На порозі стояв Марк. У руках він тримав мокру парасолю, світле волосся ще більше розпатлалося, а той самий м’ятний піджак був зім’ятий. Куцевалов зробив крок уперед, і погляд його блакитних очей зустрівся з поглядом хазяїна квартири. Пара секунд — і перша незручність розчинилася в повітрі: Ігор рвучко обійняв Марка. Він уткнувся обличчям у плече гостя й відчув його запах, такий, як колись у приємні й солодкі (ще за Порошенка, хах, тобто до півфіналу з «Наш Формат») часи. Марк обережно поклав руку на плече колишнього тренера і, лоскотно обдаючи того диханням, пригорнув до себе. Заплющив очі й торкнувся своєю щокою коротко стриженого волосся Ласточкіна.
Першим кільце обіймів розірвав хазяїн квартири, бо відчув, що спиця парасолі впирається в ребро. Він відсторонився для того лише, щоби зачинити двері за гостем. Гість же зніяковіло затоптався на місці, повертів парасолю в руках і сказав, дивлячись у нікуди:
— Сусіди згори у вас шпалери переклеюють, обрали непогані тони для нових. Там стоять ще на майданчику три рулони чистої краси. Гріх не помилуватися. І тобі не показати, — це справило несподіваний ефект на Ласточкіна, він щиро розсміявся, але швидко придушив посмішку, трохи зсунув брови й схрестив руки на грудях:
— Я гадав, у таку погоду люди вдома сидять, а ти прийшов на чужі шпалери дивитися? — було сказано жартома, хоч у голосі й звучала недовіра.
— Не тільки, а як же розпис асфальту, ти оцінив авторську творчість? — відповідь зовсім не була зніяковілою.
— О, в автора вийшла незрівнянна робота! Чесно, дуже схоже.
— Автор зайнявся саморозвитком на карантині й вирішив зробити декому подарунок. Дозволиш пройти?
— Проходь, звичайно, — Ігор усе ще був трохи розгубленим, — може, чаю?
— Так, зелений, якщо можна.
За десять хвилин опісля Ігор увійшов до вітальні з двома чашками. Поставив їх на стіл, сів у крісло. Марк розташувався навпроти на світлому дивані й щось шукав у телефоні. Підняв погляд від екрана, узяв до рук чашку, відпив трохи ароматного чаю.
Першим заговорив Ласточкін. Він теж ухопив чашку, приховуючи тремтіння в пальцях, нервово схопив повітря у груди:
— Я щасливий бачити тебе живим та здоровим. Після Нового року ми так рідко бачились, а після фестивалю в Одесі ти майже перестав писати й дзвонити. Хоча вдавав і вдаєш, наче нічого особливого в житті не відбувається. Може, скажеш нарешті, що в тебе трапилось в цей період? Або не трапилось? — Ігор з усіх сил намагався, щоб його голос не звучав сердито й ображено.
— Я прошу вибачити, з мене безліч вибачень… За те, що змусив тебе хвилюватися, — сумний погляд кудись крізь Ігоря, — ще до карантину відбулось багато подій. Тепер уже можна про це говорити. У грудні я придбав дещо важливе, після чого виникло багато клопотів. Декілька місяців довелося жити в друзів на орендованій квартирі. І я нечасто виходив на зв’язок, тому що цілодобово був зайнятий ремонтом. Дуже клопітка справа, сам знаєш. Ось і зі шпалерами вже на «ти». Зате зараз перед тобою сидить власник квартири-студії в столиці, — закінчив з посмішкою на обличчі Марк.
— Вітаю, ти дійсно заслужив на це! Квартира — це ж ціла подія! Чому ж треба було це приховувати навіть від мене?
— Прикмета така є… Ні, неправда, — ще старанніше дивлячись кудись убік, сказав Куцевалов, — Якраз під час переїзду ходив на обстеження в поліклініку й лікар поставив діагноз… — тут Марк подавився й закашлявся. Співрозмовника пробив холодний піт. Він з гучним стукотом поставив чашку на стіл, хлюпнувши на нього чай, і опинився за спиною гостя, стукаючи тому по спині. Останній одразу перестав кашляти, прийшов до тями й інтенсивно задихав, потім сипло продовжив: — сколіоз, просто сколіоз! Виявилося, слабка спина, усе таке. Тож призначили лікувальну фізкультуру та масажі всілякі у вільний час. Ось і графік зовсім щільний став. Тут криза якась у голові сталася, тривога та сумніви полізли. Але незручно тебе турбувати, ти завжди був зайнятий. Напевно, це звучить безглуздо, але тоді здавалося найсерйознішою проблемою на світі. Поки ремонт не закінчився, пив на ніч снодійне, приймав заспокійливі та чекав, поки ти хоч трохи звільнишся. Ось.
Ігор, який усе ще сидів збоку, потер скроні й присів на підлокітник дивана. Усередині нього змішались і туга, і подив, і залишки радості за новоявленого власника нерухомості, і гнів на самого себе. Він м’яко забрав кухоль з рук Марка, узяв його долоню у свою і сказав:
— Це зовсім не безглуздо. І моя провина в тому, що я не побажав сам дзвонити та дізнаватися, як ти. І в ті моменти, коли не був зайнятий, теж мовчав і сумнівався. Вибач. Я приймаю твої вибачення, і ти прийми мої, добре?
Куцевалов накрив другою рукою руки Ласточкіна:
— Добре.
На кілька хвилин обидва замовкли. Дощ за вікном почав стихати, а сонце пустило пару променів крізь хмари. Краплі застукали склом рідше. Марк розірвав сплетіння рук, але лише щоб посунутися й звільнити місце на дивані для Ласточкіна. Той зіслизнув з підлокітника, сів і поклав голову на плече Куцевалова. Прикривши очі, трохи посміхнувся кудись убік. Потім поставив вельми несподіване для такого моменту (бо сподіване, тобто очікуване — це банально) питання:
— А що там щодо роботи в Дизель Шоу? Пропозиції ще надходять?
Брови Марка піднялися:
— Вони були б раді бачити мене в авторській групі, звісно. Я ж найкращий знавець тещ, невірних чоловіків, поліцейських із нової поліції та пенсіонерів. З різними людьми доводиться спілкуватися, ось. Але саме це й відлякує Єгора Крутоголова. Його завдання набрати до команди незвичайних людей для креативних образів та ідей. А з таким середньостатистичним хлопцем, як я, каші не зварити: ні за лаштунками, ні на сцені, на жаль. Він це зрозумів трохи пізніше, і пропозиція була відкликана.
— Шкода, а людина ж підзивала до себе, сподівалася, такі перспективи були, — награно сумно зітхнув і театрально похитав головою Ігор.
— Шкода, шкода.
— Зате в перервах від сценаріїв, бачу, малюєш, — Ласточкін однією рукою приобійняв Марка й тепло поглянув на нього, — дуже круто вийшло, я вже казав?
— Так, але трохи більш захоплено, — обидва розсміялись. Залишки напруги зовсім розтанули, й Марк потягнувся за своєю чашкою. Ігор зупинив його руку на півдорозі й акуратно взяв за підборіддя:
— Мені давно варто було сказати тобі одну річ. Власне… — він скоротив відстань і тепер майже торкнувся своїм носом кінчика чужого. Карі очі дивилися прямо в блакитні. — Не подобається мені твій піджак. Усе ніяк не було можливості сказати раніше, — Ігор поклав руки на плечі Марка й приспустив піджак до передпліч. Його власник хмикнув, полоскотавши повітрям обличчя Ігоря й прошепотів:
— Йому, певно, образливо це чути від тебе. А от мені не подобається те, що, наскільки пам’ятаю, цей диван поскрипує…