Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Так… куди ми йдемо? — обережно спитав Менсон.
Дівчина зітхнула, та все ж відповіла:
— Мені звідки знати? Я збиралася просто прогулятися по околицях. А ти, мабуть, вирішив хвостиком за мною походити?
— Ну я… Знаєш, вже темно. А якщо хтось тебе скривдить? А я потім себе корити буду… – спробував виправдатись Менсон.
— А ти в нас в лицарі подався, га? – Фіона розсміялась, подивившись на хлопця. Той теж усміхнувся, все ще держачи руки в кишенях.
Здавалося, що він випромінює якусь доброту, ласкавість та… затишок? Це трохи заспокоювало Фіону. От що-що, а інтуїція майже ніколи не підводила її.
Фіона пішла вперед, а Едді йшов за нею, напружено міркуючи, про що б заговорити. Та дівчина мовчала.
— Не розповіси, що з носом? – старався невимушено спитати Менсон.
— Спіткнулася і вдарилася носом об стіл, – збрехала Фіона. Яким би дружнім він не був, розповідати йому всі подробиці вона не збиралася.
Едді лиш кивнув і спитав:
— Зараз же все нормально?
— Ага, - байдуже відвісила Фіона, і Едді знову кивнув. Декілька хвилин вони йшли в тиші, думаючи кожен про своє.
Дійшовши до мосту, Фіона зупинилася біля поручнів, мовчки вийняла з кишені цигарки. Вона затягнулася, пильно дивлячись у воду. Зробивши першу затяжку, вона видихнула гіркий дим та трішки поморщилась.
«Треба кидати» – перше, про що подумала Фіона. Вона і сама не знала, чому вона кожен раз повертається до цигарок. До цього вона не палила майже місяць, а сьогодні знову зірвалась.
Едді помітив, як на обличчі Фіони з’явився дивний вираз – ніби вона щосили намагалася ухвалити якесь рішення. Едді чекав, що Фіона щось скаже, та вона мовчала. Хлопець стояв, засунувши руки в кишені, і спостерігав, як Фіона, спершись на бильця, опустила голову, ніби занурена в медитацію. Нарешті вона підняла очі, але тільки для того, щоб зробити чергову затяжку.
Фіона думала про себе та про свій «образ», який вона побудувала в школі, і в суспільстві в цілому: неговірка, дивна одиначка зі шрамами на обличчі та синяками під очима, єдиними друзями якою були малювання, музика і самотність; Що ж в нім може зацікавити?
«Жалість» – нишком проскочило в голові дівчини. Це може хоча б пояснити «цікавість» до її скромної персони. Як би не так, та дівчині було трохи неприємно думати, що з нею можна розмовляти тільки через жалість. Та є один плюс: скоро Едді загубить свій інтерес до неї, та все стане як раніше
Через пару секунд роздумів, дівчина повільно повернулася до Едді та протягнула відкриту пачку сигарет. Хлопець на мить засумнівався, та все ж узяв одну і запалив, стиснувши в зубах.
Стримано подякувавши, Едді зробив пару затяжок, і, як і раніше, не кажучи ні слова. Потім він випустив дим через ніздрі, спокійно глянув на русяву дівчину і кілька секунд дивився на неї мовчки. Потім хлопець все-таки вирішив порушити тишу та сказав:
— Не думав, що ти куриш. І як давно?
— Не знаю, – спокійно відповіла Фіона, та, зробивши ще одну затяжку, додала: – я так-то дуже рідко курю. Просто день сьогодні паплюжний.
— Паплюжний? Це через розбитого носа, чи що? – Едді усміхнувся, подивившись на Фіону та її переносицю, заклеєну маленьким пластиром.
— Одна із причин, – тихо пояснила дівчина та знову зробила затяжку, дивлячись кудись за нічний горизонт.
Далі Едді розпитувати про її паплюжний день не став. Він ніби відчував, що дівчина точно не захоче йому це розповідати.
Фіона курила повільно, бо хотіла виграти час, щоб вирішити, що робити далі. Іти додому аж ніяк не хотілося. На вулиці вже давно стемніло, територією парку горіли поодинокі ліхтарі, подекуди поморгуючи та видаючи дивні звуки, які ніби доповнювалися звуками річки внизу та шелесту листя. Дув холодний вітер, і Фіона злегка зіщулилася під своєю легкою сорочкою, накинутою на чорну водолазку.
Нарешті Фіона порушила мовчання. Повернувшись до Едді, вона мовила:
— Гаразд, я, мабуть, піду. Дякую, що склав компанію.
З цими словами, дівчина підійшла до маленького смітника біля лавки, кинула в нього бичок та хотіла вже йти, як почула голос Едді ззаду:
— Гей, то ти додому чи як? Давай проведу?
Фіона зітхнула та, повернувшись до хлопця, відповіла:
— Ну що ж, проводь, якщо так хочеться, – дівчина відвернулася, пішовши далі по дорозі, та продовжила: — От тільки не розумію, навіщо тобі це
Едді вже встиг її наздогнати, та на її пред’яви нічого не відповів.
Трішки пройшовши далі, вони все ж завели діалог. Хоча більше говорив Едді, бо Фіоні й розповідати було нічого. Менсон розповідав про сьогоднішній сезонний матч з D&D, про те, що їх в році всього 4, на кожну пору року, про безглуздість гри в м’яч та кошик для білизни та ще про всяке різне. Але іноді він переривався на питання по типу:«Ти точно хочеш почути про наш матч?», «Тобі цікаво послухати про мого персонажа?» і подібне.
На що Фіона відповідала щось типу: «Ага», «Розказуй», «Та давай вже розповідай». А хлопець лиш посміхався та продовжував говорити.
І Фіоні справді подобалось слухати Менсона: розпитувати його про правила D&D, про його персонажа, про персонажів інших учасників про сезонні ігри та про смішні або напружені моменти з матчів.
Вони понад годину гуляли по вуличках. Фіона, сама того не усвідомлюючи, водила Едді по довгій дорозі, щоб більше послухати його.
Дівчина давно не відчувала такого тепла. Майже ніхто не відносився до неї з такою добротою і душевністю, як Менсон. Та вона все ще не могла знайти причини цьому.
Дійшовши додому, вони попрощалися та розійшлися.
Увійшовши через головний вхід, Фіона собі на радість виявила, що всі в домі сплять. Тихо пройшовши повз сплячого в вітальні батька, вона забігла до ванни, щоб позбавитися від запаху сигарет.
Дівчина почала гарно вимивати руки з милом та чистити зуби, а потім прийнялась приймати душ, перед цим звісивши одяг біля вікна. Після всіх антисигаретних процедур, Фіона знесилена лягла спати, перед сном згадуючи їхній діалог з Едді.
На її подив, сон виявився не таким, як вона очікувала. Зазвичай сни були страшні й вимотуючі, а цей виявився напрочуд добрим і спокійним.
Спочатку був вже знайомий ліс з височущими деревами, між кронами яких майже не видно неба. Фіона знову чула знайомі крики, та не могла зрозуміти, кому вони належать.
Важно дихаючи, вона йшла далі. В парі десятків метрів Фіона побачила таємничу чорну фігуру, яка наближалася до неї. Фіона почала бігти від тіні, та виходило погано. Раптом хтось схопив її за плече. Повернувшись, дівчина побачила знайоме лице свого старшого брата, котре тепло посміхалось їй. В ту ж мить крони дерев розсунулися і з-під них почали виглядати сонячні промені. Вони падали на падаюче листя навкруги, на кору дерев та на знайоме лице поблизу.
Обійнявшись з Кевіном, вона відчула на душі довгоочікуване полегшення. Вона не хотіла прокидатися. Відсторонившись від брата, вона побачила замість нього… Едді? Він так само привітно посміхався, як Кев.
Коли вона прокинулася, у кімнаті уже було ясно, і Фіона відчула, що за вікном уже ранок. Дівчина подивилася на циферблат будильника – без п’ятнадцяти вісім. Можливо Фіона навіть не запізниться сьогодні.
Зібравшись із силами, вона встала, одяглася, сунула ноги в кросівки та вийшла з дому.
Небо над головою було чисте і напрочуд блакитне. Загалом, для середини вересня – дуже гарна погода. Жодної хмарки. Чисто. Спокійно.
Поки не доходиш до школи. Тут все зазвичай: галасливо та людно. Навіть після дзвоника ще декілька хвилин чується розмови, сміх та плітки. А після – нудні уроки, котрі, здається, тягнуться вічність.
Малюючи чергове око на полях, Фіона думала про сьогоднішній сон. Чому після брата вона побачила Едді? Вони знайомі майже день, а її мозок прирівнює його до Кевіна? Здається, їй починають подобатися всі, хто проявить до неї хоча б трохи уваги.
Так було і з Евою
О, боже, навіщо вона згадала про неї? Вперше за кілька місяців Ева знову спливла у пам’яті. І ці спогади все ще залишалися старим шрамом на серці.
Щоб відволіктися, вона почала малювати смішних чоловічків біля записів конспекту. Якісь карикатурно зображали вчителів, однокласників або просто знайомих, навіть було декілька з самою Фіоною. Сарказм та самоіронія завжди допомагали врятуватися від нав’язливих думок.
Настав час обіду. Зайшовши до їдальні та взявши їжу, вона сіла на своє звичне місце. Домальовуючи деталі одягу дивакуватій дівчинці у динамічній позі, котра вимальовувалася в зошиті, Фіона почула навпроти вже знайомий голос:
— Привіт, Фіоно – привітався Едді, сівши навпроти.
— Привіт, – невимушено відповіла дівчина, лиш на мить піднявши голову, щоб точно переконатися, що це Менсон, та одразу опустилася назад до малюнка.
— Сьогодні ти виглядаєш свіжіше ніж учора – підмітив Едді.
Фіона підняла очі на хлопця, зовсім не очікуючи, що він скаже саме це:
— М-м… Дякую…? – ніяково відповіла Фіона і тихо розсміялась.
Едді теж підхопив цю посмішку.
— Що малюєш? – через пару секунд поцікавився Менсон.
Дівчина мовчки повернула зошит до Едді та дала йому пару секунд розглянути:
— Як тобі?
— Красиво виходить, – підмітив хлопець, посміхаючись та все ще розглядуючи малюнок, взявши його до рук
Фіона стримано подякувала, та Едді все не хотів віддавати зошит.
— А ще є? Можна подивитись? – в очах Менсона і справді горіла цікавість. Дівчина здивувалася такому інтересу і з сумлінням спитала:
— Тобі справді цікаво, чи ти це з ввічливості?
— З цікавості звичайно! Так що, покажеш?
Дівчина дістала свій скетчбук і дала його на розгляд Едді. Хлопець хвалив чи не кожен малюнок, від чого Фіоні сталося трохи ніяково. Та все ж було приємно чути компліменти.
— У тебе і справді непогано виходить – знову похвалив Едді дівчину та віддав скетчбук назад власнику.
— Та досить вже компліментів, – не голосно промовила Фіона, тепло всміхаючись. Хто б подумав, що її холодне серце розтопиться від якихось компліментів.
— А як ніс? – знову поцікавився Едді, роздивляючись маленький пластир на переносиці.
— Болить, коли торкаєшся. А так нормально, – відкушуючи свій сендвіч, відповіла Фіона.
Дівчину все ще не залишало відчуття, що Менсону щось від неї потрібно.
— Слухай… – через пів хвилини почав Едді.
«Все-таки щось потрібно» – подумала Фіона та ледь помітно насупилась.
Менсон наблизився до дівчини та продовжив вже тихіше:
— Не хочеш… Розслабитись?
— Розслабитись? – перепитала Фіона, не зрозумівши, що саме Едді має на увазі.
— Для тебе зроблю знижку – хлопець посміхався дівчині, схрестивши долоні на столі.
— Я не розумію про щ… – через секунду до неї дійшло – Менсон хотів втюхати їй наркотики. Ще пару секунд вона бігала поглядом по їдальні, та все ж продовжила:
— О, боже, ні! – Фіона підняла руки та віддалилася, обпершись на спинку стільця, – мене таке не цікавить, Бенсоне.
Едді не став виправляти дівчину, лиш злегка насупив брови після відмови.
— Я що, схожа на ту, хто буде цікавитись таким? – дівчина знову наблизилась до Менсона, піднявши брови.
— О, ні-ні, я не те мав на увазі – оправдовувався Едді, махаючи руками, – вибачай.
Він посміхнувся та, вставши із-за столу додав:
— Та якщо буде потрібно – звертайся.
Фіона нічого не відповіла, лиш провела хлопця поглядом та нахилила голову, щоб доїсти свій сендвіч.
***
Дорога додому здавалася сірою та нудною, і думками Фіона весь час поверталася до Едді та його пропозиції. Може все-таки спробувати? Що поганого, якщо вона один раз хоча б на якийсь час розслабиться?
«Ніколи, чуєш мене, ніколи не смій пробувати цю гидоту! Курити, пити, а тим більше вживати, щоб заглушити внутрішній біль – найгірше, що ти можеш зробити для себе. На початку тобі буде здаватися, що все добре, поки ти будеш котитися в глибоку яму. Повір, я знаю про що говорю»
Кевін справді знав, про що говорив. Фіона завжди розуміла, що старший брат любить її та намагається застерегти від помилок. Та вона все одно іноді курила. Все одно іноді пила. Корила, ненавиділа себе за свою слабкість, та все ж робила це.
Дівчина, повністю поглинута своїми думками, й не помітила, як дійшла додому.
Швидко піднявшись у свою кімнату, вона перевдяглася, дістала невеличке полотно та фарби й почала малювати. Це хобі служило Фіоні психотерапією, при чому доволі дієвою.
Спочатку вона почала бризкати фарбу на фон, хаотично розмазуючи її по полотну. Потім почався вимальовуватися людський силует. Деталь, деталь, і ще одна. Мазок, і ще один, і там, і тут. За вікном темніло, та Фіона навіть не помічала цього. Вона вже давно не слідкувала за плином часу.
Та з цього астралу дівчину відірвав звук відкриття дверей позаду неї. Повернувшись, вона побачила батька та налякану матір позаду нього. Він виклика́в у дівчини страх. Такий злий, такий холодний і такий гордовитий. Він ще пару секунд стояв, зле дивлячись на Фіону, а потім закричав:
— Ти, що, мене за дурня тримаєш? Ти думаєш, батько сліпий та дурний і не помітить? Га?
— Про що ти? Я н-не розумію…
— Не розуміє вона… – вже тихше промовив Фред, та різко пішов у сторону Фіони. Вона встигла закрилася руками, та Фред пройшов повз неї, підійшов до вікна, та, відкривши його, пальцем показав на дах гаража. Край був злегка погнутий, на ньому сильно видні білі царапини та сліди від кросівок.
— І як ти це поясниш, га?
Фіону охопив страх. Знову. Вона не знала куди себе діти, а її очі хаотично бігали по кімнаті. Руки почали тремтіти. Серце стислось у грудях.
Вдих. Видих. Вдих. Видих
Вона старалася заспокоїтися, та виходило погано.
— Чого мовчиш, паршивко!?
Удар по обличчю. Знову. Гул у вухах. Знову. Гіркі неконтрольовані сльози. Знову.
Батько і далі щось кричав, та Фіона вже не чула його. Голоси здавались такими далекими. Десь там, за багато кілометрів від неї, мама намагалася вгамувати свого чоловіка. Трохи ближче, голос тата, який все толкував про повагу до нього, про свою важку роботу та про зобов’язаність.
Через пару хвилин голоси почали бути все ближче і ближче.
— Ти мене взагалі чуєш?
Ця фраза прозвучала занадто близько та голосно. Фіона здригнулася, та згодом кивнула.
Далі Фред говорив щось про відшкодування, та дівчина не слухала. Її переповняла лють та неймовірна образа.
Пару секунд, перед Фіоною стояла її ж порвана картина, а в її руках – канцелярський ніж. Все відбулося занадто швидко.
Вона кинула ножа та сіла на підлогу, обхопивши коліна руками.
Вона не хоче бути, як батько.
***
— Що це? – спитав Едді, дивлячись на протягнуті декілька десятків доларів.
— Я хочу розслабитися. Сам казав, звертатися при потребі, – цілком серйозно сказала Фіона, дивлячись в очі Менсону.
— Та-ак… Тебе ж таке, наче, не цікавить? – хлопець вскинув бровами, обпершись об свій шкафчик.
— Скільки тобі потрібно? Тридцять баксів, сорок, п’ятдесят? Скільки? – Фіона почала шаритися по кишенях, в пошуках додаткових грошей.
— Воу-воу, тихіше, – зупинив її Едді, на секунду доторкнувшись до її рук, – тридцяти з головою вистачить.