Якщо ви у казці.
А у моєму реальному житті ранок розколовся, зламав промені, стер небесну блакить пустою кімнатою та маленькою запискою :
«Спасибо за твои мечты. Прости.»
Що? …
Поморщився від літер, що чомусь розпливалися і утворювали потворні плями. Світло стало зарізким, а я все намагався проморгатися, і не міг. Щось шорхнуло і з глухим звуком впало на підлогу. Я навіть не помітив.
Що це?… Слова не складалися в якийсь змістовний текст. Я дивився і не бачив. Вона просто тут є. Лежить собі, паперова і байдужа, і літери на ній просто констатують факт. Він пішов.
— Дядьку, булки впали, булки, булки …
Я здригнувся і осів на стілець, знову перечитуючи рядок з нерівних літер. В голові калатав пульс. Хлопці підняли пакет зі здобою і повсідалися за стіл.
Мозок повільно, гальмуючи на кожному повороті, почав обробку даних.
Він подякував мені. За мрії, за ніч, за любов, — за все разом. Це крапка. Однозначно. Але чому? Що було не так? Що я зробив неправильно? Зарано все сказав? Повів себе, як актив? Усе неправильно зрозумів? Але ж… він був такий щасливий. А вранці — такий серйозний, розглядав, водив пальцями по обличчю, наче хотів запам’ятати…
Запам’ятати?
То може, він прийшов з такою метою? Один раз і все?
У грудях стислось. Так не може бути. Але ж і прийшов він несподівано. Імпульсивне рішення, про яке пожалкував вранці? А я? Чи я жалкував? Я відчував тільки дику порожнечу, що роз’їдала душу. Через нерозуміння. Нам завжди здається, що всі думають так, як і ми, сприймають події і слова так само. Наче ж усе очевидно. А може, йому було пагано зі мною, а я не побачив,а може, вирішив, що йому не потрібні такі проблеми.
З чиїхось вікон залунала місцева музика, ковиряючи застигший мозок. Чорт…
Хлопці розлили сік, і помаранчеве море зібралося втопити булки приливом. Я увімкнувся. Прийшов до тями. Схопив серветки, врятував здобу і розлив сік по склянках.
— Сьогодні йдемо на скейт-парк. Ти обіцяв, — малий шамкав булкою, навіть не здогадуючись, з якої глибини він мене дістає.
— Я обіцяв у вихідний, — знесилено протовкнув через горлянку слова.
— А сьогодні як раз вихідний! — Боже, як можуть ті дві малявки підняти такий галас? Хлопаки плескали у долоні і все повторювали, сміючись і радіючи тому, що не тільки вони забудьки.
— Окєєй! Я зрозумів, годі! Підемо, не хвилюйтеся, — узяв свою каву і поплівся подалі, хапаючи по дорозі телефон, пульт і врубаючи ютюб. Хай грає щось моє. Відкрив вікно, зупиняючи погляд на біло-блакитній пачці. Гірка посмішка покривала губи.
Так поспішав, що забув свої цигарки.
Дістав одну, роздивляючись, наче це частина його. Ютюб старанно відіграв реклами і увімкнув рандомну пісню з тих, що я прослуховав раніше. І слова полетіли крізь вуха просто в серце, ковиряючи рану, підіймаючи вологу, яку неможна показувати, з самого нутра.
«Не опускай свої очі –
Хвилі морської води.
Якби ти знала насправді:
Як сильно я хочу
Бути з тобою завжди.»
Він знає, про що співає. Як завжди. Стовідсоткове попадання. Тремтячі руки самі запалили і самі вклали в рота м’ятну ілюзію.
Закрий очі і уяви… Давай… Може, боляче не так буде…
Неможна. Неможна пірнати.
Реальність висмикує, махає футболками, дістає самокати та жене під похмуре небо. Вставай, впускай у себе свіже повітря. Витравлюй з серця новими картинками ту отруту, чисть зуби, викашлюй нікотинові спогади. Не хоче — не треба. Не все ж тобі гратися з кимось. Настав час погратися тобою.
Електричний Сіrc послужливо прийняв мої ноги, і вже троє хлопців летіли назустріч вітру. Швидкість, адреналін, зміна декорацій і врешті скейт-парк. Тут можна прийти до тями. Або…
Побачити якогось кудлатого пацана, здригнутися усім тілом, витерти спітнілі руки і не дивитися. Більше ні. Попросивши жестами і жалюгідною англійською в когось трюковий самокат, згадати, ким я є. Заробивши кілька присвистів і похлопувань по плечах, згадати, що я класний.
Кров забУхала у вухах. Розізлився… Я класний, чорт забирай… Тоді чому?
У бананці знов набридливо дзижчало. Не взяв.
Немає, блядь, дома.
Та на зворотному шляху не втримався все ж, зазирнув. Оксана. Та ще й не раз.
Пішла ти. Пішли ви обоє.
Як і очікувалося, пацани виклянчили Мак. Та без проблем взагалі. Подивимося, що там за контингент. Може, врешті німецьку почну вивчати. Не буду нікого шукати очима, жодних морських тем. Жодних кучерів і темненьких курців, яких, доречі, дочорта у цьому грьобаному місті. Зробивши замовлення, виклав телефон, який став раптом важким і муляв усю дорогу. Хлопці задоволено розпаковували свої хепі-міли, а я не дивився на телефон, не прислухався до кожного звуку, не чекав, не обертався на нових відвідувачів. Ні.
Але ж ось, за спинкою червоної канапи зазвучав сміх, і щось ворухнулося, кудлате, чорт забирай. Уява домалювала усміхнене обличчя, окуляри, все-все… І стало так очевидно, що це він.
Що? Не буває співпадінь? Якась же компанія в нього є. От і вийшли у вихідний на обід. І той його качок, мабуть, там. Чорт…
Ноги самі понесли, я просто подивитись, може, вони там за руки тримаються?
Я йшов крізь натовп безкінечної черги і чим ближче підходив, тим ясніше бачив жіночі руки, жіночі риси, довгі кучері… Зупинився.
— Куди ти? Ми що, вже йдемо?
— Тут стільки людей, можна загубитися.
Четверо очей і руки, що поспіхом зібрали свої хепі-міли, повернули до реальності.
— Усе окей. Здалося. Ходімо їсти.
Не можна так. Треба розставити усі крапки, як то кажуть. Бо так я кидатимусь на людей ще не раз.
Вдома я знову медитував на довбаний телефон. Я бачу, бачу ті пропущені, йолкі…
Треба щось зробити. Очевидно, що я не здатний перемикнутися, відволіктися, тому… Схопивши телефон і не давши собі передумати, набираю Оксану. У слухавці шморгаюче «Ало».
— Привіт? — стільки всього у тому моєму «привіт»: чому ти плачеш? Що трапилося?
— Чому ти не прийшов?
Я запнувся, дивлячись у стіну. Хіба мене хтось кликав?
— Куди? — сівшим голосом.
— Проводити хлопців, — що вона закидає мені?
— Я не розумію. Він поїхав кудись? Куди?
Адреналін підняв на руках усі волоски, бо…
— Додому. Шукати маму, — Оксана схлипнула голосніше.
Я загальмував зовсім.
— Куди додому? Звідки він?
Боже, тільки б він був… Але ж … Де немає зв’язку?
— В сенсі..? А ти що, думав, то його ім’я?
Серце наче зупинилося…
— Нас везли з універа евакуаційним потягом з Києва. Всі були на нервах. Хтось плакав. Але були й такі, що намагалися розрядити, жартували якось. Там він і дістав таке призвісько. Бо він звідти.