Повернутись до головної сторінки фанфіку: Перехрестя

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Справжнє кохання існує лише між залежним та наркотиком.

 

- No! You never be alooong, - надворі дванадцята година дня, а я вже всосав пляшку Джек Деніелса, і кричу пісні у відчинене вікно. Люди тикають пальцем та крутять у виска. – Соси член, тупа суко! – показую два фака та тягнуся за цигаркою. Не можу сказати, що мені дуже нудно без Гаррі. Останні пів години навіть трохи весело. Я прийняв душ, подрочив (не питайте, кого я уявляв при цьому), і танцюю голий в квартирі. Принаймні, у мене є бухло та ненависть до себе, так що мені є, про що поговорити … з собою. Пісня пілотів, і я граю на імпровізованих барабанах, махаючи головою.

- Бармене, мені терміново потрібно перенестись в чарівний світ.

- Бренді, віскі чи єгер? – веду з собою імпровізовану бесіду.

- Текілу будь ласка, лимон та лід.

- Прошу вас.

   Наливаю собі келих, дістаю лимон і беру великий ніж. Нарізаю фрукт, пританцьовуючи. Повільно піднімаю ніж до горла і ніжно проводжу. Другою рукою перевіряю, чи залишився поріз. Відчуваю якесь збудження і збочене задоволення, дихання пришвидшується. Йду до дзеркала, починаю водити ножем по животі, грудях, стегнах, руках, приставляю лезо до горла, тисну. Крапля крові просочується, зіниці збільшуються від насолоди, я куштую кров на смак. Оскаженіло посміхаюся кривавими губами. У мене встає.

   Знову воджу ножем по тілу, уявляю, як виглядала б шкіра після порізів, як з ран стікала б кров. Наношу поріз по плечу. Мені боляче, але я хочу більшого. Закриваю очі від кайфу, стогну і повертаю голову набік. Намацую артерію, пульс божеволіє. Один поріз і все, нарешті, закінчиться. Приставляю ніж. Ні, я хочу це бачити. Розплющую очі, і вони знаходять у віддзеркаленні…ВИХІД.

******************

   Двері… Ніж… Двері… Ніж. Відкидаю лезо в сторону. Що я творю? Ненормальний… Іду в нашу з Гаррі кімнату, падаю на подушки, вдихаю рідний запах. Знаходжу його-мої улюблені джинси і толстовку. Одягаюся. Візьми себе в руки, придурок. Нюхаю комір - Хазза. Думай про нього. Гаррі – це добре. Гаррі – це приємно. Думай головою!

   Йду на кухню. Запихаю в пельку чотири шматки лимона, запиваю келихом алкоголю. Дивлюся на ніж, що дивиться на мене з підлоги іншої кімнати. Наливаю ще, і ще. Я не буду цього робити. Я не буду ламати замок.  Я не буду тікати. Скільки він для мене зробив! Він не заслуговує цього. Мені не потрібні наркотики. Я кинув. Дістаю пачку цигарок. Пуста. Сукаа! Подзвонити Гаррі, щоб купив.

   Йду по телефон, і через дві хвилини я вже на вулиці, в буквальному сенсі, біжу і оглядаюся, боюся, що зупинять. У мене нема грошей, так що сенсу йти на точку теж нема. Так що залишився лише один вихід - проситися до Маркуса.

   Посміхаюся – свобода… Важко дихаю - взагалі втратив форму. Я на вулиці, я на волі. Скоро буде легше. Скоро буде все добре. Тільки одна маленька доза. Від однієї нічого страшного не буде. Може, я навіть встигну до повернення Гаррі.

*****************

   Знайомий білий маєток. В мені грають яскравими барвами палітра почуттів. Ангел і демон на плечах, не те що влаштували спір, скоро в них буде бійка. Мені якось не по собі. Я зрадив надії Гаррі. Для чого я стільки боровся? Щоб знову потрапити на те ж саме місце? Але якщо я зміг перебороти ломку цей раз, зможу і ще раз. Нічого від однієї дози не буде. Сьогодні розслаблюся, а завтра знову візьмуся за голову. Я можу кинути в будь-який момент, варто лише захотіти. Гаррі сам винен, нічого було садити мене на привꞌязь, як пса.

   Але що хорошого можуть принести наркотики? Хіба не краще жити тверезо, чим шукати кожен ранок дозу і прокидатися від ломки? А з іншої сторони - від однієї дози ломки не мало б бути. Нічого, переживу. Але навіщо стільки проблем заради якоїсь отрути? Ти не підеш туди, Луі. Ти вище цього. До минулого не повертаються. Лише, якщо ти………….наркоман.

   Відчиняю двері. Все та ж атмосфера. Купа незнайомих людей, бухла і наркоти, пошлості. Барна стійка, імпровізована сцена, столик Маркуса, білі шкіряні дивани. Я вдома! І посеред усього цього сидить король Соддома і Гоммори. Незмінний, до нудоти вигладжений білий костюм, люди, оточуючі його, поклоняються збоченому мозку. На столі незчисленні таблетки, порошки і травка. Побачивши мене, Маркус натягує задоволену посмішку.

- Воу, хто у нас тут. Ми тебе зачекалися, Луі. Без тебе зовсім сумно, - він рукою запрошує сісти.

- Потрібна робота, - мені неприємний його акцент і погляд, як на жертву. Дивиться, ніби знає про тебе кожну дрібницю, і варто лише клацнути пальчиком, щоб вирішити твою долю. В якомусь роді, так і є, якщо ти готовий на все, заради однієї дози. Але мені не хочеться прираховувати себе до цього числа. Я просто візьму порошок, трохи продам, візьму собі і зароблю грошей.

- Робота кажеш? – затягується косяком і видихає дим голій хвойді в обличчя, - Є для тебе одна справа. Підіймайся наверх.

  Сиджу на «своєму» ліжку. Що я тут роблю, Господи? Мене верне від цього місця, від цього будинку, від Маркуса, від всього, що тут відбувається.

- Що ж. Чого ти хочеш, Луі? – підходить до мене в притул. В одній руці келих, а іншою підіймає за підборіддя. Чорні очі блистять. Маркус точно обдовбаний. В цьому я вже експерт.

- Я.… Ммм …Грошей? Трохи порошку? – я гублюся від його дій.

- І на що ти готовий заради цього? – погладжує подушечками пальців обличчя, легко хапає за волосся, закидаючи мою голову, щоб я не міг відвернутися від його хижого погляду.

  Він проводить великим пальцем по моїй нижній губі, і в мене мурашки по спині. Він же не…Не збирається??? А ні… Запихає палець в рот, і я смокчу його. Він наполягає на сексі? Ти що тупий, Томлінсоне? А на що це схоже? До цього мене життя не готувало. Я думав продам кіло коксу і ввечері трохи накидаюсь. Я точно не розраховував трахатись з найнебезпечнішою людиною в місті. І що мені робити? Відштовхнути його? Я не настільки тупий, що б так геройствувати і підписати собі смертний вирок.

   Викидає келих, абсолютно не турбуючись про його приземлення, і кладе мою руку собі на пах. Дідько. Він збуджений. Відступати нікуди - стискаю його орган і шепочу.

- На все, що ти забажаєш, - мурахи на спині вгризаються в шкіру голками.

- Який слухняний хлопчик, - його шепіт настільки моторошний.

   Він лягає на мене, і ми цілуємося. Це абсолютно відрізняється з поцілунками Гаррі. Я б сказав, що не відчуваю нічого крім огиди. Його пальці проникають під кофту. Я зможу, я зможу… так, я не вважаю себе геєм, але ж мені подобається Стайлс. Я хочу торкатися його, цілувати, і він точно збуджує мене. Я просто буду намагатися відобразити в уяві кучерявого замість Маркуса. Руки мексиканця блукають по всьому тілу, стискають стегна, зад, талію, його губи на шиї, і він…

    Він не Гаррі. От і все. Я думаю про те, що скоро буду тримати в руках гроші, і мені будуть доступні будь-які види наркотиків.10…9…8…7…і я щасливий. Скоро все налагодиться. Це не надовго. Потерпи, Луі. Намагаюсь уявити запах Гаррі, його солодкі губки, ніжні великі руки. Не виходить. Блядь! Мексиканець залишає на мені мокрі сліди, і я розумію, що нічого спільного зі Стайлсом у нього нема, і бути не може. Мені стає нестерпно огидно. Хочеться втекти звідси. Але це рівносильно, що спустити курок у висок. Я не можу заставити себе збудитися.

   Коли він знову підіймається до моїх губ і розстібає ґудзик на штанях, мене починає нудити по-справжньому. Краще подохнути, чим підставлятися йому. Тепер я точно розумію, що мене не тягне на чоловіків. Не знаю, чому моє тіло так реагує на Гаррі, але мені блювотно і дивно уявляти себе із хлопцем, який вставить в мій зад. Мене не приваблюють чоловічі руки на моєму тілі, чоловічий язик в роті, і точно не вабить чужий член в моїх трусах.

- Я не можу, - відштовхую його, і, нарешті, цей сюр закінчується. Мені страшно. Одне слово Маркуса, і я труп. Але краще вже кладовище, чим ліжко з ним. Він лежить на спині і тяжко зітхає.

- Добре, як хочеш, - розчарування в його голосі не помітить лиш глухий.

   І все? Ось так просто? Він навіть не намагатиметься примусити мене? Ніхто не збирається знущатися з мене чи вбивати? Мені можна йти? І куди ж мені йти? До Гаррі я повернутися не можу – надто соромно. Не знаю, куди тепер податись, але я піднімаюсь і мовчки виходжу із кімнати. Настрій таких людей змінюється щосекунди. І поки він не передумав, треба робити ноги.

  Мене тільки що ледве не трахнув чоловік. Перспективка та ще. Радує, те що я все-таки не готовий на все заради дози. Не радує те, що дози все-таки нема. Мені не віриться, що Маркус так просто відпустив мене. Він не схожий на людину, котра спокійно ставиться до відмов. Але я радий, що йду з цього будинку цілим.

  До воріт залишається метр, і я чую болючий укол в шию. Ось воно! Я був повним ідіотом, вирішивши, що мені все це зійде з рук. Ці люди не пробачають помилок. Вони жорстоко за них карають. От і все, Луі, приготуйся зустрітися з пеклом. Ти ж сам цього хотів.

   Сильно вдаряюсь головою об землю, і мої очі заплющуються: «пробач, Хазза». Мене кидають на ту ж постіль, наді мною нависає знайомий розпливчатий силует в білому одязі. Силует грубо здирає речі Стайлса, забирає останню крихту надії, в образі знайомого затишного аромату, мене перевертають задом догори, а потім, я відчуваю страшенний біль, ніби в мене запхали меч, який розрізає навпіл. Останнє, що я відчуваю - це мокрі щоки і кров, змішану з чужою спермою між ніг.

******************

   Релігія – опіум для народу. Так говорив великий Ганді. Так говорю і я собі, тому як надіятись на Бога – єдине, що мені залишилося. Біблія, Коран, Євангеліє - всі вірять в різне. Але всі надіються, що чарівник спуститься з небес і буде виконувати бажання. Іноді я не розумію Бога. Якщо він поряд, то звідки беруться маніяки, хворі діти та війни. Але, як кажуть, в падаючому літаку атеїстів нема. От і я молю Господа про допомогу, не до кінця усвідомлюючи - чи існує він насправді. Коли піднімаю очі до неба, мені стає страшно залишатися одному в цьому жорстокому світі. Може, просто Бог втомився нас любити?

   Єдина надія на те, що все-таки невідома сила спуститься з небес і допоможе мені. Так, як на допомогу людей не варто і надіятись. Більше нікому рятувати мене. Всіх, кого можна, я зрадив. Я відштовхнув всі руки, що мені протягнули.

   Зараз, коли на моєму тілі нема живого місця, а сам я прив’язаний до стільця, нарешті, розумію, яким нікчемним брудом являюсь. Всю довіру, доброту і турботу проміняв на отруту.  А може, я і не заслуговую допомоги. Скільки разів доля давала мені шанси, а я всі з тріском проєбав. Я не заслуговую жалю, не заслуговую друзів, не заслуговую життя.

   Чітко відчуваю, що мене накачали наркотою, тому що абстинентний синдром повертається. Що ж, Томлінсоне, ти добився того, чого хотів. Тобі дали ту довбану дозу. Ти зламав двері і зрадив надії Гаррі. Тепер можеш гордитись собою. Я думав – це дно, але знизу постукали.

   Я б попросив у Бога ще одного шансу, ще одну руку допомоги. Останню. Я б зробив все, щоб виправдати очікування. Та ти що? Ти, навіть, собі не можеш довіряти. Але я хоча б спробував. Я б намагався все виправити. Мені вперше за два роки так соромно. Мені б так хотілося виправдати його сподівання. Але Хазз ненавидить мене.

   Скільки часу вже пройшло? Впевнений – він вже повернувся додому і не вірить, що в людях може бути стільки лайна. Я не заслуговую шансу від нього, ні першого, ні останнього. Я перетворився в монстра та мерзотника. Коли мене знову колотять люди Маркуса, все про що я молюсь – це найскоріша смерть. Тіло невимовно болить. Звичайно ж, наркотики ще блокують і рецептори природного обезболюючого.

   Заспокоюю себе, що болю нема, він лише в моїй голові, і тільки здається. Не розумію, чого хочуть ці пацани. Чому б просто не прикінчити мене? Для чого ця морока? Ні, вони ж бавляться мною, як грушею для биття. Радіють моїм стражданням. Це вже стало настільки буденним станом, іноді я сам від них забавляюся. Мені так боляче, що аж смішно. Мене бꞌють, а я регочу їм в морди. А іноді мені здається, що в кімнаті хтось є, коли це не так. І я веду бесіди з цим вигаданим другом. Мені трохи моторошно, але не страшно, може, це привиди дитинства з-під ліжка, і вони зжеруть мене.

  Намагаюся відволіктися спогадами, відтворюю в голові картинки з дитинства, де я граю з матусею в саду. Вона красива, молода та щаслива. Не хвилюйся, рідненька, скоро ми будемо разом. Ось мені дванадцять, і я біля озера вперше цілуюся з дівчинкою. Мені страшно, колінця трусяться, але так приємно відчувати те юне, ніжне, тепле почуття першої закоханості. Потім я біжу до Гаррі, розповісти про все в найменших подробицях. Ввечері ми разом з Ліамом та Зейном катаємось на велосипедах і безтурботно дуркуємо.

   Як же хочеться повернутися в той час, де найбільшою проблемою було назбирати грошей до вихідних, щоб запросити дівчину в кіно і купити їй морозива. І тоді ви, може, поцілуєтесь, а ще, можливо, вона навіть  дозволить потримати за зад, під час повільного танцю.

   Від колишнього мене нічого не залишилось. Ні доброти, ні безтурботності, ні посмішки. Від колишнього Луі тільки попіл на вітру. Невже наркотики за два роки настільки змінили мене і зламали все життя? Мабуть, так. Я вже не можу уявити себе нормальним, здоровим, зі стійкою психікою. Я не можу мріяти про майбутнє. Мені здається, що тепер буде тільки горе та розплата за все зло, що я приніс собі та близьким.

   Тим паче, я не можу уявити, що коли-небудь стану щасливим. Єдина картинка, що випливає перед поглядом – це могильна плита. На ній точно не напишуть «він був хорошим хлопцем»,  і точно ніхто не прийде поплакатися на нею. Єдина людина, котрій я дійсно був потрібен, котра любила мене просто за те, що я є, давно померла.

   А я ж міг прожити нормальне життя, закінчити університет і знайти роботу. Стати хорошим братом і другом, знайти свою половинку і створити достойну сімꞌю. Але я розрушив все це заради бухла та порошку. Хтось скаже, що все ще в моїх руках, і нема безвихідних ситуацій. Але в мене нема ні сил, ні бажання. Наркота висосала з мене все. Я давно помер, тіло ще здригається в передсмертній агонії, але душі давно нема…

   Якщо мене не вбꞌють, то викинуть на вулицю. А далі що? Стати вуличним волоцюгою? У мене нема ні копійки. Здоровꞌя для фізичної роботи нема, а для роботи в офісі нема диплома. Скоріш за все, мене посадять за крадіжку, коли я вкраду будь-що, щоб хоча б поїсти. Лікуватися нема за що. Я розумію, що у мене великі психологічні проблеми. Адже, нормальну людину бажання покінчити з собою не відвідує кожну хвилину.

***************

  Не згадаю, скільки разів мене били, обливали водою і знову били. В душі не знаю, скільки пройшло днів чи годин. Одного разу я навіть благав цих виблядків прикінчити мене. Але, звичайно ж, вони не нададуть такої честі. Не для цього вони влаштували цей цирк. До речі, Маркус не заходив ні разу. А хіба не для нього вся ця вистава? Хоча, він отримав  те, що хотів. Тепер моє брудне, порване тіло його не цікавило.

   Коли за ними зачинялися двері, я плакав, чесно. А потів молив Бога про смерть. Це вже стало таким собі ритуалом - мріяти і прохати Бога про смерть. Але навіть така дрібничка вище моїх сил. Куди можна подати скаргу про неналежне виконання дияволом своїх обов’язків в питаннях самогубства? Надія на найскорішу кінчину не покидала мене, але з кожною секундою здавалася такою далекою. Ненависть до себе росла з геометричною прогресією, і я намагався розкачати стілець, щоб як можна сильніше вдаритися головою та розтовкти мізки.

   Від удару на секунди я відключився, дякуючи всесвіту, але в скорому часі зрозумів, що – це була погана ідея – голова боліла так, ніби її заживо розкололи сокирою. Мені хотілося пити, сцяти, здохнути, попросити пробачення перед смертю, прикінчити себе, поцілувати востаннє Гаррі, здохнути, наркотиків, плакати і здохнути.

   У мене все-таки вийшло ненадовго відключитися. Це, мабуть, найкраще, що могло зі мною статися, окрім смерті, звичайно. В кімнату хтось зайшов, ойойойой, зараз буде боляче. Чоловіче, будь ласкавий зроби так, щоб я відправився в рай, або, хоча б, в пекло. Тільки б не на цій холодній підлозі в цій брудній клітці.

- Луі, ти живий? – Зейн? Я намагався крикнути через ганчірку в роті, я рвав краї губ, відчував, як з них тече кров. Це галюцинації? – Луі, ти як?

   Мене розв’язали і дивились величезними карими очима. Малик допоміг мені піднятися і струшував пилюку з мого порваного одягу. Я дивився на нього, як ідіот, і від радості не міг вимовити і слова.

  Колись, як я був вперше в метро, років у шість, задивився на вітрину і пішов за знайомим маминим зеленим плащем. Коли я наздогнав його, зрозумів, що ця жінка незнайома мені. Я так злякався, почав ревіти і бігати по переходу. Люди намагалися зловити мене, щоб заспокоїти. А я виривався, щоб знайти маму. І навіть, коли вона підняла мене на руки, я не міг заспокоїтися ще з пів години. Я був такий радий, що знайшов її, і в той же час, я так злякався, що загубився назавжди.

   Зараз я відчував те ж саме. Але тепер мама мертва, замість неї був Зейн, і я не загубився ненароком, а втік, зламавши двері. І плакати я вже не міг. Сльози, наче, закінчилися.

- Давай швидше валити звідси, поки не пізно! - пакистанець тягнув мене за лікоть через увесь будинок. В одній із кімнат я побачив Маркуса і, начебто, Гаррі. Зейн не дав мені роздивитися, і через кілька хвилин ми уже стояли на вулиці.

   За воротами стояла тачка Гаррі. Значить, все-таки він був тут. Про що вони говорили з мексиканцем, залишалося тільки здогадуватися. Сподіваюся, він хоча б не додумався розпиздіти про секс. Зейн заштовхав мене на заднє сидіння, сам заперся наперед.

   Через пару хвилин Стайлс сидів за кермом. Він був нереально злий. Мій пиріжечок. Який же він сексуальний, коли в ярості. Хвилин п’ять ми їхали мовчечки. Він ні разу не поглянув в мою сторону.

- Мені жаль, - тихіше, ніж хотілося. Гаррі фиркнув, але так і не поглянув на мене, – Мені, справді, дуже шкода, - трохи гучніше.

- Тобі шкода? Куди мені засунути твоє «жаль»? – взревів Стайлс. Ніколи його голос не був настільки сталевим. - Ти хоч уявляєш, чого нам вартувало витягнути тебе з тієї «блядської блотхати»? А замок? Півквартири майже винесли.

- Не перебільшуй, - я виглянув з-за крісла і одразу ж сховався назад.

- Стулися, Томлінсоне. Ти взагалі не дружиш з головою? – він виходив із себе, і хоча мені подобався такий владний Гаррі, я розумів, що перейшов межу. Мені, справді, було дуже соромно. І я не знайшов кращого методу, чим заспокоїти його дуже дивним способом.

- Я не зраджував тобі, - мабуть – це не кращий варіант  для цього часу, і, звичайно, на нього це не подіяло.

- Луі, мені похуй, об кого ти чесав свій член, - кісточки на руках стають білими, як крейда. - Я тут заради того, щоб тобі допомогти, а не створювати сімꞌю.

   А це вже образливо. Невже йому, дійсно, все одно, якщо б я переспав з кимсь? Хочеться думати, що ні. Він просто злий, от і все.

- Куди ми їдемо? – запитую з невимушеним виглядом, ніби я не зрадив його надії, не ламав замок, не тікав (і, ніби, мене не згвалтував мужик).

- Додому, куди ж іще.

- Знову запреш мене під замок? – кидаю, виглядаючи, ховаюсь.

- Я не збираюся тебе закривати. Але, якщо ти зробиш таке ще раз, я тобі ноги зламаю. Ти мене зрозумів? – люто цідить крізь зуби.

  Чесно кажучи, мені хотілося дражнити його, тому що від його тону у мене, здається, привстав. Але зараз це було не на часі.

- Як скажеш, татусю, - посміхаюся у люстерко.

 У відображенні бачу його криву усмішку, але він швидко повертає суворий вигляд.

- Не називай мене так. І так, Луі…Післязавтра ти повертаєшся в університет. Я домовився.

- Ніколи в житті, - хапаюся за крісла, витягую мордяку між них двох.

- Це не обговорюється, Томлінсоне. Ти там будеш, хочеш того чи ні, - він так і не поглянув у мою сторону.

- Ні, Зейне, скажи що-небудь, - штурхаю Малика за плече. Той мовчить.

- Ти там будеш, або я за себе не ручаюся.

Памꞌятаєте, я говорив, що мені подобається Гаррі Стайлс. Забудьте, я його ненавиджу.

********************

   Вдома, в першу чергу, Гаррі хотів тріснути мене. Він навіть замахувався, але оглянув мій видок, тяжко зітхнув і пішов. Через хвилину повернувся з ватою та антисептиком, допоміг роздягнутися і посадив на стілець оброблювати рани. Не знаю, скільки його не бачив, але він був так близько, я відчував його подих на своїй шкірі, а ще цей рідний запах і кучері. Мене так милувала ця напружена складочка між брів, що я не витримав і потер її пальцем.

   Він так старався. Його ніжні руки ледве торкалися, щоб не зробити боляче. Це ледве відчутне тепло від великих рук розсипало меридіани мурашок по спині. Не гострих, як з Маркусом, а ніжних, приємних. Мені хотілося розцілувати кожен пальчик, що так боявся принести мені біль. Я почав здалеку.

- Як ви дізналися, що я там? – намагаюся заглянути у вічі.

- Маркус сам подзвонив Зейнові.

  Оу, а це новина. Навіщо він дзвонив Малику? Навряд він був зацікавленим в тому, щоб хтось мене забрав. Хіба що…

- Він вимагав викуп, - констатував я. Тишина. Який же я виродок. Вони не встигли витягнути мій зад з поліції, як я нової хуйні наворотив. – Скільки? –  я здригаюся від того, як сильно він тисне на рану.

- Багато. Це не важливо, Луі. Більше не роби так, - його тон суворий. Що ж, заслужено. - Якщо тобі щось потрібно, поговори з нами.

- Я не можу говорити з вами про такі речі, - я все ще ловлю його погляд.

- Ми щось придумаємо.

- А якщо ні?

- Та що з тобою не так? – кидає вату на підлогу та піднімає злі зелені очі.

- Все… - мої  блакитні наповнюються сльозами.

   Тяжко зітхає, бере нову вату. Потім довго дивиться в очі, тримаючи антисептик на рані. Я починаю шипіти, і до нього, нарешті, доходить, він нахиляється і легенько дує на ранку. Я не витримую. Його вуста так близько, і я відчуваю його дихання, вірніше, ми дихаємо одним повітрям. Хапаю за руки, притягую, нахиляюся до малинових губ. Не можу, мене тягне магнітом. Якщо я зараз не поцілую його, здурію.

– Хазза, - шепочу в губи. Він стоїть, затримуючи подих. Кілька секунд, він різко прибирає руки і відходить.

- Досить, Луі. Я вже сказав тобі, я тут не для цього.

    Сідає на диван і вмикає тєлік, розкидаючи руки на спинку. Я підходжу ззаду, обіймаю і цілую в шию, він невдоволено зітхає.

- Пробач, милий. Мені шкода, - обходжу диван, і міцно притискаю. – Я не знаю, що зі мною, Хаззе. Я знав, що після прийому наркотиків, буде депресія, але щоб так… , - я благаю поглядом пробачити мене, зрозуміти.. - Я не думав, що мені буде так хуйово. Я половину часу думаю про дозу, а іншу - про самогубство, - я ніколи не був настільки відвертим з кимось. -  В мені, ніби, живе дві людини. Одна – нормальний, добрий, адекватний Луі. А інший - людина-мерзотник. Я навіть не можу домовитися з собою. Все йде мимохідь. Я б сказав, не по моїй волі. Думки цього Луі чужі мені, я не можу контролювати їх. Він постійно очами шукає способи вбити себе. Навіть коли я говорю собі, що в мене ще є шанс, ця людина, це створіння, шукає, наводить мільйон причин, чому я маю вийти у вікно. Цей хлопець реально божевільний, - сміюся, але мені не смішно. Скоріше – це істерика. Гаррі теж не смішно. Він просто дивиться у вічі. І я не можу розгадати, що означає цей погляд. -  Одного разу він запропонував виколоти очі ножицями. Це реально перебір. Я не знаю, що робити. Я не можу перебороти себе. Це вище моїх сил. У мене відчуття, ніби, я лежу в чотирьохметровій ямі, а на мені тонни води. А ти пам’ятаєш, що я не вмію плавати, - гірко усміхаюся. Зрозумій. Ну зрозумій мене. Хто, як не ти… Я тримаю його руку в надії на розуміння.

- Тобі потрібен психолог, - спокійно. Його вогонь злості враз погас.

- Ні. Якщо я піду лікуватися, то визнаю проблему, - з усієї сили тисну руку, заплющуючи очі. Я програв.

- Але вона є. Треба з цим щось робити, - він помітно нервує. Я бачу, що йому не все одно. Він хоче допомогти, але не знає як. Але, по-справжньому, не розуміє.

- Дякую! – я поцілував його в лоба і пішов у ванну.

    Я намагався поговорити з цією людиною-мерзотником, щоб він дав мені нормально жити. Знаю, більшість скаже, що це просто гарна відмазка - говорити, що в тобі живе інша особистість, щоб не брати на себе відповідальність. Але ніхто не розуміє, коли в тобі живе інша особа, яку ти не можеш контролювати. Ти намагаєшся її побороти, але тоді твій мозок відключається, і ця мерзота бере над тобою верх і витворяє речі, за які соромно, а тобі відповідати за її дії. Насправді, це дуже страшно.

   Ти хочеш жити одним життям, а ця людина робить все, щоб зруйнувати це життя. Я не хочу і не прошу багато, я хочу бути нормальним, не алкоголіком і не наркоманом, працювати, і кохати людину, яка цього дійсно заслуговує. А замість того, я ламаю замок Гаррі, який заплатив величезну суму, щоб відмазати мене від тюрми, купав мене під час ломки, гладив спину, коли я ригав, носив на унітаз, обіймав вночі, коли я трусився, грів і заспокоював.

   І через кілька днів йому приходиться витягувати мене з наркопритону. Я зовсім забув про сестер. Мені страшно навіть  уявити, як їм складно після смерті матері. А тепер ще й старший брат, який мав би бути опорою, а він не зꞌявляється вдома, і не цікавиться їх життям. Вітчим, який, замість допомоги і підтримки, знаходить шприц і вкрадений морфій з аптечки покійної матері. Кращий друг, що постійно витягує з лайна, і замість «дякую», завжди чує «іди на хуй». Чи варто говорити, що мене зґвалтував мужик за дозу? І ви будете говорити, що це просто відмазка?

   І от зараз, я не зрозумів, як опинився в крижаній воді ванної, і вивчав стелю, поки Гаррі силою не дістав мене і не вкутав у ковдру. Він наготував купу своїх фірмовий страв. З усього різноманіття я вибрав келих віскі. Мені потрібно було якось заткнути голос в голові, і ниючу пустоту в грудях. Кучерявий про щось розповідав і намагався витягнути з мене хоч єдине слово.

   Я не міг вникнути в розмову. Відповідав байдужим «так, ні, мені похуй». Все, що я уловив з розмови – це те, що Стайлс хоче зробити фотостудію із моєї кімнати. Спочатку вона призначалася для мене, але так, як я з першого дня облюбував кімнату Гаррі і жив там, то інша залишалася пустою. Тепер Гаррі буде працювати вдома. Це трохи радує. В помічники він взяв того ж Найла – це радує не дуже. Хазза буде відвозити і забирати мене з університету – це радує. Мені прийдеться повернутися у ВУЗ і спілкуватися з незнайомими людьми – це радує не дуже. Ми будемо проводити багато часу удвох – це радує трохи більше. Але «ми лише друзі», і лізти одне до одного в особисте життя заборонено – це не радує взагалі.

  Поки Гаррі носився по кухні і всілякими способами намагався вмовити мене поїсти, я випив пів пляшки і продовжував дивитися на пляму на стіні.

- Ти мене зовсім не слухаєш, Луі, - кучерявий дуже занепокоєно заглядає в очі і витягує склянку з рук. Я втомлено дивлюся то на нього, то на випивку, на нього, і знову на віскі. Без бухла робити тут нічого. Мовчечки встаю і тягну свій болючий хребет в ліжко.

   Десь біля години я лежав і вивчав крапку на стелі. Тіло невимовно боліло. Я заглушав біль нікотином. Мені було все одно на біль. Чесно кажучи, мені було все одно на все. Відчуваю, що мої щоки мокрі. Але я не плачу. Це відбувається знову без мого відома.

   Скоро до мене приєднується Стайлс. Він вимикає світло. Сьогодні без обіймів. Може, через те, що я намагався поцілувати його, може, він до сих пір злиться на мене. Але, скоріш за все, просто не хоче. Мені холодно та страшно, але я не збираюся просити його хоч про що-небудь. Чую, що він тихенько повертається до мене, легко торкається плеча, натякаючи, щоб я повторив за ним. Дивиться на мене з німим запитанням в смарагдах. Але запитувати не наважується.

- Чого тобі, Стайлсе? – торкаюся рожевої щічки.

- Що на рахунок  бажання? – він бере руку у свою долоню. Вона така гаряча. Як і сам Гаррі.

- Ти про що? – хмурюся.

- Твоє єдине бажання. Ти ще хочеш цього? – його подушечки пальців такі м’якенькі. Мені навіть легкі дотики до руки такі приємні та необхідні.

    Я трохи соромлюся, що вимальовується румꞌянцем на щоках, який я відчуваю легеньким вогняним дотиком. Але блядь, давайте будемо чесними, чого боятися в моїй-то ситуації. Навряд, що може її споганити. Падати нижче в його очах нікуди.

- Ти знаєш відповідь, Гаррі, - заплющую очі від сорому.

- Так чи ні? – наполягає.

- Так, - нагло дивлюся в його аквамарини і бачу здивування, сумнів, невпевненість.

- Добре, тільки при одній умові, - його голос стає ще більш хриплим.

- Уважно, - наші очі бігають по обличчям одне одного.

- Ти…еммм, якщо ти….

- Блядь. Да говори вже, Стайлсе, - як завжди вимагаю негайної відповіді.

- Якщо ти протримаєшся без наркотиків три місяці…

- Це типу я маю прожити без наркотиків і сексу три місяці? – встаю на лікті. Я дуже обурений (не дуже).

- Ні, ні, звичайно ж, ти можеш спати з ким-хочеш, - крива усмішка. Ми перелякано оглядаємо одне-одного. -  Але, якщо ти протримаєшся три місяці без порошку, я пересплю з тобою.

   Це смішно. Ця кучерява мошонка вирішила, що може управляти мною? Він думає, що може маніпулювати мною, за допомогою…сексу? Та ні одна людина не відмовляла Луі Томлінсону. І якщо цей вісімнадцятирічний шмаркач думає, що я буду поклонятися його заду, то він повний ідіот. Ні за що, я не буду під когось прогинатися, тим паче заради одноразового сексу, та ще і з хлопцем. Це маячня. Відвертаюся спиною.

 - Де гарантія, що ти не обманеш?

- Мені розписку написати, чи що? – ми однаково сміємось.

 Обдумую дві секунди. Та ніколи в житті!

- Я згоден! – якого хєра? Я згодензгодензгоден. Звичайно, що згоден. Ангел та демон на плечах танцюють ламбаду.

 Обіймає мене і цілує у волосся. Я засинаю.

    Ставлення автора до критики: Позитивне
    Надіслав: A.K.U.L.A , дата: вт, 04/18/2023 - 22:42