Вони під’їжджали до невеликого двоповерхового цегляного будинку. Він був весь обвитий плющем, що тягнувся аж до самого сірого даху.
— Приїхали, — сказала Ніколь, відстібуючи ремінь. — Можеш виходити.
В ніс одразу вдарив запах мокрого асфальту, Моніка посміхнулась та ліниво розім‘яла плече. Після того як вона побачила таблицю з назвою міста в якому відбувались події одного серіалу, що колись дивилась, то всі її думки немов вивітрилися. Лише залишили за собою якийсь дивний гнітючий захват.
Ніколь клацнула пальцями прямо перед очима дівчини.
— З тобою все гаразд? — спитала тітка, занепокоєно розглядаючи обличчя Моніки.
— Так, не хвилюйся. — позіхнула вона.
Жінка лише кивнула, та мовчки подала їй валізу.
— Тоді йдемо занесемо речі у твою стару кімнату і, — Ніколь загадково посміхнулась та відкрила вхідні двері будинку. — Я тобі дещо покажу.
— Давай, порадуй мене. — Гмикнула дівчина, та зайшла вслід за своєю тіткою.
Перше що впадало в око так це темні сходи що вели на другий поверх. Зліва них протягнувся коридор який вів до вітальні та кухні. Моніка не встигла розглянути їх, бо тітка майже одразу потягнула її на другий поверх.
— Тут твоя особиста ванна та туалет, — вона кивнула на чорні двері. — А тут, — Ніколь посміхнулась та потягнула за металеву дверну ручку. — Твоя кімната!
Моніка здивовано відкрила рот. Це була велика світла кімната з одним, але досить великим арковим вікном. На світлих стінах були порозвішані декілька картин, а на темно-коричневому паркеті був розстелений чорний ворсяний килим.
З лівого боку була висока темна шафа, а біля неї, ближче до вікна було невелике ліжко з червоним покривалом. А от перед самим вікном стояв робочий стіл з усім необхідним приладдям й навіть невеличкою шафкою для книг!
Біля правої стіни стояв ще стереомагнітофон з касетами, що були у ящичку. Далі був невеликий коричневий комод, а над ним висіли дві гітари – акустична та електрогітара.
— Це?… — Моніка здивовано обернулась до тітки, показавши пальцем на них.
— Я пам’ятаю як ти жалілась що твоя гітара зламалась, а купити нову ти не можеш. От один з моїх подарунків для тебе, дорога. — на лиці Ніколь появились ямочки.
— Господи, — дівчина щасливо усміхнулась. Вона ж бо й сама любила грати на гітарах, а тут ще й таке! Чесно кажучи, вона все більше й більше впевнювалась що оця колишня «Моніка», дуже схожа на неї особистість. Якщо не брати до уваги життєві обставини, зовнішність, та й сам факт що вона опинилась в цьому тілі, загалом одні й ті самі хоббі, той самий смак в музиці та одязі, в них навіть манера говорити однакова! — Дуже дякую тобі, Ніколь!
— Тут ще я тобі постери привезла, в дальньому правому кутку. Там різні рок-групи, й таке інше, — вона позіхнула, та кивнула на двері. — Йдемо, покажу тобі ще де що.
Вони спустились сходами вниз, вийшли на вулицю та підійшли до гаража.
— Зараз, секунду, я відкрию.
З-за воріт появились дві машини. Одна вже знайомий дівчині червоний форд Ніколь, а друга…
— Це що, Шевроле Імпала шістдесят сьомого?! — вигукнула вона, з великою цікавістю роздивляючи машину. В минулому вона була досить великою шанувальницею серіалу «Надприродне» де у головних героїв була така ж машина. Колись вона планувала її купити, та навіть отримала водійські права.
— Так, крихітко Ніко. — Ніколь усміхнулась та з особливою лагідністю погладила чорний капот. — Мій старенький автомобіль. Вирішила віддати його тобі, замість того аби продавати. Тут все полагоджено, на рахунок заправки можеш не переживати, я все оплачу.
— Кепкуєш? — Моніка приголомшливо поглянула в очі тітки.
— Звичайно ні! Лови, недовірлива ти моя! — усміхнулась вона, та кинула ключі дівчині. Та хутко їх спіймала та бережливо приклала до серця. — Давай пробуй, як вона тобі. Завтра поїдеш на ній до школи.
Моніка постаралась не звернути увагу на слові «школа», та обережно сіла в машину. Шкіряне сидіння було зручним, а руки зручно тримались за кермо.
— Вона чудова, — усміхнулась дівчина, виходячи з машини. — Ти мене балуєш, Ніколь.
— Це лише одноразова акція, — знизила плечима вона. — Я зараз приготую їсти й ти підеш спати. Ставлю десять баксів на те що ти жахливо втомлена, чи не так?
— Пряме попадання. — позіхнула Моніка, поправляючи окуляри.
— Повертаємось тоді назад в будинок, — махнула рукою Ніколь. — Приготую тобі найсмачнішу лазанью у цілому Гоукінсі, а ти тим часом можеш полазити по кімнатах.
— Так, мем. — Моніка жартівливо віддала честь, кинула погляд на свою нову машину та відкрила двері.
***
Кімнат у будинку було лише три, якщо не враховувати кухню, дві ванни, спальню та кабінет тітки. У покої Ніколь дівчина заходити не хотіла, хоч і сама тітка не казала напряму що їй туди не можна.
— Ну не можу ж я порушити чужі кордони,— тихо гмикнула Моніка, розглядаючи вітальну, що була з’єднана з кухнею. Перегородкою між двома зонами служила барна стійка. Проте дівчину зараз більше цікавив саме інтер’єр вітальні.
Все було досить мінімалістично, хоча їй здавалось що американці люблять громіздкі меблі та речі. Але чому ж тут дивуватись? Схоже що вся її сімейка досить дивна.
«І багата…» – промайнуло у Моніки в голові, коли вона побачила відеомагнітофон та ще й пару фотоапаратів.
Струснувши плечем, вона продовжила розглядати кімнату. На молочних стінах висіли пару картин, а над самим каміном висіло опудало лося. Моніка позіхнула та з розмаху впала на світлий шкіряний диван.
— Вже так швидко роздивилась? — вигукнула Ніколь з кухні. Вона щось старанно вимішувала та подекуди кидала погляди на дівчину.
— Зараз ще до тебе зайду, роздивлюсь кухню. — Вона мугикнула в декоративну подушку та полежавши так пару секунд, підійшла до барної стійки.
Кухня виявилась дуже просторою та світлою. Біля вікна знаходилась мийка з навісною шафою для сушіння посуду, а поруч плита та буфет. Досить великий, слід сказати. Було видно що тітка просто обожнює готувати, судячи за кількістю кухонного начиння.
— Зачекай секунду, — сказала Ніколь, та витягнула з холодильника скляну пляшку кока-коли. — І тримай свою порцію лазаньї.
— Апетитно виглядає, — Моніка сіла за стійку та облизнулась.
— Дякую, — кивнула жінка, та поправила свої окуляри. — Поки ти їси, я тобі коротко розповім про завтрашній день. І так, твої книги та зошити у твоєму столі, доїхати до школи ти зможеш без проблем, якщо що я тобі залишила карту у бардачку…
— Так, гаразд-гаразд, я зрозуміла, — глибоко видихнула дівчина, перебивши свою тітку на моменті «не забувай про контрацепцію та аптечку коли хочеш напитись». — Я, мабуть, піду вже спати, гаразд?
— Гаразд, крихітко Ніка. Солодких тобі снів! — кивнула Ніколь.
— І тобі. — Посміхнулась вона, та зайшла до своєї кімнати. Поглянувши на ще не розпаковані валізи, дівчина здавлено простогнала. — Чорт, ще й це розбирати…
***
— Хоч я й не виспалась, але принаймні встигаю до школи. — Позіхнула Моніка, зашнуровуючи конверси. Всередині неї все ще була крихка надія що це «Гоукінс» це лише збіг, тому поки вона не побачить головних героїв того серіалу «Дивні дива», то буде й далі вважати що це просте американське містечко. Сівши в машину, дівчина ще раз перевірила карту, і виїхала.
Все дійсно було непогано, поки вона не побачила синю машину Шевроле та хлопця у джинсовій куртці з рудою сестрою.
— От чорт, це бісів Біллі. Ще й в тій червоній машині мило бесідують Ненсі та Стів. Чудово, просто чудово! — Моніка стиснула губи, обережно припаркувалась та видихнула. — Ну гаразд, той Біллі всю увагу взяв на себе, то ж мене ніхто й не помітить. Круто? Круто.
Вона закрила дверцята, міцно стиснула лямку рюкзака та швидко зайшла до Старшої Школи Гоукінсу. Проходячи коридором, вона вирішила не звертати на погляди деяких людей, що судячи з вигляду, обожнювали пліткувати.
— Ставлю п’ять баксів, що після першого уроку про мене дізнається вся старша школа. — Пробубніла Моніка, закриваючи дверцята своєї шафки. Вона кинула погляд на свій наручний годинник, а потім витягнула розклад уроків. — В мене лише пару хвилин…Ну і як мені знайти той кабінет…
Позіхнувши, вона озирнулась та застигла на місці. До неї підходила дівчина з темним каре та рожевим светром.
— Привіт! Мене звуть Ненсі. Ненсі Вілер. Директор попросив показати тобі кабінети, тим паче у нас з тобою схожий розклад. — З лагідною усмішкою сказала вона, тримаючи в руках зошити.
— А мене Моніка Ватсон, — дівчина закусила губу та знову скосила погляд на годинник. — Це дуже мило з твого боку, дякую.
— У нас досить легко та швидко зорієнтуватись, тому ти не загубишся.
Моніка поправила окуляри та кивнула. З орієнтуванням в неї не було жодних проблем, так само як і з пристосуванням до ситуацій.
— Я зайду першою, а потім ти. Тебе представить вчитель, стандартна процедура, ти знаєш. — усміхнулась Ненсі.
Дівчина тільки глибоко видихнула, і струснувши головою, зайшла вслід за Вілер.
— А це наша нова учениця. Заходь, не соромся. — привітливо почав вчитель. Він був повненьким, у світлій сорочці та з вусами й борідкою як у Джонні Деппа.
— Я Моніка Ватсон. — обвівши поглядом весь клас сказала вона і сіла за одну з задніх парт. Учні почали перешіптуватись та кидати зацікавлені погляди на дівчину.
Смикнувши плечем, Моніка саркастично подумала: «О так, яка ж ти наївна. Своїм зовнішнім виглядом ти так чи інакше б привернула увагу».
— Вони побалакають трохи та забудуть, не парся, — стиха промовила дівчина яка сиділа з правого боку. Ватсон повернулась до неї. — Мене звуть Робін Баклі.
— Приємно познайомитись. — кивнула Моніка.
— Взаємно. — усміхнулась Робін.
***
Після дзвінка Моніка позіхнула та потягнулась. Все ж таки, вона відвикла сидіти на одному місці впродовж більше ніж години. Проте, слід зауважити що урок пройшов непогано, навіть їй, яка вже закінчила школу у минулому житті, було цікаво слухати. Поправивши окуляри, вона вийшла з класу, як хтось всунув їй в руки якусь яскраво-помаранчеву листівку:
— Вечірка на честь Гелловіну, приходь, новенька. — сказала дівчина, що стояла біля дверей.
— Авжеж, — гмикнула Моніка, та засунула запрошення у кишеню джинсової куртки.