Правила дому Боннетів

1. Кожному повнолітньому Боннету по власному чоловіку.
2. Все про що домовляється подружжя, залишається між подружжям.
3. Діти не мають знати про існування правил.

На жаль, життя складалося не тільки з жартів та розваг: якщо Стід бажав хоч на другий раз зробити все правильно, йому треба було владнати кілька довгограйних угод, розібратися із заповітом, робочими договорами та інвестиціями — загалом, завершити справи землевласника і не турбуватися, що поки він десь вештається, його сім’я впадає в злидні. Все ж таки минулого разу він не планував пропасти назавжди, зараз треба було підготуватися ретельніше.
Ну і. Це займало багато часу і дозволяло відсунути майбутню розмову з Мері — навряд вона буде щаслива дізнатися, що її чоловік знов вирішив кудись втекти.
Хоча Стід мав визнати, що без нього вона непогано влаштувалася. Мабуть, навіть краще, ніж разом із ним.
І остаточно він у цьому переконався, коли Льюїс із дитячою безпосередністю сказав, що Мері попросила називати якогось “Дага” батьком.
Стід подумки шукав щелепу у килимі, вголос вимовивши лише стримане “О, вон як”, Мері робила вигляд, що все в порядку, а Едвард весело фиркав, що дружина Стіда от взагалі ніяк не постраждала від його відсутності і він дарма турбувався.
Здається, Ед був правий. Як завжди.
Нормальний чоловік був би незадоволений, що поки він різав плесо вод, його дружина знайшла собі коханця, може б ревнував, але Стід Боннет… розумів, що у самого пір’ячко на писку.
І справді хотів, щоб Мері була щасливою.
Тож він збирався поговорити з нею от просто зараз.
Ну майже. Може, завтра. Або за кілька днів, коли остаточно завершить всі справи. Там небагато залишилося.
Чого він не планував, так того, що Мері сама ініціює цю розмову.
— Знаєш, що мене здивувало більш за все, коли ти втік, Стіде? — спитала вона, коли вони лежали обік у подружньому ліжку, звично намагаючись не торкнутись раптово один одного.
— В мене занадто багато ідей, — відповів Стід, обертаючись до неї. Мері закрила книжку закладкою і поклала на шафку поряд.
— Стан сімейних справ. Я ніколи у це пильно не вдавалася, і те як гарно та розсудливо все було влаштовано при тому, як ти ненавидів цю роботу — я була приємно вражена, правда. Мені дуже легко було взяти до рук ті справи маєтку, якими жінки зазвичай не займаються.
— Ну, я не міг лишити тебе і дітей в купі ла… проблем, — криво усміхнувся Боннет, в останній момент втримавши лайку. Все ж таки багатомісячна компанія піратів впливала на лексикон.
Мері торкнулася його щоки тильною стороною долоні. Стід кинув на неї здивований погляд — звідкіля взялася така раптова ніжність? Для їх складних відносин невмотивовані дотики були новинкою.
— Що ти знову замислив? Ти не ведеш себе як людина, яка вдосталь нахапалася пригод і вирішила знову осісти вдома. Всі ці документи, які ти готуєш, і Едвард-вочевидь-не-Драммонд, який приїхав з тобою… я не розумію, що може бути більш мелодраматичним, ніж втекти у піратство серед ночі, але поясни мені хоч тепер.
Стід сів на ліжку, нервово міцно стискаючи долоні у замок. В нього була купа часу, щоб обміркувати цю розмову і підготуватися, але він — вочевидь — цього не зробив.
— Цей “Даг”, який вчитель малювання — він твій коханець? Я не буду дратуватися, просто будь відвертою.
— Він мій коханий, — спокійно відповіла Мері, проти очі її стали тривожними. — Кожна мить разом з ним чудова. Вибач за це.
Стід почухав щоку.
— Все чудово, якщо ти щаслива. Розумієш, Мері… Здається, в мене теж тепер є така людина.
Мері знадобилося кілька ударів серця, щоб все усвідомити, обміркувати і обережно спитати:
— Ти про…
— Про Едварда.
Дружина світло йому посміхнулася:
— Я рада за тебе.
Стід зніяковіло знизав плечима:
— Ти відреагувала краще, ніж я очікував. Я планував… Ми планували поїхати кудись зовсім далеко і не повертатися. Тому вся ці підготовка. Ти і діти будете усім забезпечені, і ти зможеш жити з Дагом спокійно, малювати свої прекрасні картини… Мені вже давно не було тут місця, але ти маєш рацію — та втеча була надто квапливою та мелодраматичною. Але я виправлю все. Я знаю, що руйнував твоє життя — всі ці роки, що ми були разом, і от зараз знов. Ти, мабуть, ненавидиш мене за це, я розумію.
— Я думала тебе вбити, — вронила Мері таким тоном, яким за столом прохають передати апельсиной джем. — Все думала, як це зробити, щоб наш гість не помітив, що це не раптова природна смерть. Якщо ми сьогодні обговорюємо все, що приховували, думаю, я маю сказати..
Стід, який перестав дихати після першої фрази, нарешті заковтнув порцію повітря і скрикнув:
— Що?!
— Ну, ти повернувся раптово і все моє життя, нарешті влаштоване, щасливе, із коханою людиною та улюбленим гобі дійсно почало йти шкереберть. Я подумала, що цього разу треба взяти все у свої руки. Я… дуже щаслива, що не доведеться.
Стід глибоко вдихнув, намагаючись підшукати слова. Не знайшов, і продовжив повільно дихати, щоб якось узяти себе до рук. Спитав раптом із щирим зацікавленням:
— І який в тебе був план?
— Їх було п’ять і я не зупинилася на жодному, проте мабуть шпажка у вухо… кров легко стерти, ніхто й не помітить.
Стід несвідомо розтер праве вухо й видохнув.
— Як вчасно ми поговорили, виявляється.
Мері тихенько засміялася.
— Вибач мені за все. І за Дага, і за шпажку, і за всі ці вісім років, коли дистаціонувалася від тебе, розуміючи, як це вплине на ставлення дітей до батька.
— І ти мені пробач. Я був жахливим чоловіком.
Вони були одружені вісім довгих, доволі болісних лет, і ці обійми були найтеплішими і найдовшими.
— Думаю, раз все викрилося, тобі не треба більш прикидатися, — радо сказала Мері — її очі полегшено сяяли.
— В якому сенсі?
Вона подивилася на розгубленого Стіда і терпляче зітхнула:
— Ліжка у всьому домі однакові, Стіде. Тільки не розбуркайте дітей, я не буду тою, хто стане пояснювати їм… нюанси.
Стід почервонів і зі дзвоном у голосі вимовив:
— Мері Боннет, ти свята.
— Та йди вже звідси, не заважай спати, — зашарілася його чудова, розуміюча дружина. — Хто б знав, що щоб почути компліменти від власного чоловіка треба виганяти його у кімнату до іншого чоловіка. До речі, як його справжнє прізвище, маю ж я знати з ким ти…
— Тіч.
Мері хапанула повітря і вчепилася у сорочку.
— Ти привів у наш дім Чорну Бороду? — зашипіла вона. — Він пірат!
— Мері, так я теж…
Мері махнула на нього рукою, чи то виражаючи свою думку про його піратські навички, чи то згадавши, що “пірат Чорна Борода” весь цей час миролюбно відпочивав та розважав її дітей цілком прийнятними казками, утримуючись від будь-якої негідної поведінки, яку йому приписувала говірка.

— Еде? — прошепотів Стід, обережно прослизнувши у темну кімнату. — Ти ще не спиш?
— Надто м’яке ліжко, — зовсім не сонливо відгукнувся Тіч. — Ти що, втік від сплячої дружини?
— Ні, ми поговорили і вона мене навіть благословила на втечу… В сенсі, не до тебе зараз, а взагалі, але й до тебе зараз теж.
— Свята Мері, — Стід не бачив обличчя Едварда у темряві, але по голосу чув, що той посміхається.
Сів поряд, трохи непевно простягнувши руку, і Едвард, очі якого до темряви звикли, сам затягнув його на простирадла, нависнувши зверху.
— То що, готовий?
— До чого? — трохи заїкнувшись, зашарівся Стід.
— Зібрати речі і поїхати поза очі в моїй компанії, а ти що подумав? — глузливо прошепотів Ед йому на вухо.
Стід штовхнув його у плече, але не втримався і засміявся. Втім відразу сам себе закрив рота долонею і прошепотів:
— Не весели мене, дітей розбудимо.
— Стільки заборон, — зітхнув Едвард і склонився нижче.
Стід Боннет цілувався не вперше в житті, але мабуть вперше відчував, як від одного дотику язиків по всьому тілу прокочується гаряча, солодка хвиля.
— Диявол, ти дійсно спиш у цій смішній сорочці навіть вдома, — пробурмотів Тіч між поцілунками, стягуючи з нього єдиний шматок одягу.
— В мене ще є ковпак.
— Дякую, що не прийшов із ним.
Стід зняв з Едварда звичайну сорочку — той по моряцький звичці спав одягненим — і м’яко огладжував спину, провівши по кожному рубцю, який відчував кінчиками пальців. Вони торкалися один одного обережно, допитливо, нікуди не поспішаючи — в них попереду була вся ніч і усе життя після неї.
Боннет нашорошив вуха, почувши дивний звук — ніби щось відкрили — і легкий квітковий запах.
— Еде?
— Це просто олія, — Тіч обережно вкусив його за плече, поклавши одну руку на стегно.
— Чи маю я соромитися, що ти тримав її поряд?
— Тримав я, а соромно тобі?
Стід вчепився в плечі Едварда, міцно стискаючи пальці, і той заспокоюючи погладив його по боках. Боннет коротко видохнув:
— Вибач, я трохи нервую.
— Взагалі-то ти можеш бути зверху. Якщо тобі так лячно та й взагалі це гнучкий варіант.
Тіч не очікував, що у відповідь на цю пропозицію на обличчі Стіда замість полегшення відобразиться справжній жах:
— Ні, що ти! Я такого не робив, я зроблю щось не те.
Ед тихо засміявся.
— Піратом ти теж не був, це тобі не завадило.
— Порівнюєш…
— Стід Боннет: боїться трахнути Чорну Бороду більше, ніж ризикнути життям у морі.
Стід розвів коліна, щоб Еду було зручніше, і з усмішкою протягнув:
— Тебе тішить мене дражнити?
— Звісно ж.
Боннета трохи заспокоїв їх обмін жартами, тому Ед натиснув змащеним у маслі пальцем між сідниць, обережно проникаючи всередину, і зловив губами перший стогін.
І всі наступні теж. Стід же сам сказав, що шуміти не можна.

— Завтра я все владнаю, у мене є план, — прошепотів Стід, коли вони трохи звели дух. — Він божевільний, тобі сподобається. І вже ввечері ми будемо вільними. Дочекаєшся мене? Обіцяю, цього разу буду вчасно.
Ед притиснув його ближче: вони співпали тілами так влучно, ніби для того і були виліплені небесними скульпторами та природою.
— Думаєш, зробив все обіцяне і молодець?
— Чи ні? — Стід тривожно скинув голову.
— Ні. Де наші круті нові імена?
— От дідько.
Вони тихо засміялися, і це нагадало Стіду перші хвилини їх зустрічі, коли вони ховалися у потайній гардеробній і намагалися не надто шуміти. Тоді Боннет і гадки не мав, як все обернеться, але, мабуть відчував щось — бо як пояснити, що майже незнайомця пустив у свою старанно бережену схованку?
Мері говорила йому, що все що в людини є — це лише одне життя. Але це не так: в Стіда вже було два, кожне по своєму погане й веселе, і ось, тепер, здається, починалося третє.
Стід гадки не мав, яким воно буде, і це його трохи нервувало, але в одному він був певен — із таким супутником, як Едвард, воно не буде ані нудним, ані нещасним.
Воно буде — нарешті — правильним.