— Побажай мені вдачі.
Івайзумі дивився на годинник, що небезпечно наближався до першої дня. Його перший серйозний показ.
— Удачі, Івасику, – солодко озвався голос Оікави в телефоні. – Ми з Хару будемо за тебе вболівати.
Він усміхнувся.
Іва ніколи не думав, що стане моделлю. Більше того, він ніколи не думав, що замінить Оікаву. Тору був відомою моделлю до моменту, як зламав коліно, яке, дурбецило, вирішив вчасно не лікувати. Івайзумі відчував провину, адже це не його місце, він повинен сидіти з Хару, він повинен працювати звичайним продавцем квітів, він повинен бути в Японії.
— Івайзумі, 3 хвилини, готуйся! – злісний голос менеджера вибив його з роздумів.
— Мені пора, поцілуй за мене Хару, – спішно вдягаючи незручні аксесуари, сказав до телефону хлопець. – Подзвоню після показу.
— Ще раз удачі, чекатиму дзвінку, – так само солодко відповів Оікава, кладучи слухавку.
Пан або пропав.
— Алло, Івасику, як все пройшло?
Тиша.
— Івасику?
— Пройшло… неймовірно, – йому було важко описати власні враження.
— Справді? Розказуй! – Оікавин голос весело дзеленчав по телефону, надаючи впевненості Івайзумі.
— Дизайнер постарався, хоча можна було й щось зручніше зробити. Люди дивились на мене зі всіх сторін, було нереально страшно. Я ледь не пройшов точку, ноги як солома, не хотіли тормозити. Як дійшов назад, то мало не вмер від напруги. Потім ще кілька виходів і з кожним легше, а на останній, – ці слова давались найважче, – мені навіть… сподобалось, – наче видихнув це останнє слово Івасик.
По той бік телефону було тихо, поки не почувся тихий сміх.
— Я такий радий! – щира радість та захоплення легко читались в голосі коханого. – Завтра куди?
— Кіото. Фотосесія, – думка про кілька фото гріли йому душу. Значно менше стресу.
— Треба буде купити собі наступний випуск Подіуму, раз так. Подивлюся на тебе, – навіть не бачачи його, Івасик уявив цю хитру посмішку Оікави, що наче передбачав усі його співпраці лише знаючи локацію й те, що буде відбуватися.
— Як Хару?
— Вже спить.
— Тоді й ти лягай спати, – тихіше сказав Хаджіме.
— На добраніч, Івасику.
— На добраніч, Тору.
Снігопад. Автівка долає центральні вулиці міста, що вже давно були покриті сніговим простирадлом. Івайзумі роздратовано бубонів, знову і знову бачачи як швидко рухаються склоочисники перед його очима. Задзвонив телефон.
— Алло? – сказав він в мікрофон нещодавно купленного автомобільного навушника для дзвінків.
— Хей, Івасику, – голос Оікави знову викликав у нього посмішку, – Ти приїдеш на Різдво?
— Привіт, Тору, – кожен його дзвінок був наче рятівним кругом у цьому потоці роботи, – Напевно ні. Я зараз в Європі. Завтра показ, а далі я просто не встигаю долетіти до Токіо, – Івайзумі було боляче це говорити.
Востаннє вони бачились півроку тому, літом, коли в нього з’явився вільний тиждень. Розлука вбивала його в кожну вільну хвилину.
— Буває, – радість в голові Тору зблякла, – Тоді приїдеш пізніше? На день? Кілька днів..? Тиждень?
— Я постараюсь, – Іва знітився.
— Хару передає тобі привіт.
— Поцілуй його замість мене, гаразд?
— Звичайно.
Подіум в Нью-Йорку був справді великим. Стільки людей йому не доводилось бачити ні в Лондоні, ні у Токіо. Цей показ під патронатом Vogue, справді був вражаючим. Безліч агенств та дизайнерів презентували своїх моделей і одяг, щоб вразити глядачів: дружин сенаторів, сестер губернаторів, бізнесменів та бізнесвумен, режисерів й костюмерів, селебріті. Івайзумі не боявся. Від першого показу вже пройшло три роки, він значно виріс і в походці й у впевненості. Це робило його щасливим.
Після показу одразу починалась вечірка для вищих чинів серед моделей і дизайнерів. Плітки, розмови про бізнес, обмивання кісточок різним знаменитостям.
Задзвонив телефон. Івайзумі негайно глянув на екран, боючись побачити там ім’я свого менеджера, що вже знайшов для нього нове місце для роботи.
Оікава Тору.
Він не приїхав. Він не приїхав на Різдво. Не зміг.
— Алло, – тихо сказав він в слухавку, покинувши гучний зал.
— Привіт, Хаджіме, – власне ім’я голосом Оікави звучало дещо дивно. Іва не розумів, чи радий він це чути, чи ні, – Я тут гортав кілька журналів і дещо побачив.
Нотки голосу Тору заставили його напружитися.
— Те саме?
— Те саме.
Івасик сів на диван, що стояв у холлі, закриваючи лице рукою.
— Тобі дуже пасує оголеність.
— Стулися.
Сміх Оікави. Як давно він його не чув? Півроку? Півтори? Здавалось, вони все менше і менше почали спілкуватися.
— Я серйозно! – після довгої павзи на реготання сказав Тору, – Ти став ще симпатичнішим.
Вони в шлюбі вже 7 років. Хаджіме не думав, що такі прості слова заставлять його почервоніти так раптово.
— Не переймайся за Різдво, – він підняв цю тему. Спокій в голосі Оікави дещо заспокоїв його, проте відчуття провини все ще душило його. – Я розумію. Сам пам’ятаю як не приїхав. Ти головне приїжджай частіше. Будь-ласка.
— Я постараюсь. У мене вільні кілька тижнів і показ в Токіо повинен бути, тож я спробую приїхати.
— Дякую.
— Поцілуй за мене Хару.
— Обіцяю.
Він поклав слухавку.
Токіо. Квартира в одному з центральний районів, де Івасик почав проводити свій вільний час. Осінь. Ось-ось буде як чотири роки в модельному бізнесі. Він ніколи не думав, що він стане одним з найпопулярніших моделей у Японії та за її межами. Дзвінок. Оікава. Ім’я його чоловіка на екрані з’являлось значно рідше, ніж коли небудь. Він знову не приїхав. Йому довелось вибирати квартиру, про яку Тору не знає, і весь тиждень за який він мав відвідати родину згас. Йому довелось збрехати про раптовий показ в Аргентині.
— Алло.
— Привіт, Хаджіме, – привітався Оікава. – Як справи?
— Добре, от саме їду в аеропорт до Лондону, – збрехав він. – А ти як?
— Все гаразд, а що там у Лондоні?
— Ну, фотосесія, – брехати було неприємно, але необхідно.
Іва не міг після такого довгого проміжку часу відвідати його та Хару. Йому було соромно, а головне, він не знав що робиити поряд з ними. Особливо з Оікавою. Всередині його пустка. Відчуття, наче вони стали чужі. Люди, що втратили спільні інтереси.
— А гаразд, – Хаджіме знітився. – Нещодавно Хіната приходив. Він так часто почав нас відвідувати. Хару його любить, мені навіть здається, що Хіната більше чує про його секрети, ніж я.
Голос Оікави набрав знайомі теплі нотки. Це було дивно. Івасик не відчув такого ж тепла.
— Він вчить Хару грати в волейбол, – Оікава продовжував розповідь. – Обіцяє взяти його на день народження подивитися матч. Ти ж приїдеш на його день народження? Йому буде десять.
Тиша.
— Хаджіме?
— Так, я приїду. Обіцяю.
— Чекатиму, бувай.
Він поклав слухавку. Швидко відкривши календар, Івасик поглянув на найближчі святкові дати, побачивши 14 жовтня, де вже як 6 років тому написано, що у їхнього з Оікавою сина день народження. День, коли вони його взяли з дитячого будинку. Він забув цю дату.
Квітковий магазин був ідеєю Івасика. Напроти їхнього будинку саме пожила пара здавала приміщення для невеличкого і головне «нешумного» бізнесу, щоб отримувати прибутки на своїх 5 котів. Івайзумі завжди мріяв про таке. Хто б міг подумати, що йому доведеться працювати на роботі мрії Івасика, поки той виконує його мрію – покази та фотосесії? Сумна посмішка.
Дзинь. Двері відкрились зачепивши підвішений до стелі дзвінок. Клієнт! Оікава одразу приховав власний сум, натягнувши радість на обличчя.
— Суга? – побачений забутий знайомий змінив штучне задоволення на здивування, а потім на справжню радість. – Я тебе не бачив з часів старшої школи!
— Оікаво, – вчитель середньої школи всміхнувся йому, – не знав, що ти тут працюєш. Я думав ти на подіумі.
— Травма. Не можу.
— Хм, а де Івасик?
— Закордоном. Говорили нещодавно, він має летіти до Лондона.
— Справді? Я його здається кілька днів тому бачив в Шібуї. Він став ще гарнішим ніж колись, тобі справді повезло.
— Ти його бачив..? – радість змінилась на гнітючість. – Ти напевно помилився.
— Я вірю своїм очам.
Тиша.
— Тобі які квіти?
— Жовті тюльпани, будь-ласка.
Святковий стіл для дітей в вітальні, кульки на вході, батут та надувна гірка на задньому дворі. Хаджіме не був тут близько року. Чи двох? Він не пам’ятає. Ще нікого не було, окрім Оікави, що готував все до свята. Хару має бути з Хінатою, дивитися якийсь матч. Подарунок в руках Хаджіме. Вдих. Видих. Востаннє такий стрес був у нього аж на першому показі. Чому він так боїться постукати в двері власного ж дому? Вдих. Видих.
Стук.
Двері з скрипом відкриваються.
— Ще рано, але можете… – Оікава вже почав говорити заготовлену фразу для гостей, проте на порозі був він. – Не може бути.
— Привіт, Тору.
Після недовгої розмови, вони перейшли до кухні, де завершувались останні приготування до свята.
— Що в пакунку? – запитав Тору, витягаючи печиво з духовки.
— Набір юного хіміка.
— Хіната підказав?
Хаджіме змовчав, розуміючи поразку.
— Гаразд, ти поки сідай, я зараз прийду, дещо маю для тебе.
Івасик швидко кивнув, нерозуміючи про що йдеться. Невеличкий стіл, з готовою для батьків гостей кавою. Він сів за нього, очікуючи повернення Оікави. Що це може бути для нього?
— Ось тримай, – Оікава повернувся, простягуючи йому аркуш паперу.
Хаджіме невпевнено взяв його, перевернувши на сторону з текстом.
Двері в дім відчинились. Повернулись Хару і Хіната.
— А потім він такий хі-яяя, і забив, – голос сина був наче з далекого фону.
— Ти переміг, я ставив на Акул, але ті злили, – сумно чувся тепер голос Шойо.
Хіната перший з’явився на кухні. На його обличчі спочатку зчиталось здивування та радість, від присутності Івайзумі, але вже за мить розуміння ситуації змінило емоції на незручність і сум.
— Хару, ходімо, батьки трохи зайняті.
— Тато Іва тут?!
— Так, але він підійде пізніше. Ходи пограємось на дворі.
Двері зачинились.
— Як давно в тебе подання на розлучення?
— Один рік і три місяці.
Тиша знову заповнила кімнату.
— Ти можеш рознести мене своїми адвокатами, я знаю, – Оікава схрестив руки на грудях. – Не думай, що я це зробив випадково, чи на емоціях. Ти можеш виграти й не понести фінансові втрати, але Хару буде зі мною.
— Дай ручку.
— Га? – Тору спочатку не зрозумів, проте погляд Івайзумі в його сторону став зрозуміліший за слова.
Кілька секунд і підпис було поставлено.
— Я платитиму всі суми, які ти вимагатимеш. Тільки… – він знітився, – тільки дозволь провести цей день з Хару, наче ми ще одружені.
— Гаразд, але після, я не хочу тебе бачити.
Хаджіме кивнув.