Люди схильні наївно вважати, що їм вдало удається приховувати сльози. У більшости випадків цьому сприяє байдужість инших. До прикладу, наслідки коротенького нервового зриву замість цигарки під час 15-хвилинної обідньої перерви (і хто тільки дозволив робити їх такими короткими) доволі легко відступають під натиском кількадесяти ковтків свіжого повітря та прохолодної води в обличчя. Тільки треба зважати, щоб не залишалися сліди від крапель. Тоді можна спокійно повертатися до роботи — ніхто нічого не запідозрить.
Гірше, коли сльози залишаються зовсім або частково невиплаканими. Вони ховаються десь углибині, погрожуючи вирватися або природно — потоком секрету невеличких залоз у внутрішньому куточку ока, або патологічним — кошмарними снами, судомами горла і підвищеною дратівливістю. До слова, люди зазвичай помічають саме останнє. Такі сльози зрештою висмоктують все більше сил на те, щоб приховати їх. Особа стає незібраною, шкіра блідне, це, на додачу до кіл під очима, які щодень більшають, перетворює її на подобу привида у світі живих. Тоді хтось починає помічати: ввічливі та не щирі «гей, з тобою усе гаразд?», на які оточення отримує у відповідь не менш ґречне «так, звісно, а ти як?», пропозиції провести вихідні разом, щоб розвіятися; та у результаті ти завжди вибираєшся сам. Добре, якщо ця гіркота з часом покидає повністю, однак найчастіше — підступним слимаком присмоктується десь на верхній частині шлунка, з роками конденсуючись у порожнечу, що висмоктує усе хороше, що є у тебе.
Тоді стає боляче. Хочеться повикручувати усі суглоби, повивертати нутрощі, роздробити собі мізки, аби лишень не відчувати ниття десь «під ложечкою». Починаєш з малого: нервово кусаєш губи у моменти, коли надто тривожно, роздряпуєш старі ранки, намагаючись сфокусуватися на якомусь завданні, надто туго затягуєш шарфа, думаючи геть про инше. Ліки не допомагають. Алкоголь також. Точніше не так — безрецептурні ліки не допомагають. Навряд чи звернешся із цим до професіонала, адже це означало б, що треба комусь відкритися. Що треба запхати пальці у бісову порожнечу, хоч як би боліло, і один за одним витягати на світло своїх демонів. Чи, точніше, отруйних слимаків.
Востаннє в комплексі Месників було так тихо після того, як вони втратили П’єтро. Після того, як вона втратила П’єтро. Будь-хто, хто бував на похоронах, знає, який характер там має кожен звук, кожен порух: все немовби долинає із-за водяної завіси, ніхто не насмілюється і на тон підняти голос. Кольори також приглушені, наче все транслюють на старому телевізорі, який не втратив свого функціонала, та однаково значно поступається новим моделям із картинкою у якості 4К. Тільки цього разу все ускладнювалося тим, що ніхто не знав, що насправді сталося. Як би люди не боялися смерті, прийняти її було завжди легше, ніж невідомість. Та, незгірш од невиплаканих сліз, роз’їдала зсередини.
Такими були перші дні після їхнього повернення на базу. Усі уникали дивитися одне одному в очі, немов від усвідомлення того, що не тільки вони були там, у Ваканді, накриє і усвідомлення того, що це не було сном. Хоч би як, трясця, хотілося прокинутися у зручному ліжку і зрозуміти, що все, що позаду — лише кошмар, витвір змученої битвами свідомости.
Деякі здалися одразу. Старк після повернення з космосу забрав майбутню дружину і забрався від комплексу якнайдалі, сподіваючись більше не мати з ним нічого спільного. Ванді навіть було його трохи шкода. Деякі здалися ще до початку. Як Клінт, наприклад. Той навіть не озвався, коли усі зникли. Дівчина могла уявити, як воно — втратити цілу родину. Деякі, як Стів, наполягали на тому, щоб продовжити боротьбу, відшукати спосіб повернути усіх назад. Насправді не наполегливість Капітана спонукала Максимофф знову зустрітися із Божевільним Титаном. І не він витягав її з прірви, коли виявилось, що виходу більше немає.
— Я знаю, що це прозвучить дуже тупо, але як ти? — вона не могла злитися на Наташу. Просто не було за що: та єдина з усих Месників додумалася поставити це запитання.
— Кепсько, — зізналася соковійка. — Я не знаю, що мені робити далі. Це теж прозвучить тупо, але я не знаю, як жити далі, — вона посміхнулася крізь сльози.
— Я присяду?
— Ну якщо ти вже зайшла. Він теж завжди заходив, не питаючи дозволу.
— Напевне, він так само відчував, коли був тобі потрібен, — Романофф усміхнулася у відповідь, дозволяючи дівчині примостити голову на її плечі. Ванда знала, що Вдова теж декого втратила, можливо, побачила це по якомусь особливому відблиску в очах, та думок читати не стала. Це було б зневагою до чужого горя. — Пробач, що ми не захистили вас. Я справді думала, що план із Шурі спрацює.
— Він і спрацював, — запевнила її Максимофф. Наташі не було поруч тоді, коли Танос відмотав час назад, щоб забрати з долонь відьми Камінь Розуму, обережно витягнутий з голови андроїда. — Просто пурпуровий виродок вирішив, що Віжен не заслуговував життя із «помилуваною» частиною населення Всесвіту.
— Я знайду спосіб повернути їх, обіцяю, — вони обидві вже зайшлися сльозами, поступово звільнюючи свої душі від тягаря, що муляв їм вже кілька тижнів. Зрештою жінки поснули в обіймах, загорнувшись у махровий плед кольору бургунді.
Багато з них починало нове життя на руїнах старого. Комусь пощастило повернутися до залишків родини, комусь до роботи, комусь, як Торові, до пиятики та розваг, тільки з гірким присмаком поразки на кінчику язика. Для когось месництво було єдиним шляхом не втонути в апатії. Ванда із Наташею так і залишились на базі: після зникнення половини людства инша його половина була спантеличена. Здавалося, це було підмурком для побудови кращого, більш єдиного суспільства, майже так, як передрікав Танос. У реяльності хиби їхніх душ неможливо було стерти навіть за допомогою найпотужнішого у світі артефакту. Де-не-де виникали загрози, так, можливо, не зовсім месницького рівня, та це означало, що можна було постійно бути в роботі. Імітувати сяку-таку, але діяльність.
Романофф не пам’ятала, коли вони стали регулярно засинати в одному ліжку. Жінки не знайшли одна в одній те, що втратили, навіть подумки називати це так означало припустити, що найдорожчих колись їм людей можна було кимось замінити. Ні, навпаки, їх горнуло одна до одної через те, яким схожим був характер їхньої втрати. Обом слов’янкам немов вирвало з грудей частину душі, а чорні діри, що утворилися на тому місці, притягували одна одну за усима законами гравітації. Вдова не допускала думок, безперечно зайвих, про те, що у такій моделі одна безмежна порожнеча мала поглинути иншу. Зрештою, це була лише модель, математичне наближення до того, як реяльно відбувалися події.
А поза світом її уяви жінки координували Месників, розкиданих тепер не тільки по різних куточках Землі, але й усього безмежжя галактик, що їм відкрилося. Паралельно із цим читаючи про турботи простих людей у новинах, готуючи черговий шедевр східноєвропейської кухні. Власне, з їжею завжди вправлялася Ванда, поки Наташа з різним ступенем залучености аналізувала зведення із не-таких-вже-і-жовтих сторінок електронних видань. Смертоносний вірус у Китаї, війна в Україні (на цій новині у Вдови боляче тьохнуло серце), припинення регулювання питання заборони абортів з боку Сенату США. На п’ять років після «блиму» припали ці та низка менш голосних історичних подій.
І хоч Романофф, як справжня колишня агентка Щ.И.Т.а, наполягала на тому, щоб не втручатися у те, що суспільство здатне вирішити власними силами, соковійка наполягала, тож вони збирали пожертви у фонди допомоги постраждалим та ходили на протести. Загалом, жили як звичайні люди, які не можуть заснути до перших півнів через думки, що з’їдають зсередини.
Повернення Скотта із квантового виміру означало новий виток надії, що так і не згасла у їхніх серцях. Та річ у тім, що надія небезпечна, бо плекаючи її без достатніх на це підстав, можна випустити на волю звіра, сильнішого від зневіри. Максимофф знала це. Щодня повторювала собі з моменту, коли ракета Старка влучила у їхній будинок. Та сяйливе обличчя Наташі, що обіцяла побачитися за хвилину, переконало, що, можливо, ще не усе було втрачено.
Коли за хвилину вона не повернулася, землю з-під ніг відьми вибило остаточно. Коли повернувся він, дівчина повірила на мить, що віднайде у собі сили жити нормально, бо Романофф хотіла б саме цього. Та невиплакані на похороні сльози, зрештою, стікалися у ще більшу порожнечу всередині, ніж її могла собі уявити Багряна Відьма.