«Чонгук милий, коли плаче» - зауважує Техьон для себе вперше ще дуже давно. Коли вони тільки почали жити разом з цим підлітком повного комплексів. Кім пам’ятає, що в той вечір Чон розплакався в душі, коли Техьон вирішив зайти всередину, щоб проявити дружність і до молодшого, але все сталося не так, як того хотілося б старшому. Чонгук почав плакати. При чому на початку він закусував губу, намагався долонею приховати це, але цей жест не допоміг стримати сльози, що швидко скочувались, ще по-дитячому, пухлих щічках. В той вечір вони просиділи в душі години дві. Гук був замотаний у великий махровий рушник і сидів в теплих обіймах Техьона, який не міг зрозуміти причину чужих сліз, і який чогось відмічав красу тих самих мокрих смужок на чужому обличчі.
Кім був таким самим підлітком, але на диво усі комплекси майстерно обходили стороною. Він радів кожного разу, як хтось в його сторону кидав «дивак», йому здавалося, що для нього це найкращій комплімент і він щиро дякував кожному за подібні речі. Але Чонгук був іншим. Зачинений в самотності зі своїми комплексами. В постійній боротьбі зі своїми «я не достатньо» чи «я не можу». Він міг не спати всю ніч, або спати стоячи десь в перерві між додатковим вокалом і танцями. Так, Чон був зовсім іншим і це манило. Манило зламати цю браму, вивільнити молодшого, показати, що життя може бути інакшим.
Тому Техьон йшов напролом. Він частіше приходив на тренування Чонгука, він не доєднувався, а просто дивився і не залишав молодого хлопця наодинці, ввечері він сідав поруч, щоб поговорити, а зранку налітав з обіймами, які явно Чону не здавалися комфортними. Гук намагався відійти подалі від зони ураження і кидався зовсім не образливим «дивак». Але Техьона це не зупиняло, він продовжував йти до мети. І тоді душ…Так, він напевно перейшов межу. То як чужі руки трусилися, то як на губах з’явилася перша кров і то, як очі наповнилися сльозами було ніби в уповільненій зйомці. Кім підхопив рушник, з яким прийшов і одразу закутав молодшого, немов би той тремтів від холоду, і цим жестом все можна було б виправити.
- Гукі, вибач, я не подумав, - голос і в самого тремтів, але Кім простягав руки до Чонгука, даючи вибір.
Той хникав і тер очі, намагаючись скоріше заспокоїтися, але виходило погано. Щічки стали червоними і під очима розквітали бурштинові квіти, він прикривав рот долоню, щоб і звука не було, від його слабкості. А ще, він зробив крок вперед. Невпевнений. Ніби вагався, чи приймав імпульсивне рішення, але робив крок за кроком. Поки не вперся в чужі груди, поки не зміг покласти голову Техьонові на плече, ткнувшись носом в шию.
- Вибач, я щось захопився, тільки не плач, бо я теж буду, - він, звісно, не буде, але сказати щось треба, хіба ж дітей таке не заспокоює?
Чонгук не відповідає. Може через те, що складно говорити, коли закриваєш рота, а може через сльози, що не дають зібрати думки до купи.
- Навіщо, ти закриваєш рот, якщо плачеш, то плач по-справжньому, Хьони не прокинуться, день був занадто тяжким.
- Але ж ти тут, - Чонгук захльобується словами, немов би під водою стоїть.
- Ну то я не сплю.
- Я не плачу при чужих, сльози – слабкість! – слова Гука – тупий ніж, що не руже, а давить на болючі місця.
- Тобто, якщо б я плакав, то ти вважав би мене слабким? – Техьон знає відповідь заздалегідь, вивчив молодшого вже давно, але все одно цікаво, скільки сил потрібно буде йому, щоб відповісти.
- Ні. – на більше сил і не має.
- Тоді і твої сльози не слабкість, - руки Техьона обережно торкаються спини, гладять, заспокоюють. – Я нікому не скажу, що сьогодні сталося, хай це буде нашим секретом, але впусти мене в свій світ.