-Пані Магістус, ви тут? Пані?!- з їдальні почувся голос Скарамучі. Дівчина безшумно видихнула повітря та вперлась лобом в груди вчителя, який завмер від цієї зухвалості.
Постоявши так з хвилинку, та впевнившись в тому, що хлопець пішов з їдальні, Мона відпустила Альбедо.
-Вибачте пане, я зовсім не хотіла опинитися в подібній ситуації, та вибачайте, що втягнула і вас…- Вони ще стояли у тій тісній комірчині, де не було місця й для однієї людини. Відчуваючи на собі подих хлопця Мона знову почервоніла, та добре, що цього не було видно в темряві.
Єдине, що могло їх освічувати, це маленьке віконечно під стелею.
-Нічого, я сам винен, що тут опинився, ви також вибачайте…- здалось, що вчитель також хотів ще щось промовити, та він дуже швидко затих, коли в їдальні роздався голос вже його асистентки. Так склалося, що ці двоє втікли, неначе малі діти, ховаючись від своїх підлеглих.
-Тоді…- Мона не встигла доказати, як її взяли за потилицю та прижали до грудей.
Альбедо видав тихого звуку, якогось по типу, як:“тшш…“. Дівчина замовкла та перестала рухатись. Тепер вона була впевнена на всі сто процентів, що якби тут було світло, то вона була би схожа на свіжо звареного рака. Поки з їдальні доносились звуки кроків, Альбедо не відпускав її, міцно прижимаючи до себе. Намагаючись дихати, до носа Мони потрапив дивний аромат парфюму чоловіка. Він був схожий на дорогий чоловічий парфюм, тільки з домішком запаху сисилії. Засоромившись своїх думок, дівчина на якусь мить затримала дихання. Дещо перестаравшись із затримкою повітря, Мону взяли за плечі та легенько потрусили.
-Пані! Пані!!! Прошу вас, не непритомнійте, я не хотів вас так сильно прижати, вибачте мені!- Альбедо пошепки почав вибачатись.
-Все добре, я просто злякалась…- Мона підвела очі, і до неї знову дійшло, що вони стоять надто близько, та щей зараз Альбедо її торкається, а вона хвилину тому обговорювала у себе в думках, який у нього парфюм. Вчителька знову розчервонілась.
Дві пари морських очей дивились на неї, та не розуміли, чи радіти їм, чи плакати. З однієї сторони Альбедо й мріяти не міг про таку близькість, а з другої, що тут в біса коїться, що він про таке думає.
Два дорослих вчителя, дві зрілі людини, поводились як школярі. Чи то їм місяць сьогодні так наказував робити, чи то зорі їм навіщували цю зустріч.
-Напевно вони вже пішли…-Альбедо постарався трішки відсунутись, але у нього це не вийшло через шафу, яка стояла позаду нього.
-Так, нам треба йти- Мона повернулася до дверей, та легенько потягнувши їх на себе спочатку перевірила, чи у їдальні нікого немає. А потім її тонка постать вискочила із комірчини.
Ставши біля дверей вона почекала вчителя, який тільки зараз зміг відкрити нормально двері та вийти. Їх погляди знову зустрілись і пара зніяковівші відвернулись одне від одного.
-Пробачте ще раз, пане…- видавила з себе дівчина
-Ви також, дозвольте вас провести…- Альбедо ще хотів додати що їм і так по дорозі, тому що він сам не планував повертатися до зали. Але не сказав нічого, окрім- Сподіваюсь, це загладить мою провину.
Ніхто з них не зрозумів про яку провину йду мова, але дівчина кивнула, та вони покинули стіни їдальні. Від зали по коридору доносились десятки розмов, та дуже легка, тиха, музика. Чим далі вони йшли, тим легше ставало вчителям.
Їхні кімнати знаходились у одному відгалуженні школи. Відділяв входи тільки коридор, тому провівши дівчину до повороту, Альбедо зупинився.
-Дякую за піднятий настрій, пані, бажаю гарного вечора- хлопець легенько вклонився. Мона не зрозуміла, чи то він із вічливості, чи йому дійсно сцена в комірчині підняла настрій. Та вона не мала часу довго обдумувати це.
-Вам також гарної ночі…
Розминувшись з вчителем Мона пішла до своєї кімнати. В ній було досить тепло, не дивлячись на те, що за вікном гуляв прохолодний вітер. Ніч обіцяла бути безсонною, так як з голови не виходили думки про те що трапилось, а в носі стояв запах парфумів, який Мона відчувала й досі.
Закинувши із себе свої черевички, а сукню й зовсім кинувши посеред кімнати, що для дівчини було незвично, вона, начебто знесилена впала на ліжко.
Загорнувшись у своє покривало Мона занурилась головою в подушку та тихо простонала. Їй досі було соромно, та вона не знала куди себе подіти. Чомусь минулі роки вона не дивилась на вчителя таким самим поглядом, яким поглядувала на нього поки він її проводив. Вони стільки разом відпрацювали, та і вона часто підстаховувала його учнів на різних лабораторних. Її магія дозволяла швидко збирати речовини, які потрапили не до своїх пробірок. Але й тоді не було подібного відчуття.
Заклопотана своїми думками, та серцем, яке виривалися назовні, Мона заснула.
Пробудження було, на диво, раннім. Трішки поніжившись у темпоті покривала дівчина все ж піднялась. Дорогою до ванної кімнати вона зашпортнулась за свою сукню, яку вчора залишила посеред кімнати. Здивована сама собою вона підняла її, та вже хотіла віднести до шафи, як у ніс вдарив вже знайомий аромат парфумів.
Розчервонівшись, вона швиденько закинула її до комірчини та пішла вмиватись.
Закінчивши усі раннішні справи, Мона одягнулась та пішла до їдальні, де у ельфів хотіла взяти щось перекусити. Коридори тягнулись, дехто вже також прокинувся. Проходячи повз учнів, які групами тлумились по своїх справах вона дійшла.
Як на неї там було дуже мало людей. Тому взявши собі вівсяної каші, яка сьогодні була з домішками ягід та кружку кави, Мона сіла на далекий столик біля вікна. Вона часто сиділа там, тому що її там мало хто помічав, та і вона так не докучала своєю присутністю другим. На стіл лягла книжка, яку вона взяла з собою, щоб почитати перед уроками. Не встигли її руки підняли ложки, а очі пробігтись по рядкам з книги, під її взір впали вчорашні двері, за якими вона знаходилась плічо опліч з вчителем алхімії. Поперхнувшись дівчина закашлялась.
-Пані, з вами все добре?- біля неї з’явився Скарамуча, який похлопав Мону по спині. Трішки прокашлявшись вона прийшла до тями.
-Так, дякую, вже все добре. Ти чого сьогодні так рано? Начебто на перших уроках ти не в мене…- Подякувавши в подумках хлопцеві, що він з’явився, та перервав її грішні думки, вона відпила кави.
-Сьогодні я йду з Аяксом в пригірське містечко з самого ранку, тому довелось підвестись. А ви, як завжди, рання пташка…- хлопець підпер щоку рукою, спираючись на стола. Так він міг ще краще роздивитись лице своєї наставниці.
- Що ж, передаш йому привіт- Мона прийнялась дальше їсти.
Щоб не насідати на вчительку, хлопець допив свого чаю, та попрощавшись пішов. Вона знову лишилось на одинці, та в цей раз вже погрузилась в книгу. Деякий час її ніхто не тривожив, та скоро до неї підійшла зеленоволоса дівчина.
-Доброго ранку, пані, я від пана Альбедо, він попросив узяти журнал того класу, який зараз має бути у вас, я можу його забрати?-дівчина мило посміхалась. Адже її улюблений вчитель дав їх наказ.
Мона підвела погляд, від імені вчителя вона зніяковіла, та не подала вигляду. Опустивши кружку, яку останні декілька хвилин не відпускала, вона промовила:
-Так звісно, візьми його в вчительський кімнаті, я потім заберу…
-Дякую, пані Магістус, гарного дня…
Не промовивши більше нічого асистентка втікла, залишивши її саму. Мона сподівалася що до того часу, як їй знадобиться журнал повернеться Скарамуча, та вона його відправить по нього. Зовсім не хотілося зустрічатися поглядом з вчителем, адже вона не знала, наскільки зачервонітися цього разу, тим більше це буде день та все буде видно.
Уроки розпочались. Тож вийшовши зі свого кабінету, двері якого вели в клас, Мона вийшла до своїх вихованців. Розповівши їм про те, що вони отримають на її лекціях, та впевнившись у тому, що ніхто не покинув після цього класу, вона розпочала.
Прошла добра половина дня, тому Мона більше не мала як чекати. Їй потрібен журнал, щей негайно, а хлопець так і не повернувся з пригірського містечка. Тому декілька разів вдихнувши та видихнувши повітря, Мона пішла по нього сама. Вона підготовлювала себе морально до цієї зустрічі, але в неї це виходило не дуже добре. До кабінету Альбедо треба було трішки пройтись, а так як скоро повинна настати обідня перерва, вона не дуже спішила. Так менше людей може помітити що вона зачервонілась, від того що зустрілась з вчителем.
-Тримай себе в руках…-прошепотіла дівчина та увійшла у клас, після того як з нього повилітали учні.
На її подив вчителя там не було, тож вона вирішила заглянути до його кабінету. Постукала у двері, та отримавши дозвіл щоб увійти, Мона відкрила їх.
-Доброго дня…-вона намагалась триматись, вона доросла людина, вона зможе.
-Доброго…- побачивши на порозі Мону, вчитель сам чуть не зарумянів, але руки його видали, тож одна з пробірок вислизнула з руки та розбились об птику на землі.
-Вибачте, що потурбувала…- дівчина швидко підійшла та без допомоги палички підняла рідину, відокремлюючи її від скла та іншого непотрібу, який був на землі.- Хотіла відправити асистента, та він ще не повернувся
Наче виправдовуючи свою поведінку, Мона відправила літаючу рідину в нову пробірку, яку підготував Альбедо.
-Так, точно, журнал, я забув його віддати…-всміхаючись своїх безглуздості, вчитель поставив пробірку, та взяв більшу, помішуючи рідину, видно у нього зараз проводився якийсь дослід- Візьміть його на столі…
-Гаразд, нічого страшного…- Мона підійшла до столу, та коли вона підняла журнал, в очі впали папери, на яких була зображена вона, та було відчуття наче вчителька дивилась у дзеркало.
-Я…- вона розчервонілась, та різко розвернулась, щоб подивитись на вчителя.
Той зрозумів, що не прибрав своїх обосбитих речей та підірвавшись з місця. Вони зіткнулись один з одною, з пробірки, яку тримав Альбедо виплеснулась темна рідина, та вилялась їм на руки. На руках чоловіка були рукавички, то ж йому нічого не грозило, а от тендітні ручки Мони потрапили під обстріл.