Саме тому Павло вирішив прослідкувати за кінчиком зеленої пишної шуби з усіх трав, що так і ховалася, коли мавка зупинялася. Коли козак все ж його наздогнав аж в глибині холодного лісу, він швидко схватив за руку парубка і притягнув до себе, аби той точно не пішов від нього. Йому хотілося пояснень і просто дізнатися де квіт.
- Агов, я за тобою біжу, зрозуміти не можу, що вбіса відбувається. Може поясниш мені врешт? Інакше не відлипну. - пригрозився Скоропадський. Він не мав наміру зробити боляче істоті, він просто тримав його коло себе. Не довго думаючи, мавка на нього подивилася пустим поглядом і зітхнула.
- Я не знаю, що ти за відчайдуха, але якщо ти так хочеш квітку - буде тобі квітка - промовив той в відвів туманний погляд від живця.
- Навіть проведеш мене? - щиро здивувався співрозмовник.
- Навіть проведу тебе. - кивнула істота - А тепер пішли, доки тебе ще якась нечисть не знайшла.
Йшли вони разом дорогами туманними, кривими, навіть надибали на прірву, з якої ледь не впав Павло, але нявка вчасно помітила і підхватила його. В цей момент відчув козак, що не така й погана та мавка. Він почав вже було думати як би подякувати. Коли вже вони вибратися, то продовжили йти, та здавалося блакитноокому, що дивна якась дорога і тут повинно бути щось не те. Так і вийшло, дорога була хибною, проте десь в далечіні чоловік побачив, що щось світиться, швидко взяв за руку дивака в шубі й мерщій побіг дивитися що там було.
Як прийшли вони, побачили листя папороті, квіт, що світився був золотим лицем з заплющеними очима, воно наче спало, а замість пелюсток було декілька пар величезних очей, які так і вдивлялися в душу посланця божого. «Пограй з нами в гру» - нізвідки мовив голос, Павло, не думаючи, погодився, та й спитав які умови гри. Квіт хотів, щоб з ним пограли в дивоглядки. Насилу, козак не здавався, не заплющував очей, бо або ж квіт його, або його душа належатиме квіту. В руках міцних обличчя засяяло ще яскравіше, розгорілося полум’ям того сорому, що не зміг він більше протистояти тій красі. Коли Скоропадський почав посміхатися, нявка не змогла відвести від нього погляд, він був зовсім зачарований. В голові крутився той самий світлий образ, усміхнений, милий серцю.
- Ну ось і все. - зітхнув Симон, дивлячись на квітку, після чого перевів погляд на руку, яка його тримала. - Може відпустиш мою руку?
Павло й не одразу зрозумів, у чому справа. Лиш потім він зрозумів, що й досі тримав незнайомця коло себе, тому й вибачився і відпустив. В цей момент нявка лиш замучено поглянула, а потім без всілякого прощання повернувся спиною, та й почав собі йти до дерев.
- Чекай! Ти куди? - з цікавістю запитав козак. Вже й квітка була не такою цікавою, цікавим видавався цей парубок. - Я тебе жодного разу тут не бачив, може ти теж заблукав і тобі потрібна допомога? Ти ж мені допоміг.
На це Павло отримав лиш єхидну посмішку, проте це спрацювало, нечисть повернулася до нього лицем й мовила.
- А я й не знав, що ти сам шукаєш собі пригод на дупцю. Додому я йду, в болото. Мавка я водяна, йду до сестер. Навіть не думай йти за мною, там і твоя погибель тебе зустріне.
Той знов розвернувся і почав йти в бік болота, минаючи дерева. По землі тяглася довга зелена поцуплена шуба, от і казочці кінець. Так і думав Симон, поки не відчув як на шубу хтось наступив. Він зупинився, поглянув косо на козака з квіткою, що так і не послухався його і пішов за ним далі.
- Що тобі треба?
- Чому ти мене не з’їв?
Симон й замовк. Казати, що він просто не хотів, було б повною брехнею, але ж і сказати хлопцю, що він йому просто до біса сподобався і зачарував, він теж не міг.
- Щось ти занадто багато питань задаєш. Тобі не здається, Павлику? - єхидно посміхнувся хлопець і сперся на праву ногу. - А треба було тебе з’їсти? - він посміхнувся ще ширше і почав жмуриться.
Від такого питання Павло й оторопів, здавалося, звичайне питання, але скільки ж сенсів було в цьому питанні.
- Та… Ні… Але й пускати я тебе не збираюся! Мені б хотілося просто дізнатися про тебе більше.
- Ох, повір мені, любчику, ти б не захотів. - іронічно посміхнулася мавка.
- Хотів. Не вирішуй за мене будь-ласка.
Так і сидить мавка в шубі, поряд сидить з квітом козаченько й питається у нечисті, як так сталося, а та йому тільки відповідає «Того тобі знати не треба, Павлику, не треба» й вкладає спати до себе на коліна, гладить його по щоці, ледь посміхається й зупиняється.
- Може колись, мій милий, я розкажу тобі, а зараз спати тобі потрібно, квіт захищати. Бо хто як не ти? - посміхнувся Симон й нахилився до нього. Поки в Павла були закриті очі, він поцілував його в лоба, й знов почав говорити по щоці. Аж тільки потім він почав під носа мугикати якусь пісню.
- А ти? - з почервонівшими щоками запитав Павло.
- А я буду стерегти твій спокій, доки ти будеш спати. Ніяка нечисть окрім мене до тебе не сунеться, доки я тут. - тільки-но перестала лунати відповідь, і знов пісня його тиха продовжилась.
- Але ж…
- Ніяких але ж, Павлику, засинай. Треба виспатися, щоб з новими силами з рутою діла робити.
Павло чесно намагався заснути і в нього це навіть вийшло, доки його гладили і співали йому. Перед ним Симон відчував деяку провину, начебто він і не повинен поводитися так, як поводився з Іваном, та познайомившись ближче, він не міг нічого з собою зробити, окрім як закохуватися знов. Він не думав, що колись ще полюбить, та так йому сподобався цей хлопчина, що йому захотілося його пригорнути до себе, оберігати. Навіть не виглядаючи так добре як колись, він радувався, що Павло його не злякався, а навпаки, довірився, хоч це й було наївно з його боку. Щось було в ньому таке, що Скоропадський його майже не злякався. Йому було цікаво що таке той парубок, а той парубок таким ласкавим виявився.
Вже на ранок майже як нічого й не було, Павло спав на траві, аж прокинувся він під обід, без мавки, і з листком папороті в руках замість того прекрасного квіту. Та він ще не знав, що вони зустрінуться.