Через легкі фіранки на вікнах пробивалось денне світло. Було чутно спів пташок, гойдання крон дерев і набридливе дзижчання приборів в кімнаті.
Дівчина напружено дивилась на свої руки, в яких був встромлений катетер для крапельниці. Вона задумливо прикусила губу та пробормотіла:
— Нісенітниця якась.Як я могла опинитись в лікарні, якщо йшла до парку? Пам’ятаю як я переходила дорогу, та…Якого біса?! — згадавши яскраві фари машини та перелякане обличчя якогось йолопа-водія, який явно був на підпитку, вона прикрила рот рукою. Проте, в наступну ж секунду, дівчина зробила глибокий вдих та видих. — Ну, в кінці кінців я залишилась жива. Це добре.
Вона потянула руку, аби за звичкою погратись зі своїм рудим кучерям волоссям, проте її пальці нащупали лише чорні хвилясті пасма. Дівчина застигла на місці.
— Матінко рідна…— самими губами сказала вона, дивлячись на своє відображення на екрані телику, що стояв прямо перед ліжком. Це було зовсім не її лице. Взагалі. Повна протилежність. Дівчина протерла очі, проте, нічого не змінилось. — Це точно нісенітниця…
Зненацька, вона пальцями вчепилась у свою голову. Перед очима, наче в якомусь дуже прискореному відео, промайнули чиїсь відрізки життя. Коли біль закінчилась, дівчина проморгалась та витерла кров з носа, що стікала.
— На відсотків так дев’яносто я впевнена що це не сон. Він занадто реалістичний…— вголос роздумувала вона, намагаючись заспокоїти тремтячі руки. — Пам’ятаю, я якось читала про попаданок, реінкарнацію та ісекаї. Мабуть, це те. Добре що в мене хоча б є спогади, і я ,на диво, швидко до них адаптувалась. — гмикнула дівчина. — Дивно що мої почуття щодо моєї смерті та сум за рідними притуплений. Це виглядає так наче я безсердечна, сміхотворно. Гаразд, надіюсь це не шкідливо для мого психічного здоров’я. — протяжливо видихнула вона.
Неочікувано почулись чиїсь кроки й двері різко відчинились. В палату зайшла подружня пара – чоловік з кучерявим чорним волоссям та класичному синьому костюмі, і жінка з русим каре у червоному пальто. Вони коротко переглянулися між собою та всілися біля дівчини.
— Як ти себе почуваєш? — першою почала жінка. Вона збентежено розглядала обличчя дівчини.
— Добре, — стиха мовила вона, щосили намагаючись сховати своє напруження. Вона знала хто ці люди, але от так зразу говорити з ними дівчина не була готова.
— Звісно що добре! — роздратовано закотив очі чоловік. — Якби не добросовісні люди, які одразу викликали швидку, ти б вже давно валялась зґвалтована та вбита десь на окраїні Сіетла. Я в тобі розчарований, Моніко.
— Ніколас! — зло прикрикнула на нього жінка, сильно ляснувши по його руці. Глибоко видихнувши, вона повернулась до дівчини, та лагідно усміхнулась. — Моніко, люба, я розумію чому ти так вчинила, проте ми дійсно в тобі розчаровані. Ми ж з тобою домовлялись – якщо пити, то тільки з нами чи твоєю тіткою Ніколь, після вісімнадцяти можеш випивати скільки захочеш. Але ж не з якимись недоумками в дешевому барі! Ти уявляєш як ми за тебе переживали?! — і вона витерла сльозинки шовковою хустинкою.
— Емілі, заспокійся, ми ще не закінчили. — зітхнув Ніколас, та поправивши свої окуляри, поглянув на притихшу Моніку. — Вибач мене за грубі слова, я був роздратований.
— І вибач нас за те, що мало приділяли тобі уваги і ти вирішила привернути її таким чином. — сумно продовжила жінка, тримаючи в доглянутих руках долоню дівчини.
— І ви мене також…— хриплим голосом відповіла вона.
— Так от! — різко плеснувши в долоні, сказав Ніколас. — В нас наступні півроку буде дуже напружений графік і ми не зможемо часто бути вдома…
— Я взагалі у відрядження потім поїду. — перебила вона його.
— Серйозно? — він здивовано повернувся до неї, а потім струснувши головою, продовжив. — Ми вирішили відправити тебе до тітки Ніколь! Ти й так на домашньому навчанні, тому зі школою , мабуть, проблем не буде. Я з Емілі будемо навідувати тебе раз в місяць та давати гроші, тому не переживай на рахунок цього.
— Дякую вам, я дуже рада! — Моніка вирішила зробити вигляд, що вона щаслива цій новині, бо судячи по спогадам «колишня» Моніка полюбляла свою тітку.
— Тоді збирайся, ми зараз поїдемо додому за твоїми речами. В рюкзаку твій одяг. — посміхнулась Емілі, та разом з чоловіком вийшла з палати.
Моніка глибоко видихнула. Її батьки хоч і видавались досить холодними та нетурботливими через свій бізнес, але схоже дійсно любили свою доньку. Вона напружилися пам’ять аби згадати що ж таке сталось що вона опинилась в лікарні, і зі здивуванням пригадала як «вона» зустрівши якусь сумнівну компанію дійсно напилась у барі та отримала алкогольне отруєння.
«Що ж це за бар такий, де продають алкоголь шістнадцятирічним дівчаткам?» — подумала вона, коли одягала джинси та футболку.
— Ну, з Богом, Моніка. — зітхнула вона. Власне нове ім’я злетіло з її вуст натурально, наче так і має бути. Жодних неприємних відчуттів, дискомфорту. Смикнувши плечем, дівчина відкрила двері та промовила до батьків: — Я вже готова.
— Зачекай хвилю.
«Господи це що, вісімдесяті?!» — здивовано подумала дівчина, озираючись по бокам, поки її батьки розмовляли з лікарем. Усі були одягнуті у типічне вбрання тих років, а за вікном ганяли старі форди…
***
Моніка задумливо дивилась то на ножиці в своїх руках, то на своє відображення в дзеркалі. Її волосся було досить довгим і сильно заважало, проте яке ж воно було красиве!
— Ну, гаразд, — врешті решт видихнула вона, в твердо поглянула на себе в дзеркала. — Між комфортом та красою, я все ж оберу комфорт.
Чорні пасма розлітались по всій ванній кімнаті. Дівчина вправно керувала ножицями, і через пару хвилин вона струснула головою, аби зайве відрізане волосся полетіло додолу.
— Каре та чубчик вийшли симпатичними! — посміхнулась Моніка. — Проте, з цих подовжених пасем, можна…— вона ще раз поглянула на себе в дзеркало. Тоненькі дві косички біля лиця були хорошим рішенням.
Вона зайшла до своєї кімнати, та з розмаху впала на величезне ліжко.
— Як же тут все дорого-багато, капець. — позіхнула дівчина, та кинула погляд на пару валіз що стояли у кутку. Було дивно, що з усіх речей, їй сподобались майже всі. Смак у «минулої» Моніки був схожий на смак теперішньої.
Поправивши окуляри, Моніка взяла плеєр, вставила туди касету «AC/DC» і заплющила очі, стиха підспівуючи улюбленій групі. Цієї ночі їй слід було повністю розібратись зі своїми «новими» спогадами, які як виявилось, були обривчасті.
***
— Тебе зустріне на вокзалі Ніколь, якщо що то одразу подзвони мені або татові, гаразд? — стурбовано повторювала Емілі, дивлячись то на годинник на своїй руці, то на свою доньку – Моніку.
— Окей, мам. — стомлено відповіла вона, поправляючи окуляри.
— Літак у штат Індіана буде вирушати через п’ятнадцять хвилин.
— Будь обережна, сонечко. — жінка міцно обійняла Моніку.
— Гроші в тебе в сумці, так? — перепитав Ніколас. Побачивши ствердний кивок, він видихнув та дістав з кишені срібне колечко зі змією. В її очах сяяли невеличкі діаманти. — Це тобі передчасний подарунок на день народження.
— О, дякую. — посміхнулась краєм губ Моніка, та одягла перстень на палець.
— Тоді удачі тобі. Найди нових друзів собі там, не знаю…— побормотав він, обіймаючи доньку.
— Дякую-дякую. Я пішла. — махнувши рукою, вона швидким кроком пішла до літака.
***
Моніка виходила з літаку заспана, але задоволена. В навушниках в неї грала її улюблена музика і в літаку було мало людей. Можливо це через те що скоро буде Геловін? Хто його знає.
— Моніка-Моніка! — хтось викрикував її ім’я, щосили махаючи руками. З натовпу до неї підійшла жінка років тридцяти у мережевій сорочці та чорних класичних штанах. На її голові був суцільний рудий безлад, хоча, це наче називається «хімічною завивкою»…
— Тітко Ніколь? — розгублено сказала Моніка, дивлячись на веснянкувате обличчя.
— Так, це я! — жваво прогомоніла жінка, допомагаючи їй нести валізи. — Що, не впізнала свою найкращу тітоньку, га, крихітко Ніка?
— Ми з тобою вже як пару років не бачились, лише зідзвонювались. — гмикнула Моніка, поправляючи окуляри.
— Ну окей-окей! Як долетіла? Ніхто не заважав? А то пам’ятаю як одного разу біля мене сидів такий придуркуватий чолов’яга, мало того що жахливо хропів та сопів, так ще й слюнавив мою чудову нову сорочку з квітами, уявляєш? Добре що я тоді змогла пересісти, інакше б я його вбила. — весело щебетала Ніколь, закидаючи в багажник своєї машини валізи.
— Ні, все було тихо. — позіхнула Моніка, сідаючи біля тітки.
— Можеш поспати, дорога буде трішки довгою. Подушка є на задньому сидінні. — посміхнулась Ніколь, виїжджаючи з аеропорту.
***
Моніку розбудив легенький поштовх.
— Вставай, сонько. Ми майже доїжджаємо. — бадьоро промовила тітка, не зводячи очей з дороги.
Дівчина протерла очі, поглянула через вікно та приголомшливо видихнула. Вона тільки що побачила стару, ржаву табличку з надписом «Хоукінс».
«Чорт, це ж просто збіг. Дарма що один й той самий штат…» намагаючись заспоїтись подумала вона.
— Щось сталось? — скосила на неї погляд жінка.
— Все в нормі. Просто так давно тут не була…— і поправивши окуляри, вона стомлено відкинулась о спинку сидіння.