«Чімін-а. Скоро наступить весна і я знову знайду тебе.
У своєму наступному житті.
Я не зміг жити з тим, що підхопив його.
Це була одна дурна голка в госпіталі.
Пробач і… тільки чекай мене
Прошу
Безтями закоханий в тебе та навічно твій Юнґі»
Чімін вже давно забув про радість Різдва. Він сидів біля каміну і спостерігав за грою онуків свого брата.
У двері постукали.
Мабуть, його люба Мійон.
Вгадав. Проте дівчина увійшла у простору вітальню, тримаючи незнайомого чоловіка за руку. Пак відчув, що у грудях знову забилося серце.
Неможливо… У нього галюцинації…
-Хосок-і, сонечко, подай дідусю окуляри, будь ласка,- звернувся старий до п’ятилітнього сина його племінника Мінхо. Той із задоволенням виконав невелике прохання.- Дякую, мій хороший.
-Дядечко Чімін, знайомтеся, мій наречений Юнґі.
Розгублений Пак заледве підняв руку для привітання:
-Дуже приємно.
-Мені також, Мійон-і багато розповідала про вас.
Паку здається, що він втратив глузд. Не міг же його коханий воскреснути.
Зваживши всі за та проти, Чімін таки наважився зателефонувати. Після трьох гудків із динаміка пролунав знайомий голос:
-Алло, Мін Юнґі слухає.
-Юнґі, здрастуй, це Пак Чімін, дядько Мійон. У мене невеличке прохання до тебе. Чи зміг би ти сходити зі мною на цвинтар цієї неділі? Мушу провідати могилу однієї дуже важливої для мене людини, але не хотів би йти сам.
Мін розглядав могильну плиту. У нього було стійке відчуття, ніби дивиться на власну могилу. Ім’я точнісько таке, як його. День народження теж. Лише помер цей Мін Юнґі сорок років тому.
Пак присідає біля могили:
- Я сумлінно виконував твоє прохання. Якби комусь сказав, мене б точно закрили у лікарні для психічно хворих,- старий повернувся до стоячого поруч парубка.- Бачиш Юнґі, чоловік, Боже, який же з нього чоловік, юнак, що спочиває тут, є коханням всього мого життя. Він помер від пожежі. Сам підпалив квартиру, бо отримав позитивний тест на ВІЛ. Залишив мені лиш записку на клаптику паперу. Напередодні вночі він читав мені свої вірші і… було так хороше на душі лише від того, що він у мене є. Навіть припустити не міг, що це він так прощався…
Чімін замовкає на хвилину чи дві.
-Юнґі, розумію, що ти зовсім інша людина та наречений моєї любої племінниці, але ви так схожі. Ти ж не вампір, що постав з мертвих?- Чімін намагався пожартувати.
-Ні,- злегка посміхнувся йому юнак у відповідь.
-Знаю, що багато прошу, але чи можу я обійняти тебе?
-Звісно.
У Чіміна трусилися руки, а на повіках зібралася волога. Нехай це зовсім не той Юнґі, але він дочекався. Сорок весен, сорок літ, сорок осеней і сорок зим потому Пак зустрів його на мить знову.
Через чотири роки, двадцять дев’ятого лютого дві тисячі двадцятого року, біля могили Міна викопали нову яму. На сімдесятому році життя фізичне серце Пака зупинилося у сні. Він заповів поховати саме тут, хоч рідні зовсім не розуміли чому. Попри те, що Юнґі не був близьким із братом дідуся своєї дружини, у день похоронів йому здавалося, що насправді втратив близького друга. Мін почав вірити в реінкарнацію лише в надії, що Чімін воз’єднається з своїм коханим у наступому житті. Кожен заслуговує цього, проте він особливо.