Це був новий навчальний рік у школі „Тайват“, де працювала Мона.
(Школа яка навчала чаклунів і чаклунок, де кожен спеціалізувався по своїм напрямках. Також їм потрібні були й палички, для того, щоб оволодіти магією)
Не зважаючи на те, що дівчина працює у даному закладі, як третій рік, для неї це був свіжий ковток повітря, який вона вдихала останні три осені поспіль.
Літо залишило по собі безбарвний відтінок в її думках. Все чим займалась Мона, було спостерінаггя за небом, подеколи вона зациклино перечитувала безліч книг, які зрідка повторювалися. Вважаючи це за те, що так вона повторює матеріал, Магістус навіть з усмішкою прочитувала деякі, завчені напам’ять, стрічки.
Стоячи перед воротами школи, яку вона покидала на період жаркої пори, із легень вирвався мимовільний звук задоволення. Мона могла й не полишати цих стін, як робили багато вчителів, та вона не могла собі дозволити пропустити зоряне небо, насичене безліччю подій, цього літа. Крокуючи серед натовпу школярів, дівчина подеколи всміхалась, чуючи з якою радістю деякі учні обговорювали напрямки, на які збираються йти цього року.
До закладу було йти добрих два кілометра, він красувався в далечі своїми вежами, які, здавалось, дістануть до хмарин, пролітаючих повз гори, які оточували школу. Навколо все було обгорожено великим кам’яним забором, то ж про безпеку місцевих доріг, які вели в, густо засаджені, сади можна було не торбуватись. Деякі учні, на її згадку, навіть серед неба проводили свої ночі.
Заклопотана круговоротом своїх думок, Мона пройшла вже більшу частину дороги. Її окликнули та дівчина повернулася в сторону голосу.
То був хлопчина, який працював лаборантом у деяких вчителів, але в основному у неї. Нього зачіска, як вважала Мона- під горшок, шла до лиця. Темні фіолетові пасма придавали гарного тону очам хлопця. Мона зупинилась, та почекала на парубка, який пробіг десяток метрів та зупинився біля неї. Одягнений він був у темного гольфа з високим горлом, та схожого кольору штани. Через плече він мав перекинутого рюкзака, ручку якого притримував рукою.
-Доброго дня, пані, радий вас бачити цього року, дозвольте я допоможу вам- юнак посміхнувся їй та узяв з рук валізу, яку Мона тягнула вже добрих півтора кілометри.
-Привіт Скаро, теж рада тебе бачити- вона звернулась скорочено. Зрідка Мона дозволяла собі звертались до хлопчини неформально- він був її підлеглим. Навіть не дивлячись на це, йому подобалось таке прізвисько, особливо, коли його промовляли вуста вчительки.
-Я був здивований, коли дізнався, що ви цього літа залишили школу. Всетаки їздили до степу?- хлопець намагався дізнатись про проведений дівчиною час. Але вона розуміла, що цей парубок хотів знати усе про неї, навіть ті дрібниці, про які вона задумувалась.
-Так, зорі цього літа були надто прихильними до їх глядачів. Багато цікавого можна було дізнатись влітку…- Мона підтримувала розмову. Поки хлопець не встиг їй набриднути, що зовсім скоро її очікувало.
-Ваші очі завжди виблискують, коли ви говорите про зорі, пані
- Зорі багато чого знають, вони можуть навчити ходити, Скарамуче.
-Так, звісно… Зорі завжди праві…- хлопець сказав одну з улюблених фраз Мони, до того як вона вирветься з її вуст.
Поки вони дійшли, розмова не припинялася. З одної сторони вчителька була рада спілкуванню, адже за літо в неї було мало слухачів. А цей слухач завжди був радий її послухати, навіть, коли вона починала монотонні діалоги сама з собою. За минулий рік, саме тоді Скарамуча попав під її крило, хлопець встиг вподобати свою наставницю, навіть намагався залицятись. Кожен раз отримуючи відмову, він, на диво, не опускав рук, та продовжував ще більше насідати на свою пані. Зрештою, це набридло Моні, в деякій мірі, навіть осточертіло.
- Дякую, що допоміг, тут ми мусимо розійтись, зустрінемось на вечері- Мона забрала валізу, та попрощавшись зі Скарамучею пішла другим коридором.
Вона була вдячна директору, який відокремив спальні деяких вчителів. Особливо, вона дякувала за свою. Вона знаходилась майже на вершині однієї з самих високих будівель. Вікна виходили у різні частини неба, на захід та на схід, щоб дівчина могла завжди спостерігати за зорями. Також у неї була своя окрема вбиральня з ванною кімнатою, та маленька комірчина, де могли стояти речі, які не мали б бачити інші.
Зліва від входу знаходилось ліжко, правда, щоб його не було видно тим, хто тільки зайшов, вона прикрила його наземною ширмою, розділивши так простір кімнати. Біля ліжка стояла маленька тумба з пустою вазою. Зазвичай Мона ставила туди квіти, але зараз їх там не було. За ліжком знаходилось маленьке комфортне кріселко, на якому вона могда сидіти та спостерігати за небом у вікні. Напроти кріселка стояв туалетний столик. На ньому було дзеркало, а також стояли, не зібрані дівчиною з собою, речі. Щоб було зручно, для столика Мона виділила стільчик. А на проти ліжка знаходився камін, який обігрівав усю кімнату в холодні дні та ночі. В другій половині кімнати красувався круглий столик, з парою стільчиків, прямо біля вікна на невеликому підйомі. Там дівчина також проводила свій вільний час спостерігаючи за зорями.
Знявши свої туфельки, вчителька перевзулась в більш зручні їй м’які тапочки, та пішла розбирати валізу до комірчини, саме там знаходилась шафа.
Допоки дівчина все розклала, та трішки перепочила, освіжившись під струєю теплої води, надворі встигли загорітись ліхтарики. Це означало тільки одне- скоро буде вечеря.
Так як це був початок року, всі учні, разом із вчителями, повинні були повечеряти разом. Та і такою була традиція, не змінна багато років, та свят. Витерши м’яким рушником своє тендітна тіло, Мона одягнулась в легке плаття, яке розвіювалось довкола неї, від одного її руху, а на ноги взяла тендітні черевички на невеликому каблучку. Завязавши два звичних їх хвостики, та поправивши чілочку, дівчина вийшла зі своєї кімнати.
Чим ближче вона підходила до зали, в якій проводилась щорічна вечеря, ставало все галасніше. Щоб було краще дирекції та викладачами видно вихованців, їхні столи знаходились, начебто на другому поверсі, якщо це можна так назвати, але доречнішим буде сказано- балконі, на який вели сходи с обох його сторін. В низу ж знаходились столи та самі учні. Піднявшись по лівій стороні, де зазвичай сиділа Мона, вона помітила Скарамучу, який махав їй рукою, показуючи, що зайняв для неї місце.
Всміхнувшись хлопчині вона пішла до вільного місця, перед тим привітавшись із директором, та другими прийшовшими вчителям.
- Сьогодні вечір обіцяє бути гарним- сказав їй хлопець, та Мона вже знала, що він має на увазі. Тому зітхнула та спробувала перевести тему
-Зараз повинен почати промову директор, цікаво, що він скаже цього року…- Вона перевела свій погляд у сторону директора, який ще, чомусь, не вставав зі свого місця. Проте вона помітила дівчину, яка сиділа з протилежної сторони та дуже сильно жистекулювала своїми худощавими руками.
Це була Цукроза. Асистентка вчителя алхімії та звичайної хімії. Вона сиділа поруч біля нього, доречі вони не встигли привітатися, так як вчитель прийшов недавно. Мона помітила трішки знервований погляд вчителя алхімії. Їй ця ситуація здалась кумедною, та схожою на ту, що вона має зі своїм асестентом. Не зводячи погляд з тієї пари Мона перестала слухати про те, що розповідає Скарамуча. Та посміхаючись своїм, як їй здалось, безглуздим думками не помітила, що на неї почали дивитися пара очей.
Альбедо, а саме він був викладачем, якого невпинно мучала своїми розповідями Цукроза, дивися на неї. Зніяковівші від того, що її застукали на підглядуванні, у Мони зарумянились щічки. Вона кивнула головою, ніби вітаючись, та коли отримала у відповідь такий ж рух головою, відвернулася до свого асистента.
Згодом з свого місця встав директор та почав промову. Дівчина робила вигляд що їй це дуже цікаво, адже другі вчителі виглядали так само, та і тоді Скарамуча не зачіпав її. Після промови усі почали їсти, та через невпинний монолог асистента Моні нічого не лізло до горла. Взявши стакан на високій ніжці дівчина відпила соку.
-Я скоро повернусь…- сказала вона та вставши зі свого місця, залишила хлопця на самоті з його монологом.
Бистро збігши східцями у низ, дівчина пройшла повз столи з учнями, які з нею привітно вітались, що вона й робила на зустріч, вийшла до коридору. На останок, так як розуміла, що сьогодні вже не повернеться, глянула до зали. Та помітила, що Скарамуча, який мав би сидіти на своєму місці спускався сходами.
Мізки швидко обробили отриману інформацію, та передали ногами сигнал дати драпака. Пробіглись в сторону їдальні, та завершивши за вугол, Мона почула як хлопнули двері із зали-це був Скарамуча. Серце заболіло, тому вона на ціпочках, чим по скоріше забігла до їдальні. До дверей які вели на кухню було дуже далеко йти, та і її підбори можна дуже легко розпізнати.
-Дідько…- вона тихо вилаялась собі під ніс та на ціпочках заскочила у комірчину, яка була недалеко від виходу з їдальні.
Як тільки вона зарила двері та розвернулась на неї витаращилась пара очей, зовсім не розуміюча, що вона тут робить. Звісно у Мони був такий самий вигляд. Навпроти неї стояв Альбедо, та як навпроти. Вони торкатись один одного, настільки мало місця було в комірчині.
Різко розчервонівшися вона вже хотіла вибачитися за цю ситуальцію та піти, як почула кроки в їдальні. Вона ясно розуміла що то Скарамуча, а йому на очі вона зовсім не має бажання попадатись. Альбедо вже й сам хотів запитати, що тут коїться, та не встиг він відкрити рота, як Мона закрила йому його своїми долонями, ще більше розчервонівшися. Тепер вони двоє стояли червоні, неначе спілі помідори ра грядці.