Вони стрімголов мчали додому. Через пів години вимкнуть електрику, а вечеря не приготована, та й телефони потрібно зарядити. Олесь з Денисом затримались в метро, яке, не через вибрики Змія, а через кляту росню, застрягло поміж станціями. Майже десять хвилин стояли вони там, роздивляючись чорні стіни тунелів та одинокі блідо-зелені вогники.
На щастя, Змій, що віками спав під Києвом, не прокинувся. Проте прийшов інший змій, мабуть, навіть страшніший та кровожерливіший. І вже майже рік тероризував міста та села України.
Довелось йти сходами на десятий поверх. Десь на шостому Денис зупинився, поскаржившись на втому. Кілька хвилин вони провели на майданчику, дивлячись у вікно. Суцільна темрява, ніби смоляна скоринка, накривала місто. Де-не-де миготіли тьмяні вогники. Зірки милувались містом, тепер їм було так добре видно похмурий та поранений Київ. Лише там десь далеченько, за верхівками сірих багатоповерхівок, з пітьмою боролось жовтогаряче світло.
— Ти ба, знову у них є світло, — помітив Денис. — Може, тобі варто переселитися туди?
— Тобто до себе ти не запрошуєш?
— Зшмуріти можна1! Тільки те і роблю.
Олесь кахикнув, придушивши сміх. З вікна війнуло прохолодою. Запах цигарок, що панував у під’їзді поступився запаху свіжості. Олесь здригнувся від холоду, натягнувши вище комірець куртки.
— Все. Ходімо.
Денис обійняв його за плече, міцно притиснувши до себе. Вони повільно поплелися сходинками, вже нікуди не поспішаючи. Світло кишенькового ліхтарика освітило дорогу, вихоплюючи з темряви білі стіни та чужі двері.
Кинувши погляд на старезні брудні двері помешкання, в якому вже років з десять ніхто не жив, Олесь пригадав:
— Колись в дитинстві, я мчав додому вже пізно ввечері. Тоді, аби швидше добігти, вигадав собі, що в кожній квартирі живе вампір. І якщо я швидко не пробіжу через майданчик, він мене схопить.
— Оце фантазія! А я просто біг додому, та й так гнався, що потім коліна заживали дуже довго, — засміявся Денис, випадково врізавшись в стінку.
Олесь засміявся, хоч і впустив ліхтарик. Той покотився донизу, і промінь його мерехтів у глибинах пащеки під’їзду до тих пір, поки не зламався. Денис, мабуть, витер спиною половину стіни. Але він також сміявся. Так буває, коли причина не потрібна, вам просто весело вдвох. Вам просто хочеться посміятися, бо занадто довго ви плакали, страждали і горювали. Вам просто потрібні усмішки та сміх один одного.
— Мабуть, ми залишимось тут, — висміявшись, Олесь принишкнув, притулившись лобом до щоки Дениса.
Той хекнув, сунувши прохолодну Олесеву руку собі в кишеню. В під’їзді панував протяг, тому що хтось полюбляв відчиняти квартирку на верхніх поверхах, а внизу іноді не зачинялись двері.
— То вже ні, можу тебе на спині віднести. Щоправда, вона тепер біла-білісінька.
— Я не проти, але краще… так.
Вихопивши руку з кишені Дениса, Олесь хитро усміхнувся. Звісно, темрява ковтнула її, але Денис запідозрив і без світла: зараз щось трапиться. Олесь взяв його руку, стиснув достатньо відчутно, але не боляче:
— Побігли вже скоріше! Побігли! Позаду нас вампіри!
Денис озирнувся і, звичайно, нікого позаду не побачив. Вампіри його не лякали, не лякав навіть Змій. Війна дихала їм у плечі, гноєм та порохом, від неї несло смертю та жахом. Навіть запах у лігві Змія затхлий, болотяний запах, з сіркою, не порівнювався з цим. Олесь пережив це одного разу, а тепер переживає вдруге. Губи Дениса смикнулись у кривій усмішці: він боявся, що Олесь не витримає.
Після того як всі стіни під’їзду витер собою Денис, після кількох невдалих спроб перестрибнути кілька сходинок за раз Олесь нарешті зметикував і дістав телефон. Світло впало на замок його власних дверей. Але це допомогло мало, бо через поріг хлопці ледь не перелетіли, зачепившись за килимок. Денис притримав Олеся, врятувавши від «поцілунку» з підлогою. Килимок миттєво полетів до дідькової матері. Двері за хлопцями зачинились, залишивши вигаданих вампірів без здобичі.
Незграбно поскидавши речі та взуття, хлопці гайнули на диван. Після дня прогулянок по місту, підземеллю і вечері в недорогому ресторані, хотілось відпочити. Олесь вимкнув ліхтарик, і вони залишились у повній темряві.
В палких обіймах, в коротких поцілунках, у хрипких подихах панував затишок. В ніжних пальцях, лагідних доторках, в м’яких губах губилась бентега та гинули страхи. По грудях гарячим молоком розливалось тепло, тепло від присутності коханої людини поруч.
— Романтичне завершення дня святого Валентина, не знаходиш? — прошепотів Олесь, тицьнувши носом в шию Дениса.
— Дуже. Але… я маю одну ідею.
— Це ж яку?
— Пропоную зробити цю киміть2 незабутньою!
Відірвавшись від Олеся, Денис присів. Намацавши в кишені стареньку, вже потріскану коробочку з сірниками, дістав одного і запалив. Його лукаво усміхнене обличчя та чарівні зелені очі — от що побачив спантеличений та заінтригований Олесь. Сірник швидко згаснув, залишивши по собі тоненьку смужку диму і запах. О, той запах, Олесь не хотів зізнаватися, але з дитинства любив запах спалених сірників.
— Дивись. Зараз ми одночасно запалюємо сірники, — Денис дістав ще одну коробочку, але вже пусту, — і той, в кого сірник згорить першим, виконує бажання того, в кого він ще горить. Як тобі ідея?
— Це що за бажання в тебе там такі? — зіщулився Олесь, але коробочку все ж взяв. — Я б і без цього виконав твоє бажання.
— Але без цього не так цікаво. Погодься!
Ніде правди діти. Олесь погодився, взяв один з сірників. З одного боку навіть кортіло програти, от якби цей сірник звогчів абощо! З іншого боку… Денис, який має виконати будь-яке бажання — напрочуд зваблива пропозиція.
— Готовий? На рахунок три! Оди-и-ин! Два-а-а! Три!
— Ааа, кляті сірники! — кричав Олесь, бо сірники дійсно не збирались запалюватися.
У Дениса справи також були кепські. Один сірник, другий, третій… Але нічого, крім запаху сірки та диму. Жоден не запалився. Денис бурмотів лайку собі під носа, і Олесь з усмішкою слухав його.
Зрештою темряву розрізали жовтожарі спалахи, вихопивши з темряви обличчя юнаків. Вогонь тремтів, і мерехтливі тіні танцювали на стелі та стінах. Світло падало на щоки, окреслюючи лінії вилиць, чорну западинку ямочки, вирізняючи маленькі родимки на підборідді. Крихітне полум’я, а робило все виразнішим, зокрема, бажання.
Вогонь майже дійшов до пальців, ще трохи й обпік би. Однак Денис, хитро всміхнувшись, дмухнув на свій сірник, загасивши вогник. Олесь взяв з нього приклад. У кімнаті знову запанувала темрява. Чорні згорілі сірники, ще гарячі, попадали на прохолодне підвіконня.
— Чуєш, а чиє бажання виконувати?
— Спільне.
— Щоб росня здохла?
Олесь засміявся, перехопивши руку Дениса та потягнувши його до себе:
— За таке бажання я просто змушений тебе поцілувати!
— Так цілуй вже нарешті! Сьогодні день святого Валентина, а ти…
Плутаючись у темній ковдрі пітьми та обіймах одне одного, вони цілувались. Губи торкались губ ніжно та м’яко, навіть сором’язливо. Щоб перейти до палких, вологих та глибоких поцілунків. До тих, від яких серце тьохкає, а тіло накриває високими бурунами насолоди та щастя.
Руки блукали тілом, пальці чіплялись за одяг, оголюючи шкіру. Одразу стало прохолодно, аж потім теплі долоні голубили й пестили. І спекотно, і парко, і подих хрипко збився, застрягши десь у горлі. Вони — обпечені не вогниками сірників, а теплом один одного.
Але… Але раптом вмикається світло, бо графік — річ надто непередбачувана.
Примружившись від яскравості лампочки, Денис лаявся всередині. Хтось зранку не вимкнув світло, але, на щастя, воно не заважало. Олесь усміхнувся йому в губи, і ця весела посмішка передалась Денису. О, ні, вони не збирались зупинятися, навіть через кляті розбіжність з графіками. Зрештою, кохатися при світлі навіть цікавіше.