внизу.
– Там немає мого улюбленого.
– А який твій улюблений?
– Той, що на Дж.
– Джек Деніелс?
– Джессі Айзенберг.
– Ніколи не бачив такого віскі, ти щойно його вигадав, щоб точно не йти.
– Можна і так сказати.
Ділан не дав Атласу вийти: він прибрав його руку з дверної ручки, і, в такому світлому коридорі, нарешті поцілував його. Він відчував, як тремтить від збудження юний Джей, він тримав його за руку – і так притискався до нього, господи боже мій, хоч би витримали дешеві гіпсокартонові стіни цю пристрасть.
Атласа вже не вперше цілує чоловік, але так – вперше. Тверезий непрокурений чоловічий цілунок, хіба зовсім трішки коле щетина. Ти колешся, Ділане, так і сказав, з такою посмішкою – наче відволікає, бо не знає, що казати. Він би на його місці відповів типу «вже два роки як чистий взагалі-то», але Шрайк погладив себе по обличчю і сказав, що обов’язково поголиться. Не треба.
Не дотерплю
не зараз
я все одно не люблю засоси
але лиши мені хоч подразнення
зцілиш потім пальцями – коли візьмеш мене за шию.
Жінки довіряли Ділану – він сам не знав, чому, він справляв на них, певно, саме таке враження: надійного, розумного і досвідченого. Він і сам собі вірив. Коли перед ним був Атлас – схвильований юний Джей – Шрайк вперше за багато років засумнівався в собі. Коли цілуєшся – очі самі собою немов би заплющуються. Тому Ділан його цілував. Тому Ділан безкінечно його цілував. Він забув, як це – розмовляти, він не міг сказати «не дивись на мене». Тому він цілував його
ніжні-ніжні цілунки
ніжні-ніжні цілунки переходили в грубі і пристрасні
і назад
і знов
Ділан проводив язиком по губах Атласа.
Каже, ти ба, Атлас! Який він атлас – він шовк, так собі думав Ділан, коли переходив на шию, коли переходив на груди, темрява – нічого не видно, але картина стрункого тіла вимальовувалась
пристрастю і дотиками, пристрастю і дотиками.
Джей торкнувся волосся Ділана тоді, коли той почав цілувати його живіт. Тільки б не було лоскотно – але Шрайк наче знав, що Атлас боїться лоскоту, і були його цілунки такими… Палкими, палкими та обережними. Відчувалось у розпеченому повітрі, у зім’ятих простирадлах, у частому диханні, всюди відчувалось те, як ці двоє зараз хочуть один одного.
Я перший у нього
ніякого болю
не цій людині
руку – під подушку, а тілом ближче до мого Джея
мого?
Відкрити – в тиші так чутно, як відкриваю змазку
не бійся, що холодне, не смикайся, все добре.
Атлас спочатку відчув у собі палець Шрайка, потім – вже два. Джей не думав про час, якийсь фокус зі стиранням часу, не інакше, здається – все відбувається водночас, і при цьому ніщо не рухається нікуди. Дві людини у безкінечності, дві – не замало, не забагато, стільки скільки треба. Поза словами, поза звуками, поза магією і наукою. Це мало трапитись.
Вони не ставлять собі питань
вони не ставлять питань один одному
відповідей все одно не буде
окрім хіба що «готовий?» і «так».
І як надовго запам’ятають цю близькість їхні тіла? Відповідь: на довше, ніж можуть подумати вони двоє. Ділан так притискається к гарячому Атласу, Атлас не хоче його відпускати. Джей думав – буде боляче, набагато більш боляче, але перші ритмічні рухи… Він не знає, чи не може, чи то не хоче прибрати руки зі спини Шрайка. Ділан довго не виходив із Джея – до поки не зникла ерекція. Дихання все не повернеться в норму – вони наче досі в моменті, в першому – для обох, в якомусь сенсі, першому.
Поцілуєш мене?
Поцілуєш мене? Я відчую твого язика – і все почнеться спочатку, ми знаємо це
Поцілуєш мене? Ми готові? Ми хочемо ще?
Ділан кладе руку на шию Атласа. Як за магією зникнуть подразнення? Чого тільки, насправді, не можуть ілюзіоністи.