Вечір туманний лягав на землю, в лісі почали прокидатися сови, поки всі інші тварини засинали в себе по норах. Так і хочеться з’їсти якусь мишу сіру, але не могла та птаха просто так знайти здобич.
Хто не сховався - я йду.
Козак хутко йшов по лісу, в надії все ж в теплу купальську ніч знайти чудо-квітку, яка принесла б йому ще більше грошей, хоч він і не бідував, багаті предки залишили після себе величезний спадок, та навіть цього здавалося мало, хотілося того, забороненого. Закортіло ж Павлу знайти квітучу папороть, та й в нечистих він не вірив. Подумалося, що то казочки для дітей, та й пішов собі. Довго бродив Павло, все шукав ту квітку, але він почув якийсь дивний шелест, неначе хтось за ним йде по сухому листю. Повертається - нема, ніц не чути. Та й йде собі далі.
Один, два, три, замри.
Йде хлопець, блідий, мокрий. На людину він перестав бути схожим ще з півстоліття тому. Попри те, що виглядав він як тіло покійника, що ходило само по собі в зеленій шубі з різних трав, він доволі добре орієнтувався в лісі переважно по звукам. Бачив він теж добре, але не так добре, як хотілося б. Ну що то за мавка з шкляриками? Аж смішно. Все було неначе у сні, тепла ніч, в воді відбивається червоний місяць, сидить мавка на березі й приймає рішення, чи йти ловити того або ту, що осмілились зайти в ліс, коли бісовщина тільки й чекає, щоб напасти. Голі ноги ступали по сирій землі, а в повітрі повиснув знайомий мавці запах, та він не пам’ятав звідки він його знає. Дивно. Симону стало ще цікавіше хто ж такий явився, що він вже чув запах той. Зовсім скоро він знайшов джерело, ним виявився абсолютно білий дядько з вусами накрученими. Коли він побачив ще й лице його, він почав поступово розуміти, і здогадуватися що ж то за рід такий був, який він знав.
Життя бентежне. Теплий літній ранок, парубок спав в старшого чоловіка на грудях з затишних ковдрах з м’якими перинами. Іван, здавалося, теж не був проти, що на нього влігся його коханий хлопець, з яким вони постійно ховалися від недобрих очей і злих ротів. Симон відчував себе в безпеці, поки був поряд з гетьманом, він знав, що його не скривдить він, він йому довіряв. Йому безмежно подобалося те, що його гетьман навіть не подивився, чи з багатого роду він, і покохав звичайного, але дуже гарного і розумного, хлопчину. Чоловік його погладив по голові, закохано дивлячись на Петлюру. Сон його був не міцним, тож він майже одразу прокинувся від дотику до своєї голови та лиця. Вони були разом вже пару років, їх нічого не могло розлучити. Та в один прекрасний сонячний день Іван знов навідався до хатини військового писара, аби розказати новину. Сіма, як тільки його помітив, схватився, обійняв коханого, він дуже сумував за гетьманом, якого не бачив з місяць інший.
- Я такий радий, що ти живий, що з тобою все добре, Іване! - захоплено мовив той, хотів би ще щось сказати, та Іван не дав договорити.
- Послухай, нам треба серйозно поговорити. - твердо відповів гетьман і вказав на стілець, аби Сіма сів. Писар його послухався, і тільки після цього чоловік продовжив. - В мене з’явилася жінка, я незабаром одружуюся. ВІона мене кохає, файна та дівка чорноброва.
- Але ж… - оторопів молодик. - Як так?
- Так буде краще. Скоро познайомишся з моєю нареченою Настею. Вона дівка розумна, чим мені не наречена.
З цим словами Іван пішов з дому писара, доки Сім не міг знайти собі місця від горя. Він не знав як далі існувати, що йому робити, як жити. За іронією долі, день весілля припав на Купала, от тільки Симону було не до жартів, коли побачив він наречену з щасливим Іваном. Стало знов ще поганіше на душі, гірко-гірко. Він не хотів це терпіти. Ті муки здавалися йому вічними, тому й пішов він вночі під зоряним небом топитися в льняній сорочці. Ніхто не відмовляв його, ніхто навіть не знав, що так буде, та все одно писар вже все вирішив і став заходити у воду, йшов він на темну глибину й незабаром відчув як йому не вистачає кисню. Водорості, що звилися навколо його тендітних ніжок, почали тягнути хлопця на дно, ближче до сірого холодного мулу. Він не пручався, йому вже було все одно, чи врятують його, чи він помре.
Шелест віт знов переслідував козака, він почав вже думати, а що якщо ті балачки про духів правда і за ним зараз вийшов на полювання шум зелений, чи то щось інше, більш страшніше. От же ж, старі пердуни, спочатку лякають, а потім бійся казочок. Але навіть так Павло пішов впевнено далі. Не маючи карти, було важко шукати чар-зілля, але він йшов так, як йому підказувало серце. І знов листя під ногами зашелестіло, загомоніли враз дерева, тополі, і це стало набридати хлопцю. Він знов став озиратися, і помітив як з-за деревця за ним дивиться хтось з зеленими очима. Однозначно це була людина, по зачісці, якийсь хлопець то був, але він виглядав якось дивно.
- Зачекай! - крикнув Павло і пішов до того дерева, але при наближенні, хлопець знов зник кудись. Можливо це був сон, можливо дійсно той хлопець за ним дивився, але чому.