Пролог. І буде сонце

Сонце завжди вабило своєю яскравістю, теплом і унікальністю. Кожен, хто дивився на нього — сліпнув і закохувався. І якщо закрити очі, то світло ще довгий час різнобарвними плямами гріє повіки. Не хочеться нічого робити, коли сонце своїм промінням пестить ніжну шкіру обличчя, плечей, грудей. Не хочеться думати, коли увага того, що дає життя, спрямована лише на тебе.

Але так не з усіма. Дехто оманюється не сонцем, а місяцем і пітьмою. Мабуть, маркіз Стефан-Еркюль де Рошфор був якимось особливим, бо йому нічого не подобалося. Сонце було просто сонцем. Місяць — місяцем. Пітьма — пітьмою. Стефан більше звертав увагу на людей — на усіх, хто був хоч якось поруч.

Життя Стефана не було досить складним — молодший син герцога, має освіту, має певний статус… У тому то і справа, що нічого цікавого. Щось особливе у його житті трапилося лише один раз. Луї, старший брат де Рошфора, був другом самого короля Франції. У п’ять Стефан того не розумів, у десять — не вірив у розповіді брата, у тринадцять його все ж таки познайомили з Його Милістю. Старше на рік, а вже прірва між ними. Тоді Стефан не був вражений королем, тим паче з тими заявами, що він «намісник Бога», але він знайшов спільну мову з Філіпом. Брат Людовика хай і був молодшим Рошфора на рік, але з ним було набагато швидше і легше знайти спільну мову.

Чи можна це було назвати дружбою? Стефан не був упевнений. Він з дитинства засвоїв, що люди жорстокі, не дивлячись на те, яка у нього кров. Брат русявий, мама така сама, батько більш темний, а Стефан — з мідним відтінком. Це не обговорювалося прямо, батько прийняв його як свого, проте чутки ходили не дуже гарні. Та й деякі діти зі знаті могли в очі сказати про його «бруднокровність».

Стефан від народження був досить спокійним — чомусь це дратувало брата. Ні, на публіку Луї був ідеальним родичем, ідеальні стосунки між ними були, але коли залишалися один на один, то він бісився. Висказував усе, що думав… Звичайно, Стефан спочатку ображався, але що старшим ставав, то більш байдуже реагував на усе.

Дитинство. Юнацтво. Доросле життя. Мама померла перша, потім батько. Брат став герцогом, а він — маркізом зі своєю часткою земель. Знайти дружину — не до того, адже він повинен був показати себе гарним управлінцем для своїх людей. І… Не те, щоби Стефану це не подобалося, просто більше почуттів і емоцій викликало зовсім інше місце. Зовсім інші люди.

Маркіз де Рошфор ніяк не міг подумати, що він стане другом для прекрасної Генрієтти і Філіпа, але… Саме з ними було легко, наче Стефан потрапив у те коло, в якому повинен був народитися. Так, Філіп інколи був прямий, через що одного разу спитав про справжнього батька Рошфора, але, на диво, його на місце поставив Людовик. Тоді ще не король, але вже носив корону. Він майже здивувався (чи удав здивування), що у Стефана досить незвичне для їхнього часу ім’я, але це єдине, на чому він акцентував увагу.

Брат… З Луї після смерті батьків вони бачилися вже не так часто. Та й не намагалися підтримувати зв’язок один з одним. Наскільки знав Стефан з чуток, Людовик відмовив його братові бути при дворі. Так, це ще давно було, але досі злі язики не замовкали. Сам же Рошфор не прагнув йти на уклін і проситися до двору. Навіщо? Наразі він має усе, що потрібно, і з ним спілкуються так само, як якби в нього було щось «вище». Але, навіть з таким сухим відношенням до Луї, Стефан почав помічати, що брат став більш закритим в собі, став носити якісь дурнуваті маски гарного друга короля, і це… Можливо, час дійсно змінює людей. Можливо, Луї просто старіє.

Стефан не досить сильно вірив у чутки. У будь-які чутки, проте ніколи не відмовлявся послухати їх. Це було частиною життя всієї Франції, всього світу, тому для додаткового важелю тиску на когось… Не так вже й погано.

Частина його життя, яке було… Незрозумілим. Все життя було незрозумілим і чомусь Стефан з кожним роком відчував себе якимось зайвим у цьому житті. «Чорна жовч, мосьє», — так казав сімейний лікар. Брат же постійно знущався, кажучи, що він начитався книжок, уявив себе якимось героєм, що повинен обов’язково бути головним у історії. Та якби ж то так і було, то життя Стефана мало б хоч якийсь сенс, а так… От і вся суть — у нього не було як такого сенсу в житті, щоби прагнути бути сповненим постійних веселощів.

Версаль. Новий майбутній палац. Майбутнє серце Франції. Світоч серед світової пітьми. Генрієтта кликала його, запрошувала, як і Філіп… Звичайно, якщо його дружина не змусила написати брата короля всі ті листи. Такі думки викликали усмішку, проте бажання перебиратися у «в’юнке серце Франції, яке тільки-тільки починало квітнути» якось не було. Можливо, на пару днів, та й… Стефан не був дурнем. Він розумів, яке там кодло, що з кожним роком стає все небезпечнішим. Увесь вищий світ був замкнений в чотирьох стінах — підколодні ігри, вбивства, таємниці, намагання завоювати прихильність короля. Звичайно, Рошфор і сам би був не проти стати на той самий щабель, що і брат, проте у нього була Генрієтта. І Філіп. І Стефан не був такою сракою, як Луї, що міг розкидатися словами направо і наліво, ображати всіх навмисно, аби тільки возвеличуватися на їхньому фоні.

Останній лист від Генрієтти був… Він схвилював Стефана. Ні, нічого прямо не було написано, проте герцогиня Орлеанська висловила своє занепокоєння стосовно Людовика. Вони були коханцями — про це знали усі, але всі мовчали, коли потрібно було. Але Генрієтта майже ніколи не писала про свої серцеві проблеми, ніколи не дозволяла собі прямо описати негаразд. Щось… Щось було не так. Наче грозова хмара, яка нависла над ними усіма, загрожуючи чимось небезпечним. Небезпечніша, ніж гостре лезо шпаги, приставлене до шиї.

Стефан довго не наважувався поїхати до Версалю. Йому… Йому було комфортніше на тій території, яку він знав, комфортніше з тим середовищем, до якого вже звик. Проте… Сюрприз. Це буде гарний сюрприз — не повідомляти про свій приїзд, але справжня істина була в тому, що Рошфор не дуже хотів тої помпезності, з якою його могли б зустріти, якби Філіп дізнався про його візит. А він би точно дізнався, бо Генрієтта не вміла приховувати секрети.

Рошфор не брав із собою надто багато речей — він приїхав лише на декілька днів, не більше. Тим паче, наскільки він знав, зараз у Версалі перебував і його брат, а Стефан не палав бажанням навіть обличчя його бачити. Сім’я… У той би момент він посміявся з того, хто б йому сказав щось в обличчя про сімейні цінності і «кров».

Версаль. Оселя Короля-Сонця. Відправивши слуг з речами до палацу, Стефан вирішив зробити гак по тамтешнім володінням короля. Поки ліс, десь там видніється сад, у якому порпаються садівники, і гуркіт. Гуркіт від будівництва, яке, здається, було у самому розпалі. Не таким собі уявляв це… Серце Франції. Проте ворота золоті, і йому відкривають їх одразу, варто тільки під’їхати ближче. «Ти завжди званий гість, де би ми не були», — слова Генрієтти, які досі гріли душу.

Зістрибнувши з коня і дозволивши слугам забрати тварину, Стефан не встигає навіть підійти до дверей, як до нього виходять. У гарному настрої, в насиченому зеленому вбрані…

— Ваша Високосте.

Стефан схиляється в уклоні, але його одразу підхоплюють під руки, щоб підняти, і в наступну мить його вже обіймають. Сильно і майже душачи. Філіп завжди порушував особисті межі, коли того хотів, тим самим дозволяючи чуткам розквітати новими вогняними квітами, які можуть болісно обпекти. Це… Це так в його характері.

— Шевальє де Лоррен знову буде голки мені у вино підкидати.

— Він знає, що ти мій друг, — Філіп, відсторонившись, несильно декілька разів плескає Стефана по плечу. — То що це трапилося, що маркіз де Рошфор вшанував нас своїм визітом?

— Та от відчув, що старість підкралася, то подумав, може ви тут розважите мене.

— О-о, це ти помилився місцем.

Філіп не стримує голосного сміху, який аж занадто натягнутий, і Стефан швидким поглядом окидає вікна маєтку, який так поки і не став палацом, помічаючи короля. Спостерігає за ними. Чи зрозумів, що дивляться у відповідь? Але Рошфор все ж таки киває головою, наче робить уклін, і помічає, як Філіп від того похмурніє.

— Пішли, покажу тобі серце Франції, — з сарказмом тягне герцог Орлеанський, — від чого твоє власне стане.

— Від нудьги? — Стефан намагається показати, що не бачить того, як принц із ним враз почав бути холодним.

— Якби ж то, мій дорогий друже. Від того, що це зміїне гніздо.

Саме тому Рошфор не хотів приїжджати і тримався стільки років подалі від усього публічного життя. Він слідує за Філіпом, який повідомляє, що йому вже виділили кімнату і що слуги вже занесли його речі, говорить багато, як і завжди, але увагу Стефана займає не це. Внутрішнє оздоблення маєт… Палацу вже мало ті контури багатства, у яких дійсно починало жити щось те, що стане зразком для усього світу.

Позолота, картини, тканини, меблі… У якомусь сенсі Стефан навіть заздрив тим, хто став тут жити на постійній основі, адже вони могли бачити всю розкіш кожного дня, як тільки розплющували очі. Проте якою ціною це все дається?

На їхньому шляху, поки Філіп розповідає про те, який у нього брат самозакоханий дурень, коли вирішив, що найкращим способом владарювання буде перетворення маєтку на палац, де замкнув для власного оспівування майже увесь вищий світ Франції, траплялися знайомі обличчя з минулого.

Раніше Стефан навіть полюбляв виїжджати на раути, йому подобалося стояти десь осторонь і спостерігати за тим, як вирувало життя. Так, Рошфор любив бали, любив всю цю метушню. До війни. Війна розставляє пріорітети, змінює принципи… І так, бувши ще з дитинства досить нудною людиною, яка не досить багато комунікувала з іншими, Стефан став ще більш замкненим в собі. І ще врівноваженішим. Його піддані казали, що він «спокійний, як змія». Можливо, щось у цьому і було.

Вони заходять у якийсь глухий кут, що закінчується вікном, і Філіп штовхає двері по праву руку. Зрозуміло, що це особисті кімнати брата короля, але він… Варто тільки переступити поріг, як у очі кидається все червоне. Майже все червоне, яке було більш подібним до крові… Вибух десь зовсім поруч. Крик. Чийсь голосніший, ніж потрібно. Він повертає голову і бачить солдата, який притискає руку до свого закривавленого плеча, де була спотворена дірка, з якої стирчали нерівними шматками м’язи і кістка.

— Ти так втік, нічого не сказав. Я вже подумав, що трапилося щось жахливе.

Пихатий тон приводить до тями. Стефан глибоко вдихає, пару разів швидко кліпає, щоби прогнати нав’язливе минуле, і зустрітися поглядом з шевальє. Хтось казав про нього, як про ангела… Добре, більшість казали, що його немов торкнувся ангел, але Стефан знав, шо шевальє де Лоррен такий самий отруйний, як і його зовнішність. Ось, хто був справжньою зміюкою, не він.

— А… Ясно, — шевальє посміхається краєчками губ, але його погляд занадто гострий, і він показово відступає від герцога Орлеанського, який став боком до них. — Тобто, я не такий важливий.

— Давай без цього, — втомлено промовляє Філіп.

— Я теж радий вас бачити, шевальє де Лоррен.

Рошфор давно вже навчився не реагувати ні на які випади коханця Філіпа, бо вони… Вони вартують один одного. Двоє дітей, які бажають занадто багато і при цьому мають владу… Але Філіп де Лоррен-Арманьяк був небезпечний тим, що він, як той змій, обплутав брата короля, аби отримувати гроші, веселощі, славу. Мати абсолютно все і кожного, кого хотів, прикриваючись тим, що він любить Філіпа. Стефан казав герцогу Орлеанському, що рано чи пізно це закінчиться чимось поганим для нього, проте його не слухали і у відповідь стверджували, що його кохають. Філіп був… У Філіпа в житті було мало справжньої любові, справжнього кохання, тому він дозволяв шевальє витися поруч з собою, закриваючи очі на будь-які витівки.

Де Лоррен лише пирхає у відповідь, але не встигає нічого промовити, як у кімнату заходить Генрієтта. Роки зовсім не змінили її — така ж прекрасна, як і при першій зустрічі. Яскрава, усміхнена, тендітна… Синці під очима, втома у погляді, посмішка така сама втомлена. Він відчував, що щось не так, ще в останніх листах від Генрієтти, і те, що може спостерігати зараз, тільки підштовхує до усвідомлення більшої проблеми, ніж здавалося з самого початку.

Стефан не звертає уваги на шевальє, який, закотивши очі, невдоволено виходить з кімнати. Він, усміхнувшись, підходить до Генрієтти і схиляється в уклоні. Друзі, так, але він знає своє місце і знає місце його «друзів».

— Герцогиня, — не піднімаючи голови, Рошфор бачить, як до нього підходять і беруть його руки у свої, так само, як і у їхньому спільному минулому.

— Ти дуже змінився, Стефане, — її голос звучить так само приємно, як спів дзвіночків. — І ти дуже давно не відвідував нас.

— Всього-на-всього чотири роки, — Рошфор піднімає голову.

— Шість, — з-за спини виправляє його Філіп. — Це твої листи ми бачили, не тебе, — він обходить їх, щоб підійти до столу і налити собі у келих вина. — Нам потрібно влаштувати велике святкування.

— Філіпе, я…

Рошфор різко замовкає, варто тільки почути, як відчинилися двері. Одна справа розмовляти у тісному колі знайомих, де ти й брата короля можеш спокійно назвати на ім’я, а інша — коли тому є свідки. Особливо такі свідки, як Бонтан. Змінився. Постарішав. Змарнів. Навіть трохи схуд, що видно по вилицях, які стали гострішими. Стефан робить крок від Генрієтти, аби до Людовика не донесли того, що точно було би брехнею, і складає руки за спиною.

— Вас хоче бачити король, маркіз де Рошфор.