Розділ І. Бажання тиші

Франція стане центром Європи. Вона буде тою імперією, на яку будуть дивитися і тягнутися до такого ж рівня. Франція стане ідеалом, що увійде в аннали історії як велика і нездоланна держава… Як би не так. Це так лише на словах, у думках людей, які цим живуть, але правда була зовсім у іншою.

Рошфор не дуже близько спілкувався з королем Франції. Стефан знав своє місце, він не ліз, навіть зайвий раз не намагався привертати увагу до себе, адже там вже був його брат. Луї з самого дитинства бився за те, аби його пустили до двору, аби тільки жити в цьому всьому «високому світові», хоча Рошфор знав, який він гнилий — всередині у брата не було нічого з того, що можна було би віднести до «приємного» і «світлого».

Він пам’ятав, як Луї полюбляв принижувати слуг. Ось просто так, наче більшого задоволення в житті не було. Пам’ятав, як брат полюбляв виривати книжки з його рук, як деякі кидав у камін, щоб просто подивитися на реакцію. Це вже зараз Стефан ставився до спогадів так, як… Вони втратили свою насиченість, адже нові виявилися більш небезпечними. Химерними. Не відпускали.

Rugir.

Explosion.

Obscurité.

Éclair.

Не відпускає — це було найгіршим. Вже як десять років минуло з війни, але Стефан досі вбачав у кожному занадто гучному звуці ричання гармат. Інколи у здорових, повноцінних людей йому ввижалися відірвані кінцівки, розірвані груди з животами і відірвані обличчя. Колись це лякало, колись Рошфор через це не міг спати. Колись його могли покинути сили і весь день тоді ставав сірим. Похмурим. Життя стало простором, де йому місце знаходилося дуже важко.

Чи змінилося це зараз? Ні. Вірніше, це вже стало частиною буття Стефана, яке з роками набуло трохи яскравіших відтінків, стало монотонним, але… Не більше. Можливо, і це ще, окрім листа Генрієтти, підштовхнуло Рошфора приїхати до Версалю — слабкі сподівання, що йому стане полегше і «чорна жовч», з якою він народився, нарешті перестане стягувати його настільки сильно, як корсет жіночий стан.

Коли прийшов Бонтан і повідомив, що Рошфора хоче бачити король, то… Він не здивувався. Звичайно, Людовик хотів бачити того, хто був відсутній шість років, того, хто був другом його сім’ї. І якщо до Стефана дійшли правильні чутки, то до короля Франції надто близько підійшли ті, хто хоче його смерті. Невже гугеноти знов вирішили підняти голови? Не його справа, адже він простий маркіз. Він ніяким чином не прагнув здобути більшої слави, ніж тепер була у нього: ніхто зайвий раз не питав і не цікавився ним — і те добре вже.

Стефан навіть не може відпочити з дороги, привести себе у хоч скількись нормальний вигляд, бо Бонтан не буде чекати. Король не буде на нього чекати. Рошфор намагається не відставати від камердинера Людовика, і йому здається, що його просто вирішили поганяти по маєтку. «Палацу», — виправляє себе Стефан і молиться, щоб не сказати неправильно при королі, бо буде не дуже приємно сьогодні ж їхати з Версалю.

Хвилювався? Звичайно. Тільки дурень не хвилювався б перед особистою зустріччю з королем. І тільки дурні бажали таких аудієнцій. Стефан усвідомлював одну просту річ: якщо у тебе багато влади у руках, то ти можеш зробити будь-що з іншою людиною. І не одною. І смерть — це найменше і найслабше, що взагалі може бути. Коли ж ти король, то тебе з самого народження особливо не обмежували ні в чому, тому…

Філіп був розбещеною дитиною, який так і не виріс досі. Хоча… Герцог Орлеанський був на війні, можливо, тепер він змінився і, нарешті, подорослішав. Чи ні. Рошфора війна зробила більш замкненим в собі, породивши ті маски поведінки, які потрібні були в тій чи іншій ситуації. Так було легше жити.

Філіп же був принцом, він був братом короля і отримував завжди багато, більше, ніж той самий Людовик, адже… Стефан не знав, чи правильно взагалі думати в такому ключі, але Філіп проживав саме те життя, яке міг би проживати король, якби за ним так пильно не дивилися. Якби на його плечах не була вся країна. Якби хотів розвалити всю Францію за один рік. Тиждень… Рошфор сподівався на те, що політика Людовика не була спрямована на розвалювання країни.

Бонтан зупиняється біля дверей, які відчиняють двоє гвардійців, тим самим пропускаючи Стефана у кімнату. Стіл в центрі, позолота усюди, мапа біля вікна, де… Де і сам король.

— Ваша Величносте.

Уклін, з яким Стефан показує своє місце. Так, знайомі довше, ніж будь-хто інший з ним, проте… Це король. Це той монарх, з яким не можна бути в панібратських стосунках, адже у відповідь отримаєш жорстокість і лизоблюдство від придворних дам і юнаків, а від самого «володаря» — чи смерть, чи заслання куди подалі.

— Вас давно не було, маркізе де Рошфор. Це ж шість років, якщо я не помиляюся.

— Ні, Ваша Величносте. Наша зустріч дійсно перша за шість років.

Стефан розпрямляється і одразу ж зіштовхується поглядом з чужим. Людовик не змінився — така сама напускна відкритість, яка підкуплює багатьох, така сама розкіш не тільки в одязі, який так само відливає золотом, як і все довкола, але і в тому, як він себе подавав. Людовик був єдиним, перед ким Рошфор відчував себе нікчемною людиною, проте воно й не дивно — перед королем кожний себе таким відчував.

— Я чув про те, що необхідно пред’явити грамоту про своє походження. Я привіз, і…

Рошфор замовкає одразу, варто тільки побачити, як Людовик підняв руку. Мовчати — то мовчати, він вміє йти за законом і слухати накази короля. Це робить життя спокійнішим, наче в ньому немає ні ворогів, ні прихильників, ні якихось інших проблем. Проте… Якщо його покликали до себе не для того, аби дізнатися про підтвердження родоводу, тоді у Стефана не було інших варіантів.

— Прошу, — Людовик указує рукою на один зі стільців, що стояв по ліву руку від «голови» столу, і Стефан не відмовляється від цієї пропозиції. — Я покликав вас для особистої розмови, маркізе де Рошфор, — король так і не відходить від вікна, біля якого увесь цей час і стояв. — Чи можу я сподіватися, що сьогоднішні слова залишаться в цій кімнаті і не будуть оприлюднені?

— Звичайно, Ваша Величносте, — він був би дурнем, якби почав розголошувати усе. — Скільки ви знаєте мене — я не з тих людей, які просто так щось комусь розповідають.

Навіть якщо отримає за це винагороду. Стефан не був дурнем, щоб розголошувати будь-яку інформацію, яка надходить йому, не важливо чи сказав це король, чи якийсь звичайний робочий. Інформація — от, що було найважливішим у світі і якщо хтось вважав, що тільки завдяки золоту можна отримати владу над усіма — був дурнем.

— Як ви могли чути, мій брат зовсім не так давно повернувся з війни, — Людовик складає руки за спиною і розвертається обличчям до вікна. — Як довго будуть тягнутися наслідки?

Наслідки… Стефан не в силах стримати усмішку, яку він не ховає. Що-що, а Рошфор аж ніяк не очікував, що Людовик почне питати саме про це. У минулому вони спілкувалися від сили разів з десять, і обрані теми ніколи не стосувались чогось… Настільки особистого.

— Вам смішно, маркізе де Рошфор? — Людовик, ставши боком до вікна, холодно дивиться на Стефана.

— Лише від того, скільки життів руйнують війни і що кожна душа стає рівною перед гарматним ядром. Не важливо, прибираєш ти лайно коней чи царюєш над підданцями.

Досить голосні слова, небезпечні. Філіпу він міг таке сказати, ще й у відповідь почув би щось більш грубе. Але не Людовику. Не королю. Занадто довго сидів у себе і нікуди не виїжджав. Забув, як правильно і доречно вести себе з деякими особистостями.

— Чому ви це питаєте в мене, Ваше Величносте? Наскільки мені відомо, мій брат вже досить давно у Версалі.

— Яким же я був би королем, якби слухав лише когось одного? — Людовик, слабко посміхнувшись, підходить до столу і сідає у його «голові». — Ви змінилися, Рошфоре. Я пам’ятаю вас, коли ви відвідували мого брата, похмурим і тим, хто надає перевагу світові, який відкривають книги. Проте зараз, перед моїми очима, ви випромінюєте небезпеку і ховаєтеся за масками. Вас видають очі.

Людовик досить… Непогано розбирався в людях. Стефан не боявся того, що його читають, як відкриту книгу, бо йому не було, що приховувати, проте він відчуває як спину холодить від того, що його справжнього можуть побачити за тими стінами, які він так довго зводив і укріплював. Рошфор небезпечний? О ні. Це Людовик став небезпечним, став тим, хто усвідомив справжнє зерно правління людським життям.

- Як я казав — війна зрівнює усіх. Там, на полі бою, герцог Орлеанський не був герцогом, не був вашим братом. Так, головнокомандувач, але на рівні з усіма… Не смерть зрівнює, як каже багато хто, а усвідомлення, що ця хвилина може стати останньою, бо в іншу тобі, як і твоєму побратиму, може прилетіти в скроню куля чи холодне лезо проткне серце.

Револьвер.

Гострий запах пороху.

Палець на спусковому гачку.

Стефан глибоко вдихає і переводить погляд на вікно. Дурні думки і спогади, від яких він не має порятунку. Але від нього хочуть почути зовсім не це, а гарну правду, яка заспокоїть і забере хвилювання. Хто б його десять років тому заспокоїв.

— Всі рано чи пізно звикають: у когось це виходить швидко і легко, дехто ховається за тим, що було у минулому, а хтось не витримує і вбиває себе. Що також є своєрідним звиканням. Проте вас не цікавить хтось там, — Стефан глибоко вдихає і переводить погляд на короля. — Із сьогоднішньої короткої зустрічі з герцогом Орлеанським я можу сказати, що він вирішив носити маску минулого, бути таким, яким його всі бачили до війни. Але ваш брат втомлений і невідомо, у що це може перерости через рік. Місяць. День.

Людовик нічого не каже, лише стає задумливішим і більше не дивиться у його бік. Правда така, яку мало хто взагалі хоче слухати. І дивно, що Луї взагалі підняв цю тему, а не закрив йому рота одразу, як Стефан почав зрівнювати люд і королів.

— Я почув вас, Рошфоре, — Людовик, наче вони говорили про погоду, легко підводиться на ноги і усміхається. — У вас була довга дорога, а я ще затримую вас цими важкими роздумами, які не призначені для розмов з самого ранку. Можете йти відпочивати, маркізе де Рошфор, сподіваюся, що Версаль стане для вас таким самим затишним, як і ваш будинок.

— Ваша Величносте.

Стефан, піднявшись, вклоняється і йде до дверей, відчуваючи у себе між лопатками гострий погляд. Мабуть, так себе відчуває кожен, хто ніколи не стояв перед справжньою небезпекою. Чомусь здається, що життя у Версалі, нехай він сюди приїхав максимум на тиждень, стане занадто важким.

— Маркізе де Рошфор, — оклик короля зупиняє його і змушує обернутися. — Ви весь в чорному. У вас траур?

— Так, Ваша Величносте, траур по власному минулому.

Яке хотілося і повернути, і залишити там, де воно було — в забутті.

Примітки:

Rugir (фр) - гуркіт.

Explosion (фр) - вибух.

Obscurité (фр) - темрява.

Éclair (фр) - блискавиця.