Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Тоді щось змінилося, чи в хорошу, чи в погану сторону. Визначити спочатку було неможливо. Але у тих, що залишилися живими, а особливо у Діппера, з’явилося неприємне почуття в грудях. Наче не тільки підсвідомість, а й усе тіло відчувало зміни, які ще ніхто не міг усвідомити. Навіть природа змінилася — все довкола здавалося таким привітним, як і раніше. Але це не було правдою. Ніколи. Сайферу всього лише приносило задоволення спостерігати за тим, як смертні безглуздо посміхаються або намагаються зробити щось, сп’янівши від помилковою надією.
Але поки ніхто не знав про підступний план демона, люди могли спокійно вийти надвір, не побоюючись монстрів. Які ж наївні ці істоти, не знаходите? Юнак вибіг з бункеру, широко посміхнувшись. Відразу за ним з’явилася Венді, обводячи все навколо пильним поглядом, щоб ніхто не зміг напасти надто раптово. Від радості Пайнс різко обернувся і міцно обійняв здивовану дівчину.
Так, хлопчик все ще бачив ті руїни, причиною «створення» яких став демон, але вони чомусь більше не лякали його своєю похмурою мовчазністю. Навіть навпаки, вони вселили в нього надію. Надію, яка запалила в його очах величезне Сонце, шалено гаряче та яскраве. А в єдиному, невідомо чому, потемнілому оці Сайфера, невідомо звідки, тут же з’явився холодний тьмяний Місяць.
Демон знову з’явився з нізвідки, страшенно налякавши Пайнса. Не зволікаючи, демон, хитро посміхнувшись, припав до губ хлопчиська, вкотре змушуючи останнього залитися червоною фарбою. Але цього разу Діппер ні крапельки не чинив опір. Навіть навпаки. Вперше він сам став цілувати Білла, зовсім не замислюючись про наслідки їхнього зв’язку.
Думки про те, що ця істота навпроти - ворог - вщухли, не відволікаючи Діппера від прекрасного Сайфера. Тоді хлопчисько вперше і подумав про те, що йому насправді пощастило, що він може торкатися володаря розуму. Не просто торкатися - володіти ним. Повністю. Володіти його тілом, думками. Володіти кожною кісточкою. Володіти його губами. Володіти його руками. Володіти витонченими жестами. Володіти розумом.
Але хіба можна управляти розумом самого володаря розуму?
Знову і знову Білл цілував його, змушуючи залишки здорового глузду згоріти у його чарах, у його прекрасному оці. Пайнс не розсердився, коли демон став цілувати його шию, проводячи язиком по кожній ділянці шкіри з таким явним задоволенням, що хлопчик почервонів ще більше, наскільки це було взагалі можливо. Пайнс не розгнівався, коли рука Сайфера пробралася під його футболку. Пайнс не обурився, коли король розуму повалив його на ліжко, що з’явилося в останню мить.
Ні, він сам хотів цього. Завжди. Він сам підштовхував Білла, квапив його. Начебто боявся не встигнути зробити щось важливе.
Але що?
Тієї ж миті Діппер прокинувся, важко і швидко дихаючи. Зайшовши в цю мить, Венді помітила, що Пайнс тоді був настільки почервонілим, що майже світився. Дівчина хитро посміхнулася своїм думкам (майже так, як Сайфер, що змушувало шатена опустити погляд у підлогу, щоб не згадувати події сну) і сіла на ліжко поруч із хлопчиком, акуратно поплескавши того до снаги. Тоді вона тихо хихикнула, раптово наблизилася впритул до Діпера і поцілувала його в щоку.
І знову десь у грудях шатену з’явилися два суперечливі почуття — така щира радість, змішана з нерозумінням, і жахлива злість. Злість очевидно не була його справжньою емоцією. Ніколи. Тим паче, вона лякала і його. Ні, він з народження не відчував такого, схожого з кислотою, що роз’їдає, почуття. Воно ніби плавило всі його зсерединиі, не залишаючи жодного сліду. А, може, це лише зв’язок зі сном, що не відпускає його?
Сни були його покаранням, але цілими днями він чекав ночі. Лише вночі, з Біллом, він міг відчути справжнє щастя. Лише присутність демона змушувала його спокійно заплющити очі, насолоджуючись несподіваними, але чудовими поцілунками та дотиками.
Пайнс ненавидів ці сни.
Ненавидів те, що Сайфер у них так збуджував його.
Ненавидів дії Сайфера.
Ненавидів його похабну усмішку, плавні, але водночас різкі рухи рук.
Ненавидів те, що ці прекрасні руки постійно гладили його, наче втішаючи.
Ненавидів те, що йому це подобалося.
Ненавидів те, що сни були такі реалістичні, ніби й були реальністю.
Юнак хотів би навіть укласти угоду з демоном сновидінь, щоб позбавитися цих мук. Але тоді він згадував, що Сайфер і є демоном сновидінь.
Щогодини, кожну секунду в голові Діппера миготіли картини зі сну, зводячи його з розуму. В інші хвилини хлопчик божеволів від ненависті до демона. А в якусь мить його «вбивала» неймовірна прихильність до повелителя розуму.
Адже Сайфер був окремим видом мистецтва зі своїм вкрадливим голосом та гострими коментарями. Він був окремим видом мистецтва, здатним поневолити волю будь-якої істоти. Кого завгодно.
Окрім Діпера Пайнса, який здався йому сам.
Окрім Діпера Пайнса, який сам був видом мистецтва, здатним зачарувати всемогутнього демона, нічого для цього не роблячи.
Діпера Пайнса, в погляді якого можна було знайти відразу і безмежне кохання, і огидну ворожість.
Діпера Пайнса, який нічим, здавалося б, не відрізняється від інших, але є таким особливим для володаря розуму.
Десь вдалині лежали тіла Венді та Стенлі, безпорадно розкинувши руки в сторони. Вони були оточені, ймовірно, смертоносним бар’єром, пройти через який Діпперу не судилося. Хлопчик злякано озирнувся на всі боки, намагаючись помітити майбутню небезпеку, але не бачив нічого, крім тіл близьких йому людей. Від безвиході юнак готовий був розплакатися, але не зміг навіть поворухнути рукою, щоб витерти сльози, що раптово наринули. Нічого не розуміючи, Пайнс знову і знову безрезультатно спробував зрушити з місця. Але нічого не зв’язувало його, ніде не було ланцюгів чи мотузок. Лише незрима енергія, що була набагато сильнішою. Тоді Діппер подумав про те, що його тіло незабаром лежатиме так само неживо, як лежать зараз тіла інших мешканців міста.
А може він просто помре. Швидко та безболісно. Ніхто не побачить цього, ніхто не сумуватиме за занудним хлопчиськом. Він стане лише одним із багатьох полеглих від руки Білла.
— Боягуз і до смерті часто вмирає;
Але смерть лише раз зазнає хоробрий.
З усіх чудес, що бачив я в природі,
Незрозуміліше всього лише те,
Що людям смерть страшна, хоча всі знають,
Що все ж вона прийде свого часу урочний, - пролунав над вухом Діппера глузливий голос.
Пайнс хотів відсахнутися від незнайомця, обличчя якого він поки не бачив, але все ще не міг ворушитися. Як би йому хотілося втікти кудись подалі, забравши з собою Стенлі та Венді. Як йому хотілося попіклуватися про них. Йому хотілося, щоб він взагалі не приїхав до Гравіті Фолз, щоб не було жодного Апокаліпсису.
Але це вже не можна було змінити.
— Ти такий безпорадний, дитино, — прошепотів незнайомець. Впізнавши знайомі нотки в цьому голосі, Діпера відчув холод тисяч мурах, що побігли по його шкірі. - Твої думки бавлять, - додав він. Юнак рвано видихнув, коли холодне дихання Білла Сайфера стало відчутно на його шиї. - Але не бійся смерті. Принаймні зараз.
Раптом перед очима хлопця з’явився демон, що з викликом дивився в його очі. Король розуму одразу максимально наблизився до Пайнса, дихаючи в його губи і викликаючи цим рум’янець на його щоках. Діппер, проклинаючи Білла в думках, помітив, що вже здатний рухатися, і, лише через психологічний блок не маючи змоги нічого зробити, злякано дивився в яскраве око блондина, що ніби зачаровував його.
— А ти, як я бачу, божеволієш від мене, Сосна, — продовжував шепотіти Сайфер. Король розуму самовдоволено посміхнувся, коли шатен обурено глянув на нього і спробував відштовхнути. Його наївна спроба чомусь здалася досить милою.
- Ще чого! — зло промовив Діппер, насупившись. - Ти мені огидний.
— Ах, не бреши, дитино, — театрально образившись, вигукнув демон. І продовжив, схилившись до вуха Пайнса: — Я чую твій пульс, нахабний брехуне. І не думай, що це сон.
Тієї ж секунди шатен відчув страшний біль, коли Білл вкусив його за шию, залишивши чомусь трикутну мітку.
А потім усе довкола закрутилося і хлопчик виявився стоящим посередині бункера. Тіла його близьких також перемістилися в приміщення, але все ще були нерухомі. Все ще відчуваючи печіння там, де залишився укус демона, Діппер почав лаяти себе за те, що вчинив так необдумано, коли вивів і Стенлі, і Венді за собою в ліс.
Звісно, тепер він не позбудеться і набридливого почуття провини за свій вчинок.
Але він не пам’ятав, як потрапив до лісу.