За десять років роботи шинкарем Юнгі довелося побачити немало різних облич – як місцевих жителів, так і іноземних гостей – і вислухати сотні історій. Були в його шинку і й постійні відвідувачі, які приходили пропустити кружку-другу хмільного напою кожного вечора.
Один такий гість, людина не проста– королівський кат, залишив в його пам’яті глибокий слід. Про рід своїх занять він розповів Юнгі по секрету, адже перед виходом на ешафот кат незмінно ховав своє обличчя під маскою.
Роботу свою королівський кат любив, він щиро вважав, що діє в благо суспільства, щодня позбавляючи світ від злочинників законів людських і Божих. Він міг би ходити до іншого шинку, але знайшов в хлопці хорошого друга і співбесідника, та й приготовані ним напої він любив.
Щотижня, кожної п’ятниці, він приходив до Юнгі, і вони проводили вечір за бесідою.
Довгі розмови з цією людиною стали настільки звичними, що коли він не з’явився на порозі шинку в одну з п’ятниць, чоловік зразу це помітив.
« Мабуть, він втомився – цей місяць роботою ката не обділив. На ешафоті попрощалося з життям багацько язичників, відьм та піратів, оскверняючих наші землі.» – подумав він тоді.
Його знайомий прийшов через тиждень. Стрілки годинника давно проминули дванадцяту годину; цієї ночі лило як з відра – листопад привітав з своїм приходом однією з холодних злив. Очі його були опухлі та почервонілі від сліз. Він сів в найтемніше місце шинку, куди зовсім не потрапляло світло. Вперше Юнгі бачив його таким розбитим. Шинок був пустий, і, прихопивши два кухлі рому і свічку, чоловік підсів до свого приятеля.
Той зразу спохмурнів, показуючи своє незадоволення.
– Що трапилося, приятелю? – Юнгі спробував спіймати погляд знайомого, але той дивився кудись за його спину, в той же самий час не бачачи нічого. – Незвично бачити тебе таким.
С відповіддю кат не поспішав. Спершу він за декілька ковтків спорожнив кухоль хмільного напою. А потім, зітхнувши, перевів погляд на шинкаря і заговорив.
***
Після важкого робочого дня я не поспішаючи повертався додому, щоб переодягтися. В моїх руках був мішок з речами, які мені потрібно було випрати від крові страчених. В той день я відрубав з пліч зо дванадцять голів, вісьмох людей випоров батогом і спалив трьох відьом. На вулиці вже стемніло, і в завиванні вітру я розчув чиїсь кроки.
Спеціально звернувши в першу-ліпшу вуличку, я впевнився, що за мною хтось йде. Сховавшись за рогом, я став чекати. Кроки наближались. Коли переслідувач порівнявся зі мною, я схопив його і притиснув до стіни. Одним рухом скинувши з невідомого каптур його плаща, я обімлів – перед собою я побачив незвичайної краси юнака. В чарівних, ангельських, нехай пробачить мені Господь мої порівняння, рисах обличчя я впізнав свого друга дитинства – Техьона.
– Доброго вечора, Гук. – невинно посміхнувшись, немов ми бачилися востаннє всього декілька годин тому, проговорив він.
– Боже, Те? Ти все-таки повернувся до міста? – я не міг стримати радості і міцно обійняв його.
Ще підлітком я був до безтями, але не взаємно закоханий в Те. Досі на моїй душі тяжить гріх – я відчував до нього те, що відчувати не повинен був. Але Бог мені суддя – я сподіваюся він пробачить мені почуття, які сам послав мені в випробування.
Техьон покинув місто близько восьми років тому – в той час чума безперешкодно гуляла країною, забираючи душі ледь не кожного третього, і він з батьками поїхав аби врятуватися..
– Але… Коли ти повернувся? Чому йшов за мною?
– Я повернувся два дні тому, і одна мила літня жіночка, з якою ми разом добиралися сюди, дозволила переночувати в неї. А сьогодні, коли я блукав містом, згадуючи минулі часи, помітив тебе, залишаючого королівський двір. Я не вірив, що то справді ти, я, мабуть, перестав вірити що ми колись зустрінемося. Я… Я навіть не знав, чи ти живий. Тому й пішов за тобою, хотів перевірити свої здогадки.– хлопець провів пальцями по моїй щоці, відводячи погляд. На мить мені здалося, що на його очах заблищали краплі сліз.
Я дякував Богу за можливість ще раз побачити його. Не було ні дня, щоб я не згадав про друга. Кожного дня я молився про те, щоб мій Те був живий, нехай він не повернеться, нехай забув про мене, але живий і здоровий.
Я не міг підібрати слів, не міг висловити радості від цієї зустрічі, тому просто міцніше обійняв друга. Ми стояли так декілька митей, точно навіть не зможу сказати скільки – вони видалися мені одночасно безмежно довгими після розлуки і безмежно короткими після того, як він відсторонився, і, на мить відвівши, а потім знов перевівши на мене погляд, заговорив.
– Мені не зручно тебе просити, але… Можу я в тебе переночувати, поки не знайду собі кімнату?
– Так-так, звичайно, залишайся скільки завгодно.– я, чесно сказати, був навіть радий, що Техьон вирішив залишитися в мене, але трохи засмутився, що сам не здогадався запропонувати.
– Дуже дякую. – Те тепло посміхнувся мені, і на мить мені навіть здалося, що в тій темряві, що огорнула місто, мені стало світліше. Щось загорілося в мені – щось таке, що сам я не в змозі погасити і досі. І тільки заради однієї його усмішки я був ладен на що завгодно.
Я взяв з його рук невелику торбу з речами, і, закинувши її на плече разом зі своїм мішком, я повів його до себе. Ми йшли не поспішаючи, Техьон роздивлявся все навколо.
– Тут все майже таке ж як було вісім років тому… – друг тихо сміявся, мрійливо роззираючись навкруги. – Ти переїхав?
– Так, ближче до замку. – відповів я, підходячи до будинку, відкриваючи двері, пропускаючи юнака в середину.
– Ти працюєш там? – Те зайшов, зразу ж пробігаючи поглядом по моїх скромних апартаментах.
– Так. Я… Допомагаю казначею. – збрехав я, і, мені здалося, я на мить побачив недовіру в його очах. Він посміхнувся, і, знімаючи плащ, продовжив розпитувати мене.
– Як ти туди потрапив? Ти ж завжди мав труднощі з рахуванням.
– Мені пощастило. – я посміхнувся кутиками губ і поспішив перевести тему. – Ти краще розкажи як тобі жилося? Як взагалі там, за рубежем?
Юнак почав запально мені розповідати про культуру і людей земель країни в якій жив; про дивних тварин, не бачених і не знаних нами раніше; про свою освіту, отриману в кращих вчителів.
Я, чесно, заслухався– готуючи нам вечерю, я навіть не завжди розумів про що він розповідає. Я лише слухав його м’який голос та бархатистий сміх, і знову впізнавав свого Техьона – такого, яким він був п’ятнадцять років тому.
Повечерявши, я відправив втомленого друга спати. Я вклав його в своє ліжко, побажав доброї ночі, а сам відправився в кімнату для гостей. Для мене було важливо, щоб Те було зручно.
Я швидко заснув. Спав погано, часто прокидався. Можливо, причина тому – моя складна робота.
Гучний стукіт в двері змусив мене відкрити очі. Проклинаючи в душі раннього гостя, я, ледве відкривши очі, пішов відкривати двері.
На порозі я побачив начальника сторожі з двома підопічними.
– Так от де ти живеш, Чонгук. – кивнув він, обережно поглядаючи мені за спину.
– Що трапилося? – спитав я, мабуть, трохи грубіше, чим мав, але начальник не звернув на це увагу.
– Сьогодні вночі було вбито трьох молодих дівчат, ми обходимо будинки і підвали.
– У мене шукати точно нічого, але… – різко відповів я, відступаючи вбік, даючи чоловіку пройти в дім, але він не рушив з місця. Насправді, мені було дуже шкода вбитих, я завжди був на боці правосуддя і вважав що злочинець, який міг скоїти подібне обов’язково має бути покараний.
– Добре, побачимось пізніше.– чоловік кивнув мені, а потім разом солдатами пішов до іншого будинку.
Я пішов на кухню і поставив варити суп на сніданок. Техьон, мабуть, ще не прокинувся – двері спальні були зачинені, і з-за них не було чутно жодного звуку. Через якихось пів години я накрив на стіл, і, втомившись від очікування, постукав в двері його кімнати.
– Я зараз вийду, – почув я голос юнака.
Я повернувся на кухню і сів за стіл. Через кілька хвилин до мене вийшов Те – його кучеряве волосся було акуратно укладене, а сорочка з тонкої матерії та темні, вузькі штани (вочевидь, привезені ним з-за кордону) доволі точно підкреслювали його ідеальну, витончену фігуру. Ми поснідали разом, і я почав збиратися на роботу. На той день у мене була запланована публічна страта язичників, спійманих і кинутих до в’язниці напередодні. Техьон провів мене до дверей. Прощаючись, він залишив короткий, ніжний поцілунок на моїх губах. До палацу я не йшов – летів, окрилений неочікуваною ласкою. Я мріяв про те, щоб цей день швидше закінчився і я зміг повернутися додому. Я вирішив, що мої почуття взаємні, і ми з Те зможемо жити вдвох і надалі, нехай доведеться ховатися від усіх. Ох, мрії!
Через годину я вже залишив без голів трьох дезертирів. Один з них встиг плюнути в обличчя священнику, який проста у бога відпустити йому гріхи перед смертю. Скоро на площі стали збиратися люди, щоб подивитися, як згорять жінки, яких звинуватили в чаклуванні.
Першою відьмою була жінка чоботяра. Вона одна не злякалася, коли на весіллі чорний кіт заскочив на стола. Поки всі гості сиділи ні живі, ні мертві, вона навіть не глянула на нього, продовжуючи спокійно пити зі свого келиха. Що тут можна сказати – справжня відьма! Але бог їй суддя, і нехай вогонь очистить її грішну душу.
Друга відьма була дуже привабливою молодою жінкою – копиця кучерявого рудого волосся і великі смарагдові очі зводили з розуму чоловіків. Її чари забрали в свій полон чимало достойних чоловіків. І завдяки доносу ображених дружин розпусниця постала перед справедливим судом. Вогонь забрав її грішну душу собі – і нехай в пеклі вона відповість за все.
Натовп збуджено кричав - відьми одна з найстрашніших бід народу. Я не відчував до них ні краплі жалю, я вірю у правосуддя. Нарешті, з в’язниці на возі вивезли останню відьму, засуджену до страти.
Третьою відьмою виявилася потворна стара, поки я витягав її за скручені руки з воза, вона плювалася і примовляла щось огидне в бік натовпу, що її клянув.
На ешафоті вона подивилася мені прямо в очі через прорізи в масці і скрипучим голосом сказала:
– Причарували тебе!
Я ледь помітно здригнувся, але промовчав у відповідь.
— Ти не зможеш спалити мене, — прошипіла вона.
Я так само мовчки продовжив робити свою роботу, але заковуючи руки старої в ланцюги ледь послабив петлі. Не знаю чому– мені звелів це зробити внутрішній голос. Солома з дровами миттєво спалахнули від кинутого мною смолоскипа, язики полум’я сплелися між собою в диявольському поцілунку навколо старої відьми
– Він тебе причарував! Я допоможу тобі! – кричала вона, дивлячись мені прямо в очі своїм колючим поглядом.
У натовпі оселилася паніка - люди перелякано перешіптувалися і оглядалися.
За мить тіло відьми спалахнуло стовпом яскраво-кривавого полум’я, з якого, моторошно каркнувши, вилетіла надзвичайно велика ворона і зникла у хмарах.
Цікавий натовп у паніці розбігся хто куди, а я залишився біля ешафоту один. Спокійно дочекавшись, доки вогонь повністю догорить, зібрав і розвіяв прах відьом над площею. Ніщо більше не нагадає про богохульні справи цих диявольських служниць.
Дорогою на ринкову площу, я зустрів чоловіків на возах – вони возили до міста продукти з найближчих сіл. Купивши тушку качки та овочів, я подався додому. Хотів приготувати нам з Те вечерю та посидіти при свічках з кухлем вина.
В глибині провулку лунали стогони та ридання – знову когось вбили. Впевнений, це та ж відьма.
Варта тепер посилить нагляд і запровадить комендантську годину. Всупереч моїм очікуванням, коли я увійшов до будинку, Техьон мене не зустрів. Я трохи занервував. Двері в його кімнату були щільно зачинені.
«Напевно, спить», - подумав я. Відправився готувати вечерю, вирішивши повернутися до юнака пізніше.
Я готував їжу, але думки мої були не зі мною і не підкорялися мені. Мені мріявся теплий вечір, який ми проведемо з Те. Можливо, ми б навіть зайнялися коханням після.
Качка була вже готова, і гарно прикрашена овочами прикрашала стола, якого перед цим я застелив вишневою скатертиною та порозставляв свічки в вишуканих підсвічниках. Підійшовши до дверей, я вже було заніс руку щоб постукати, але виявив що я стою в якійсь калюжі. Здивовано торкнувся її пальцями, після підносячи їх до очей. Кров я б ніколи ні з чим не сплутав, навіть в тьмяному світлі свічок. Вона розтікалася з-під дверей.
Не роздумуючи, я вибив двері одним сильним ударом ноги. На стіні моєї спальні була намальована пентаграма, а в її колі – три серця. Мені дуже хотілося вірити, що не людських. Хоча яка, в біса, вже різниця. Потоки крові стікалися в кубок, що стояв на підлозі. Посудина переповнилася, кров стікала через краї, заливаючи підлогу. Я інтуїтивно кинувся вперед, збираючись здерти цю мерзоту зі стіни.
— Навіщо ти прийшов сюди? - почувся з-за спини знайомий голос. У дверях стояв Те, тримаючи трави в тендітних руках .Я завмер. Я не впізнавав його. Це був він, мій Техьон, але я не пізнавав його. Його шоколадні кучері стали чорного, як вороняче крило, відтінку; його теплі, янтарні очі зараз вбивали мене хижим, червоним вогнем; його ніжні, бліді, донедавна невинні губи розтягнулися в небезпечній усмішці, демонструючи ряд гострих зубів.
— Чому ти… За що, Те? – намагаючись вгамувати шалений стукіт серця об грудну клітку, спитав я.
– Ех, Чонгук! Ти б міг сьогодні тихо померти уві сні, від моєї отрути, але тепер доведеться тебе вбити інакше. – прошепотів він, витягши вперед руку. Щось невидиме вчепилося в моє горло і притиснуло до стіни поруч із пентаклем. З мого носа ринула кров, помутніло в очах, кисень більше не надходив у легені. Я відчув, що непритомнію. Але все раптово скінчилося – до хати увірвалася сторожа. Хтось вчасно доніс про місце знаходження чаклуна – не обдурила мене стара. Не дай я їй можливості злетіти, навряд ми б зараз з тобою говорили.
Я побачив юнака наступного дня. Він сидів, підібравши під підборіддя коліна, розмазуючи сльози по щоках на підлозі темної, вогкої камери, від тяжкого повітря в якій забивало подих. Він хотів було кинутися мені на шию, та я жестом зупинив його. Він знов став тим Техьоном, якого я знав– його обличчя, навіть виснажене та заплакане, чарувало своєю янгольською красою, і погляд його все ще був теплим і трохи наївним. Мені дали наказ відшмагати його перед стратою. Руки мої дрижали, ледь тримаючи в пальцях батога, оглядаючи ніжну шкіру на спині Те.
Ми ридали разом – він від нестерпного болю, коли шкіра його вкривалася страшними ранами від моїх ударів; я – від того, що власними руками маю катувати та вбити своє кохання. Напівживого я поклав Техьона на лаву, вкриваючи своєю сорочкою.
Всю ніч я просидів біля його камери, притулившись спиною до дверей, вслухаючись в тихий плач. Я відчував себе зрадженим.
Я так сильно любив його – а він хотів мене вбити.
Заради нього я був готовий зректися принципів, адже кохання наше було гріховним, але сам тепер гублюся в його гріхах.
Я довіряв йому, ділив з ним ліжко і їжу – а він брехав мені.
Мої мрії, які я так старанно, до дрібниць, вибудовував, в одну мить розбилися на дрібні друзки, порізавши мене з середини. Душа моя кровоточила, віддаючи болем до кінчиків пальців.
Годині о третій ночі я розчув шепіт прямо за спиною.
– Гук..?
Я не хотів відповідати. Я не витримав би більше слухати його брехню. Взагалі, його голос. Такий рідний, приємний, мелодійний і такий ненависний.
– Я знаю, що ти чуєш мене… Послухай… Вислухай, будь ласка. – слабкий голос Те, який ледь стримував ридання, добивав мене. Я хотів обійняти його і ненавидів себе за це. Я не міг зненавидіти його, незважаючи на все те, що юнак зробив. Я продовжував мовчати.
– У нас дуже мало часу… Я не можу розказати тобі всього, але… Але я хочу щоб ти знав. Я… Я не міг діяти інакше, вони…
Глухий звук, схожий на удар. Почулося ридання. Я здригнувся.
– Я ВБ’Ю ТЕБЕ ВБ’Ю ТЕБЕ ВБ’Ю
Я відскочив від дверей. Голос був глибокий, наче надходив з-під землі. Я не міг сказати, належить він чоловіку чи жінці.
– Гук, в мене мало часу… Вони… Вбили всіх кого я люблю, я… Втік, я сподівався що вони не знайдуть, але вони… Знайшли, вони вбили б тебе, я не міг… Не хочу втрачати ще й тебе… Я… Я тебе…
Двері знову задрижали, почулися удари. Я не витримав. Я притиснувся до масивних дверей, стукаючи щосили.
– Те, що там коїться? Скажи хоч щось, будь ласка, скажи мені… – я не встиг договорити, з-за дверей почувся той моторошний голос.
– НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ
Я відчув, як серце забилося так сильно, що плащ на грудях здригався разом з ним.
– Люблю тебе… Ми будемо… Разом, будемо, обов’язково… Пізніше, зараз… Мені залишилося небагато, вони… Вб’ють все, що залишилося… Від мене, сьогодні на страті… То не я, вже буду не я, не слухай… Будь ласка, вбий їх… – Техьон плутався в словах, тихо плакав, і я затамував подих, стримуючи в грудях розриваючі мене хвилі ридань, вслухаючись. –Не тягни, заради мене, будь… Щасливим, будь ласка, заради… Заради нас… Я знайду тебе, обов’язково… Обов’язково, кохан-н-н… – юнак, так і не доказавши, замовк. Я почув безліч глухих ударів і ледь чутний, протяжний зойк. Я щосили стукав у двері, просив його сказати мені ще щось. У відповідь – тиша. Я ридав, збивши нігті, стукаючи, дряпаючи темне дерево. О п’ятій ранку я мав готувати страту. Ледь тримаючись на ногах, я виклав чималу купу соломи на ешафоті та ще раз перевірив міцність кайданів. На майдані почали збиратися міщани, які вже чули про те, що спіймано того, хто чинив криваві безчинства і тримав в страху все місто.
Начальник сторожі дав мені ключа і попросив привести Те.
Взявши себе в руки, я відімкнув камеру і зомлів. Я побачив Його. Він, точніше, Воно, стояло спиною до мене, а потім повільно повернулося. Чорні кучері Його де-не-де злиплися від крові, налипаючи на обличчя, закриваючи Його очі. Але навіть так я помітив два яскраво-червоні вогні Його очей і інтуїтивно відступив назад. На спині Його, де вчора були страшні рани, сьогодні не було ні подряпини. Воно задоволено усміхнулося. Воно, здавалося, відчувало мій страх.
Раптом я почув голос. Той самий голос.
– Я ВБИВ ЙОГО ЦЕ ТИ ВИНЕН ВІН МЕРТВИЙ ВІН МЕРТВИЙ МЕРТВИЙ
В вухах дзвеніло, голос луною відбивався від стін. Його губи не ворушилися, але я впевнений, що це говорили Воно. Це більше не мій коханий Те – це лише те, що його вбило.
Гнів оволодів мною – я схопив Його разом з кайданами, голими руками витягнувши на ешафот. Він пручався, моторошно кричав, вигукуючи щось на невідомій мові. Люди завмерли, спостерігаючи за цим страшним видовищем.
Я сподіваюся, це падло добре намучилося перед тим, як відправитися знов у пекло.
До сьогодні я жив у королівському замку, і пив огидну брагу до безпам’ятства.
***
Чонгук замовк. Юнгі налив йому ще.
– Знаєш, – кат за всю розмову ледь не вперше поглянув на співбесідника. – Коли я записував Техьона в список страчених, я дізнався що його вже спалювали. Двічі. Перший раз – в п’ятнадцять, другий – в сімнадцять. Я стратив його в двадцять один.– сказав кат і підвівся зі свого місця. Осушивши залишки рому в кухлі, він нетвердою ходою попрямував до виходу з таверни. На секунду затримавшись у дверях, Чонгук обернувся і додав з легкою посмішкою:
– Мій янгол повернеться знову, от побачиш.