Сніг. Гори. Справжня відпустка. Що могло піти в цьому не так? Та усе, чорт забирай! Починаючи з клятого снігу, який другий день не припиняв засипати й без того вкриту білосніжною шубою землю, та закінчуючи Діланом грьобаним Шрайком, з яким він застряг у будинку посеред гір та про якого Деніел думав більше потрібного. Однак, потрібно було почати все з самого початку.
Око забажало, щоб вони показали себе світові. Світові, де знову певні особистості почали хапати гроші, прикриваючись за благодійністю. Як зручно. І податки зовсім не потрібно було платити. Проте Деніел думав не про це. Так, він був ще тою сволотою, яка переймалася тільки про себе, але в останні місяці вся його голова була забита лише однією людиною — Шрайком.
Ділан взяв собі каву? Деніел йшов і робив собі каву також, аби потім сісти за той же стіл.
Ділан нервовим рухом діставав з кишені пачку цигарок? Деніел купив і собі цигарки. Стоп. Тобто, Ділан палить?
Ділан посміхався, коли дивився в телефон? Деніел намагався бути поруч, щоб зазирнути в телефон. Хто вона така?
Ні, це не ревність. Яка ревність? До кого?! Це дійсно вже було смішним. І Атлас сміявся з себе, сміявся з того, що він поводив себе як те мале хлоп’я, яке вперше закохалося та боялося відкрити власне серце навіть самому собі. Деніел стояв перед дзеркалом, вдивлявся у власні очі, щоб відшукати хоч щось. Тільки флер збудження. Тільки бажання не бути віч-на-віч з відлунням власних стогонів від кахлю ванної кімнати. Тільки огида. Огида до того, що не міг відкритися, що стежив… що водив вологою долонею по члену, стискав пальці під голівкою, забруднивши раковину спермою, та видихав одне єдине ім’я. Його ім’я. О Боже, невже втрачав здоровий глузд?
Так от, Око… Око. Якби Атлас сам не був ілюзіоністом, то з упевненістю в сто відсотків кричав би усюди, що його думки прочитали, адже не могло так збігтися, щоб на якийсь гірськолижний курорт відправили його разом з Діланом. Доля? О, ні. Це гидке почуття гумору життя. Тільки воно полюбляє знущатися, доводити до межі, а після пестити, щоб прив’язати до цього адреналіну сильніше.
Насправді Деніел не особливо запам’ятав усі деталі, що йому на шляху до місця призначення розповідав Шрайк. Тільки якісь шматки: приватна територія, будинки далеко один від одного, гори. Та яка, в біса, різниця, гори чи рівнини, коли по тілу так і пробігає струм, варто Ділану було торкнутися його?! Добре… Добре. Він перебільшував. Той струм був лише через те, що Деніел взагалі не вмів стояти на лижах, а тут виявилося, що потрібно проїхати не одну милю.
— Ти ніколи не слухаєш те, що я кажу.
Чомусь у словах Ділана було багато суму і… Це було розчаруванням? Атлас міг би сказати щось звично їдке у відповідь, проте зайвий раз хитати калитку за просто так — нерозумно з його сторони. І Деніел став слухняним. Його довго не вчили стояти на лижах, через що він на шляху ледь не впав. Тричі. Проте наполегливо продовжував рухатися за Шрайком, аби знову не розчаровувати його. Не підводити. Дійсно відчував себе якимось хлоп’ям, яке ще й розбило сорока дюймову батьківську плазму. Перебувавши у власних думках, в голові в Атласа не відклалося нічого з того, що вони робили: ось вони в адміністративній будівлі, ось вони знову поїхали, ось знову якийсь двоповерховий будинок, Шрайк, що сказав, майже наказав, залишитися на вулиці, аби в разі чого прокричати «вовки-вовки»…
Якби Деніел не знав себе, то сміливо заявив би, що у нього провали в пам’яті, якась амнезія. Але проживши стільки років з самим собою, Атлас знов і знов міг повністю з головою поринати у власні думки, не звертавши уваги на те, що коїлося довкола. І це зіграло з ним поганий жарт.
Час стрімко втікав між пальцями, так само як і саме сонце сховалося за верхівками гір, щоб не вийти аж до завтрашнього дня. З однієї сторони було досить непоганим те, що нарешті промені, які відбивалися від снігу, більше не сліпили, з іншої — ніч, коли скипень переймав на себе всі повноваження. І якось з пам’яті Атласа стерлось те, що стало каталізатором для справжньої лавини.
Деніел вже казав, що не вміє стояти на лижах?
А казав, що ненавидить сніг?
Чи те, що боявся будь-якого ризику, де на кону стояло власне життя?
Уявіть, сутінки… Хоча, ні. Ніч вже майже повністю перетягнула на себе владарювання, перед вами дерева, а за спиною жива гора зі снігу, яка намагалася не просто наздогнати, але й пожерти. Насправді Деніел не одразу зрозумів, що трапилося. Він навіть повноцінно не відмітив того, що під ногами затремтіла земля. Був тільки Шрайк, який гукнув його зі словами: «Не зупиняйся». І Атлас не зупинявся. На межі життя та смерті ти геть забуваєш про те, що чогось не вмієш. От і Деніел забув, що не дуже добре товаришував з лижами.
У потилицю, най та і була в шапці, дихала смерть. Вона підганяла, змушувала бути все швидше й швидше. Будиночок — порятунок та взагалі диво, що він так трапився їм на шляху. Який курорт ненормальний, бо все було аж надто розкидано. Проте це не мало ніякої важливості у думках, коли вони майже на останніх хвилинах заскочили у цей будиночок, коли зачинили двері… А потім був гуркіт. І ще більша темрява. Снігу було надто багато, через що повністю завалило вихід та вікна. Не вибратися. Атлас навалився всією вагою на двері разом з Діланом, але ті навіть на міліметр не прочинилися.
— Ти казав, що це буде швидко.
— Казав, — Шрайк тяжко зітхнув, помітивши, як Деніел вперся чолом у двері.
— Казав, — відлунням повторив Атлас, тяжко зітхнув та відсторонився, щоб кинути на підлогу палки та зняти лижі. — Набери нашим.
— Я знаю.
Відповідь якась надто різка, що здивувало Деніела, але всього на декілька секунд. Атлас знав Ділана, як і знав, що зараз він почав звинувачувати себе в тому, що трапилося. Наче Шрайк був персонально винний у лавині, у тому, що вони майже не загинули. Це так… дратувало. Увесь Ділан дратував, як і власні почуття.
Рука потягнулася до гладкого прямокутника на стіні поруч з одвірком, щоб пальцями натиснути на нього. Характерний звук клацання вмикання світла, лампочки у вітальні яскраво замиготіли, але одразу з далеким потріскуванням згасли. Прекрасно. Просто прекрасно. Тяжко зітхнувши, щоб придушити свій гнів, Атлас розстібнув куртку, щоб з внутрішньої кишені дістати мобільник, де зв’язку не було жодної палички та увімкнути ліхтарик. Хай Ділан розбирається з тим, як додзвонитися до інших.
Нічого не сказавши, Атлас пішов вглиб будиночку, залишивши на дивані шапку з курткою. Ванна кімната через відблиск світла ліхтарика об дзеркальні стіни здавалася більшою, ніж була насправді, проте Деніел не особливо звернув на це увагу. Руки почали тремтіти. Надто сильно. Він ніколи не любив, коли дія адреналіну сходила на ні, аж нудити починало.
Відкрутити кран. Підставити руки під воду. Теплу воду, на диво. Отже, хтось тут був не так вже й давно, якщо вода лишилася прогрітою. Деніел глибоко вдихнув та затримав подих, щоб, набравши в долоні води, вмитися. Ще раз. Затриматися так. Стало легше. Атлас видихнув та мимоволі прислухався до сторонніх шумів в будиночку. Приглушений голос Ділана, який, мабуть, все ж таки зміг додзвонитися до Мерріта попри нульовий зв’язок. Добре. Це… В усьому потрібно шукати позитив та не звертати уваги на те, що він опинився замкненим в одному будинку з тою людиною, на яке тіло реагувало так неоднозначно.
—… так, десь… Не знаю, — Деніел почув зв’язані слова Шрайка, варто було тільки вийти з ванної. — Нас лавина зустріла. Ми навіть не знаємо, скільки пройшли. І в якій стороні адміністративна будівля. Гори? Здається, вони лишилися на сході. Я не… Я не чую. Відслідкуйте за телефоном. Та хоч щось зробіть до ранку!
Нервував. Ділан нервував. Та й хто б не нервував на його місці. Атлас не повернувся до вітальні, навпаки, він пішов в іншу сторону, щоб вийти на кухню. Деніел не був дурнем та прекрасно розумів, що їм обом зараз нічого не вдасться зробити, якби вони знов не намагалися відчинити двері чи вікна. Що краще робити у таких ситуаціях? Пити. Боже, у нього дійсно голова більше не працювала нормально.
На кухні знаходиться і пляшка вина… і ще одна пляшка вина. З їжі нічого, абсолютно, навіть холодильник був вилизаний так, що навіть пліснява не змогла б з’явитися при великому бажанні. Келихи? Та звичайні чашки, вони не примхливі. Напевно. Деніел надто втомився за цей день. Взявши пляшки з чашками, Атлас повертається назад до вітальні, де завмирає на порозі.
— Я подумав, що якщо ми тут застрягли, то хоч з теплом та відносним світлом, аби не розряджати телефони.
— А я подумав, що нам потрібно випити, — Деніел підняв в руці пляшки та слабко посміхнувся.
Камін. Розпалити камін не така вже й погана ідея. Атлас вдихнув так глибоко, наче збирався стрибнути у воду, і все ж таки зробив крок уперед. Ділан сидів на колінах перед каміном, де вже був справжній вогонь, та підкидав помаранчевим язикам поліна. Атмосфера була якоюсь надто неправильною та бажаною одночасно, проте Атлас змусив себе запхати мимовільні думки куди поглибше.
Поставити все на стіл, розлити вино та вимкнути ліхтарик, адже у вітальні й так можна було все досить добре розгледіти. Вся ситуація була абсурдною та такою, про яку і в повсякденному житті важко було подумати. Деніел зняв із себе светр, в якому йому вже стало досить спекотно, та впав на диван, витягнувши ноги майже до болю в стегнах. Завтра буде кріпатура.
Покашлювання Ділана відволікло від думок та змусило податися вперед, щоб взяти пляшку, відкрити її та налити в чашки вино, майже одразу зробивши жадібний ковток. Кисле. Щиро кажучи, гидотне на смак, проте вибору як такого не було. Ще один ковток. І ще.
— Здається, так починається алкоголізм, — неголосно промовив Ділан, сівши поруч з Атласом та взявши собі чашку.
— Це був би алкоголізм, якби я пив наодинці. А так…
Деніел невизначено повів рукою в повітрі та одним махом допив вино, щоб налити собі ще. А так… так він просто намагається зняти стрес від того, що ледь не здох під снігом, й від того, наскільки зараз близько до нього Ділан. Так бігав за ним, так мріяв, а коли отримав те, що бажав, не міг і пари слів сказати. Горло перетиснулося таким спазмом, що не можливо було навіть в’язку слину проковтнути.
Мовчання затягнулося. Воно виявилося очевидним, адже, якби разом не працювали, якби не знаходилися в Оці, але все одно вони були різними світами: Ділан — зібраний, дорослий в плані зрілості не тільки думок, але і вчинків, він знав ціну не тільки собі, але й тому, який буде наступний крок, Деніел же… Всім цим Деніел не міг похвастатися від слова «взагалі». Він був простим, як стовп, гарненьким — те, що зазвичай скидалося всім на перший погляд. Насправді ж в середині Атласа квітував світ, переповнений не тільки химерними ілюзорними образами, але і почуттями. Згорав. Він згорав від усієї тої кількості емоцій, що жили в ньому.
— Агов, — голос Шрайка увірвався в думки та змусив Деніела опустити чашку, щоб подивитися на нього. — Ти так дійсно зіп’єшся.
— Важкий день, — Атлас слабко посміхнувся та глибоко вдихнув. — То… ти зміг додзвонитися до наших?
— Так, — Ділан відповів з помітною затримкою, наче обдумував кожне слово. — Зв’язок був жахливим, але, здається, мене почули. Нас повинні витягти звідси під ранок.
— Це добре.
Пролунало надто скупо і знову наступило мовчання. У кофті стало спекотно. Камін? Чи це вже вино так діяло на нього? Але, здається, все ж таки останнє, адже тіло стає набагато легшим, тупий біль в стегнах став ледь відчутним, і у нього з’явилося бажання увімкнути музику. Непереборне бажання, що так і кричало про те, що не варто більше пити. Однак Деніел зробив ковток перед тим, як взяти мобільний та увімкнути першу пісню зі свого плейлиста. У тверезому стані Атлас більшу частину часу соромився взагалі розповідати про свої музичні вподобання, адже це здавалося чимось особистим і… не хотів, щоб хтось висміював його через якусь «не таку» пісню.
Вітальня заповнилася не тільки потріскуванням деревини в каміні, але й неголосною приємною для Деніела (він сподівався, що Ділана це не буде дратувати) піснею. Стиль вісімдесятих, той стиль, коли люди взагалі ні про що не хвилювалися та жили одним днем, бо знали, що у них буде й завтра. І після завтра. І після-після завтра. І буде поруч людина, кохана, яка зможе підтримати.
— Слухай, — непереборне бажання якогось хлоп’яцтва заволоділо Атласом і він розвернувся обличчям до Ділана, — якщо тут вже така п’янка пішла. Зіграймо? Правда чи дія.
— Здається, ти геть напився. Вже, — Шрайк низько засміявся, похитавши головою та стиснувши чашку в руках сильніше. — Добре. Все одно нема чим ще зайнятися.
Так легко зголосився, у що Деніел не одразу повірив. Він пару разів якось по-дурному кліпнув очима, глянув на телефон, що лежав на столику та вивергав музику, а після розплився в посмішці. Він випив, тому багато чого буде дозволено.
— Тож… Тож, — чомусь з голови Атласа зникли всі питання, які він бажав задати Ділану. — Правда чи дія?
— Правда.
— У тебе хтось є зараз? Ну, в плані стосунків.
Деніел закусує щоку, щоб приховати своє хвилювання та бажання дізнатися правду якнайскоріше. Одна справа — підглядати в телефон, поки Шрайк комусь відповідав, друга — знати про це напряму. Але Ділан мовчить. Чомусь. Намагався підібрати такі слова, щоб не здавалися брехнею?
— Нема. Все дуже складно, але це можна зі сміливістю назвати тим, що нічого нема, — Шрайк зробив ковток вина та повернув голову в бік Деніела. — Правда чи дія?
— Правда.
Все одно у нього ніколи не спитають те, про що Атлас хотів би залишити в таємниці. Ділан навіть не зможе… не додумається подумати про таке, бо це надто неочевидно: неочевидно, щоб Деніел щось відчував до нього.
— Які у тебе відносини з батьками?
— О, — Атлас відкашлявся, бо не очікував чогось подібного. — Не надто… гарні. Батько не розумів моє бажання йти в ілюзіоністи та називав все це «трюками, які не прогодують тебе», а потім помер, так і не дізнавшись, що я добився хоч якихось висот. А мама… Ну, вона є, — Деніел опустив голову та стиснув губи. — У неї деменція.
— Пробач. Я не повинен був зачіпати цю тему.
— Не страшно, ти ж не слідкував за мною, щоб все знати, — Атлас відмахнувся від цього так, наче дійсно тема була не болючою. — Правда чи дія?
— Правда.
Здавалося, сьогоднішній вечір — вечір однієї правди. Вони удвох після марафону на лижах не особливо палали бажанням обирати дію та хоч якось підійматися з дивану. Не тоді, коли вже й випили, коли вже й камін огорнув їх таким теплом, що можна було спокійно засипати.
— Щось потрібно придумати, хвилинку, — Деніел невпевнено засміявся та закрив очі, щоб потерти їх пальцями. — Правда… Щось потрібно таке, щоб компроментувало тебе потім, — він не розумів, навіщо взагалі це промовив. — У тебе були тільки жінки?
Навіщо?! Навіщо він… Боже, дурень. Атлас моментально закусив собі язик та намагався не відводити погляд від чашки. Порожньої. А ось він сам не був порожнім — все всередині зараз палало ненавистю до самого себе. Не потрібно було пити. Не можна було відпускати себе наодинці з Діланом, який зараз не зводив з нього надто пильного погляду. Може звести все до жарту?
— Ні. Не тільки. Правда чи дія? — Шрайк не дав Деніелу і секунди для роздумів.
— Та давай вже правду, — він знизав плечима.
— Я тобі подобаюсь?
Тріск. В роті пересохло. В голові порожньо. Ну, майже порожньо. Страх. Страх від того, що так прямо спитали. Деніел відчув, як його кинуло в жар і як долоні зрадливо спітніли. Він навіть дихати припинив, бо не міг зробити вдих. Як? Як Ділан дізнався про це? Як помітив? Атлас же ні поглядом, ні словом не видавав себе.
Я не можу тверезо думати, коли ти не поруч. Кажу, ооу, я засліплений сяйвом. Ні, мені не спиться, доки не відчую твого доторку[1].
Пісня у мовчанні виявилася надто голосною. Деніел відкашлявся. Ще раз. Потягнувся за пляшкою, але просто поставив чашку на стіл. Чомусь почало нудити. Боже правий, що йому потрібно відповісти?
— Деніел…
— Гарна пісня. Хочу потанцювати.
Впасти на дурника — гарна схема, яка багато разів рятувала його. І Атлас підірвався на ноги, щоб дійсно хоч якось піти від тої гри, яку сам же й запропонував, як його майже одразу схопили за зап’ясток та не дали піти. Тримали. Міцно. Деніел повернув голову та зіштовхнувся поглядом з очима Ділана, який підвівся слідом. Близько. Настільки близько, що він відчув запах чужого одеколону: знайомі м’ята, мох та кедр, від чого в Атласа завжди майже підгиналися ноги.
— Це правда? — Шрайк стиснув губи та намагався відшукати щось потрібне для себе в погляді Деніела.
— Я хочу обрати дію, — спішно промовляє Атлас. — Я ж запропонував гру, отже, мої правила.
Ділан нахмурився, опустив погляд, наче ось-ось відпустив би Деніела, але зробив крок вперед, щоб притиснутися своїми губами до чужих. Серце ось-ось вистрибне з грудей. Шок, страх і… Жарт? Над ним так намагалися посміятися? Але Шрайк намагається поглибити поцілунок, опустивши другу руку на бік Деніела, змусивши втиснутися у свої груди.
Це… Це не сон? Це все дійсно відбувалося в реальності? Чому Ділан так поступив? Але Атлас більше не міг думати, адже вино надто сильно вдарило в голову. Від відчуттів, що переповнювали його, Деніел не стримав короткого неголосного стогону та подався назустріч. У голові паморочиться. І Шрайк, наче відчувши це, розірвав поцілунок, одразу ж притиснувшись своїм чолом до чола Деніела.
— Ми надто п’яні, — неголосно промовив Ділан. — Наробимо дурниць. Але завтра… завтра ми з тобою поговоримо. Добре? Як дорослі люди сядемо за стіл і поговоримо.
— Так, — після недовгого мовчання сказав Атлас. — Моя правда — так.