Розділ 2: Капелюшник

– Загиблий – Морі Огай, це ви вже знаєте, гадаю, – пан Кудзірай кинув швидким поглядом на тіло, що було застелене якоюсь скатертиною. Ацуші мовчки вслухався в усі деталі, що розповідав поліціянт, а Дазай хоч і намагався робити те ж саме, але мимоволі розфокусовував погляд та дивився кудись в сторону, думками відлітаючи кудись далеко та намагаючись пригнітити якесь відчуття ніяковості перед Накаджимою, який застав не найприємнішу картину в коридорі відділку: Осаму не зміг більше тримати себе в руках та впав на лавку в намаганнях не втратити свідомість та не злягти із зупинкою серця від настільки високого пульсу. Детектив боявся, що доведеться вигадувати якусь відмазку та щосили брехати, що все добре, але молодший чомусь вирішив тактовно промовчати та удати, що нічого не сталося. Чи то Накаджима здогадався, чи то не захотів зайвий раз колупати питаннями Дазая, який і так був не в найкращому стані – Осаму не зрозумів. Але якесь тонке почуття сорому за той випадок все ж лишалося на кінчиках пальців.

– Що кажуть лікарі? Коли сталася смерть? Хоч приблизно, – Дазай спробував зосередитися на справі, остаточно відсіюючи якесь зайве хвилювання в очах Ацуші, який не міг не помітити якоїсь розгубленості детектива, але тепер молодший міг полегшено видихнути.

– Точно сказати важко, але приблизно між опівніччю та 2 годиною ночі, – рудий кудрявий практикант сонно потер свої окуляри об сірий светр із високим горлом під розстібнутою кислотно-жовтою курткою. Схоже він з-поміж перших поліціянтів, що опинилися на місці. Через декілька секунд хлопець одягнув окуляри назад та продовжив, але вже трішки бадьоріше: – орієнтовна причина смерті – падіння з висоти, але точніше можна буде сказати лиш після розтину.

– Якісь речові докази вже є? Інші деталі? – увімкнувся вже Ацуші, підходячи дещо ближче до практиканта.

– Надворі нічого, вночі був сильний дощ, тож навіть слідів крові на бруківці не лишилося – все змило, – хлопець кинув оком на пана Кудзірая, якому зараз подзвонили та, судячи з розгубленого вигляду того, за щось сильно сварили. Через декілька секунд чоловік все ж поспіхом відійшов кудись в бік, намагаючись схоже себе якось виправдати перед співрозмовником на іншому кінці проводу, під здивовані погляди трійці. – Із деталей… Коли це сталося, у філіалі нікого не було. Камери теж чомусь вимкнуті. Як сказав охоронець, що мав заступити на зміну тієї ночі, пан Огай сам попросив. Що дивно – він взагалі відпустив усіх того вечора додому, тож тіло знайшли лише вранці й ніхто нічого не бачив. Випав Огай швидше за все зі свого кабінету – там якраз не встигли замінити панорамне вікно ввечері, вбитий вигнав робочих через якусь нараду та попросив вранці доробити, тож просто нашвидкуруч заклеїли якоюсь клейонкою, аби вітер не гуляв і птахи не залетіли за ніч. Зараз вона зірвана. Кабінет чистий сам, лиш відкрита напівпорожня пляшка вина на робочому столі.

– Цікаво, – Осаму потер перенісся. – Дуже схоже на самогубство. Але записок, я так розумію, ніяких не лишилося? – практикант кивнув. – Класика. – Дазай важко зітхнув, щось чиркаючи ручкою у блокноті, який дістав з кишені.

– А інші версії якісь є? – Ацуші з цікавістю зазирнув у записник детектива, але перевів погляд на практиканта.

– Звісно є, навіть робоча версія, – той зітхнув, дістаючи й сам записник. – Місцеві копи сказали, що схоже на нещасний випадок. Огай був напідпитку, можливо йому стало погано, він не помітив, що вікна немає, а там просто клейонка, сперся і випав. Схоже на правду, бо слідів насильницької смерті немає…

– Звучить, як якась маячня, – підсумував Дазай слова практиканта, що змусило того від здивування ледь не впустити записника в калюжу. Осаму поглянув догори: десь там, на якомусь 25 поверсі, на вітру розвіювалась та сама клейонка, а інші вікна були закриті. Вимірявши й сам приблизно траєкторію падіння, Дазай все ж згодився з тим, що випав Морі саме з того місця. Але не якось у голову Осаму взагалі не приклеювалась до всього деталь, що Огай якось сам злетів. Занадто нудна смерть, як для такої відомої людини. – По очах бачу, що ви теж так думаєте.

– Сильно не наобираєшся версій, – практикант якось ніяково посміхнувся, чомусь говорячи трохи тихіше. – Начальству саме ця версія сподобалась, а я роботи втратити не хочу за непослух. Сказали переказати, аби ви журналістам саме про неї розповіли, аби ті сильно не впрягалися в розслідування. І так шуму повно вже.

– Зрозуміти можна, – погодився Осаму, все ж вирішуючи озирнутися довкола: так багато людей Дазай бачив востаннє певно лиш на врученні посвідчень при випуску з поліцейської академії, всі метушилися та чимось були зайняті, хоча детектив і не розумів взагалі чим – ніяких слідів надворі не лишилося. Десь здалеку, за яскравою жовтою попереджувальною стрічкою, скупчилися журналісти та прості люди, які намагалися хоч краєм ока побачити що там відбувається між поліціянти. У саму будівлю робочі хвилями входили та хвилями виходили, наче не знаючи де їм приткнутися і чим зайнятися, і все це під здивовані погляди працівників філіалу, які також скупчилися, але вже з іншого боку, і не знали що їм робити – йти додому чи чекати початку робочого дня. Ацуші теж щось зацікавлено роздивлявся, доки його погляд не зупинився на жінці з дитиною, які чомусь стояли по інший бік стрічки – їхній. Дазай не міг не помітити цього і звернувся до молодшого: – Все добре?

– Так, – Ацуші трухнув головою, розуміючи, що трішки завис у думках, спостерігаючи за дівчинкою біля жінки, яка розгублено вдивлялася в обличчя людей довкола в намаганнях зрозуміти що вона тут робить. – Це ж донька Огая, так?

Осаму наче вдарили струмом. Детектив швидко розвернувся в бік, куди дивився Ацуші, та сам не помітив, як зіткнувся поглядами з дівчинкою. Дитина так само розгублено розглядала щось і в карих очах Дазая, шукаючи відповіді на свої непоставлені в голос питання.

– Налякана, – зробив короткий висновок Накаджима. – Шкода її. Певно вона ні про що не знає.

– Ходімо, поговоримо з ними, – Дазай м’яко посміхнувся до Ацуші, стукаючи по плечу та киваючи в бік жінки з дитиною. Той дещо розгубився та сумно поглянув в очі старшому, але все ж тяжко зітхнув та здався, рушаючи прямо за ним. Дазай розумів чому Ацуші так реагує: Накаджима лиш пів року працює в них після випуску з академії, ще й в доволі спокійному районі, тож просто не звик до трупів та істерик родичів, в намаганнях щось у тих обережно випитати та з’ясувати, тому на зеленого поліціянта ніхто не давив, в особливості сам детектив. Дазаю просто совість не дозволяла вимагати якоїсь серйозності та зайвого кіношного професіоналізму від Накаджими, бо той і без того був дуже старанним і щиро намагався всього навчитися та все зрозуміти, нехай і з трішки наївним поглядом на речі. Ацуші був сиротою, який власними силами, без великої кількості коштів, вступив до кращої поліцейської академії країни, тож мимоволі викликав неймовірної сили повагу до себе від детектива. Та й було щось у молодшому таке… Рідне. Наче справжній молодший брат Дазая.

– Доброго дня, ми слідчі, що ведуть цю справу, – дуже обережна фраза Ацуші та його легкий кивок у бік трупа вирвали Осаму з думок. Якимось чином вони вже опинилися біля жінки з дитиною. В очах пані з рудим, наче кленовий сироп, волоссям так і читалася вдячність за тактовність і нерозкриття жахливих деталей перед дитиною, яка перевела зацікавлений погляд на двох дорослих, що щойно підійшли. Виглядала жінка розгублено, як і дівчинка, але трималася помітно краще. – Можемо поставити вам декілька питань?

– Койо Озакі – няня доньки Морі Огая, – жінка представилася та простягнула до детективів бліду витончену руку з довгими тонкими пальцями, між яких проступали маленькі судинки, на зап’ястку був масивний браслет з бісеру та нитками, що стирчали у різні боки – точно зроблений дитиною. Поліціянти по черзі привіталися рукостисканням, розуміючи, що вигляд все ж у жінки оманливий. Вона боляче настільки міцно стискала руки співрозмовників, що ті в думках охали від болю, але все одно намагалися не показувати цього.

– Де ви були вчора вночі? – продовжив Осаму, чомусь ігноруючи погляд прямо в очі від Койо, відводячи очі в бік. – Десь між 11 вечора та 3 ночі?

– Наглядала за Еліс, – Озакі нахмурилась після короткої відповіді. – Підтвердити може охорона, камери, сама Еліс – вона погано спала тієї ночі.

– Ви дуже впевнено говорите з поліцією, як для простої няні, – спробував розрядити обстановку Ацуші, легко посміхнувшись та ігноруючи серйозні погляди правоохоронців у стороні на собі.

– Сумніваюсь, що проста няня має сертифікат про проходження курсів бойової підготовки, – зовсім недовірливо сказала Озакі, прищурившись. – Якщо я боятимусь просту поліцію, то як я тоді захищатиму Еліс?

– Он як, – Ацуші аж розгубився від такої незрозумілої йому ворожості жінки, що побачив старший детектив і швидко перехопив ініціативу на себе.

– Ви знаєте чим був зайнятий пан Огай вчора? Може мав із кимось зустріч? О котрій обіцяв повернутися додому-?

– Мені про такі речі не говорять, – Койо швидко перебила детектива. – Я лиш де-юро працюю в компанії, а так я просто няня. Питань зайвих не ставлю, – Озакі вдивлялася в обличчя Дазая, наче хотіла щось сказати, але все ж не наважувалась. Причина цього тільки-но обізвалася десь за спиною.

– Але ж ви няня! – дратівливо втрутився в розмову простий поліціянт, який раніше допитував жінку. – Ви наглядаєте за його дитиною ледь не цілодобово, як ви можете нічого не знати-?

– Я вам сказала все, – зітхнула Койо, наче ставлячи крапку в розмові. – Я нічого не знаю.

– Може дівчинка знає щось? – Осаму кинув зацікавлений погляд на Еліс, яка теж все хотіла щось сказати, але няня кидала на неї попереджувальні загрозливі погляди, тож дитина лиш мовчки тулилася до жінки.

– Вона – тим паче, – Койо трохи завела дівчинку за спину, напружено свердлячи яскравими карими очима поліціянтів.

– Добре, – Дазай все ж знизав плечима, запхнувши руки в кишені та щось вишукуючи там. Через декілька секунд детектив дістав папірець, оглянув його, після чого простягнув жінці. – Якщо згадаєте щось – телефонуйте мені. Сподіваюсь не варто пояснювати чому це важливо.

– Звісно, – Койо погодилась. Декілька секунд вона уважно вдивлялася Дазаю прямо в очі, а того це не бентежило. Мовчки завершуючи зоровий діалог, Осаму повільно повернувся та потягнув за собою Ацуші, ще відчуваючи напружений погляд на своїй спині. Накаджима вирішив поки не питати що це були за такі дивні дивоглядки, тож просто спостерігав за тим, як Дазай знову занурювався в думки. Ацуші підвів очі догори, до неба, що було сьогодні на диво ясним та чистим. Прекрасна погода для прогулянки, і не скажеш, що вночі була сильна злива. Метушня навколо трупа вже здавалася звичною, навіть якимось спокійним скупченням людей. Поліції було багато, але всі вони без зайвого поспіху тепер займалися своїми справами, не здіймаючи галасу: справа була резонансною, але технічно ніяк не відрізнялася від інших.

З натовпу зненацька вибіг якийсь товстенький, але високий чоловік, що під руку з тим самим сонним рудим практикантом поспішав до детектива.

– Ви можете оглянути кабінет, звідки випав Огай, – чоловік трохи відхекався, показуючи на вхід у філілал, після чого продовжив: – Такахасі вас проведе.

*****

– Оце так хороми, – прошепотів захоплено Ацуші, з квадратними від подиву очима гублячись у цій розкоші. Перед поліціянтами відкрились двері у величезний кабінет, що був розміром з увесь їхній офіс у відділку.

Великий червоний диван біля масивних книжкових полиць, на чайному столику поруч сяяв у світлі сонячного проміння сервіз із золотими орнаментами. Справа – панорамне вікно від стелі до підлоги, де в одному місці була прикріплена та сама жовта попереджувальна стрічка, а ззовні – клейонка, яку розвіював сильний вітер, що тільки-но здійнявся, але вид на велике місто все одно був прекрасний, навіть удень. Йдучи вглиб приміщення, одразу ставало видно велику картинку – пейзаж гір та вишневого сонця на горизонті у стилі Сансуй, поруч були ліхтарі з витонченими білими абажурами, аби зображення було добре видно з будь-якої точки кімнати та в будь-який день доби, а перед нею – масивне шкіряне крісло та великий стіл із темного дуба, на ньому гірка з паперів, невеличка чашка з-під кави, а на краю, біля місця, де були стільці для гостей, сяяла напівпорожня пляшка вина з жовтим номерком поруч.

Дазай швидко прогнав поглядом по оточенню та кімнаті та, не примітивши нічого цікавого, підійшов до працівників поліції біля чайного столика. Чорноволоса дівчина водила по меблях та сервізу ультрафіолетовою лампою, шукаючи якісь докази, але, вочевидь, без якогось успіху.

– Дідько, – прошипіла вона. – Ну не може все бути настільки чисто.

– Доброго дня, – Дазай простягнув до поліціянтів та дівчини, яка тільки-но повернула голову до нього, свій значок. – Дазай Осаму зі спеціального детективного. Щось розкажете цікавого?

– Пробачте, але ні, – дівчина зітхнула, розвертаючись вже повністю та присідаючи на диван, закидаючи лікоть на його спинку. – Окрім пляшки з відбитками самого Огая – нічого. Якихось слідів присутності когось стороннього нема. Все чисто, наче й справді сам випав.

– Дивно, – вголос подумав Ацуші, все ще відходячи правда від шоку з цих «справжніх апартаментів», але чортихнувся і прийшов одразу ж до тями. – А що на поверхах вище та нижче?

– Перевірили всі, окрім одного. Зараз там експерти криміналісти. Це на два поверхи вище-

– Переговорна теж блять чиста! – зненацька в кабінет увірвався хлопець, роздратовано зиркаючи на своїх колег, але коли спіткнувся поглядом на детективів, розгубився та швидко став рівно, руки по швах і став рапортувати: – Переговорна чиста. Купа відбитків, але всі вони старі. Інших слідів не виявлено, – відчуваючи на собі трохи здивовані погляди та напливаючий хвилями сором, хлопець все ж додав: – Пробачте за непрофесійні висловлювання.

– Значить все настільки погано, – зітхнув Дазай, повертаючись до вікна і вдивляючись у чисте небо. У голові крутилися мільйони думок, одна з них поверталася до того, де Осаму прямо зараз стояв, і вона дуже потужними ударами гамселила моральний стан детектива, але той намагався відволіктися: все ж пояснювати вже не тільки Ацуші, а й меншим поліціянтам що не так із ним знову не хотілося. – Які є думки? Власні версії є?

– Схоже на суїцид або нещасний випадок, – проговорив інший молодик, що й до цього сидів на дивані, але чуючи ще тяжче зітхання детектива, все ж додав: – але не думаю, що це так. Якось занадто чисто. Огай пив, але що, стоячи? На дивані ніяких слідів. Наче витерли всі меблі, при чому з повним розумінням того, як це потрібно робити, аби не лишилося нічого.

– А якщо це справді нещасний випадок, га? – сказав інший хлопець, на що інший знизав плечима. – Знаєте, можемо бути як ті європейські поліціянти, що шукали 8 років «жінку без обличчя», не маючи доказів, а виявиться все насправді дуже тупо! Все ж на це вказує, і начальство давить на цю версію.

– Чуваче, – дівчина з ультрафіолетовою лампою серйозно поглянула на хлопців, від чого розгубився навіть сам Дазай: – Ти гадаєш, що така важлива людина б загинула так просто? Тим паче, що Огай чомусь розігнав усю охорону, камери не працювали, а на столі відкрита пляшка дорогого вина. Хотів би він просто випити та накласти на себе руки, нащо було вимикати камери? І чистий офіс… Він пив стоячи, так? А знаючи скільки людей ненавидять Огая… Висновок вилазить сам.

– Заспокойтеся, молоді, – Осаму все ж втрутився у розмову і криво посміхнувся, махаючи руками, аби привернути до себе увагу. – Дякую за інформацію. Розберемося.

*****

– Пане Дазай, це й справді все якось дивно, – вголос подумав Ацуші, уважно роздивляючись якусь картину соснового лісу на стіні в ліфті. – Якось не випливає висновок сам. Не клеїться. Для нещасного випадку якось багато речей не сходиться, але для вбивства доказів недостатньо, лиш здогадки.

– Не вдумуйся ти в ту версію так серйозно, – Дазай посміхнувся, постукавши Накаджиму по спині, підбадьорюючи. – Про неї всі так говорять, бо потрібно щось зараз сказати журналістам, аби відчепилися і не дуже дратували зайвими запитаннями. А так очевидно, що його вбили.

– Але що, якщо це правда? – чомусь Накаджима продовжив стояти на своєму. – Можливо вони знають більше і тому такі впевнені. Або взагалі не хочуть щось робити та шукати відповіді.

– Знаєш, Ацуші, якщо тобі цікава моя думка, – Дазай задумливо поглянув на стелю, роздивляючись люк, який був якось необережно закритий: – якби вони хотіли це все просто прикрити й забити – я б цілком зрозумів їх. Огай то не та людина, убивство якої хотілося б розслідувати. Ходять чутки про його зв’язок із мафією та іншими злочинними організаціями, часто звинувачувався у замовленні вбивств своїх конкурентів на ринку, але якимось неймовірним чином біда обходила його стороною, він також воював із великою кількістю притулків для тварин та сиротинцями за територію для складів Португая, підозрювався у замовленні рейдерських атак на інші компанії, що вставляли палиці в колеса… Продовжувати перелік сенсу не бачу. Вмер – то й добре. А від чиїх рук – не важливо, головне, що цей чувак крутий.

– Не намагайтеся зіграти на моєму почутті справедливості! – обурився Ацуші, змахуючи руками. Через декілька секунд вдивляння у незацікавлені розмовою карі очі, Накаджима здався та зітхнув, повертаючись прямо, і став подумки себе проклинати за те, що Осаму все ж вельми вдало натиснув на правильну кнопку в моральних принципах молодшого, через що той просто не міг не згодитися врешті решт. Дазай знав того прекрасно, й справді як старший брат.

Двері ліфта відчинилися зненацька і доволі гучно, трохи лякаючи Ацуші, але той цього разу вже не підстрибнув, а проковтнув емоцію. Збираючись виходити з кабіни, поліціянти помітили групу людей, що наближалися до них, попереду яких були розгублений Кудзірай та доволі низький рудий хлопець у капелюсі та накинутому на плечі плащі, який від такого агресивного розмахування руками та криків ледь не злітав геть. Дазай подумки посміявся, що сьогодні й справді якийсь парад рудих людей.

– …Чому ви не попередили головне управління одразу? Пан Огай важлива фігура для нашої країни! – раптом набагато гучніше, ніж до цього, викрикнув низький хлопець, відкидуючи хвіст, у який було зав’язане його довге волосся, з плеча за спину, та вириваючись трохи вперед, але не відвертаючи злого погляду від чоловіка, чим остаточно залякав Кудзірая. – Ви повинні були попередити нас у першу, блять, чергу!

Раптом низький врізається у чиїсь груди й, з переляку, відштовхує того, з ким зіткнувся, помічаючи після цього, як його спіймали в міцний захват і не дали впасти. Відскочивши назад, хлопець підняв злий погляд на перешкоду, як зненацька закляк.

– Якщо так розкидатися лайкою, то хоч у сторони дивіться, – роздратовано прошипів Дазай, підводячи на ноги здивованого Ацуші, в якого гучний хлопець врізався, і спостерігаючи, як емоції того швидко змінюються на обличчі: від здивування та невіри до злості й тихих прокльонів того випадку. – Дазай Осаму, спеціальний детективний відділ.

– Накахара Чуя, – крізь зуби представився низький хлопець, поправляючи капелюха на рудій потилиці. Великі блакитні очі грізно вдивлялися в карі, шукаючи там хоч якусь краплину страху та знервування через психологічний тиск, але цього не сталося, там була лиш зневага. – Головне управління.

– Головне управління? – шумно здивувався Осаму, тягнучи глузливу усмішку. – Я думав, що там працюють міцні хлопці, статури з шафу-купе, а не такі, – Дазай оцінювально оглянув супротивника з гори до низу: – хлюпики.

– Що сказав? – Накахара одразу ж схопив Осаму за комір сорочки та грубо притягнув до себе його лице. – Детективе Дазай, ви напевно переплутали пристойну роботу в поліції з брудним підворіттям і грою з безхатьками в нарди, раз дозволяєте собі так розмовляти із старшим за званням при виконанні.

– Перепрошую, – уїдливо промовив Дазай, все ще злісно скалячись і стискаючи руку Накахари з неймовірною злістю. – Це було так низько з мого боку…

– Ще слово бл-! – сильно трухнувши Осаму, Чуя вчасно замовк, чуючи краєм вуха сміх, який хтось ледь стримував за спиною. Відштовхнувши детектива в сторону, рудоволосий демонстративно струхнув пил з костюма і високо задер носа, відвертаючи голово.

– Панове, виникло невеличке непорозуміння, – незрозуміло хто був більш знервований у цій ситуації: пан Кудзірай, що не міг і слова вставити у цю словесну битву, чи Ацуші, який навіть не знав як спинити Дазая від наїздів на старшого за званням. – Вище начальство вже сказало, що довіряє вибору пана Фукудзави. Дазай Осаму – дуже талановитий слідчий, відомий нагорі, і журналісти про його участь у справі вже знають, тож передати справу вам, пане Накахара, швидко не вийде. А часу в нас на це нема.

– Щ-що? Але я-! – гучно заперечив Чуя, але його тут же перебив Кудзірай, що ніяково чухав потилицю.

– Пробачте, пане Накахара, але ситуація надзвичайна, – чоловік розвів руками. – Справа не чекає. Але ви можете консультувати спеціальний детективний відділ.

– От же ж…

– Не засмучуйтесь так, шляпнику, може наступного разу пощастить, – Дазай не міг стримати задоволеної посмішки, спостерігаючи, як Накахара то запалювався, то затухав у відчайдушній люті та безпомічності.

*****

– Так може мені нарешті хтось розповість що тут відбувається і я нарешті почну працювати? – роздратовано цокнув язиком Накахара, демонстративно схрестив руки на грудях і відвернувшись від Дазая, що стояв поруч. – Позбавте мене компанії цього придурка нарешті.

– Який ви грубий, Накахара-кун, – широко посміхнувся Осаму, протягнувши цю фразу, та нахилив голову до столичного детектива, на що той лиш хмикнув і зробив широкий крок у сторону від кароокого. – А самі ж хвилин 5 тому говорили про жаргон та підворіття-

– Закрийся, детективчик, – процідив через зуби старший за званням, ледь стримуючись, аби не вмазати колезі за цехом. Він повернув свій чимось навіть благаючий погляд на пана Кудзірая, що рився в паперах і гадав з чого почати доповідь, проте навіть не думав звернути увагу на тих двох та ще одного в стороні. – І я тобі ніякий не –кун, я старший за званням.

– Ну і скурпульозно гидкий же ви, капелюшнику, – Дазай закотив очі, вже й сам не витримуючи давлючого мовчання чоловіка з шурхотом паперів вперемішку і буквально висмикуючи потрібний звіт з рук того. Оглянувши швидким поглядом написане, він простягнув документ колезі й ткнув тому його прямо в лоба.

– Краще вже хто-небудь, ніж ніхто, – зітхнув Накахара, перехоплюючи документ і швидко проглядаючи на предмет чогось цікавого. Дазай очікував чого завгодно від цього коротуна: і гучної лайки на відсутність доказів, і закочування очей, і звинувачень у криворукості експертів-криміналістів (поки вони прямували до кабінету Огая, капелюшник не раз сварив робочих не найприємнішими словами), і підпалу документа запальничкою, яку детектив уже встиг помітити в кишені Накахари, як і коробку цигарок, і знову закочування очей – будь-якої реакції, але не цієї: – Так це схоже просто нещасний випадок. Все більше, ніж очевидно.

– І ви туди ж, капелюшнику, – Дазай здійняв одну брову догори, але після секундної паузи важко зітхнув. Чомусь не хотілося вірити, що це маленьке гаденя теж буде городити ту маячню, на яку всіх заїло сьогодні.

– Труп вже забрали? Коли можна чекати результатів розтину? – наче не чуючи Осаму, Накахара продовжив, як ні в чому не бувало, шурхаючи паперами, які йому нарешті передав Кудзірай.

– Результати завтра вранці. Гадаю, розтин дасть більше інформації.

– Чудово, – Чуя посміхнувся, опускаючи голову і прибираючи капелюха з потилиці, притискаючи після цього до грудей, і вклонившись. – Якщо на сьогодні це все, то попрошу, будь ласка, приділити мені хвилинку, пане Кудзірай. Розмова тет-а-тет.

Накахара чітко надавив на останню фразу, повернувшись до Дазая і чекаючи від того реакції. Старший за званням тягнув гидко увічливу посмішку, навіть не намагаючись приховати чіткого роздратування і глузування в блакитних очах. Зітхнувши, Осаму схопив під руку Ацуші, що схоже трохи придрімав, і попрямував до виходу, чуючи полегшений видих Чуї. От же гнидник.

Ледь натиснувши на ручку, Дазай штовхнув дубові двері, змушуючи їх гидко заскрипіти, і повільно вийшов із приміщення, помічаючи, як Накахара провів його злим поглядом. Пройшовши декілька кроків вглиб коридору, Осаму присів на стіл секретарки, що стояв навпроти кабінету Огая. Важко зітхнувши, він перевів погляд на невелике віконце вдалині холу, яке було прикрите жовтими жалюзі, котрі взагалі не вписувались в інтер’єр і дуже сильно виділялися на загальному зелено-білому фоні дизайну приміщення. За багатоповерхівками ховалося вечірнє сонце, граючи у сірих вікнах. Повірити було складно: Дазай та Ацуші простирчали у філіалі з ранку до вечора, не дивлячись на те, що шукати сильно й не було що. Живіт важко нив від голоду і в цей момент Осаму прекрасно розумів вічно незадоволеного кожного ранку Фукудзаву.

Дратували Дазая такі справи, які вимагали працювати понаднормово, без можливості навіть купити якийсь простенький бургер, аби відновити сили моральні та фізичні. Живіт Накаджими теж несамовито забурчав, лиш погоджуючись із думками Осаму про якнайшвидший перекус.

– Добре, пішли вже звідси, Ацуші, – Дазай важко зітхнув, зістрибуючи зі столу і запхавши руки в кишені. – Все одно нам із цим дідом вже не поспілкуватися. Капелюшник його склеїв, тож забий. Ходімо, я пригощаю, ти он який голодний.

– Пане Дазай! – Накаджима здивувався, розгублюючись як вчинити: продовжити чекати пана Кудзірая, аби розпитати його додатково, чи послухати Осаму. – Але нам потрібно ще розпитати по цю співпрацю зі столичними! Що ми повинні робити, в яких ситуаціях до них звертатися, яку інформацію їм давати – все це треба зна-.

– Ацуші, звісно ж ми не збираємося з ними співпрацювати, – самозадоволено пролопотів Дазай, повертаючись до молодшого і посміхаючись. – Пішов цей рудий до біса. Я не знаю що зі мною має статися, аби я попросив у нього допомоги. Ми самі розберемося.

– А-але пане Дазай-!

– Акція «пан Дазай платить за вечерю Ацущі» не вічна, тож давай швидше! – кинув насмішку Осаму вже з кабіни ліфта, жартома натискаючи на кнопку закриття дверей і спостерігаючи, як Накаджима стрімголов мчить до нього, і в останню мить залітає до Дазая, невдоволено гепаючи того по плечу.

*****

Ранок, на подив, проходив дуже спокійно. Ацуші мирно помішував заварену каву, паралельно пережовуючи бутерброд. За вікном щебетали птахи й бушувала весна. Знову був дощ – після нього вулицями розносився запах мокрого асфальту, занурюючи Йокогаму в туманну свіжість. Люди поспішали хто куди, тягаючи за собою обережні згортки парасольок, під глухі клацання світлофорів і гула машин. Офіс повільно прокидався, впускаючи в себе все більше й більше співробітників. Хвилина і на дивані вже сидів Рампо, перемикаючи з каналу на канал, ще хвилина і Йосано вже готувала якусь чергову документацію про небіжчиків, з якими працювала. Нехай у відділку й не було дуже багато можливостей розслідувати вбивства через відносну спокійність району та майже повну відсутність роботи в спеціального детективного відділення, Акіко завжди мала роботу, адже допомагала іншим відділкам. Йосано була добре відома, як геніальна патологоанатомка, що лиш з одного погляду на труп могла дізнатися причину смерті, час, уподобання в музиці, улюбленого персонажа в «Наруто», код та пароль банківської карти. Слава Акіко гриміла на всю країну, в особливості після випадку, коли вона точно визначила причину смерті повністю згорілого тіла, яке лежало на сонці декілька днів і було на стадії гниття, і це було не спалення заживо і не отруєння димом. Звідусіль до цього моменту постійно приходять запрошення на роботу, навіть до столиці, але жінку влаштовував і поточний склад речей: у неї є улюблена робота поруч із друзями та сім’єю, красиве улюблене місто, гарна надбавка до зарплати через те, що Акіко ще й була за медсестру, – більше їй треба й не було для хорошого життя. Але допомогти іншим патологоанатомам вона була тільки рада, тож завжди мала чим зайнятися.

Телевізор гидко тріщав, змушуючи Накаджиму дратівливо скреготіти зубами, і, коли він хотів вже повернутися і попросити Рампо знизити гучність, сам Едогава різко жбурнув пульт у ручку дивана і відкинувся на спинку.

– Ну чому ж так нудно? – вголос подумав Рампо, обертаючи погляд на Накаджиму, що одразу ж підскочив до пульта та знизив гучність, полегшено видихаючи. – Ацуші, от скажи, ну чому Дазаю та тобі завжди якісь цікаві справи відсипають? Я ж думав, що нарешті мені роботу дадуть! Я взагалі-то зрадів!

– Та ну вас, пане Едогава, – важко зітхнув Накаджима, підходячи до столу та беручи чашку кави, опісля повертаючись до дивану та сідаючи поруч зі старшим за званням. – Було б вам цікаво ритися у всьому цьому, коли доказів ніяких нема? Ми вже тиждень на одному місці. Ще й столичні палки в колеса ставлять, вже тиждень відвоювати результати розтину не можемо. Нащо треба було тільки нам цю справу давати, якщо вони ковдру на себе тягнуть…

– Я чув про це, – Рампо кинув усмішку й обережно відпив гарячий напій, який аж з-за бортиків виливався. – Складно звісно… Але як же цікаво! Загадкове ідеальне вбивство без доказів, ще й придурки якісь заважають знайти вбивцю. А ним виявиться хтось серед цих придурків – як у крутому детективі книжному! Неймовірно!

– Пане Едогава, ви за кого взагалі? – з іронією обурився Накаджима, відпиваючи трохи й сам.

– Та годі тобі. Справа ж реально цікава! Я, звісно, за декілька секунд знайшов би вбивцю, що було б взагалі не весело, але все ж. Мені хотілося б поглянути в очі тому, хто скоїв майже ідеальне вбивство.

– Як же приємно не чути людину, яка не городить маячню про нещасний випадок, – Ацуші полегшено видихнув. – Вже дратує ця фраза «це нещасний випадок». Складається враження, ніби всі серйозно так думають. От ви б хотіли працювати серед цього дурдому?

– Ну, чисто гіпотетично, це можливо, – Рампо на секунду задумався. – Але ні, хоча б взяти вимкнені камери. Нащо? І чому Огай всіх розігнав. Тому ні… Але можливо це через суспільний резонанс? Фото його трупа вже облетіли Інтернет та всі новини. Поліція як під прицілом, тож треба відвести їхні очі, аби працювати нормально.

– Столичні підтримують версію «нещасний випадок», – вголос подумав Ацуші. – І їх викликали так зненацька… Можливо вони тому і приїхали, аби це все зам’яти й самим руль перехопити.

– Швидко здогадався, – Рампо вдоволено посміхнувся.

– «Але нащо тоді пан Фукудзава…», – подумав Накаджима, але його відволік Дазай, що зненацька увірвався до офісу.

– Пані та панове! Що ж ви гадаєте? Нічого! – ледь не переходячи на лайку, але з нотками істерики в голосі, Дазай широко розкрив двері, але притримав одну з них, аби та не гепнула по горщику з Сансев’єрою. Осаму підлетів до чайного столика і з гучним лязгом кинув папку зі звітом на меблі. – Огай чистий, як дупа немовляти. Череп по шматочках збирали, кістки розбиті вщент, руки й ноги зшивали в купу – я там з бубнами тиждень танцював довкола них, цих проклятих столичних виродків, які окупували морг. І все заради чого? Аби дізнатися рівно нічого! Безсовісні, хоч би дали щось, над чим можна подумати. «Падіння з висоти», – Дазай спробував спародіювати когось, як зрозумів Ацуші за писклявою інтонацією – Накахару. – Ніяких відбитків, ДНК убивці, ніяких слідів боротьби – нічого.

– Тебе конкретно взули, Дазай, – уїдливо підчепив Кунікіда, сидячи за своїм столом у середині офісу та спостерігаючи за захеканим Осаму, що відчайдушно шукав свою чашку кави. – Столичні рулять. У тебе забрали справу, тож вітаю! – Доппо радісно відсалютував.

– А я й не засмутився, – Осаму самовдоволено задер носа догори, схрестивши руки на грудях. – Навпаки – менше роботи буде. Просто шкода витраченого часу на це… А так все одно.

– Пане Дазай, а як же ваша нова жертва для знущань? – кинув усмішку Ацуші, глузливо глядячи з-за довгого пасма світлого волосся, як емоції на лиці Осаму швидко змінюються: від засмучення до ноток роздратування.

– Ого, що ж це за бідолага? Аж цікаво стало, – з іронією в голосі, до розмови приєдналася вже й сама Акіко, підходячи до дивану.

– Рудого детектива з головного управління, – одразу ж відповів на питання Накаджима, ігноруючи на собі злий погляд Осаму. – Накахара… Чуя, здається. Тільки-но випадково в коридорі зіткнуться – як кішка з собакою! Мені вже навіть його помічники попкорн пропонують. Незабутнє видовище! А як Дазай його чіпляє кожного разу, а той як його чіпляє…

– Ого, – шумно здивувалась Йосано, сідаючи поруч із Рампо. – Я чула про нього. Детектив із гидким характером та гострим язиком, якого не можуть вигнати з органів через неймовірну кількість розкритих складних справ. – Когось нагадує, вам так не здається? – жінка хитро посміхнулась, переводячи свій глузливий погляд на Дазая.

– Рибак рибака! – спіймав хвилю Акіко, додав Рампо, посміхаючись і сам. Через секунду усмішливого мовчання, офіс вибухнув гучним сміхом, остаточно присоромлюючи розгубленого Дазая, на що той образливо фиркнув і відвернувся до телевізора, намагаючись не засміятися самому. Йому подобалась ця атмосфера: така рідна, домашня, затишна, йому подобалося чути сміх колег, від чого десь у грудях, від безтурботності моменту, ставало тепло. Осаму щасливо посміхнувся собі під ніс, все ж переводячи погляд на екран та намагаючись вдивитися в те, що там відбувалося.

В один момент Дазай завмер на місці, швидко змінюючись у лиці. Детектив одразу ж зірвався з місця, прудко схопив пульт та сильно додав звук. Здивувавшись такій різкій переміні настрою жартівливого Осаму, офіс замовк, дожидаючись того, що хотів почути Дазай від телевізора. Був випуск новин. Жінка цупко тримала в руках мікрофон, а за її спиною було… Приміщення прокуратури.

–» …Зараз у поліції справжній переполох, ніхто не може дати нам якісь коментарі,» – швидко проговорила вона, зникаючи через провисання сигналу. – «А я повторюю: 20 хвилин тому до відділку поліції прийшов чоловік та зізнався у сумнозвісному вбивстві гендиректора Португай-Індастріз – Морі Огая. Його ім’я поки не розголошується. Деталі встановлюються…».

– Сука, – прошепотів Дазай.