Тихий вітер зачепив струни зеленого бамбука і разом з мелодією шелесту поніс у гори палкі юнацькі слова.
— Діво Лань, ви, як і каже ваше ім’я, подібні до блакитного місяця, що сяє у найтемнішу ніч на небосхилі. Коли я вперше побачив вас під час спільних читань у бібліотеці, ви одразу ж полонили моє серце. Ваш кришталевий голос і чисті сірі очі захопили мої думки ніби чари феї…
Двоє молодих людей стояли посеред віддаленої галявини, закритої від зайвих очей стіною зі смарагдового бамбука тому жодна жива душа, що проходила б повз по гірській стежці, що звивалась далі у гори, не змогла б їх побачити, лише почути. Але і це було важко, адже весняний вітер, що звично гуляв у горах саме грав листям і стовбурами того самого бамбуку наче флейта й ґуцінь. Поруч з юнаком на відстані п’яти чі¹ стояла трохи вища за нього дівчина, з ідеально прямою спиною, ніби струна. Її чисте мов сніг обличчя з живим рум’янцем на трішки пухких щічках було спокійне, майже не рухоме, а тонкі брови та очі фенікса виблискували сріблом на осонні. Діва Лань, як її назвав юнак, Лань Юелян² відчула, що її серце нетипово забилось у грудях від хвилювання. Ні, не від взаємних почуттів. Що вона мала відповісти на ці слова? Цей юнак, хто він взагалі такий? На його учнівській білій формі вишитий орнамент клану Дзінь. Значить, він скоріш за все з заможної родини когось із радників її названого двоюрідного брата. Не дивно, що він потрапив на навчання в Хмарні Глибини. Згадати б тільки його ім’я. Яка ж прикрість для юної діви, мати погану пам’ять. Добре, що вона розповсюджувалась лише на деякі імена. Та все одно, через цю успадковану рису Юелян багацько разів ледь не опинилась на ниточці. Молода дівчина дивилась в лице хлопця непроникним поглядом свого батька, намагаючись згадати його ім’я. Той і собі почав нести всілякі нісенітниці й плутатись в словах помітивши, що дівчина дивиться прямо йому в обличчя. І щоки його стали ледь не бурякові.
Врешті не пригадавши жодного складу з його імені Юелян відвела погляд від обличчя хлопця і здійняла очі до верхівок зарослів бамбука аби привести думки до ладу.
Погода цього дня була така приємна, хоча скоро настане нестерпна спека, Юелян так чи інакше чекала цього тепла і ловила кожну мить зміни світу навколо себе аби не пропустити нічого. Від того самого моменту коли дерево пустить перші бруньки й аж до того, коли дозріє і наллється кольором і смаком мушмула. Мушмула — її маленька слабкість з дитинства. Від самої лише думки, що скоро її улюблені ласощі знову заполонять собою лотки торговців у дівчини ледь не потекла слина, але Юелян не була б собою, якби вчасно не прикрила рота рукавом, вдаючи, що прочищає горло.
Хлопець, що тим часом стежив за кожним жестом Снігової діви, як прозвали її у світі самовдосконалення, схопився і поспіхом набрав у легені повітря, аби продовжити свої слова:
— Діво Лань, як я вже казав, ви полонили мене своєю чарівністю, і тому, цей недостойний має нахабство запитати, чи не погодитесь ви на зустрічі зі мною, або ж хоча б листування. Даю вам слово, цей нікчема не насмілиться зробити нічого, що якимсь чином образило б вас!
Юелян уважно слухала чергову маленьку промову юнака все ще намагаючись згадати його ім’я. Чому останнім часом стільки молодих панів зізнаються їй і почуттях. Ніби вона скарб, за який можна поборотись. В решті вона ж жінка. Проте дяка її батькам, Юелян не була тендітною квіткою із саду, хоч ззовні й справді мала гарний вигляд. Та й ось цей хлопець, що із надією в очах чекав від неї відповіді був досить гарним. Майже правильні риси обличчя, густі широкі брови, тонкі чоловічі губи, мигдальної форми очі, невеликий ніс із горбиком. Будь-яка юна діва була зацікавлена у такому юнакові. Тим паче з ордену Дзінь. Навіть дивно, що серед звичних цьому ордену павичів заховався такий непримітний голуб. Певно в майбутньому це може змінитись, але Юелян вже не буде до цього діла. Юнак замовк, чекаючи відповіді на свої слова. Юелян тепло усміхнулась у відповідь схиливши голову вбік і мовила:
— Ваші слова, молодий пане, були дуже приємні, проте ви все ж перебільшуєте щодо моєї особи… - почала виправдовуватись дівчина, як належить за етикетом скромній дамі, але хлопець із неабияким запалом перервав її й вигукнув у відповідь:
— Ні в якому разі! Мої слова не мають і краплі перебільшення. В моїх очах ви дійсно прекрасна принцеса, небожителька серед людей і я…
— Прошу вас пане, я ще не закінчила - Юелян додала серйозності у свої слова, щоб цей хлопчиська дав їй скоріше договорити. Компліменти були дійсно приємні, але чим довше вони отак стоять, тим менше в неї шанців безболісно відмовити йому. Не кажучи вже про те, що цей хлопець навряд чи виживе, якщо про цю розмову дізнається її батько.
Юнак покірно замовк, нагостривши вуха аби не пропустити жодного звуку, що вилітав з рота цієї прекрасної діви.
— Мені безумовно були приємні ваші слова молодий пане, але, на жаль, я вимушена відповісти відмовою на вашу пропозицію…
— Але чому, Діво Лань, хіба я зробив чи сказав щось не так, адже ж я…- юнак знову вигукнув не давши дівчині закінчити свої слова.
— Дайте мені закінчити, пане. - Юелян так само тепло усміхалась юнакові стримуючи ті хвильки роздратування від його безтактності. - Я буду дуже рада, якщо ми збережемо виключно дружні стосунки. Адже ми обидвоє учні з різних кланів, якщо виникнуть некоректні чутки, ми накличемо велику ганьбу на свої сім’ї. Я буду рада спілкуватись з вами під час занять у бібліотеці, але не більше. Я прошу вибачення у молодого пана, за те що не прийняла його почуттів, але таке рішення буде найбільш гармонійним для нас обох.
На останок Юелян вклонилась розгубленому юнакові змахнувши широкими рукавами своєї білої мантії та незмінно ласкаво усміхаючись додала:
— Прошу, пане, не впадайте у відчай через мої слова. Почуття дуже крихкі, мов керамічний посуд. Багато людей за життя розбивають не одну чашу і блюдце, перш ніж знайти ідеальний сервіз. З вашого дозволу, я піду назад перша, не йдіть одразу за мною, інакше хтось може помітити. На все добре, пане.
І вона пішла, залишивши червоного від сорому хлопця на одинці із його розбитим серцем. Плакав він, чи ні, Юелян вже не бачила і не чула. Вона відчувала одночасно і полегшення, і сором. Знову змусила когось відчувати себе погано, але якби вона цього не зробила, то у майбутньому їм обом було б ще більш болісно. Вона зробила правильне рішення, хоч і нікому про нього не розповість. Колись, можливо, і вона опиниться на місці цього хлопця, але як сказала сама Юелян, почуття крихкі, тому не варто журитися через це.
Між тим, спускаючись униз по гірській стежці настрій Юелян покращився, бо вона помітила як серед зелених соковитих кущів трави виглядає білий пухнастий клубочок. Трохи роззирнувшись, Юелян не побачила поруч нікого з його родичів. Певно це якесь молоде кроленя, що відбилось від зграї яка звично не відходила занадто далеко від своєї галявини. Дівчина присіла до землі піднімаючи пухнастий клубочок на руки. Дійсно, молодий кролик, йому, мабуть, нема і року, тому він і відбився від своїх.
— Маленький дурко, ходімо, віднесу тебе до твоїх родичів. - тихенько звернулась вона до кроленяти.
Розмовляти з кроликами було приємно, Юелян любила цих маленьких створінь. Цим вона також пішла у батька. Багато спогадів з її дитинства були пов’язані із забавками на галявині з кроликами, тому Юелян дозволяла собі дуркувати разом із ними, обіймати та гратися поки не втечуть від її надмірної уваги та любові. З віком вона стала більш стримана навіть у забавках, коли прийшло розуміння, що ці пухнастими як і люди, не люблять недбалого ставлення до себе. От і зараз Юелян спокійно несла маленьку білу кульку на руках лише трошки чухаючи його між вушками. Малеча натомість сиділа спокійно і доїдала якусь травичку, яку встигла схопити у зуби, поки його самого не схопила Юелян.
Через деякий час вона нарешті спустилася з гірської стежки й пішла навпростець через невеликий ліс до галявини.
Не згоріло і половини палички пахощів як дівчина вже сиділа на молодій зеленій траві в оточенні десятків пухнастих кульок. Випустивши маленького кролика назад до побратимів вона відкинула голову спираючись на руки й глянула на невеликий клаптик світлого неба, оточеного пошматованим листяним колом.
— Яка краса, ви згодні? - тихенько промовила вона до кроликів. Звісно, що відповіді вона не отримала, але все одно радо про щось говорила із ними.
Раптом у далині почувся чийсь голос. Занадто далекий, аби зрозуміти про що говорять, але Юелян умить схопилась на ноги й зі щирою усмішкою зробила пару кроків на зустріч. Голос став ближчим і голоснішим, тепер вже було зрозуміло, що їх два. Один дзвенів мов молодий гірський потік, другий був наче широка спокійна ріка. Незабаром за високою травою та деревами замайоріли яскраво білі та червоні плями. Юелян зробила ще пару кроків на зустріч.
З-за кущів повільно виплили дві знайомі фігури. Юелян не втрималась і рвучко піднявши руку догори вигукнула:
— Тату, Батьку! - вона побігла їм на зустріч наче молода прудка лань вмить здолавши ту невелику відстань між ними.
Двоє чоловіків, що неквапливо йшли до галявини тримаючи одне одного за руки вмить зупинились, почувши вигук молодої дівчини. Обоє безсумнівно були раді зустрічі, хоч і не очікували її.
Юелян, що саме зупинилась за декілька кроків від пари, трішки розпашіла від бігу, вона змахнула широкими рукавами своєї білосніжної мантії складаючи руки в привітальному жесті вклонившись майже до поясу.
— Тату, батьку, не очікувала вас тут побачити, невже заняття закінчились раніше? - Юелян глянула по черзі в обличчя батьків зупинившись поглядом на батькові. Високому, широкоплечому чоловікові немолодого віку, проте з вигляду йому не можна було дати більше ніж тридцять п’ять. Той мовчав з хвилину розглядаючи обличчя доньки, майже повну копію його самого, і лиш тоді коротко відповів:
— Мгм, - І додав. — Перерва скоро закінчиться, повертайся скоріше до бібліотеки.
— Так, батьку. А хіба ви не будете присутні на вечірніх заняттях? - Юелян з подивом подивилась в обличчя обох батьків.
— Ні, ми з твоїм батьком сьогодні не будемо на читаннях. Їх замість нас проведе А-Юань. - Відповів дзвінким голосом їй тато. І так само широко усміхнувся у відповідь.
Після цих слів обличчя Юелян осяяла така ж яскрава усмішка.
— Правда, невже шиґе³ вже повернувся?!
— Мгм, він зараз у твого дядька. - відповів їй батько.
— Ох, це ж чудово! - вигукнула дівчина. - З вашого дозволу я піду привітаюсь із ним. - юна заклинателька на мить замовкла чекаючи реакції від батьків, обоє схвально кивнули. Тоді дівчина поспіхом відповіла — У такому разі, до зустрічі, батьку, тату. - вона низько вклонилась їм обом на останок змахнувши широкими рукавами мантії. І у наступну мить стрімко зірвалась з місця граційно підібравши поділ сукні побігла до головної резиденції Глави Ордену. За якісь кілька секунд її постать почала зникати з галяви поміж молодої рослинності.
***
Обоє чоловіків дивились у слід білосніжній фігурі, що швидко зникла серед зелених лісових зарослів. Коли нарешті її постать зникла Вей Ву Сянь заговорив дужче пригортаючись до чоловіка:
— Вона вже така доросла, правда ж Лань Джань? Ще трохи, і нам доведеться писати листи з відмовами для молодих панів з усіх кланів. - і розсміявся.
— Мгм… - тільки й відповів йому Ханьгвань Дзюнь. Вей Їн відчув напругу в його голосі й стурбовано глянув йому в обличчя. Брови його чоловіка були зведені й між ними пролягла чітка зморшка, що видавала його вік. Другий Нефрит був чимось розгніваний.
— А, чого це ти, Лань Джань? Ти це так на мої слова, та я ж просто пожартував, ти чого… - Тепер настала черга Вей Їна зводити брови. Згодом Лань Джань йому відповів з незмінно непроникним виразом обличчя
— Листи все-таки доведеться писати.
— А, ти це про що? Невже… Хтось вирішив залицятись до нашої Юелян?! - на обличчя Вей Їна лягли одночасно і спантеличеність, і здивування, і якась тінь невдоволення.
— Мгм. - твердо відповів Лань Джань.
Більше Лань Вандзі нічого не казав. Але в його світлих очах з’явився такий шалений гнів, ледь зуби не заскрипіли. Достоту як у часи їхнього навчання. Вей Ву Сянь уважно стежив за змінами в поведінці чоловіка і вже почав здогадуватись, про що той думає. Варто сказати, він також певною мірою поділяв його почуття.
Через якийсь час він вкрадливо, але серйозно спитав:
— Ти ж його не вб’єш? - і з неприхованим занепокоєнням поглянув чоловікові в обличчя. Але той був непроникним і так нічого і не відповів. Вей Їн почув, як хруснули суглоби на руці Другого Нефриту, яку він тримав за спиною.
— Заспокойся, Ханьгвань Дзюнь, цей хлопчина, ким би він не був, точно не зробив Юелян нічого поганого. Вона у всякому б разі не дозволила цього.- темний заклинатель повільно водив рукою по передпліччю чоловіка заспокоюючи його. Через пару хвилин це подіяло. Загрозливий вогник в очах Лань Вандзі зник і той знову розслабився повертаючи голову до обличчя Вей Їна. Той одразу зрозумів намір чоловіка і сам потягнувся до його обличчя поклавши вільну руку йому на щоку. Короткий і майже невинний цілунок змінився більш пристрасним, Лань Вандзі поклав руку на талію Вей Ву Сяня міцно притискаючи до себе. Та вже через мить вони припинили свої звичні пестощі й Другий Нефрит міцно обійняв свого чоловіка ховаючи обличчя між його шиєю і плечем вдихаючи приємний запах дощового лісу⁴. Вей Їн про себе подумав, що з віком пристрасть його чоловіка не зменшилась ні на цунь⁵ і, що певно сьогодні йому все-таки варто нарешті зізнатись, що скоро їм обом доведеться переживати не тільки за Юелян…