Блакитні хвилі пінились, клекотали та переливалися яскравим сонячним світлом, б’ючись об дерев’яне тіло корабля. Раз у раз до води стрімголов летіла чайка і одразу ж злітала ввись зі сріблястою рибиною в клюві. Чим ближчим був берег, тим більше птахів літало навколо корабля. Вони кричали, перемовляючись одні з одними, наче сповіщали тих, хто був на берегу, і чекав її вже стільки сторіч, тисячоліть, що вона нарешті повертається.
Єдина, що вижила, з тих, хто колись вів за собою у Середзем’я незчисленну кількість нолдор. Єдина з них, що не вертається безтілесним духом, щоб блукати залами Мандоса, очікуючи свого часу повернення до тіла. Вона вертається самостійно, твердо стоячи на носі корабля і вдивляючись уперед потемнілими від тяготи прожитих років блакитними очима.
І все ж в них переливалися незвичні і давно забуті іскорки. Передчуття, хвилювання. Ці емоції можна було вловити навіть зі швидкого погляду на неї.
— Ніколи не бачив вас такою схвильованою. — Крізь шум вітру пробився чоловічий голос зовсім поруч із нею, і Ґаладріель злегка повернула голову в бік його хазяїна, ким виявився Елронд. Напівельф підійшов і встав праворуч від неї, а вона м’яко посміхнулася.
— Давно мене не переповнювало стільки емоцій, — мовила вона, переводячи погляд на острів, що повільно наближався, а за ним і на гірську стягу з найвищим піком, що блищав вдалині на фоні блакитного неба, наче зоря. — Я зустрінуся з тими, хто залишив мене вже давно, ще в Першу Епоху. І з тими, кого ще до Сонця та Місяця полишила я сама. Через три епохи…
Елронд уважно подивився на Ґаладріель. Висока, статна, в білій сукні і теплій шалі, яку їй перед відплиттям вручив Келеборн, що вирішив ще ненадовго залишитися в Середзем’ї. А її золотаве волосся в світлі полуденного сонця сяяло яскравіше, ніж раніше, неначе ставало його промінням. Мабуть, це був вплив Благословенного Краю, у води якого вони нарешті ввійшли. І тим не менш вона ледь помітно змінилася. Більше вона не була тією володаркою, а плечі її були ледь-ледь опущені, ніби від втоми.
— Келебріан напевне чекає разом із ними, — неочікувано сказала вона, порушивши мовчання, і Елронд здригнувся, зловивши її погляд.
Він трохи помовчав, дивлячись униз на хвилі, а потім зітхнув.
— Кожного разу, як я думаю про неї, мої думки повертаються до того, що мені доведеться їй сказати, — мовив він. — Вона не бачила наших дітей багато років. І якщо ще є надія, що близнюки все ж попливуть у Валінор, і вони зустрінуться, то Арвен вона… вже ніколи не побачить знову.
— Можливо, вона вже й сама про це знає, — задумливо відповіла Ґаладріель. Вона м’яко опустила свою теплу руку на стиснуті в кулак пальці Елронда, і ті трохи розслабилися. — Їй буде боляче так само, як і нам з тобою, а, може, й більше. Адже таке воно серце матері. Але я впевнена, що вона розуміє, що для Арвен так буде краще. Що її щастя там, у Середзем’ї, а не на Благословенних землях.
— Так, — зітхнув Елронд, знову піднявши погляд до гір, що тягнулися аж до самого неба.
Ніде в Середзем’ї не було таких високих гір, як Пелорі, які напівельф бачив уперше. Вони, загорнуті у мерехтливий серпанок, сяяли своїми білосніжними шапками і вселяли шанобливе хвилювання. Коли корабель пройшов залив між островом Тол-Ерессеа і самим материком, попереду стало помітним світло, що струменіло крізь гори на берег та море і лише трохи падало на чарівну гавань Алквалонде. Навіть здалеку можна було розгледіти білоком’яні будинки, що сяяли, наче перлини, і лебедині кораблі, що розмірено гойдалися на рідких хвилях. Ґаладріель дивилася на місто з якимось острахом. Хоч вона і не проливала крові своєї рідні на його мармур, вона була з тих же повстанців.
Із м’яким стукотом на кам’яний причал спустили трап, але вона не пішла першою. Вона спостерігала за тим, як обережно спускаються гобіти з ельфами та Мітрандіром, чий вигляд мінявся тим сильніше, чим ближче вони були до Аману. Спостерігала за тим, як їх зустрічають телері, сріблястоволосі та привітні, як вода у цій гавані. Коли вже навіть Елронд був на півшляху до пристані, Ґаладріель зробила крок на трап, але зупинилася в невпевненості. Все стало здаватися сном. Чи дійсно вона повернулася? Чи дійсно їй можна ступити на ці землі, з яких вона колись давно втекла?
— Леді Ґаладріель.
Голос Елронда знову вихопив її з роздумів, і вона подивилася на простягнуту до неї руку напівельфа. Трохи позволікавши, вона вклала у неї свою, другою ніби-то для більшої впевненості вхопивши кінчик шалі, і, нарешті, пішла за Елрондом. Зійшовши з трапу, вона повільно видихнула. Вона сама не знала, чого очікувала від Алквалонде, якщо воно вирішить відкинути її, але була рада, що нічого не сталося. Під її ногами був твердий та гладкий мармур, такий рідний та давно забутий. Ґаладріель широко посміхнулася.
— Я наче знову побачив ту юну та бешкетливу ельфійку, що колись бігала по цим пристаням, — сказав Мітрандір, коли вона з Елрондом підійшла до нього і гобітів.
— А твої крила теж повернуться? — з хитрою посмішкою, за якою вона ховала ніяковіння та хвилювання, відповіла Ґаладріель.
— Якщо забажаю, — посміявся маяр. — Та не це зараз важливо.
Він поглянув у бік, до міста, і Ґаладріель прослідкувала за його поглядом. Швидким кроком до них йшла сріблястоволоса ельфійка в легкій сукні. На її лиці сяяла посмішка, і лише тінь була в погляді від того, що колись з нею сталося.
— Келебріан, — м’яко сказала Ґаладріель.
Вона лагідно посміхнулася і трохи розкрила руки, і ельфійка впала у її обійми, міцно пригорнувшись до матері, а та м’яко поцілувала її у скроню. Але скоро Келебріан відсторонилася і, посміхнувшись Ґаладріелі, озирнулася назад.
— Вони чекають на тебе, — сказала вона і відійшла в сторону, до Елронда, який одразу ж притягнув її до себе в обійми.
Ґаладріель, позволікавши, щоб зібратися з духом, нарешті подивилася уперед. У кілька десятків кроків від неї стояла група ельфів: високий чоловік з золотим волоссям, вбраний у багаті одежі, з вінцем на голові та пронизливими блакитними очима, четверо схожих на нього, хоч і значно молодших, та ельфійка з кучерявим та сріблястим волоссям, що чимось нагадувала Келебріан. Ґаладріель пам’ятала всі ці лиця. Вона дбайливо берегла їх у своїй пам’яті, не дозволяючи ні одній маленькій деталі забутися. І вони були точнісінько такими ж, як тоді, коли вона бачила їх востаннє.
— Артаніс, — м’яко сказав чоловік, і в Ґаладріелі у грудях все затремтіло.
Вона не чула цей сильний, але м’який голос так давно, не чула це ім’я, що вимовлялося його вустами та й чими б то ще вже безліч віків підряд. Неочікувано вона відчула себе зовсім маленькою дівчинкою, що зі сміхом біжить по мокрій від роси траві до простягнутих сильних рук, які, ледь доторкнувшись до неї, підхоплюють її вгору і кружать, а він широко посміхається на її дзвінкий сміх.
— Atto… Ammё…
Ґаладріель першою почала йти до своєї сім’ї, і з кожним кроком її очі все сильніше наповнювалися сльозами, а хода ставала все швидшою, переходячи на біг. Арафінве та Еарвен разом пішли їй на зустріч, і ледь вони дійшли одне до одного, Ґаладріель впала у батьківські обійми, глибоко вдихаючи рідний запах моря та зелені. Вона чіплялася за його одежу, за одежу матері так, наче їх зараз заберуть від неї і вони не зможуть побачитися ще кілька тисячоліть. Еарвен цілувала її мокрі від сліз щоки, а Арафінве лагідно гладив по волоссю. Майже ніколи ніхто не бачив, щоб Ґаладріель, що носила ім’я від матері Нервен, діва-муж, давала таку волю своїм сльозам. Наче все, що вона цими тисячоліттями стримувала, враз вирвалося.
Вгамувавши сльози, вона підняла погляд на лице батька та матері, а потім глянула на братів, що підійшли до них. Арафінве приклав долоню до щоки дочки та заглянув їй у вічі. Замість колишнього вогню в них мерехтіли далекі зірки, наповнюючи їх мудрістю, примноженою усім, що вона пережила. Вони більше не були такими бешкетливими та гордими, як ясне літнє небо, якими він їх пам’ятав, а глибокими, спокійними і трохи сумними, наче море.
— Як же ти подорослішала… — тихо сказав Арафінве. — Більше, ніж будь-хто…
— Мій яскравий промінчику, — непевним голосом сказала Еарвен, взявши дочку за руку.
— Тепер вже точно нікуди не дінемося одне від одного, — посміявся Фінрод. — Залишилося тільки чоловіка твого дочекатися, бо, знаєш, батьки ж ще не схвалили його.
Ґаладріель посміялася, втираючи мокрі доріжки на щоках, та знову пригорнулася до батьків. Увесь цей час єдиним, про що вона жалкувала, пішовши у Середзем’я, була далека та довга розлука з батьками. Вона не могла прийти до них, не могла обійняти, відпочити в їхніх турботливих руках від усіх негараздів, що випали на її долю. Але тепер вони поруч, реальні і такі кохані. Через сім тисяч років вона нарешті повернулася.
Вона нарешті вдома.