Якби головний біль був людиною, то він би неодмінно був найкращим другом Ірини Лисенко. До речі, другом вона була б настільки паршивою, наскільки це взагалі можна було собі уявити. Настирлива, але, на щастя, непостійна. Вона заявлялася, коли на неї не чекали, не кликали, або взагалі посилали на три букви, але все що дівчині залишалося робити - покірно приймати її, ковтаючи довгасті таблетки цілою жменею. Якби самотність була людиною, то нею була б сама Іра.
Найбільше вона почувала себе непотрібною і самотньою у власному будинку, але ці огидні почуття не покидали її і в натовпі перехожих - у школі - до якої вона повернулася після трьох місяців канікул. Погода за ніч змінилася з привітної та теплої на морозну, пасмурну та дощову, від якої хотілося залізти під ковдру з головою і не висовуватися звідти. Повертатися, безперечно, не хотілося, але краще вбивати час у школі, ніж у ненависному будинку разом з родичами, які тільки те й роблять що галас влаштовують
За спиною Іри миготіли учні, що поспішали на заняття, поки вона сама стояла біля стенду з розкладом, щиро бажаючи смерті тим, хто його складав. Голова розколювалася, зменшуючи з кожною хвилиною шанси пережити хоча б перший урок. Ненависний урок хімії. З важкими думками та паршивим настроєм вона увійшла до класу і, обвівши присутніх уважним поглядом, втомлено видихнула. Хімія була найнелюбнішим предметом дівчини і справа була навіть не в лінощі, через яку не хотілося вчити, а в строгому, нудному і надто прискіпливому викладачі. На кожному уроці хімії дівчисько мріяла просто повіситися або вистрибнути у вікно, аби не слухати вічне бурчання літньої жінки в дусі «ви всі тупі!». Однак сил вистачало лише на те, щоб тупо не заснути за партою.
— Іра, п-привіт! — хлопчик у картатій сорочці, що сидить за першою партою, скромно помахав їй. — Місце поряд зі мною вільне…
Зак був круглим відмінником з початкової школи, улюбленцем вчителів та типовим «хлопчиком для биття», у якого списували домашні ті, кого матінка природа нагородила силою, а не розумом. Останній пункт змінився з появою в його житті Іри. У хлопчини з нею були не те, щоб дружні, скоріше взаємовигідні стосунки — Зак робив за Іру домашню роботу з ненависної хімії, а вона, своєю чергою, відганяла від нього хуліганів у стінах школи. Дівчина, звичайно, старанно не помічала закоханого погляду однокласника, воліючи зберігати дистанцію.
І цього разу, як і завжди, дівчисько проігнорувала його слова – лише махнула рукою для пристойності – і сіла за останню парту до подруги .
— І тобі доброго ранку, — хмикнула Діна, схрестивши руки на грудях. - Ну що, готова до чергової порції лайна?
Діна, напевно єдина людина з якою Іра нормально могла знайти спільну мову, оскільки не кожен готовий терпіти її стервозний характер. За літо подруга змінила колір волосся, пофарбувавши декілька порядків у рожевий, але макіяж не змінився, типічні стрілки, як казала Лисенко «до вух», червоні тіні на повіках доповнювали її пасма також ця дівчина з самого початку дивувала Лисенко своєю підтримкою у її сторону, хоч і сама дівчисько на неї ніколи не розраховувала, вона була вдячна їй за це. Звісно дружба з Діною була не самою кращою, але іншої у Іри не було, тому вона раділа і тому.
— Доброго ранку і довбана хімія якось не надто поєднуються, — вишкірилася Лисенко, дістаючи підручник. — А Лора де? Прогуляти вирішила?
— Ми вчора таку тусу замутили, що їй стало фігово, і вона пішла раніше. Її мати, мабуть, подумала, що та ролами травнулась на наших «милих посиденьках» і залишила її вдома. Ось даремно ти відмовилася, круто відзначили кінець літа.
- Ага, звичайно, - пирхнула дівчисько. — Моя мати як професійний контролер нізащо не повірила б, що я травнулась ролами, а не вашим паленим вином у дешевому барі. Хоча, їй пофіг на мене.
— Ти чого така йоржиста, — Діна потріпала Лисенко по голові, що тільки дужче розлютило Іру.
- Ти влітку взагалі відпочивала? Десь була?
- У депресії підійде? - виразила дівчина.
- Мені було не до веселощів. Женя поїхав до іншого міста і більше не пише, не відповідає. — Твій друг із сусідньої школи? Та не переймайся, може йому просто ніколи. Ех, шкода, що ти мене з ним так і не познайомила, судячи з твоїх слів, він просто бомба.
— А тебе тільки зовнішність і цікавить, — усміхнулася Іра, миттю глянувши на годинник. — Будемо дружно сподіватися, що викладач прийде в нормальному настрої. Інакше задовбе зі своїми контрольними першого дня.
— Вижили з цією шизанутою хімічкою в десятому класі — виживемо й у одинадцятому! — цокнула Діна, скидаючи рожеве пасмо через плече. — І вона, до речі, спізнюється на п’ять хвилин.
— Хоч би її машина збила, — грубо кинула дівчина, ставлячи рюкзак під парту. У класі було галасливо, що, в принципі, не дивно - однокласники, які не бачили одне одного все літо, ділилися враженнями від відпочинку, лише одна Лисенко не могла похвалитися спогадами - літо було нудним та одноманітним.
Раптом за дверима пролунали кроки. Усі миттєво завмерли та затихли.
- Іде, карга стара, - тихо прохрипіла Іра, але її все одно почув увесь клас - і мало хто міг з нею не погодитися, хіба що тільки Зак, якого хімічка цілком влаштовувала. Двері відчинилися і в кабінет увійшов молодий хлопець, стискаючи в руці підручник. Підлітки спочатку здивовано насупилися, а потім полегшено видихнули - це лише черговий новенький. Іра оглянула хлопця з ніг до голови: ідеально покладене темно - каштанове волосся з розділом збоку, окуляри в гарній оправі, грайливо розстебнутий біля горла гудзик білої сорочки і живий, трохи зацікавлений погляд, дівчина не могла толком зрозуміти якого кольору ті очі, адже вони змінювали своє забарвлення залежно від того як падало на них світло. Новий однокласник був красивий, навіть дуже, і виглядав навіть трохи старшим, ніж інші хлопці. Він зупинився у центрі кабінету, поправив окуляри, розглядаючи весь клас, і тільки відкрив рота, як його відразу випередили.
— Гей, красеню, тебе як звати? З якої школи перевівся? — Діна, здавалося, вже поклала око на новенького. — Виглядаєш знайомо, може, ми десь бачилися…
— Та відчепись ти від нього, — хмикнула подруга, а потім перевела погляд на хлопця, що трохи розгубився. — Не сикуй, ми не кусаємося, чого ти такий замкнутий. Я Іра – староста класу, якщо будуть проблеми – звертайся, допоможу розібратися. Приємно познайомитися, а тепер сідай, доки наша хімічка не притяглася.
Хлопець, щойно стримуючи посмішку, заговорив:
— «Хімічка», як ти висловилася, не прийде. Мене звуть Максим Сергійович Демків , я ваш новий учитель з хімії. А ось тепер, Іра… — хлопець поправив окуляри, а на його обличчі проскочила посмішка. - Приємно познайомитися.
Дівчині було, м’яко кажучи, ніяково. Щось на межі сорому і збентеження в’їлося гарячим рум’янцем на щоках, тому половину уроку вона провела в обдумах, дивилася у вікно або розглядала дрібний візерунок на блузці Діни, аби не зустрічатися поглядом з Максимом. Хоча який він бляха, «Максим» — тепер уже «Максим Сергійович». І не скажеш, що вчитель — більше схожий на модель. Весь такий ідеальний, усміхнений, з приємним голосом, що пробирає до мурашок. Дівчина раптом зловила себе на думці, що насолоджується, слухаючи, при цьому не чуючи — не розуміючи сенсу слів.
«Занадто виділяється, щоб бути простим учителем з хімії.»
— Лисенко, на моєму обличчі не написаний параграф, дивись у книгу, — Максим якось награно похитав головою, склавши руки на грудях. І широко посміхнувся — ніби спеціально для неї.
«Блін.»
Дівчина ніколи б не подумала, що хімія може бути настільки цікавим предметом. Але новий вчитель, що ніби виник з нізвідки, зацікавив все ж таки трохи більше. І, як виявилося, не тільки Лисенко — на перерві молодого та гарного хлопця оточив натовп дівчат.
— Ти дивися, як мухи на мед злетілися, — посміялася Діна, збираючи приладдя до сумки. — Красивий бляха, але з таких хлопців одразу видно, що вони недоступні. І все ж таки я його десь бачила…
Подруга не відповіла, байдуже знизавши плечима, і тільки попрямувала до дверей, як раптом її гукнули:
— Іра, затримайся, будь ласка, — Максим махнув рукою, привертаючи увагу дівчини. — Інші можуть бути вільними.
Коли клас спорожнів, Лисенко підійшла до столу вчителя, від незручності стискаючи лямку рюкзака.
- Ви щось хотіли?
Максим підняв на неї погляд, затримавши увагу на обличчі учениці, потім спокійно відповів:
— Мені потрібний список класу, а ваш журнал буде лише наступного тижня. Якщо ти староста, чи не могла б ти мені його написати?
- І все? — спитала Лиса, піднявши брову.
— А ти сподівалася на щось інше? — раптом усміхнувся Максим, змусивши дівчину невдоволено пирхнути і відвести погляд
— Як ті дівки, що крутяться навколо вас? Мабуть, ні, — взяла зі столу ручку й чистий аркуш, сідаючи за першу парту.
— Ви не настільки мені цікаві.
Розмова обірвалася так само несподівано, як і почалася. Іра швидко перебирала в голові одне прізвище за іншим, незважаючи на Максима. Проте весь цей час її не залишало відчуття, ніби вчитель не зводив з неї погляду. Це не те, щоб лякало, швидше збивало з думки і нервувало.
- Ти закінчила?
Швидко кивнувши дівчисько підскочила і залишила на його столі папір, перш ніж вибігти з класу. Віддихавшись, вона увійшла до наступного кабінету і ніяково завмерла в отворі, згадавши, що своє ім’я вона не вписала.
«Я його злякалася?»
З цією дивною думкою дівчина просиділа ще кілька уроків, копаючись у собі і намагаючись зрозуміти, що сталося. Подібні почуття були для неї чимось новим, тому вона просто не знала, як реагувати. Коли пролунав дзвінок на обід, Іра, насилу відкинувши сумніви і нерішучість, сіла в їдальні за один стіл з новим учителем.
«Я зможу з ним нормально поговорити. Я його не боюся.»
Максим підняв здивований погляд на свою ученицю.
— Усі місця зайняті, а ви все одно одні, — посміхнулася Лиса на, покусуючи трубочку від пачки з апельсиновим соком. - Чи вам незручно?
- Мені байдуже, - Здивування у його погляді перетворилося на зацікавленість. - Ти сьогодні була розсіяною на уроці. Не любиш хімію?
— Як би сказати… — задумалася Лиса, опускаючи погляд у стіл. — Терпіти не могла попереднього вчителя з хімії, тож предмет якось не цікавив. Не люблю хімію. Максим зробив останній ковток міцного чаю і знову витріщився на дівчину, від чого та несподівано смикнулася. Серце здригнулося слідом.
— Сподіваюся, ти полюбиш. Пронизливий дзвінок розрізав незручну тишу між ними. Іра, прийшовши до тями, підскочила і, закинувши рюкзак на плечі, квапливо вийшла зі їдальні.
***
- Я вдома.
Квартира зустріла похмурим мовчанням та дзвоном посуди на кухні. Пройшовши в коридор та розкидавши взуття та куртку по різним сторонам вона заглянула в дверний проріз. Чорноволоса жінка з довгим каре та блідим обличчям, похмурий та серйозний погляд, стиснуті губи, відчуття таке ніби вона от от нападе на когось. Лисенко вже збиралася розвернутися, аби уникнути конфлікту, почувши звуки присутності жінка, витервши руки у рушник обернулася до доньки, а потім серйозно видала:
— Ну, привіт, монстре.
«Навіть не старайся»
- Та пішла ти, - шикнула Лиса, прямуючи до своєї кімнати. Рюкзак полетів у куток, а дівчина кинулася на ліжко, шумно видихаючи у подушку. Нічого, вона звикла. Їй начхати, що рідна матір постійно називала її монстром, виродком і чудовиськом, а іноді навіть пропонувала сходити до психіатра, посилаючись на її «ненормальність».
— Це вам би когось порекомендувати.
Лисенко перекинулася на спину і втупилася в стелю, намагаючись перевести думки в приємніше русло. Але, як на зло, перед очима виникли карі очі, що дивляться наче в саму душу.
«Та твою ж! Мені здалося, чи він загравав? Я теж, дурепа хрінова, навіщо сіла до нього за стіл… Але… — дівчина прикрила очі, згадуючи бархатний голос та щиру усмішку. — Мені цікаво, що він за людина.
Тіло поступово розслабилося, а потік думок розвіявся, поступаючись місцем сновидінню. Іра рідко бачила сни, але якщо вони все ж таки приходили, то били по нервах не шкодуючи, били без зупинки, змушуючи дівчину прокидатися в холодному поті. Здебільшого це були кошмари, якщо пощастить — просто маячня, яку неможливо якось пояснити. Цієї ночі до Лиси прийшло і те, й інше.
Вона стояла в порожній кімнаті з чорними стінами та підлогою. На стелі зі скрипом погойдувалася лампочка, що тріснула, освітлюючи приміщення брудним світлом. Дівчисько озирнулася і, помітивши навпроти велике дзеркало, не роздумуючи, підійшла до нього. Ось тільки замість свого відображення вона побачила Максима, обличчя якого було забризкане кров’ю. Він усміхався. Цього разу серце смикнулося від страху, а погляд швидко простежив за багряною краплею, що зірвалася з підборіддя на білу сорочку.
«Ти бачиш?»
У голові пролунав її голос, приправлений отруйною усмішкою.
— Досить, припини! Ні!
Лампочка з дзвінком луснула, а лякаюче обличчя Максима повільно зникло в темряві.
Ранок був огидний, як і погода за вікном, але Іра була рада тому, що він настав. Все, що вона хотіла, — якнайшвидше зібратися до школи, щоб ні хвилини не залишатися в проклятому будинку.
«Може, коли я закінчу школу та переїду в гуртожиток від якогось закладу, мені не буде снитися будь-яка маячня?»
Вийшовши з душу і попрямував на кухню, щоб знайти щось більш-менш їстівне, на її жаль, за столом сиділа мама, яка пила дешеву каву за переглядом ранкових кримінальних новин. Вона кинула на дочку короткий погляд - і так само швидко кивнула, переключаючи увагу на ведучого.
— І тобі доброго ранку, — хмикнула Іра, заварюючи чай. Сніданок, якщо так можна було його назвати, проходив у мовчанні, поки жінка раптом не спитала:
— Ти сьогодні кричала вночі. Кошмар?
- Вау, тебе цікавить моє життя, - в’їдливо сказала дівчина.
- Що снилось? - Проігнорувала жінка, не відриваючи погляд від телевізора.
- Людина в крові. А що? Яка тобі річ? — дівчисько зробила ковток гарячого напою, але, побачивши на екрані знайоме обличчя, відразу виплюнула все на скатертину.
— Це Лора?!
- Твоя однокласниця? - Жінка повернулася до доньки. - Її знайшли мертвою. Поверталася додому з вашої гулянки та не дійшла. Але знаєш, що найдивніше? Ти написала, що бачила її скривавлене обличчя уві сні, і це справдилося.
- Так, стоп! Ти рилась у моєму щоденнику?! — перебила Лиса, злісно вискалившись.
— Розбирала срач у твоїй кімнаті, а він валявся відкритим. Чи не про це взагалі мова, ти краще скажи, кого бачила сьогодні?
Дівчина, опішивши, опустила погляд у підлогу, збираючи думки, що сплуталися в купу, але виходило хрінова. Потім перевела болісний погляд на обличчі однокласниці, яка мило посміхалася їй з фотографії, і нервово шикнула:
— Тебе.
Залишивши недопитий чай остигати, Іра поспішно зібралася і вибігла з дому. У голові не вкладалося, як таке могло статися - адже напередодні вечірки їй справді снилася Лора, що лежить у калюжі власної крові. Звикла до кошмарів, Лисенко не звернула на це уваги, а тепер, як виявилося, її сон став віщим. Виходить, і з Максимом станеться те саме?..
«Що за маячня! Господи, це просто збіг! Це просто смішно, якщо вона вирішила, що я якийсь екстрасенс.
Іра штовхнула черговий камінь і, підійшовши до напівпорожньої зупинки, побачила Максима Сергійовича. Він обернувся і, помітивши ученицю, мило посміхнувся - від цього по щоках розлилося приємне тепло, а в грудях раптом занудило. Дощ мрячив, а колючий вітер тріпав чорні кучері з боку на бік, але дівчина не намагалася сховатися під зупинкою, безперервно дивлячись на нового вчителя. Дивна ситуація, дивні почуття, дивна дурна усмішка у відповідь.
«Я не хочу, щоб він помер…»