Витримати два місяці локдауну навіть у досить затишній та комфортній квартирі нелегко. Незабаром найтихіші й найкоханіші домівники починають грати на нервах, а найцікавіша робота — обтяжувати. Але сім’я Ласточкіних стійко витримала карантинний період. Без десятка безглуздих прямих ефірів, зате із частими зідзвонами із друзями. Та можливість відпочити нарешті одне від одного не схотів втрачати ніхто, тому сьогодні Аня з Радміром їдуть на тиждень у село до її родичів.
Останні обійми на прощання, клацання замка, і ось Ігор крадькома дивиться у скляне вічко вхідних дверей, як дружина та син із наплічниками та різнокольоровими парасольками в руках квапливо спускаються сходами. Коли обоє зникли з поля зору, а рев таксі, що від’їхало з двору, віддалився, батько сімейства зручно вмостився в кріслі, закинувши босі ноги на кавовий столик, і зняв окуляри. Проводи рідних вартували підйому о сьомій ранку вельми дощового і сонного дня, і тепер Ігор хотів надолужити втрачені години відпочинку.
Він слухав помірний стукіт дощових крапель по склу. Піддавшись сонливості, кілька разів кліпнув, надовго прикриваючи очі, і вже хотів було задрімати, але тут завібрував телефон на столику. Ігор неохоче розплющив одне око. Друзі в курсі, що в нього сьогодні справжнісінький холостяцький вихідний. Реченців нема, найближчі знайомі мусять бути зайняті, та й колекторів він навряд чи цікавить.
— Кому це не спиться? — невдоволено розплющивши друге сонне око, Ласточкін потягнувся до смартфона. Телефон усе ще гудів: той, хто дзвонив був наполегливим. Ігор узяв гаджет, глянув на дисплей і сонливість одразу спала. На весь екран висвічувалося «Марк Ку».
Рука мимоволі затремтіла, але палець натиснув «прийняти виклик»:
— Алло? — підніс телефон до вуха Ігор.
— Привіт, як тобі сьогоднішній дощик? — голос по той бік було трохи спотворено, але Ласточкін упізнав би його й без підпису контакту.
— Я… Марку, а ти чому на Вайбер дзвониш? — Ігор наморщив лоб, опустив ноги на підлогу й випростався в кріслі, — сто років не спілкувались, що сьогодні трапилося? Ні, пробач, не з того почав, я дійсно радий тебе чути, та не розумію…
— Ігорю, якщо тобі не важко, увімкни камеру й покажи свій дощ, — лункий голос на іншому кінці дроту був рівним, але наполегливим, тож Ласточкін підійшов до вікна та ввімкнув відео. На кілька секунд на екрані з’явилося його власне зосереджене обличчя, потім він перемкнув фронтальну камеру. Тепер Ігорів співрозмовник міг спостерігати за дощем крізь пластикове вікно з плямою органічного походження від нетерплячого птаха.
— Добре. І все ж таки відчини кватирку.
Знову Ігор мовчки прийняв вказівку. Повернув ручку, відчинив вікно на всю, і в обличчя йому полетіли майже невагомі дощові краплі. Легені вдихнули свіжий та вологий аромат травня. Після годин в оточенні злегка затхлого квартирного повітря весняні запахи вулиці навіть трохи паморочили голову. Ігор присів на край підвіконня. Не випускаючи телефон з рук, він дивився на густі хмари всіх відтінків сірого й слухав стукіт крапель об піддашшя вікна. За пару хвилин він знову заговорив:
— Марку, чудовий дощ, дякую, що порадив, буду насолоджуватись, — у голосі проскочила усмішка.
— Усе для тебе, Ігорю, навіть погода, — слова долетіли швидко, але спотворилися, бо в ту ж хвилину Марк увімкнув передню камеру й тепер дивився на співрозмовника з екрана телефону. Світле волосся було трішки розпатланим і кидало на обличчя тіні. Під очима залягли синці, улюблений м’ятний піджак Марка яскравою плямою притягував погляд. На задньому плані виднілися шпалери невиразного кольору. Освітлення було тьмяним, а зображення трошки підвисало, але Ігор так довго не бачив Марка, що не міг надивитися на нього. Погляд пройшовся і легкими зморшками, із невеликим смутком виявивши кілька нових.
Марк тим часом чи завис, чи мовчав. Нарешті він перервав тишу тим, що делікатно чхнув у долоню. Ігор несвідомо зупинив погляд на його руці. Але тонкі довгі пальці за пару секунд зникли з кадру. Тоді він зібрався й сказав:
— Ще раз повторюсь, що радий тебе чути… І бачити теж, звісно. Але ти так давно не дзвонив, у тебе все гаразд? — стурбовано потер лоба Ігор, дивлячись в обличчя Марку.
— Було незручно говорити й невигідно дзвонити, вибач. Зате тепер я знаю та рекомендую тобі дуже хороший тариф, — меланхолійно промовив Марк, але тут же й зробив одну з найкращих, на думку Ігоря, речей: скромно посміхнувся.
— Сподіваюсь, що так і було, Марку, — таке пояснення не дуже влаштувало Ласточкіна. Колишній тренер трохи відучився говорити з підопічним, і йому не дуже й вдалося приховати тривогу в голосі, — якщо тобі зараз потрібна моя допомога, лише скажи…
— Так, мабуть, потрібна. Ти можеш мені з дечим допомогти прямо зараз, — голос Марка став живішим. — Ти все ще стоїш у вікна?
— Так, а що?
— Визирни надвір і скажи, що ти там бачиш.
Ігор перевів погляд з неба униз, на подвір’я. Звичайний київський двір, оточений чистими та однаковими новими висотками. Але сьогодні машин було небагато, і навіть дуже короткозорий погляд одразу вихопив з асфальтної сірості яскраве графіті: два білих силуети стояли на золотистій кулі.
— Марку, в сенсі?… — здивовано сказав Ласточкін, але у відповідь почув лише короткий гудок. «Виклик завершено» — виголошував напис на екрані. Ігор затиснув у руці телефон і знову завмер на підвіконні. У квартирі панувала тиша, так що він чув лише те пульс у скронях і шум у вухах.
«Нічого не розумію…» — Ласточкін підвівся з підвіконня, підійшов до столу й начепив окуляри. Потім знову вирішив оглянути малюнок на асфальті. Силуетами виявились двоє «гонщиків» у білих скафандрах. Вони стояли на золотій планеті з дрібними темними кратерами. «Гонщики» малий схожий вигляд, та якщо придивитися, була помітна невелика різниця в рості та комплекції.
Думки остаточно сплуталися. Ігор хлопнув вікном і тепер нервово ходив колами по вітальні. «Це незвичайно навіть для нього, — думав Ласточкін, — втім, як і майже зникати на кілька місяців. А потім телефонувати з якогось склепу… І нічого не пояснювати».
Ігорів подив перервав стукіт у двері. Хазяїн квартири сіпнувся від неочікуваності і, вирішивши, що вже нічого дивнішого бути не може, вийшов у коридор. Оберт ключа в замку, двері відчинилися, і…
На порозі стояв Марк. У руках він тримав мокру парасолю, світле волосся ще більше розпатлалося, а той самий м’ятний піджак був зім’ятий. Куцевалов зробив крок уперед, і погляд його блакитних очей зустрівся з поглядом хазяїна квартири. Пара секунд — і перша незручність розчинилася в повітрі: Ігор рвучко обійняв Марка. Він уткнувся обличчям у плече гостя й відчув його запах, такий, як колись у приємні й солодкі (ще за Порошенка, хах, тобто до півфіналу з «Наш Формат») часи. Марк обережно поклав руку на плече колишнього тренера і, лоскотно обдаючи того диханням, пригорнув до себе. Заплющив очі й торкнувся своєю щокою коротко стриженого волосся Ласточкіна.
Першим кільце обіймів розірвав хазяїн квартири, бо відчув, що спиця парасолі впирається в ребро. Він відсторонився для того лише, щоби зачинити двері за гостем. Гість же зніяковіло затоптався на місці, повертів парасолю в руках і сказав, дивлячись у нікуди:
— Сусіди згори у вас шпалери переклеюють, обрали непогані тони для нових. Там стоять ще на майданчику три рулони чистої краси. Гріх не помилуватися. І тобі не показати, — це справило несподіваний ефект на Ласточкіна, він щиро розсміявся, але швидко придушив посмішку, трохи зсунув брови й схрестив руки на грудях:
— Я гадав, у таку погоду люди вдома сидять, а ти прийшов на чужі шпалери дивитися? — було сказано жартома, хоч у голосі й звучала недовіра.
— Не тільки, а як же розпис асфальту, ти оцінив авторську творчість? — відповідь зовсім не була зніяковілою.
— О, в автора вийшла незрівнянна робота! Чесно, дуже схоже.
— Автор зайнявся саморозвитком на карантині й вирішив зробити декому подарунок. Дозволиш пройти?
— Проходь, звичайно, — Ігор усе ще був трохи розгубленим, — може, чаю?
— Так, зелений, якщо можна.
За десять хвилин опісля Ігор увійшов до вітальні з двома чашками. Поставив їх на стіл, сів у крісло. Марк розташувався навпроти на світлому дивані й щось шукав у телефоні. Підняв погляд від екрана, узяв до рук чашку, відпив трохи ароматного чаю.
Першим заговорив Ласточкін. Він теж ухопив чашку, приховуючи тремтіння в пальцях, нервово схопив повітря у груди:
— Я щасливий бачити тебе живим та здоровим. Після Нового року ми так рідко бачились, а після фестивалю в Одесі ти майже перестав писати й дзвонити. Хоча вдавав і вдаєш, наче нічого особливого в житті не відбувається. Може, скажеш нарешті, що в тебе трапилось в цей період? Або не трапилось? — Ігор з усіх сил намагався, щоб його голос не звучав сердито й ображено.
— Я прошу вибачити, з мене безліч вибачень… За те, що змусив тебе хвилюватися, — сумний погляд кудись крізь Ігоря, — ще до карантину відбулось багато подій. Тепер уже можна про це говорити. У грудні я придбав дещо важливе, після чого виникло багато клопотів. Декілька місяців довелося жити в друзів на орендованій квартирі. І я нечасто виходив на зв’язок, тому що цілодобово був зайнятий ремонтом. Дуже клопітка справа, сам знаєш. Ось і зі шпалерами вже на «ти». Зате зараз перед тобою сидить власник квартири-студії в столиці, — закінчив з посмішкою на обличчі Марк.
— Вітаю, ти дійсно заслужив на це! Квартира — це ж ціла подія! Чому ж треба було це приховувати навіть від мене?
— Прикмета така є… Ні, неправда, — ще старанніше дивлячись кудись убік, сказав Куцевалов, — Якраз під час переїзду ходив на обстеження в поліклініку й лікар поставив діагноз… — тут Марк подавився й закашлявся. Співрозмовника пробив холодний піт. Він з гучним стукотом поставив чашку на стіл, хлюпнувши на нього чай, і опинився за спиною гостя, стукаючи тому по спині. Останній одразу перестав кашляти, прийшов до тями й інтенсивно задихав, потім сипло продовжив: — сколіоз, просто сколіоз! Виявилося, слабка спина, усе таке. Тож призначили лікувальну фізкультуру та масажі всілякі у вільний час. Ось і графік зовсім щільний став. Тут криза якась у голові сталася, тривога та сумніви полізли. Але незручно тебе турбувати, ти завжди був зайнятий. Напевно, це звучить безглуздо, але тоді здавалося найсерйознішою проблемою на світі. Поки ремонт не закінчився, пив на ніч снодійне, приймав заспокійливі та чекав, поки ти хоч трохи звільнишся. Ось.
Ігор, який усе ще сидів збоку, потер скроні й присів на підлокітник дивана. Усередині нього змішались і туга, і подив, і залишки радості за новоявленого власника нерухомості, і гнів на самого себе. Він м’яко забрав кухоль з рук Марка, узяв його долоню у свою і сказав:
— Це зовсім не безглуздо. І моя провина в тому, що я не побажав сам дзвонити та дізнаватися, як ти. І в ті моменти, коли не був зайнятий, теж мовчав і сумнівався. Вибач. Я приймаю твої вибачення, і ти прийми мої, добре?
Куцевалов накрив другою рукою руки Ласточкіна:
— Добре.
На кілька хвилин обидва замовкли. Дощ за вікном почав стихати, а сонце пустило пару променів крізь хмари. Краплі застукали склом рідше. Марк розірвав сплетіння рук, але лише щоб посунутися й звільнити місце на дивані для Ласточкіна. Той зіслизнув з підлокітника, сів і поклав голову на плече Куцевалова. Прикривши очі, трохи посміхнувся кудись убік. Потім поставив вельми несподіване для такого моменту (бо сподіване, тобто очікуване — це банально) питання:
— А що там щодо роботи в Дизель Шоу? Пропозиції ще надходять?
Брови Марка піднялися:
— Вони були б раді бачити мене в авторській групі, звісно. Я ж найкращий знавець тещ, невірних чоловіків, поліцейських із нової поліції та пенсіонерів. З різними людьми доводиться спілкуватися, ось. Але саме це й відлякує Єгора Крутоголова. Його завдання набрати до команди незвичайних людей для креативних образів та ідей. А з таким середньостатистичним хлопцем, як я, каші не зварити: ні за лаштунками, ні на сцені, на жаль. Він це зрозумів трохи пізніше, і пропозиція була відкликана.
— Шкода, а людина ж підзивала до себе, сподівалася, такі перспективи були, — награно сумно зітхнув і театрально похитав головою Ігор.
— Шкода, шкода.
— Зате в перервах від сценаріїв, бачу, малюєш, — Ласточкін однією рукою приобійняв Марка й тепло поглянув на нього, — дуже круто вийшло, я вже казав?
— Так, але трохи більш захоплено, — обидва розсміялись. Залишки напруги зовсім розтанули, й Марк потягнувся за своєю чашкою. Ігор зупинив його руку на півдорозі й акуратно взяв за підборіддя:
— Мені давно варто було сказати тобі одну річ. Власне… — він скоротив відстань і тепер майже торкнувся своїм носом кінчика чужого. Карі очі дивилися прямо в блакитні. — Не подобається мені твій піджак. Усе ніяк не було можливості сказати раніше, — Ігор поклав руки на плечі Марка й приспустив піджак до передпліч. Його власник хмикнув, полоскотавши повітрям обличчя Ігоря й прошепотів:
— Йому, певно, образливо це чути від тебе. А от мені не подобається те, що, наскільки пам’ятаю, цей диван поскрипує…