Ванда майже звикла до свого нового життя. Звикла, бо в неї тепер були чоловік, двоє дітей та чудовий будинок у штаті Нью-Джерсі. Майже, бо вона двічі на місяць їздила на чужу могилу, в якій навіть тіла не було, щоб мовчки плакати, аж поки все, що накопичилося за весь час її відсутности, вийшло назовні. Однак Ванда давно усвідомила, що воно ніколи не виходить повністю, немов паразит, що не покидає хазяїна аж поки не висмокче з нього усі життєві соки.
Ванда точно звикла до неспішного життя в передмісті. Вечірки з приводу днів народження, збори сусідської ради, ярмарки, Гелловін… Ванда не мала часу відповідати на дзвінки з її минулого життя, тому приїхав він.
— Містере Барнс?
— Можна просто Джеймс, — чоловік простягнув їй не-металеву руку. Ванда потиснула, пересвідчуючись, що їй усе це не марилося. Але чого хотів від неї суперсолдат? — Я не хотів вас турбувати, але коли це сталося в комплексі був тільки Роуді. Він не зміг до тебе додзвонитися, тому передав Сему, а Сем — мені.
— Передав що?
— Наташа повернулася.
На мить здалося, що уся та туга всередині неї просто стиснеться до неймовірно малих розмірів, а тоді вибухне, заповнюючи собою увесь простір навколо. Очі затуманили сльози і Ванді довелося шукати опору, якою став Віжен. Він завжди нею був. А коли не було Віжена, опорою була…
— Ви серйозно? — не чекаючи на відповідь, Віжен продовжив: — Але як це можливо?
— Хотів би я знати. Але Старка немає, Стрендж не відповідає, а Беннер взагалі поза межами Землі.
На обличчі Ванди відобразилася суміш підозри й занепокоєння:
— Чому ви? Чому не спитаєте її саму?
— Наташа нічого не пам’ятає. Не тільки з моменту своєї смерти, але і… взагалі.
Це був один із тих моментів, коли Ванда шкодувала, що мала телепатичні здібності. Адже до її болю додався ще й біль Джеймса: той не так близько знав Наташу, але щойно їхні стосунки почали нормалізуватися, щойно забулися ті жахи, що їх ніс із собою Зимовий Солдат, як Романофф просто зникла. Це було настільки боляче, що світ Ванди, збудований за той рік, що Наташі не було поруч, почав повільно руйнуватися.
Однак було дещо, що усе ще давало їй надію, і, хотілося вірити, що небезпідставну.
Тепер Ванда могла потішитися від того, що мала телепатичні здібності. Зрештою, якщо вона могла зазирнути в голову навіть Альтрону та Таносу, хіба могла не впоратися з людиною? Хоча, звісно Наташа була саме тією людиною, що перемогла й Альтрона, і Таноса.
— Я поїду з Джеймсом на базу, — Ванда звернулася до чоловіка. — Наглянеш за Томмі та Біллі якийсь час?
— Немає потреби нікуди їхати.
— Не розумію.
— Лікар сказав, що їй треба більше часу проводити із близькими людьми, можливо, тоді вона згадає. Тож ми із Семом подумали… навіть якщо тобі не вдадуться чари, то вона могла б залишитися з тобою, — Бакі зробив павзу, замислившись на хвильку. — Правда, ми не знали, що в тебе є діти.
— Це нічого, — втрутився Віжен і Ванда справді щиро була йому за це вдячна. — Наташа багато зробила для нас із Вандою, тож ми будемо раді прихистити її у себе.
Коли Бакі відчинив дверцята машини, Ванда ледве стрималася від того, щоб не накинутися на Наташу з обіймами. Так, як вона робила це раніше після кошмарів, ніби фізичний контакт міг розвіяти ті ілюзії, що створювала змучена уява. Однак цього разу жодної ілюзії не було. З машини вийшла Наташа Романофф і водночас не Наташа Романофф.
На перший погляд, могло здатися, що жінка просто працює під прикриттям: лосини, вільний топ, шкірянка — цілком звичний вигляд для передмістя. Але було щось іще, якась деталь у її рухах і поставі, що говорила, ні, кричала про те, що перед ними геть не та Наташа, яку вони знали. І любили.
— Нат, це Ванда, — м’яко повідомив Джеймс. Здавалося, із цією Наташею дійсно потрібно було поводитися м’яко, здавалося, що від будь-якого необережного поруху вона просто розсиплеться на пил (з ними таке вже ставалося). — Вона допоможе тобі.
— Спробую допомогти, — Ванда обережно всадовила гостю на крісло у власній вітальні, як справжня господиня із передмістя простягла Бакі склянку холодного чаю і взялася до роботи.
Із тим, як її пальці плавно виписували рухи, траєкторія яких лише віддалено нагадувала колову, обличчя Ванди набувало все більш і більш спохмурнілого виразу. Тоді її руки різко опустилися долі, видаючи кумедний звук, коли вдарилися об стегна.
— Я не можу, — ледь чутно прошепотіла Максимофф, проковтуючи сльози. Знову. — Я не можу, — повторила вона гучніше, ховаючи сльози ще глибше. — Я не можу, бо її спогади… її спогади, вони не приховані… їх просто немає.
— Мені шкода, — зрозуміло, що це мало б бути адресованим до Наташі, але погляд Бакі був звернений до Ванди. — Якщо я можу…
— Ти сказав, що спілкування з близькими людьми може допомогти відновити спогади?
— Так. Не знаю, чи є в неї родина, тому ти, напевно, найближча її подруга, відколи Стіва не стало.
Ванда ледь стрималася, щоб не пирхнути. Подруга. Ні, це Клінт був її другом. Стів і Тоні були її друзями. Навіть Сем, Роуді і Т’Чалла. А Ванда була людиною, заради щастя якої Наташа ризикнула своїм життям. І тепер, коли вона вижила, все одно виявилося, що Романофф віддала все своє життя заради неї.
А Ванда банально не могла повернути їй спогади.
Бакі пішов геть, напевно, йому нестерпно було бути поруч і не мати можливости допомогти. Віжен пішов нагору, щоб показати Наташі її нову кімнату. Діти були в Аґати.
Тоді Ванда різко опустилася на коліна і беззвучно заплакала. Сльози котилися обличчям, плечі стрясалися від тихих схлипів, вона кусала губи і з силою стискала кулаки. Аж поки не спинилася. Ні, біль не минув, але повітря в легенях стало так мало й воно було таким розрідженим, що мозок просто не дозволив плакати далі. Перемкнув вимикач почуттів задля самозбереження.
І порожнеча всередині Ванди нарешті заповнила її усю.
Бакі справді не знав, чи є в Наташі родина. Ніхто з них не знав. Не знала б і Ванда, якби в один із візитів на цвинтар біля могили без тіла вона не побачила білявку, що плакала так само беззвучно і так само-самовіддано. Коли незнайомка йшла, її впевнені рухи аж надто нагадували рухи Наташі, тож Ванда мала, просто мусила дізнатися.
Це був день, коли Ванда познайомилася з Оленою Бєловою. День, коли вона дізналася, що Месники не були єдиною сім’єю Наташі. Відтоді вони зустрічалися двічі на місяць на цвинтарі і мовчки плакали, тримаючись за руки, ніби без опори боялися упасти.
Тож першою Ванда знайшла Олену. Власне, вона знайшла її одночасно із Клінтом, адже наближалося Різдво, а канікули Бартона перервала Бєлова, яка звинувачувала його в смерті своєї сестри. Це було п’яте Різдво Наташі з Вандою. Це було перше Різдво Ванди з Наташею.
Поки вони готувалися, Романофф допомагала з прикрашанням будинку. Скромна оселя в передмісті навряд чи могла похвалитися таким розмахом вечірки, як, до прикладу, у вежі Старка, але усі в домі трохи розслабилися в очікуванні свята, а наявність двох дітлахів лише підсилювала сімейну атмосферу.
Тим більше, що Наташа, ця Наташа, легко ладнала з близнюками. Взагалі здавалося, що вона ладнає з усіма, адже з того часу, як жінка переступила поріг дому Ванди та Віжена, ні у кого не було відчуття, ніби вона чужа, навіть якщо Романофф не пам’ятала тих речей, які пов’язали їх. Але з Біллі та Томмі вона поводилася так, ніби була їхньою тіткою, що приїхала на свята — загортала ночами подарунки, сварила за те, що крали зі столу солодощі, і допомагала прикрашати ялинку, всадовивши Томмі просто собі на плечі.
Тоді повернулася м’язова пам’ять. У малого з руки висковзнула скляна кулька, погрожуючи при стиканні з підлогою розлетітися на мільйон скалок, але Наташа впіймала її раніше, ніж Томмі усвідомив, що йому в руці чогось бракує. Ванда, що в цей час поралася на кухні, зловила себе на думці, що до неї потроху повертається надія.
Далі поступово поверталися дитячі спогади. Почалося з того, що до Ванди прийшла Олена, з неймовірно щасливим виразом обличчя простягаючи тарілку.
— І що це?
— Ти що! Це ж макарони з сиром! Мама завжди готувала нам їх в дитинстві, — з обличчя Ванди не зник скептицизм, крім того, вона сумнівалася, що це найкраща їжа для дітей. — Це приготувала Наташа.
Сльозу з щоки Ванди стер Віжен, який зайшов повідомити, що Наташа щойно розглядала гойдалку, яка стояла у них у дворі і розповіла йому, що в них з Оленою була така в дитинстві. Максимофф була готова повірити у різдвяне диво.
Святкова вечеря вдалася на славу. Аґата чомусь не змогла прийти, але вони чудово провели час, розливаючи (іноді буквально) глінтвейн і співаючи колядок. Найбільше старався Віжен (через що вдавалося у нього найгірше).
І, авжеж, Ванда приготувала паприкаш. Вона, як і Олена, була сентиментальною стосовно американського життя, але традиційно у Святвечір на столі мали бути соковійські страви. Традиційно, бо вона робила це щоразу, коли вони з Наташею святкували Різдво разом.
— Дуже смачно, дякую! Клінте, спробуй, нагадує ту страву, що ми куштували в Будапешті після того, як три дні просиділи у вентиляції, — погляди усих присутніх звернулися до неї, тож Наташа знервовано відхилилася на стільці.
— Так, тільки це було два дні, — Клінт всміхнувся так, ніби нічого не сталося. — Радий, що ти це згадала.
У Ванди защемило під серцем. Вона очікувала, що Наташа скаже щось і їй. Тоді, як Віжен розбив тарілку, бо ж це було зовсім як на її день народження, коли посуд мив Роджерс. Тоді, як Біллі та Томмі сварилися за подарунок, бо ж це так нагадувало сварки Ракети та Небули, які прилітали якось на Різдво і не могли поділити трофей за порятунок якоїсь плянети. Або хоча б тоді, коли вони залишилися лише вдвох біля каміна, бо це ж так було схоже на їхній перший поцілунок.
Зрештою, після від’їзду Клінта й Олени, Ванда стала плакати значно частіше, ніж раніше, бо тримати сльози в собі вже не було сили; вона була немов келих, що наповнений по вінця — додай ще краплю й усе поллється через край. Тож так і ставалося: у ванній, в саду, вночі під ковдрою, коли вона будила навіть такими тихими схлипами Віжена і той мусив м’яко гладити її по плечах, обіцяючи, що все буде добре.
Бо якщо Наташа згадала усіх, то як вона могла не згадати Ванду?
Ванда намагалася бути терплячою. Намагалася бути хорошою мамою, люблячою дружиною і надійною опорою для Наташі. Тож вдень вона всміхалася, гралася з близнюками, поралася в будинку і біля нього, більше не ігнорувала дзвінки Роуді і підказувала Романофф деталі її минулого, які жінка чомусь не могла згадати.
Але це було вдень. А вночі Ванда не могла заснути, йшла на кухню випити води і могла розплакатися від того, що наступила на детальку леґо, яку Томмі та Біллі не прибрали з підлоги.
Тож коли Наташа увійшла на кухню, Ванда сиділа на долівці, навіть не намагаючись стирати вологу з обличчя, і лише повторювала хриплим голосом:
— Чому-чому-чому-чому-чому-чому…
Тоді схлипи стихли і вона зрозуміла, що не одна не спить у такий час.
— А, це ти, Наташо. Пробач, щось я зовсім розклеїлася…
— Вандо, зачекай, — побачивши, що вона збирається іти, Романофф обережно взяла жінку за зап’ястя. — Ти… я не можу цього згадати, але які стосунки у нас були?
— У нас були стосунки.
— Але ж ти любиш Віжена? Ти щаслива з ним, маєш дітей… чому ж ти досі тримаєш мене біля себе? — певно, Наташа зрозуміла, як недобре це звучить, бо продовжила: — Чому так турбуєшся про мене?
— Бо я люблю тебе, — зізнання вирвалося на напіввидиху, але воно не було необдуманим. Не було ні дня, коли Ванда припиняла любити Наташу. Можливо, колись замислювалася над тим, щоб і собі стерти пам’ять і не сумувати за нею, але завжди любила. — І від цього те, що ти не можеш мене згадати…
— Ти була першою, кого я згадала, Вандо, — зізнання зірвалося з вуст разом із сумнівами.
— Але… чому ти не сказала? — повітря навколо них, здається, почало згущуватися, принаймні, обом жінкам було фізично важко вдихнути і разом із тим не задихнутися.
— Бо ти була щаслива. Я подумала, якщо не скажу, що згадала тебе, то і ти теж забудеш і зможеш жити щасливо.
— Як я можу жити щасливо, знаючи, що моя кохана людина не пам’ятає мене? Не пам’ятає наших недопобачень, дурних жартів з моїх улюблених комедій, жодного з наших спільних Святвечорів…
— Я пам’ятаю усе, Вандо, — Наташа підійшла ближче, дивлячись вологими очима на такі ж очі навпроти. — І, якщо дозволиш, ми створимо ще більше хороших спогадів разом.
— Більше жодного «зустрінемося за хвилину», — усміхнулася Ванда, пригортаючи жінку в міцних обіймах.
Так вони і стояли посеред порожньої кухні, звільняючи нарешті ті сльози, що наповнювали порожнечу всередині. Це був перший із їхніх нових спільних спогадів.