Повернутись до головної сторінки фанфіку: Валентинка з піратського серця

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Якби у Джека спитали, що таке кохання, він певен, що… збрехав би, теревенячи якісь нісенітниці про витонченість афластона «Чорної перлини» і пристрасну жагу до вільних морських просторів. Можливо, щось про портових дів, хоч думати про них забув в останні роки три. Клявся б власною смертю — бо життям, будьмо щирі, якось не хочеться. І нізащо б не зізнавався у правді. 

Бо кому вона, така правда, потрібна? Хто забажає слухати про розпачливий біль, від якого дихати важко — ніби палач замість різкого взмаху сокирою вирішив наступити тобі гнилим черевиком на груди? Про короткі зустрічі і відсутні прощання? Про тупого, тричі проклятого Вільяма Тернера, який вкотре підставляє свої груди під шаблю, що (чорт забирай!) судилася йому, Джеку?

І він застигає — всього на мить, але її достатньо, щоб кіптява бою закурилася з новою силою, ховаючи високу фігуру Вілла від його очей. Живий, наполегливо думає Джек, відбиваючи невмілий удар чорноокого пірата — чи солдата Його Величності? — останнім часом вони всі один в один. Безсмертний, наполегливо підказує розум, але перед очима у нього — раз за разом — шабля Деві Джонса, що протинає Тернеру серце. 

Бо він, Капітан Джек Горобець, занадто довго вагався.

Вороги закінчуються швидко — швидше, ніж втамовується його лють, тому першою справою він відкидає в сторону зброю, притискаючи Вільяма до щогли. Вказівні пальці обох рук наполегливо буравлять засмаглу шкіру Тернерових грудей — але в цьому немає ні краплі звабливого — принаймні зараз.

— Я ж просив… Ну я ж просив тебе! Не… — Джек стишує голос, краєм ока фіксуючи цікаві погляди команди. — …не робити глупóти!

Тернер легковажно пирхає, відштовхуючи його недбалим помахом долоні. І, не вагаючись, прямує до капітанського містка.

— Моє серце, Джеку, навіки вирізано, — зухвало гукає він, перехиляючись через кермо — і проводить тонкими пальцями по шраму на грудях, що видніється в розрізі рубашки. — Мене не можна вбити, забув?

Джек задирає підборіддя догори, поводить нижньою щелепою.

— У мене все було під контролем, а ти… ти заважав!

Він ледь помітно морщить носа, розуміючи, як жалюгідно звучать його виправдання. Тернер смикає кутиком рота, і Джек бачить іскорки роздратованості в карих очах і різкість рухів так добре знайомих рук.

Злість Вілла не здатна втамувати жодна битва з черговим придуманим ворогом — чи буде то безчесна команда піратів, що грабує бідняків і краде дітей, чи армада королівських вояк, які деруть непомірний податок з островів. Джек давно перестав їх рахувати, сліпо слідуючи за кожною морською милею «Летючого голандця» у пориві виторгувати лишню хвилину наодинці з його капітаном.

Це і не злість зовсім, розуміє раптово він. Розчарування. Втома. Туга. І усвідомлення тисне дужче за тонни води на морському дні.

Його, Джека, Тернеру замало. 

Елізабет — на краю свідомості у них обох — кожну секунду кожного дня, проведених разом і окремо. І це б мало досточорта бісити, але він відчуває тільки біль — той самий, що так недбало приховує Вільям.

Бісове кохання, думає Джек. Яким благословенням було стільки років жити без нього!

***

Свон робить важкий вдих, а тоді замахується величезним ножем. Гостре лезо переполовинює помідор і врізається глибоко в деревину кухонної тумби, намертво там застрягаючи. Елізабет смикає один раз, другий, а тоді розчаровано гарчить крізь зуби, носком черевика підбиваючи ніжки стільця, на якому сидить Джек.

— Гей! — волає він, насилу втримуючись від стрімкого польоту горілиць. — А я в чому винен?

Нахабно ігноруючи його обурення, вона шумно крокує кухнею, відчиняючи і зачиняючи кілька верхніх шафок — ніби у спробі знайти щось невідоме їй самій. Джек тяжко зітає, відкорковуючи флягу з ромом, і знову пропускає той момент, коли увага Елізабет повертається до нього.

— А ти що їсиш? — питає вона, раптово опиняючись біля самого його вуха. 

Джек лається під носа, хапаючись за серце.

— В цьому домі немає нічого з’їсного вже два дні! — тим часом продовжує Свон, відходячи на кілька кроків і театрально взмахуючи обома руками. — З тих самих пір, як місіс Фарелтон відпросилася до хворої матері!

Місіс Фарелтон. Він наморщує брови, розмірковуючи. А, гувернантка-домогосподарка.

— Це в’ялене м’ясо, — нарешті відповідає Джек, протягуючи в її сторону шматочок. — Хочеш?

Елізабет дивиться на нього кілька секунд, а потім висмикує їжу з рук, ледь не відтинаючи йому пальці гострими нігтями. Він довго спостерігає за різкими рухами її щелеп і мовчки подає їй флягу з ромом. 

— Ліззі…

— Не смій.

— Свон?

— Місіс Тернер, — гордо виправляє вона.

А тоді починає схлипувати. Джек в паніці схоплюється на ноги і робить кілька імпульсивних безладних кроків в ту та іншу сторону — і невпевнено застигає, з жахом спостерігаючи за тим, як Свон робить особливо глибокий вдих. З її рота стирчить шматочок непрожованого м’яса, вуста тремтять, а тонкі пальці з такою силою стискають шкіряну флягу, що він переживає за цілісність Гіббсового майна. Він підіймає догори руки з розчепіреними пальцями, дивиться на них так, ніби не впевнений, як ними користуватись, а потім повільно, обережно тягнеться до неї. Елізабет втикається кудись в район його шиї одразу, навіть не чекаючи, поки він торкнеться її гострих плечей; обхоплює його міцно за талію.

— Я знаю, Джеку, знаю, — глухим тремтячим голосом бурмоче вона, поки він, ледве дихаючи, легенько постукує її долонею по спині. — Я маю бути сильною, але без нього це вдесятеро важче.

«Хто, як не ти, маєш мене зрозуміти», — каже Елізабет щоразу, коли він навідується. Йому здається, що вона знаходить втіху в цих коротких зустрічах, хоча спочатку він був впевнений у протилежному. «Я рада, що у нього є ти, Джеку. Ти можеш бути поруч — хай не постійно, але достатньо, щоб…». Щоб Вілл залишався людиною. Щоб не повторив долі Деві Джонса. 

Ось воно як — кохати когось так сильно, думає Джек. Радіти щастю людини, навіть коли ти не маєш до цього жодного стосунку.

А чи він сам здатен на таке?

— Вирушай до нього.

Елізабет застигає, ніби прислуховуючись до стукоту його серця — Джек впевнений, що зараз воно колотиться як навіжене.

— Ти чула мене, кралечко, — продовжує він більш впевненим, розважливим голосом. — Тобі треба до ньго.

«А йому потрібна ти».

— Я… я не можу, — бурмоче Свон, відступаючи на крок назад і незграбно витираючи вологі щоки. — Я обіцяла йому чекати. Я обіцяла берегти скриню. До того ж…

Вона не закінчує речення, лиш спрямовує погляд в центр кімнати. Джек дивиться туди ж: маленький Генрі грається серед подушок і дерев’яних іграшок, тихо і нерозбірливо бурмочучи собі щось під носа.

— Я побуду з ним, — раптом пропонує він.

Елізабет стрімко повертає до нього погляд. Джек бачить її здивовані перелякані очі і намагається ігнорувати маленьких тривожних джеків, як і в паніці бігають по його пустій голові. Натомість завзято смикає кутиком рота, широко розводячи в сторони руки.

— Сама подумай, де ти знайдеш кандидатуру краще? — впевнено веде він. — У мене неймовірний талант налагоджувати контакти з дітьми!

І Джек демонструє один зі своїх дредів, куди раніше маленький Генрі мав задоволення вплести усе пір’ячко і листя, що зміг знайти у садку. Елізабет дарує йому м’яку, невпевнену посмішку, обіймаючи себе руками. Досі сумнівається. Він знесилено опускає руки, намагаючись не виказати, як неприємно стискає десь в грудях від недовіри в її очах. Втім, чи варто її в цьому звинувачувати?

— Ти можеш… знайти когось ще, — пропонує Джек, видавлюючи напівщиру посмішку. — Складемо список кандидатур і… що?

Він зупиняється, спостерігаючи, як стрімко міняється вираз обличчя Свон. Вона ступає крок назустріч, водночас категорично хитаючи головою.

— Ні, ні, дурнику, — бурмоче Елізабет, хапаючи його за воріт рубашки і притягуючи до себе. — Нікому більше я не довірю нашого з Віллом сина.

Джек прикриває очі, цього разу більш вільно і впевнено її обіймаючи — від Свон пахне свіжими овочами і розпеченим на сонці пляжним піском, якому вкрай не вистачає морського бризу. 

— Нікому більше я не довірю серце Вілла, — тихенько додає вона — і він зціплює зуби, щоб не сказати чогось такого, що вкрай зіпсує його репутацію безчесного і злісного пірата. — Але…

Він не втримується і голосно пирхає, розриваючи обійми. З Елізабет ніколи не буває легко.

— Що я робитиму? — питає вона, знизуючи плечима. — Я не можу постійно знаходитись на «Летючому голандці», тож…

— Люба, — зухвало перебиває Джек, наставляючи на неї вказівні пальці. — Ти — Королева піратів.

І він із задоволенням відмічає, як ці слова змушують Свон розправити плечі.

— Невже оце, — він обводить пальцем інтер’єр кімнати з розкиданими всюди іграшками і дитячими речима, — все, про що ти колись мріяла?

Джек уміло ухиляється від рушника, яким у відповідь замахується на нього Елізабет, і кількома відпрацьованими рухами забирається на єдине доступне підвищення — кухонну тумбу.

— Слухай мене уважно, Елізабет Свон, — урочисто розпочинає він.

— Тернер, — вперто виправляє вона, переплітаючи руки на животі.

— Слухай мене уважно, місіс Тернер, Королево піратів, — веде далі Джек, роблячи театральний реверанс, — ти візьмеш мою «Чорну перлину» і вирушиш за покликом свого сміливого серця робити те, що роблять усі чесні пірати — грабувати торгоців, шукати вільного кохання у портах… а точно, переплутав. 

Він зіскакує на підлогу і повільно наближається до неї, зіщулюючи очі.

— Пообіцяй мені одне, Ліззі, — вона лиш запитально підіймає брови, ховаючи усмішку в кутиках губ. — Не залишай мій корабль на пана Гіббса, бо він знову його про…

— Я зрозуміла, зрозуміла! — голосно шикає Елізабет, кидаючи погляд на малого Генрі.

А тоді розпливається у такій широкій, променястій посмішці, яку Джек не бачив вже багато місяців. 

— Один рік, Елізабет, бо віриш чи ні, але днем довше — і я почну вростати в стіни і стану частиною цього будинку. 

Вона активно киває, а тоді кидається геть — очевидно, збирати речі. Щоб вже за секунду повернутись бігцем і смачно цьомнути його у щоку з щасливим і нерозбірливим «дякуюдякуюджекуявстигнузробитийомусюрприздоднявсіхзакоханихтизолотообожнююнайкращийвсвітіпірат». Джек сумно посміхається, хвилину розмірковуючи над чимось там про «закоханих» (такий день що, правда існує?), а тоді кров відливає від його обличчя. Маленькі джеки давно контужені лежать без пам’яті в закутках його хворобливого розуму, підступно залишивши його на самоті, а жахливе усвідомлення сидить прямо в центрі цієї кімнати. Він, тамуючи подих, робить кілька широких беззвучних кроків в його сторону.

Не те щоб він не був знайомий з Генрі. Але одна справа — заскочити на кілька днів, і зовсім інша — виховувати малюка протягом року. 

— На, — одразу ж коментує малий, помічаючи його поруч.

— О-о, це… камінь, — каже Джек, приймаючи дарунок з малюкових рук, а тоді всідається поруч з ним, скуйовджуючи тонке русяве волосся вільною долонею. — Ти знаєш, я не люблю камні. Одного разу вони переслідували мене і ледь не вкрали мій корабель, а тоді твої мама з татком…

***

—…тоді він гепнувся мені прямо в руки і ми разом повалилися на пісок, навколо нас — розсипом — усі кокоси з пальми і пфхм…

Декілька секунд капітанську каюту наповнюють тільки звуки квапливих поцілунків і шурхоту одягу, який намагаються стягнути непевними руками. Джек виборює хвилинку свободи, але замість того, щоб використати її на відновлення власного дихання, знову захоплено тараторить.

— І власник тої пальмової алеї вирішив натравити на нас з Генрі собак, хоча дитині просто захотілося кокосів! Хіба варто дивуватись, що на ранок всі вікна його маєтку виявились розбитими. Собаки не постраждали, бо…

— Джеку, — перебиває його Тернер, відпускаючи його плечі і важко відкидаючи на спинку дерев’яного ліжка. — Чи не міг би ти заткнутись і не розповідати про мого сина, коли я намагаюсь зняти з тебе одяг?

Джек повільно облизує покусані губи, хвилинку напружено розмірковуючи, а тоді морщиться, випускаючи повітря крізь зуби.

— Недоречно вийшло, грішний, — бурмоче він, тягнучись загорілими пальцями до шраму на грудях Вілла. — Мені просто хотілося…

— Розповісти мені про Генрі, знаю, — відповідає той, м’яко охоплюючи його руки своїми і підносячи до вуст. — Але я слухав про нього весь день. І слухатиму завтра. Сьогоднішня ніч — тільки для тебе і для мене, добре?

Джек непевно поводить оголеними плечима, схиляючи голову набік. Це все здається… нереальним — м’який блиск в очах Тернера, його тепла, безтурботна усмішка — ніби повернувся старий, смертний Вільям, зі своїми страхами і щирим захопленням життям. Можливо, Капітан Горобець так і не вибрався з Рундука Деві Джонса і все, що зараз відбувається, лиш ввижається його хворому розуму?

— Ти…— невпевнено починає Джек, проводячи долонею по відрослому волоссю Вілла, — виглядаєш занадто…

— Щасливим? — робить примущення він, а тоді знову посміхається. — Минулий День святого Валентина я провів з Елізабет, а цей — буде з тобою. Ще кілька років — Генрі стане достатньо дорослим, щоб я бачив і його теж. Чого ще я можу бажати?

Тобто йому потрібна не тільки Елізабет, виокремлює для себе Джек. Тобто йому потрібен я — і ця думка водночас занадто гарна і болісна, щоб висловити її вслух — тому він, як завжди в таких ситуаціях, питає якусь нісенітницю.

— Святого Валентина? — його брова характерно підіймається вгору. — Я його знаю?

Тернер лиш сміється, хапаючи його за руки і притискаючи до ліжка усім тілом. Що ж, можливо, він і дійсно щасливий. І — що найбільш приємне — в цьому є і його, Джекова, заслуга.

***

— Знову?

— Знову!

— Але Джеку…

— Пане Гіббсе, командування «Чорною перлиною» переходить до рук Елізабет Св… Тернер. Побачимось за рік!

І він робить кілька широких рішучих кроків геть, аж поки голос боцмана знову не змушує його зупинитись.

— Але чому? — розпачливо питає той. — Ми майже досягли позначеного на карті острова, ти навіть не дізнаєшся, який скарб шукав останні кілька місяців, це пригода, полишена напівшляху і…

— Я обіцяв, — перебиває Джек — серйозно і коротко — і це змушує Гіббса замовкнути.

Він тяжко зітхає, а тоді лиш смикає кутиком рота.

— Ох, Джеку, — хитро веде Гіббс, — нарікай на себе, якщо через рік команда відмовиться приймати тебе назад капітаном і вмовлятиме панну Елізабет залишитись. Минулого разу до нового заколоту не вистачило лише пари тижнів.

Джек розтягує вуста в посмішці — щирій і дикій — бо ладен повірити у кожне слово. Піратка зі Свон вийшла що треба. Але він обіцяв. І не тільки Віллу та Елізабет. 

На нього чекає Генрі.

І він чекає на зустріч з ним теж, раптом усвідомлює Джек. Можливо, більше, ніж колись міг собі уявити.

***

Сам сенс Дня святого Валентина від Джека вислизає. Не те щоб він колись розумів святих. Загинути заради того, щоб обвінчати купку трагічно закоханих пар? Чолов’язі варто було б більше турбуватися про власну шкуру. 

Ліззі на противагу називає це Днем усіх закоханих, вкладаючи у ці слова затаєнний сенс і посміхаючись йому хитро, ніби вони ділять одну велику таємницю. Можливо, і так. Тернера можна вважати справжнім прихованим скарбом у кінці заплутаної піратської карти.

Але коли Генрі кладе перед ним кривий і нерівномірно розмальований криваво-червоною фарбою камінь, Джек не може описати власних почуттів. Він бере подарунок у руки, відчуваючи, як він липне до шкіри його пальців.

— Мама сказала, що сьогодні усі отримують подарунки від тих, хто їх любить, — пояснює малий, кліпаючи на нього великими блакитними очима. — І що тато не може зійти на берег, тому один з вас по черзі вирушає назустріч йому — щоб він не сумував у свято.

Джек м’яко посміхається, присідаючи, щоб опинитися на одному рівні з Генрі.

— Тому ти приніс мені кривий камінь? — хитро питає він.

— Гей, — хлопчик штурхає його ногою і Капітан Джек Горобець ледь не валиться на пісок, збитий з ніг п’ятирічкою. — Взагалі-то я його два дні шукав по усьому берегу!

І він насуплено ковиряється носком чобота у піску, а тоді не витримує, знову піднімаючи голову.

— Несправедливо, що тато отримує подарунок щороку, а ви з мамою ні!

— О-о так, — погоджується Джек, а тоді підіймається на ноги, підхоплюючи Генрі за пояс штанців як тюк з сіном — нести його додому так набагато зручніше. — Вілл Тернер ще той вдачливий покидьок.

Малий, розговдуючись в його руках, піднімає голову, щоб подивитись на нього широко розкритими очима. Червоні плями від фарби на щоках і лобі блистять у променях західного сонця.

— Не кажи мамі, що я тебе цього навчив, добре? — підморгує йому пірат.

— А мама вже навчила мене набагато цікавішим словам, — нахабно кидає Генрі і голосно сміється, розкидаючи в сторони руки і ноги на манір морської зірки.

— О, ну тепер я знову відчуваю себе приниженим.

Якби Джека спитали, що таке кохання… що ж. Він міг би багато чого розповісти і про любов теж.

    Ставлення автора до критики: Позитивне